23 вересня 2025 року місто Київ
справа № 761/22791/24
апеляційне провадження № 22-ц/824/14150/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Головачова Я.В.,
суддів: Нежури В.А., Невідомої Т.О.,
за участю секретаря судового засідання: Приходька Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Пономаренко Н.В. від 23 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба в справах дітей Оболонського районної в місті Києві держаної адміністрації, Державна прикордонна служба України, про заборону виїзду за кордон,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду позовом до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба в справах дітей Оболонського районної в місті Києві держаної адміністрації, Державна прикордонна служба України, про заборону виїзду дітей за кордон без згоди батька.
Позов мотивовано тим, що сторони з 25 квітня 2012 року перебували у шлюбі, який розірвано на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 5 червня 2023 року.
Під час шлюбу у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після введення воєнного стану в Україні позивачу стало відомо, що відповідачка має намір та вчиняє підготовчі дії, направлені на незаконне вивезення їх спільних дітей за кордон, що свідчить про ризик викрадення (незаконного переміщення) дітей, які мають
звичайне місце проживання в Україні. Відповідачка є уродженкою Автономної Республіки Крим і має на вказаній тимчасово окупованій території батька та рідного брата, які там проживають та внесені до українського сайту Громадської організації "Миротворець". На думку позивача, дані обставини є реальною загрозою неправомірного вивезення дітей на небезпечну територію. Також існує ризик викрадення дітей, які мають місце проживання в Україні, та порушення батьківських прав позивача щодо спілкування з дітьми.
Зазначає, що оскільки діти є громадянами України, то вони не можуть бути протиправно вивезені як до тимчасово окупованої території, так і до інших країн проти їх волі, без письмового дозволу та без відома батька. Зміна звичайного соціального, культурного, мовного середовища людей впливатиме на їх подальше життя, розвиток та виховання, а вивезення до небезпечних регіонів взагалі може спричинити психологічну травму та небезпеку для їх життя та здоров'я.
Наголошує, що наразі відсутні судові рішення щодо визначення місця проживання дітей з одним із батьків та жодного із батьків не позбавлено батьківських прав. Місцем проживання дітей є місто Київ, яке наразі вважається безпечним місцем проживання.
Також зазначає, що на відповідні звернення Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила, що у разі надходження судового рішення щодо тимчасового обмеження виїзду з території України ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , Державною прикордонною службою України буде вжито заходів, передбачених законодавством, щодо недопущення їх виїзду за межі України.
Посилаючись на викладене, позивач просив заборонити виїзд ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за межі України (за кордон) без згоди батька ОСОБА_1 , без визначення тривалості виїзду та країни виїзду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів того, що відповідачка має намір вивезти за кордон їх спільних дітей. В позові не викладено жодної обставини та не надано доказів на підтвердження порушення відповідачкою прав позивача чи законних інтересів, а також інтересів їх спільних дітей, пов'язаних з виїздом за межі України. У ході розгляду справи позивач, як батько, не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дітей - відповідачки, що є його процесуальним обов'язком, відповідно до приписів статей 12, 81 ЦПК України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи,неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про безпідставність позовних вимог, зведених до захисту найкращих інтересів дитини. Рішення ґрунтується на формальному аналізі обставин справи, а не на глибокому вивченні ризиків та динаміки сімейно-правових відносин між сторонами.
Вказує, що обґрунтованих підозр щодо підготовки вивезення дітей за межі України повинно бути достатньо для втручання суду з метою запобігання порушенням прав та інтересів дітей, іншого з батьків. Сам факт того, що близькі родичі відповідачки включені до бази "Миротворець" через їхню підтримку окупаційної влади, має бути розцінений як обставина, що заслуговує на особливу увагу з боку суду в контексті захисту національної безпеки та безпеки дітей.
Суд не надав належної оцінки тривожності ситуації та попереднім виїздам дітей за кордон у супроводі відповідачки, які, хоча, і відбувалися зі згоди позивача, мали характер тимчасової евакуації. З огляду на відсутність рішення про визначення місця проживання дітей, відсутність чітких домовленостей щодо порядку їх виїзду за межі України та наявність суперечливих позицій між сторонами, суд повинен був вжити превентивних заходів для остаточного врегулювання даного питання у відносинах між батьками.
Зазначає, що суд проігнорував той факт, що позивач перед зверненням з позовом, а саме в серпні 2023 року самостійно ініціював дії, спрямовані на превентивне врегулювання виїзду дітей за межі України шляхом надсилання звернення до Державної прикордонної служби України. Таке свідчить про характер дій позивача, спрямованих виключно на захист найкращих інтересів дітей.
Вважає, що суд, посилаючись на так звану презумпцію добросовісності дій матері, не врахував, що така презумпція є суперечливою і не може підміняти собою обов'язок суду здійснити всебічне з'ясування обставин справи.
Також зазначає, що під час проголошення скороченого рішення судом не було зазначено дати, коди буде виготовлено повне рішення, що є порушенням вимог статті 268 ЦПК України. В порушення вимог частини 6 статті 259 ЦПК України повне рішення складено більше як через 10 днів, що суттєво ускладнило реалізацію сторонами права на доступ до правосуддя та поставило під сумнів дотримання принципів змагальності та процесуальної визначеності.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити в повному обсязі, посилаючись на безпідставність доводів позивача.
Інші учасники справи відзиви на апеляційну скаргу не подали.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8 в суді апеляційної інстанції проти апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду залишити без змін.
ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 всудове засідання також не з'явився, однак подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю в іншому судовому процесі.
З метою дотримання розумних строків розгляду даної справи, відсутністю об'єктивних обставин для відкладення розгляду справи, суд апеляційної інстанції визнав за можливе провести розгляд справи у відсутність позивача та його представника.
Служба у справах дітей Оболонської районної в місті Києві держаної адміністрації, Державна прикордонна служби України в судове засідання не з'явилися, однак подали заяви про розгляд справи за відсутності.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 5 червня 2023 року у справі № 761/3420/23 шлюб між сторонами розірвано.
7 червня 2024 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Державної прикордонної служби України, в якій зазначив, що не надає згоди на виїзд дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за кордон без його письмової згоди.
Адміністрація Державної прикордонної служби України у відповіді на заяву повідомила ОСОБА_1 , що відповідно до абзацу 13 пункту 2? Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 жовтня 1995 року № 57, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою завою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України) або документів, що містять відомості про особу, визнаних Державною прикордонною службою. Також повідомлено, що у разі надходження судового рішення щодо тимчасового обмеження у праві виїзду з території України ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Державною прикордонною службою України буде вжито всіх заходів, передбачених законодавством, щодо недопущення їх виїзду за межі України. Обов'язків щодо виконання доручень фізичних осіб законом не визначено.
23 серпня 2025 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, після чого ОСОБА_3 змінила прізвище на " ОСОБА_3 ".
Позиція суду апеляційної інстанції
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.
Статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Частиною 3 статті 313 ЦК України визначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами).
Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України).
На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 2? Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи,
вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування.
Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема наступні: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
При вирішенні спору суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції "найкращих інтересів дитини".
За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, колегія суддів, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.
Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року в справі № 755/17184/19 та у постанові Верховного Суду від 12 червня 2023 року в справі № 748/1575/22.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК, України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції, з'ясовуючи питання існування ризику незаконного переміщення відповідачкою малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за кордон без згоди батька, в повній мірі з'ясував обставини справи та дослідив надані сторонами докази. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що відсутні законні підстави для заборони виїзду малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за межі України без згоди батька, оскільки позивач не довів створення відповідачем реальної загрози неправомірного вивезення дітей.
Внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 2? щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов'язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей.
Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Підстав для виняткового врегулювання цього питання саме щодо малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 позивачем у цій справі не доведено.
Як правильно вказано судом першої інстанції, у ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дітей ОСОБА_3 , що є його процесуальним обов'язком відповідно до приписів статей 12, 81 ЦПК України.
Висновки суду першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин, не суперечать висновкам, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року в справі № 712/10623/17, на яку посилається скаржник в апеляційній скарзі.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, у разі, якщо позивачу створюються перешкоди у спілкуванні з дітьми та їх вихованні, він не позбавлений можливості вирішення такого спору в порядку, передбаченому статтею 159 СК України.
Доводи апеляційної скарги по суті позовних вимог є тотожними позовним вимогам та фактично зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції надав повну та об'єктивну оцінку, вона є достатньо аргументованою, а тому апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача.
Щодо посилань скаржника на те, що під час проголошення скороченого рішення суд не повідомив про дату складення повного тексту рішення, колегія суддів зазначає, що таке порушення норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи по суті. Відповідно до частини 2 статті 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення суду лише у випадку, якщо воно призвело до неправильного вирішення справи.
Аналогічно, не можуть бути підставою для скасування рішення і доводи скаржника про те, що суд склав повний текст рішення з порушенням строків, визначених частиною 6 статті 259 ЦПК України, оскільки такі порушення не впливають на законність і обґрунтованість прийнятого рішення.
Посилання апелянта на те, що несвоєчасне складення повного рішення ускладнило реалізацію сторонами їхнього права на доступ до правосуддя, є безпідставними, оскільки в повному тексті судового рішення зазначено дату його складення. Згідно з частиною 1 статті 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене рішення - строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Отже, у цій справі процесуальні права сторін не були порушені.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статі 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді: