Іменем України
13 жовтня 2025 рокум. ДніпроСправа № 640/19341/21
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Ірметова О.В., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Лис-Авто-Транс" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік,
До Луганського окружного адміністративного суду надійшла адміністративна справа за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Лис-Авто-Транс", яким просить:
- стягнути з Приватного підприємства «Лис-Авто-Транс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 30 958,00 грн. (тридцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят вісім гривень, 00 копійок);
- стягнути з Приватного підприємства «Лис-Авто-Транс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 416,00 грн. (чотириста шістнадцять гривень, 00 копійок).
В обгрунтування позову зазначено, що Приватне підприємства "Лис-Авто-Транс" 24.02.2021 надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік за формою 10-ПОІ (річна). Згідно звіту Відповідач визначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 48 осіб, відповідно до 4% нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштована 2 особи з інвалідністю, але відповідачем працевлаштована 1 особа з інвалідністю.
Позивач вважає, що відповідач не вжив усіх заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому відповідач має сплатити на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 30 958,00 грн. та пеню у розмірі 416,00 грн.
Відповідач не погодився з доводами позивача та подав відзив, у якому зазначив, що обов'язок підприємства в створенні робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжуються його обов'язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування.
Також відповідач зазначив, що відповідно до п. 5 Порядку № 316 подавав звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії) починаючи з січня 2020 року щомісячно.
Також відповідач щомісячно подавав до Держстату України відповідні місячні звіти із праці за формою № 1-ПВ.
Отже, відповідачем здійснено всіх заходів для працевлаштування інвалідів, а тому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Також, відповідач просив стягнути з позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 15000 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та без проведення судового засідання.
Законом України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" щодо забезпечення розгляду адміністративних справ (далі - Закон № 3863-ІХ) пункт 2розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (Відомості Верховної Ради України, 2023 р., № 29, ст. 111) викладено в новій редакції.
Так, приписами пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» установлено, що інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" щодо забезпечення розгляду адміністративних справ", але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання вимог Закону № 3863-ІХ наказом ДСА України від 16.09.2024№ 399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок № 399).
Пунктом 22 Порядку № 399 встановлено, що на підставі отриманих примірників протоколу та переліку судових справ відповідальною особою протягом семи робочих днів після завершення автоматизованого розподілу судових справ передаються судові справи до судів, визначених за результатами автоматизованого розподілу.
Ухвалою суду від 21.02.2025 зазначену справу прийнято до провадження Луганським окружним адміністративним судом.
Дослідив матеріали справи та оцінив докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив таке.
Судом встановлено та підтверджено належними та допустимими доказами те, що 24.02.2021 Приватне підприємства "Лис-Авто-Транс" надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік за формою 10-ПОІ (річна) (а.с. 8).
Відповідно до поданого звіту на підприємстві відповідача середня облікова кількість штатних працівників облікового складу у 2020 році складала 45 працівників.
Позивачем здійснено розрахунок адміністративно-господарських санкцій не зайняті робочі місця для працевлаштування осію з інвалідністю у розмірі 30958,00 грн та пеню у розмірі 416,00 грн (а.с. 9).
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, оцінюючи обґрунтованість заперечень відповідача, суд виходить з такого.
Статтею 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Статтею 172 Кодексу законів про працю передбачено, що у випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок організувати працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій.
Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про охорону праці» у випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», є однією з категорій осіб, які мають додаткові гарантії на допомогу в працевлаштуванні.
Відповідно до статті 15 Європейської соціальної хартії (переглянутої), Страсбург, 3 травня 1996 року (Хартію ратифіковано із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року; European Social Charter) з метою забезпечення особам з інвалідністю, незалежно від їхнього віку та характеру і походження їхньої інвалідності, ефективного здійснення права на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства Сторони зобов'язуються, зокрема:
1. вжити необхідних заходів для забезпечення особам з інвалідністю орієнтування, освіти та професійної підготовки, коли це можливо, у межах загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або приватних спеціалізованих закладах;
2. сприяти їхньому доступові до роботи усіма засобами, які можуть заохочувати роботодавців приймати на роботу осіб з інвалідністю і утримувати їх у звичайному виробничому середовищі та пристосовувати умови праці до потреб осіб з інвалідністю, або, коли це видається неможливим у зв'язку з інвалідністю, шляхом облаштування або створення спеціальних робочих місць з урахуванням ступеня інвалідності. У деяких випадках такі заходи можуть вимагати використання спеціалізованих служб працевлаштування та надання допомоги;
3. сприяти їхній всебічній соціальній інтеграції та участі у житті суспільства, зокрема, шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку.
Закон № 875-ХІІ визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
Так, статтею 17 Закону № 875-ХІІ встановлено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Згідно зі статтею 18 Закону № 875-XII забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 18-1 Закону № 875-XII особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.
Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Статтею 20 Закону № 875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення, передбаченого статтею 20 Закону № 875-XII.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у аналогічних правовідносинах у постанові від 16 червня 2020 року у справі №813/3047/18.
Згідно із пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
На виконання вищевказаної норми Закону № 5067-VI, наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (далі - Порядок №316).
Пунктом 2.1 Порядку № 316 встановлено, що інформація за даною формою подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
З аналізу пункту 2.1 Порядку № 316 вбачається, що звітність за формою №3-ПН роботодавці подають до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), тобто, лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. Разом з тим, періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.
Отже, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Проте, обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-XII.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі №819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 3 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.
Тому, підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 260/557/19.
Судом встановлено, що ПП «Лис-Авто-Транс» подавало до Лисичанського міського центру зайнятості звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії) протягом 2020 року щомісячно (а.с. 26-50), а саме про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, що підтверджується копіями звітності про попит на робочу силу (вакансії).
При цьому, передбачене статтею 17 Закону № 875-XII право осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов'язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.
Разом з тим, до обов'язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону № 875-XII фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, яка самостійно звернулася до роботодавця або була направлена до нього державною службою зайнятості, а в силу приписів частини третьої статті 18 даного Закону № 875-XII - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі, спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Суд наголошує, що практика Верховного Суду щодо застосування положень цього Закону сформована, зокрема, у постановах від 30 січня 2018 року у справі № П/811/696/17, від 13 березня 2018 року у справі № 809/1377/17, від 10 липня 2018 року у справі №П/811/722/17, від 27 листопада 2018 року у справі № П/811/698/17 та від 21 листопада 2022 року у справі №400/3957/21.
Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або:
1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-XII, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або
2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону № 875-XII, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулась до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного від 8 травня 2018 року у справі №805/2275/17-а та від 16 червня 2020 року у справі №813/3047/18.
З огляду на наявні докази суд дійшов висновків, що відповідачем виконані вимоги постанови Кабінету Міністрів України №70 від 31 січня 2007 року «Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо подання у встановленому порядку інформації про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю до центру зайнятості.
При цьому твердження позивача про необхідністю вчинення відповідачем, який не є суб'єктом владних повноважень, інших заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, що не передбачені Законом № 875-XII, суперечать імперативним вимогам статті 19 Конституції України, виходячи із такого.
Відповідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Водночас суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що відповідачем вжито передбачених чинним законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році, а тому підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII, відносно відповідача відсутні.
Оскільки відсутні підстави для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII, то відсутні також підстави і для стягнення з останнього пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку № 70.
Суд погоджується, що перешкодою для належного виконання законодавства може бути також і брак достатніх санкцій (lex imperfecta), а також те, що заходи стосовно застосування відповідних санкцій є незадовільними чи вибірковими.
Разом з тим, відповідно до пунктів 1-4 Рекомендації № R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) про адміністративні санкції (on administrative sanctions) адміністративні санкції можуть бути накладені органами публічної влади у вигляді штрафу чи будь-якого іншого заходу фінансового чи нефінансового характеру, проте під час застосування адміністративних санкцій необхідно дотримуватися, зокрема, таких умов: адміністративні санкції повинні бути передбачені національним законодавством і бути пропорційними фактичному порушенню; орган публічної влади повинен встановити як факт порушення адміністративної норми права, так і відповідальність певної особи; адміністративні санкції неможливо накладати у зв'язку з діяльністю особи, якщо така діяльність на момент її вчинення була законною або не суперечила відповідній адміністративній практиці.
Суд констатує, що позивачем не доведено у цій справі наявності жодної із зазначених у цих Рекомендаціях КМРЄ умов для притягнення відповідача до відповідальності.
Крім того, враховуючи суворість звинувачень (ухилення від працевлаштування осіб з інвалідністю) та санкцій, які позивач просить суд застосувати до відповідача, є застосовними у цій справі і гарантії, передбачені статтею 7 Конвенції (ніякого покарання без закону), згідно з якими нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь- якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані відповідачем, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Щодо розподілу судових витрат та вимогу відповідача стягнути на її користь витрати на правничу допомогу у розмірі 15000 грн, суд ураховує наступне.
Статтею 134 КАС України визначені види судових витрат:
1) на професійну правничу допомогу;
2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;
3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;
4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 КАС України).
Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 ст. 134 КАС України).
За вимогами ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Оскільки з матеріалів справи суд встановив, що окрім ордеру на надання правничої допомоги серії АЕ № 1085813 від 10.08.2021 та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю адвоката Скрипчука Микити Євгеновича суду не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження надання адвокатом Скрипчуком М.Є. оплатної правничої допомоги та понесених або необхідність сплати у майбутньому витрат ПП «Лис-Авто-Транс» на правничу допомогу адвоката, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про стягнення з позивача судових витрат на правничу допомогу.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255, 256, 262, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Лис-Авто-Транс" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік - відмовити повністю.
У задоволенні клопотання Приватного підприємства №Лис-Авто-Транс» про стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 15000 грн (п'ятнадцять тисяч гривень 00 копійок) відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Ірметова