вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
м. Київ
"13" жовтня 2025 р. Справа№ 911/3058/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Демидової А.М.
Ходаківської І.П.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 13.10.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 (повне рішення складено 10.07.2025)
у справі №911/3058/24 (суддя Бабкіна В.М.)
за позовом ОСОБА_1
до Колективного сільськогосподарського підприємства «Бобрицьке»
за участі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:
1) ОСОБА_2 ,
2) ОСОБА_3 ,
3) Товариства з обмеженою відповідальністю «Бобрик»
про визнання недійсним рішення загальних зборів членів КСП «Бобрицьке» від 17.06.2013,
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач) звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до Колективного сільськогосподарського підприємства «Бобрицьке» (далі за текстом - відповідач, КСП) про визнання недійсним рішення загальних зборів членів КСП «Бобрицьке» від 17.06.2013.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на порушення порядку скликання та повідомлення учасників КСП про проведення 17.06.2013 загальних зборів; позбавлення члена КСП можливості взяти участь у загальних зборах; прийняття спірного рішення за відсутності кворуму; порушення прав позивача на учать в управлінні КСП; наявність станом на дату проведення загальних зборів заборони відчуження земельної ділянки відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (у редакції, чинній станом на 17.06.2023).
Господарський суд Київської області ухвалою від 16.12.2024 залучив до участі у справі №911/3508/24 в якості третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 (далі за текстом - третя особа 1), ОСОБА_3 (далі за текстом - третя особа 2), Товариство з обмеженою відповідальністю «Бобрик» (далі за текстом - третя особа 3).
Господарський суд Київської області рішенням від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 у задоволенні позову відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про обрання позивачем способу захисту, який не призведе до відновлення порушеного права позивача (якщо таке порушення мало місце), що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження; скасувати рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що судом першої інстанції не було надано оцінки правомочності загальних зборів, оскільки на них приймали участь 436 члени, тоді як згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі за текстом - ЄДР) станом на 17.06.2013 кількість членів КСП становить 917 чоловік.
Спірне рішення прийнято з порушенням положень Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.02.1992 №2214-ХІІ (далі за текстом - Закон №2114-ХІІ) та Статуту КСП під час скликання та проведення загальних зборів, позбавлення членів КСП можливості взяти учать у загальних зборах та порушення прав та законних майнових інтересів позивача, оскільки він має переважне право на купівлю, оренду тощо щодо земельних ділянок.
Також позивач в апеляційні скарзі посилається на наявність станом на дату проведення загальних зборів заборони відчуження земельної ділянки відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (у редакції, чинній станом на 17.06.2013).
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3054/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 05.08.2025 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3054/24; розгляд апеляційної скарги призначив на 09.09.2025 на 12 год. 15 хв.; витребував матеріали справи №911/3058/24 з Господарського суду Київської області.
Матеріали справи №911/3058/24 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 27.08.2025.
Ані відповідач, ані треті особи 1, 2, 3 відзив на апеляційну скаргу позивача не надали, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) не є перешкодою для перегляду рішення суду першої інстанції.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 09.09.2025 відклав розгляд справи №911/3058/24 на 06.10.2025 на 11 год. 00 хв.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 06.10.2025 відклав розгляд справи на 13.10.2025 на 11 год. 00 хв.
Від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, позовні вимоги та вимоги за апеляційною скаргою позивача підтримує у повному обсязі.
За приписами частини 3 статті 197 ГПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Треті особи 2 та 3 у судове засідання своїх представників, чи особисто, не направили, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом надсилання ухвали Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 у справі №911/3508/24 до електронного кабінету третьої особи 3 та на поштову адресу третьої особи 2, відому суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20 зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду.
Відповідно до частини 12 статті 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Позивач особисто у судовому засіданні 13.10.2025 підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
У судовому засіданні 13.10.2025 представник третьої особи 1 заперечила проти задоволення апеляційної скарги позивача, просила суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги позивача, відзиву на неї, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила наступне.
Позивач є членом КСП, що підтверджується свідоцтвом про право власності на майновий пай члена КСП (майновий сертифікат) серії КИ-VI №10 від 28.02.2003 (т.1, а.с. 13), свідоцтвом про право власності на майновий пай члена КСП (майновий сертифікат) серії КИ-VI №10 від 24.01.2013 (т.1, а.с. 14) та списком працюючих КСП, які підлягають отриманню сертифікатів розпайованих земель колективної власності, затвердженим протоколом загальних зборів КСП № 1 від 08.02.2000 (т.1, а.с. 15-21).
17.06.2013 відбулися загальні збори КСП, на яких, серед іншого прийнято рішення про передачу у власність третім особам 1, 2 та 3 для обслуговування об'єктів нерухомого майна, що перебувають у них у власності, земельних ділянок, без зміни цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника, та про уповноваження голови КСП ОСОБА_4 на підписання актів приймання-передачі земельних ділянок, рішення оформлене протоколом №1-З/2023 (т.1, а.с. 10-11).
Зі змісту протоколу вбачається, що дійсних членів КСП - 778 осіб, присутніх на зборах - 436 членів КСП, з них за дорученням - 436 осіб. Всього присутні на зборах 56,04% членів КСП.
Спір виник через незгоду позивача із прийнятими 17.06.2013 рішеннями Загальних зборів КСП, оскільки такі рішення прийнято з порушенням положень Закону №2114-ХІІ та Статуту КСП.
Згідно із частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частин 1, 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Водночас наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.
Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Порушенням є такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право та/або охоронюваний законом інтерес порушене особою, до якої пред'явлений позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права/інтересу. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах.
При цьому безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв'язку з порушенням прямих вказівок закону є: 1) прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення або у разі неможливості встановлення наявності кворуму; 2) прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства; 3) прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного, на розгляд яких не було отримано згоди усіх присутніх на загальних зборах; 4) відсутність протоколу загальних зборів, підписаного головою і секретарем зборів.
Під час вирішення питання про недійсність рішень загальних зборів у зв'язку з іншими порушеннями, допущеними під час їх скликання та проведення, господарський суд повинен оцінити, як ці порушення вплинули на прийняття загальними зборами відповідного рішення. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову.
Законом №2114-ХІІ визначено, що колективне сільськогосподарське підприємство (надалі - підприємство) є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.
Відповідно до статті 4 Закону №2114-ХІІ підприємство діє на основі статуту.
У статуті підприємства вказуються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, порядок розподілу прибутку, отриманого від операцій із цінними паперами, загальні права та обов'язки членів підприємства; передбачаються органи самоврядування, порядок їх формування та компетенція, права та обов'язки підприємства і його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства.
Статут підприємства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству України.
За статтею 5 Закону №2114-ХІІ членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів.
Членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут.
Відповідно до статті 7 Закону №2114-ХІІ об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство.
Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам.
Суб'єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства.
Згідно із частинами 1, 2 статті 8 Закону підприємство самостійно володіє, користується і розпоряджається належними йому об'єктами власності.
Право колективної власності здійснюють загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління підприємства, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном.
Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону №2114-ХІІ до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України
Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску.
Члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства.
Пай є власністю члена підприємства. Право розпоряджатися своїм паєм за власним розсудом член підприємства набуває після припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства.
Відповідно до статей 22, 23 Закону №2114-ХІІ самоврядування в підприємстві забезпечується на основі права членів підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його діяльності, виборності та підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів підприємства.
Вищим органом самоврядування у підприємстві є загальні збори його членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження загальних зборів (зборів уповноважених) і правління визначаються статутом підприємства.
Загальні збори (збори уповноважених): приймають статут підприємства, вносять до нього зміни та доповнення; вирішують питання про обрання правління, його голови; приймають рішення про реорганізацію і ліквідацію підприємства, про його участь в акціонерних товариствах, корпораціях, асоціаціях, концернах та інших об'єднаннях; вирішують інші важливі питання діяльності підприємства.
Згідно пункту 3.1 Статуту КСП, затвердженого зборами уповноважених трудового колективу радгоспу «Бобрицький» 25.04.1995 (т.1, а.с. 127-140), членами Підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, виявили бажання та здатні брати учать у здійсненні цілей Підприємства і визначають його статус.
З матеріалів даної справи вбачається, що позивач є дійсним членом КСП і був членом КСП на дату проведення спірних загальних зборів, що підтверджується свідоцтвом про право власності на майновий пай члена КСП (майновий сертифікат) серії КИ-VI №10 від 28.02.2003 (т.1, а.с. 13), свідоцтвом про право власності на майновий пай члена КСП (майновий сертифікат) серії КИ-VI №10 від 24.01.2013 (т.1, а.с. 14) та списком працюючих КСП, які підлягають отриманню сертифікатів розпайованих земель колективної власності, затвердженим протоколом загальних зборів КСП № 1 від 08.02.2000 (т.1, а.с. 15-21).
Пунктом 3.4 Статуту КСП визначені права членів підприємства, такими правами, зокрема, є участь в управлінні справам Підприємства, обирати і бути обраними до органів самоврядування, ревізійної комісії та посадових осіб.
Самоврядування у Підприємстві забезпечується на основі права членів Підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його діяльності, виборності та підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів Підприємства.
Вищим органом самоврядування Підприємства є загальні збори його членів або збори уповноважених членів Підприємства. У період між зборами справами Підприємства керує правління. Повноваження загальних зборів /зборів уповноважених/ і правління визначаються Статутом Підприємства з числа його членів (пункти 4.1, 4.2 Статуту КСП).
За пунктом 4.3 Статуту КСП загальні збори або збори уповноважених членів Підприємства, зокрема, вирішують інші важливі питання діяльності Підприємства.
Відповідно до пункту 5.1 Статуту КСП об'єктами колективної власності Підприємства є земля, все майно Підприємства - господарські будівлі, споруди, житлові будинки, продуктивна та робоча худоба, посіви, багаторічні насадження, вироблена продукція, кошти, цінні папери. Інші основні і оборотні засоби виробництва, грошові та пайові внески його членів. Об'єктом права власності Підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємства об'єднань учасниками, яких є Підприємство, відповідно до його пайової участі. Майно в Підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам.
Згідно з пунктом 5.1 Статуту КСП суб'єктом права власності у Підприємстві є саме Підприємство та юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з Підприємства.
Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Згідно із частинами 1, 2 статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Таким чином, оскільки майно колективних сільськогосподарських підприємств належить на праві спільної часткової власності його членам, то його співвласники здійснюють свої права за спільною згодою і жоден зі співвласників самостійно або за згодою декількох власників не вправі вирішувати долю спільного майна без згоди всіх співвласників.
Отже, позивач як член КСП має права на участь в управлінні справами КСП, брати участь на загальних зборах КСП, а питання щодо майна КСП, у тому числі земельних ділянок, впливає на його майнові права.
Матеріали даної справи не містять жодних доказів належного повідомлення позивача про дату, час та місце проведення спірних загальних зборів.
З витягу з ЄДР вбачається, що кількість учасників КСП станом на 17.06.2013, тобто на дату проведення спірних загальних зборів, становить 917 чоловік.
За приписами частини 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Щодо доводів третьої особи 1 про те, що позивач як член лічильної комісії КСП, підписуючи протокол від 21.08.2012, засвідчив дійсну кількість членів КСП - 778 осіб згідно протоколу лічильної комісії від 21.08.2012 (т.2, а.с. 49-50), за яким вирішено рекомендувати загальним зборам власників майнових сертифікатів КСП обраховувати дійсних власників майнових прав у кількості 778 осіб. Однак, наведене не спростовує відомості, які містяться у ЄДР стосовно дійсної кількості членів КСП та станом на дату проведення спірних загальних зборів складає 917 осіб, не змінені після 21.08.2012.
Отже, станом на дату проведення спірних загальних зборів у КСП було 917 членів, тоді як в оспорюваному рішенні загальних зборів зазначено, що дійсних членів 778 осіб, присутні на зборах 436 члена, з них за дорученням - 436 осіб. Враховуючи відомості, наявні у ЄДР стосовно кількості членів КСП - 917 та кількість членів, присутніх 17.06.2013 на загальних зборах - 436 осіб за дорученням, загальні збори не були правомочними приймати будь-які рішення. При цьому матеріали даної справи не містять переліку осіб, які видали доручення на участь у загальних зборах 17.06.2013, що виключає можливість спростувати надані позивачем докази та довід про дійсну кількість членів КСП - 917 осіб станом на дату проведення спірних загальних зборів.
Верховний Суд виснував, що обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи; - важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою; - стаття 79 ГПК України містить такий стандарт доказування як «вірогідність доказів»; - зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач і відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу; - іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; - одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів); - таким чином, з'ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування, має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв'язок і вірогідність; - в даному випадку, Суд звертається до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
У суді першої інстанції відповідач подавав заяву про визнання позову, оскільки, як зазначає відповідач у заяві, про спірне рішення загальних зборів йому нічого не було відомо. Офіційно відповідач про спірне рішення загальних зборів дізнався 23.02.2024 з листа Броварського РУП ГУ НП в Київській області №12013-022/109/1300/02-24.
Відповідно до частин 1, 5 статті 191 ГПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
В силу статей 13, 14, 42 ГПК України, виходячи з принципу диспозитивності та змагальності у господарському судочинстві, учасники справи на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, а також несуть ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій.
У постанові Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №924/173/22, з посиланням на постанову Верховного Суду від 15.06.2020 у справі №588/1311/17, міститься висновок про те, що суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.
Враховуючи встановлені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки суду не надано доказів належного повідомлення позивача, як члена КСП, про проведення 17.06.2013 загальних зборів КСП, на яких вирішувалось питання щодо майна КСП, тим самим порушено майнові права позивача, як члена КСП, оскільки земля є майном Підприємства та належить на праві спільної часткової власності його членам.
Крім того, відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу (у редакції, чинній на дату прийняття спірних рішень загальними зборами) до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, в порядку, визначеному цим Законом.
Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих
земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
Таким чином, станом на дату проведення загальних зборів КСП існувала дія мораторію щодо відчуження земельних часток (паїв).
Водночас відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Нормою частини 3 статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини 3 статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.
Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V Цивільного кодексу України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини 3 статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21.10.2020 у справі № 509/3589/16-ц, від 04.09.2019 у справі № 311/380/16-ц, від 13.11.2019 у справі № 496/4057/16-ц, від 04.12.2019 у справі № 761/11035/14-ц, від 06.05.2020 у справі № 607/14527/15-ц, від 02.10.2019 у справі № 175/5093/15-ц, від 20.09.2022 у справі № 910/3559/21, від 17.02.2022 у справі №182/4831/19.
При цьому сторонами в судовому процесі за приписами частини 1 статті 45 ГПК України є позивач і відповідач.
Отже, третя особа не може звертатися до суду із заявою про застосування строку позовної давності, оскільки не є стороною у справі. Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21.10.2020 у справі №509/3589/16-ц.
За таких обставин, подана третьою особою 1 заява про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає, оскільки третя особа не є стороною у справі, а є учасником судового провадження згідно з частиною 1 статті 41 ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За змістом статті 236 ГПК України (частини 1-5) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, позовні вимоги документально обґрунтовані, підлягають задоволенню.
Висновок суду першої інстанції про обрання позивачем неправильного способу захисту з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 18.12.2024 у справі № 916/379/23 (провадження №12-22гс24), за висновком суду апеляційної інстанції є помилковим з огляду на таке.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16).
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
У справі №916/379/23 підставою позову було внесення спірного майна до статутного капіталу юридичної особи за фраудаторним правочином - актом приймання-передачі майна до статутного капіталу, тоді як у даній справі позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні загальні збори проведені з порушенням вимог Закону №2114-ХІІ та Статуту КСП, і спірним рішенням порушені майнові права позивача, як члена КСП.
У постанові від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та у постанові від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47).
Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.09.2025 у справі №910/2546/22 щодо обрання позивачем способу захисту виснувала: « 9.41 Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
9.42. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
9.43. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню господарського судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
9.44. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти в її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117, 118 постанови від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20), у підпунктах 8.42-8.45 постанови від 10.04.2024 у справі №496/1059/18).
9.45. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 14 ГПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 13 ГПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].
9.46. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язальними відносинами [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 (пункт 8.20) та від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20) (пункт 109)]».
Враховуючи вищевикладене, рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3054/24 підлягає скасуванню.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді на доводи учасників справи із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Частиною 1 статті 277 ГПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи нез'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 підлягає задоволенню, рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Розподіл судових витрат (судового збору за подання позову та апеляційної скарги) здійснюється у порядку визначеному статтею 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 26.05.2025 у справі №911/3058/24 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
3. Визнати недійсним рішення загальних зборів членів Колективного сільськогосподарського підприємства «Бобрицьке» від 17.06.2013, оформлене протоколом №1-З/2013 від 17.06.2013.
4. Стягнути з Колективного сільськогосподарського підприємства «Бобрицьке» (вул. Леніна, буд. 1, с. Шевченкове, Броварський район, Київська область, 07434, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 00849623) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 3 028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень) судового збору.
5. Стягнути з Колективного сільськогосподарського підприємства «Бобрицьке» (вул. Леніна, буд. 1, с. Шевченкове, Броварський район, Київська область, 07434, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 00849623) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 3 633,60 грн (три тисячі шістсот тридцять три гривні 60 копійок) судового збору за подання апеляційної скарги.
6. Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду Київської області.
7. Матеріали справи №911/3058/24 повернути до Господарського суду Київської області.
8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені у статтях 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 14.10.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді А.М. Демидова
І.П. Ходаківська