Справа № 460/1484/19 Головуючий у 1 інстанції: Колтун Ю.М
Провадження № 22-ц/811/1373/25 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.
18 вересня 2025 року м.Львів
Справа № 460/1484/19
Провадження № 22-ц/811/1373/25
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Приколоти Т.І.,
суддів : Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.,
секретар Іванова О.О.
з участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5
розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_6 , яка підписана представником ОСОБА_1 , на рішення Яворівського районного суду Львівської області, ухвалене у м. Яворові 10 січня 2025 року у складі судді Колтуна Ю.М у справі за позовом Яворівської квартино-експлуатаційної частини району до ОСОБА_6 , Мисливсько-рибальського господарства «Майдан», з участю третьої особи: Міністерства оборони України, про витребування майна з чужого незаконного володіння,-
встановив:
22 березня 2019 року Яворівська КЕЧ району звернулася в суд із позовом до ОСОБА_6 , Мисливсько-рибальського господарства «Майдан», з урахуванням змінених позовних вимог, прийнятих судом, про витребування майна із чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що об'єкти нерухомого військового майна, що знаходяться у військовому містечку № НОМЕР_1 у межах ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: Львівська область, Яворівський район, с.Верещиця, є державною власністю. Повноваження власника в даному випадку виконує Міністерство оборони України в особі Яворівської КЕЧ району. Зазначає, що земельна ділянка площею 107, 2 га, яка розташована у Яворівському навчальному центрі Збройних Сил України (Міжнародному центрі миротворчості та безпеки) у АДРЕСА_1 увійшла до складу госпрозрахункового військового містечка № НОМЕР_1 Старицького гарнізону. На вказаній земельній ділянці збудовані приміщення та будівлі за рахунок коштів Міністерства оборони України. Вказує, що тривалий період часу нерухомим майном, яке знаходилось у військовому містечку № НОМЕР_1 та було в оперативному управлінні Яворівської КЕЧ району, користувалось Мисливсько-рибальске господарство «Майдан» за відсутності щодо цього правових підстав, оскільки вказана земельна ділянка відноситься до категорії земель оборони. З інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно Яворівській КЕЧ району вбачається, що власником нерухомого майна, що знаходиться у військовому містечку № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 , а саме: житлова площа розміром 24/100 частки у будівлі літери Г-2 4-х квартирного житлового будинку площею 255,7 кв.м (реєстраційний номер майна: 26468110) на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_6 на праві приватної спільної часткової власності. Ця частка вказаної будівлі була отримана ним на підставі договору дарування №579 від 13 липня 2010 року. Дарування частки будівлі здійснено Мисливсько-рибальським господарством «Майдан». Стверджує, що Міністерство оборони України в особі Яворівської КЕЧ району не висловлювало свого волевиявлення на відчуження вказаного спірного нерухомого майна. Спірне майно вибуло з володіння державної власності поза волею власника - держави Україна в особі Міністерства оборони України. Просить витребувати у ОСОБА_6 спірне нерухоме майно на користь Яворівської КЕЧ району. Вважає, що неповернення нерухомого майна у власність держави надалі породжуватиме порушення її прав та інтересів щодо володіння, а також призведе до існуючої загрози подальшого відчуження спірного нерухомого майна (24/100 частки у будівлі під літерою Г-2 4-х квартирного житлового будинку площею 255,7 кв.м) іншим особам.
Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 10 січня 2024 року задоволено позов Яворівської КЕЧ до ОСОБА_6 , Мисливсько-рибальського господарства «Майдан», з участю третьої особи: Міністерства оборони України, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Ухвалено витребувати від ОСОБА_6 на користь Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району 24/100 частини 4-х квартирного житлового будинку під літерою Г-2 загальною площею 287, 3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Проведено розподіл судових витрат.
Рішення суду через свого представника ОСОБА_1 оскаржує ОСОБА_6 . Вважає рішення незаконним та необґрунтованим, таким, що винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Вказує, що Яворівська КЕЧ є неналежним позивачем, оскільки є лише балансоутримувачем спірного майна. Стверджує, що з позовом про витребування майна може звернутися лише його власник. Позивачем не доведено, яке його право порушено, щоб звертатися з таким позовом. Судом першої інстанції не взято до уваги обставини, встановлені у справах № 2а-23/11, 2а/60/6/2013, які мають преюдиційне значення для справи, що переглядається, а саме те, що відсутні правові підстави для визнання права власності за Міністерством оборони України на спірне майно, а за Яворівською КЕЧ - права оперативного управління на нього. Суд першої інстанції витребував спірне майно на користь особи, якій таке в оперативне управління не передавалось. Земельна ділянка, на якій розташоване спірне майно, позивачу не належить.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наступного.
Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на рухоме майно про реєстрацію прав власності, сформованого 1 березня 2018 року, № 115793066 та витягу з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна до листа ФДМУ від 12 грудня 2017 року № 10-15-23684, власником єдиного майнового комплексу, військового містечка № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого входить житловий будинок Г-2 загальною площею 287,3 кв.м, є Міністерство оборони України, а балансоутримувачем зазначеного майна є Яворівська КЕЧ району.
Відповідно до Інформаційної довідки № 143796243 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна сформованої 2 листопада 2018 року, 24/100 частини спірної будівлі (4-х квартирного житлового будинку) за вказаною адресою належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 .
Спірне майно ОСОБА_6 набув на підставі договору дарування №573 від 13 липня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Львівської області Тіхоновим В.А.
Відповідно до ст. 387 цього Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч.ч. 1, 3 ст. 388 ЦК України.
Згідно із ч. 1 ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до ст. 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Якщо майно набуте за договором у особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Яворівська КЕЧ району у своїй позовній заяві просить витребувати у ОСОБА_6 спірне нерухоме майно, як таке, яке вибуло з володіння позивача поза його волею і було набуте відповідачем на підставі безоплатного договору дарування №579 від 13 липня 2010 року, укладеного між ним та Мисливсько-рибальським господарством «Майдан», яке не мало права на відчуження цього майна.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 травня 2023 року скасовано постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року та рішення Господарського суду Львівської області від 25 жовтня 2022 року у справі №2а-23/11, 2а/460/6/2013 у частині задоволення позовної вимоги про скасування рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської селищної ради Яворівського району Львівської області від 26 січня 2009 року №12 «Про оформлення права власності» та прийнято в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Мотивувальну частину вказаної постанови Західного апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду Львівської області в частині відмови у позові змінено. В решті постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року залишено без змін.
Відповідно до постанови Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року, яка постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 травня 2023 року у зазначеній частині залишена без змін, встановлено, що будівлі, право власності на які рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської селищної ради Яворівського району Львівської області № 12 від 26 січня 2009 року «Про оформлення права власності» визнано за Мисливсько-рибальським господарством «Майдан», збудовані протягом 1960-1990 років Всеармійським військовим мисливським товариством Прикарпатського військового округу на земельних ділянках, які належать до земель оборони та перебувають на обліку Яворівської КЕЧ району.
Пунктом 1 постанови Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР» встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 18 від 13 січня 1995 року «Про визначення органів управління майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР» Міністерство оборони України визначено органом управління підприємств, організацій та об'єктів колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, зокрема: 14 мисливських господарств, будинку мисливця-рибалки, магазину, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу.
На Міністерство оборони України покладено повноваження органу управління щодо розташованих на території України об'єктів власності Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, зі складу якого у 1992 році вийшли ради військово-мисливських товариств (далі ВМТ) військових округів, проте, грошові кошти, матеріальні цінності, залишені після ліквідації ВМТ, в розпорядження Міністерства оборони України не перейшли, а перейшли в користування створеного в березні того ж року Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, до складу якого увійшло Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України.
Відповідно до ст.326 ЦК України у державній власності є майно, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Такими державними органами є Міністерство оборони України та Яворівська КЕЧ району, яка наділена правом оперативного управління спірним майном.
З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірне майно належить до державної власності та є таким що має статус військового майна, перебуває на балансі Яворівської КЕЧ району на рахунку № 1122.1 «Будинки багатоквартирні масової забудови», що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна (додаток до листа ФДМУ від 12 грудня 2017 року №10-15-23684).
Доказів про прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо відчуження спірного майна не надано.
Не погоджуючись у повному обсязі із рішенням суду першої інстанції, колегія суддів виходить із наступного.
Згідно із частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке передбачає, зокрема, можливість особи брати участь у судовому процесі. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик . Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка надсилається разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованого у встановленому законом порядку. Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Статтею 130 ЦПК України передбачено, що у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки . Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею. У такому випадку особа, якій адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату і місце судового засідання, вчинення іншої процесуальної дії. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.
Для забезпечення основних засад (принципів) цивільного судочинства, зокрема, відкритості судового процесу, законом встановлений обо в'язок суду повідомити учасників справи про її відкриття та про місце, дату і час судового засідання, якщо судове засідання проводиться. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим як про наявність в суді справи, так і про місце, дату і час судового засідання, якщо таке проводиться але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.
Не забезпечення поінформованості учасника справи про її розгляд та розгляд справи за відсутності не повідомленого учасника справи є порушенням статті 6 Конвенції.
Статтею 240 ЦПК України передбачено, що суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 223 цього Кодексу, я кщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі. П ро відкладення розгляду справи або перерву в судовому засіданні, місце, дату і час нового судового засідання або продовження судового засідання суд повідомляє під розписку учасників справи, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, які були присутніми в судовому засіданні. Учасники справи, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не прибули або яких суд вперше залучає до участі в судовому процесі, повідомляються про судове засідання в порядку, визначеному цим Кодексом.
Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою (частина третя статті 223 ЦПК України).
У цій справі ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 10 листопада 2023 року закрито підготовче провадження. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, Міністерство оборони України. Постановлено зобов'язати Міністерство оборони України надати пояснення щодо позову або відзиву; призначити справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні у приміщенні Яворівського районного суду Львівської області на 12 годину 8 грудня 2023 року; про дату, час і місце проведення судового засідання повідомити учасників справи (т. 1 а.с. 206, 207). Ухвала надіслана ОСОБА_6 , але повернута до суду без вручення адресату з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 1 а.с. 210, 211).
У матеріалах справи відсутні відомості про хід судового засідання, призначеного на 8 грудня 2023 року, відкладення розгляду справи на 10 січня 2024 року, а також повідомлення учасників справи про дату та час цього судового засідання.
Відомості про повідомлення відповідача про судові засідання, призначені на 8 грудня 2023 року та 10 січня 2024 року, відсутні.
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2022 року (справа № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)) зазначила: «Обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.[…] У ситуації, коли суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторони, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, а суд апеляційної інстанції, повідомивши відповідну сторону належним чином, залишив таке рішення суду першої інстанції без змін, якщо такий учасник справи обґрунтовував свою апеляційну скаргу такою підставою, суд касаційної інстанції не може застосувати правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» (частина друга статті 410 ЦПК України). Тлумачення частини другої статті 410 ЦПК України свідчить, що: правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення; оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції; правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства».
Є встановленим, що суд першої інстанції не виконав свого обов'язку про повідомлення відповідача про місце, дату і час судового засідання для забезпечення реалізації однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання судом цього обов'язку призвело до порушення права відповідача бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання та основних засад (принципів) цивільного судочинства, що є порушенням норм процесуального права. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Відтак, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення.
При вирішенні спору апеляційний суд виходить із наступного.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, паливно-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Згідно із ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Частинами першою та другою статті 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 136 ГК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.
Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права.
Встановлено, що власником єдиного майнового комплексу, військового містечка № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого входить спірний житловий будинок є Міністерство оборони України. Спірне майно перебуває в оперативному управлінні (правомірному володінні) Яворівської КЕЧ району.
Яворівська КЕЧ району не є власником спірного майна, а є його правомірним (титульним) володільцем та користувачем. Будучи титульним володільцем майна, що становить предмет спору, Яворівська КЕЧ району вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику цього майна.
124/100 частини будівлі під літерою Г-2 (4-х квартирного житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 ; набуто ним на підставі договору дарування № 573 від 13 липня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Львівської області Тіхоновим В.А.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
У частині третій статті 321 ЦК України зазначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (див. постанову Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності у цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений цього. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Відповідно до постанови Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18 віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: «фізично» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18 віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника.
Подібна позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року (справа № 6-140цс14).
Велика Палата Верховного Суду у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) погодилася із цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 520/8065/19 (провадження № 14-150цс23) зазначено: «Відповідачка «…» одержала спірне нерухоме майно за безвідплатними договорами - договорами дарування. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі. Натомість застосовується стаття 387 та частина третя статті 388 ЦК України, відповідно до яких власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним за безвідплатними договорами. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння». Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року (справа № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
У постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 205/6645/19 (провадження № 61-17021св20) зазначено, що у разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.
Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2023 року (справа № 756/5565/21, провадження № 61-2923св22) зазначив, що на останнього набувача квартири не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття ним права власності на спірну квартиру, яка вибула з власності територіальної громади у незаконний спосіб; витребування квартири у ОСОБА_3 не порушує принцип пропорційності втручання у її право власності.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 травня 2023 року постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року та рішення Господарського суду Львівської області від 25 жовтня 2022 року у справі № 2а-23/11, 2а/460/6/2013 у частині задоволення позовної вимоги про скасування рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської селищної ради Яворівського району Львівської області від 26 січня 2009 року № 12 «Про оформлення права власності» скасовано та прийнято у цій частині нове рішення. У задоволенні позову відмовлено. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року та рішення Господарського суду Львівської області від 25 жовтня 2022 року в частині відмови у позові змінено, викладено її мотивувальні частини в редакції постанови Верховного Суду. В решті постанову Західного апеляційного господарського суду від 30 січня 2023 року залишено без змін.
В межах розгляду цієї справи встановлено, що:
«4.1. Як було встановлено судами, будівлі, право власності на які оформлено спірним рішенням, збудовані протягом 1960-1990 років Всеармійським військовим мисливським товариством Прикарпатського військового округу на земельних ділянках, які належать до земель оборони та перебувають на обліку Яворівської КЕЧ району.
4.2. Суди також встановили, що до 1991 року на території військового містечка НОМЕР_1 у с.Верещиця існувало Всеармійське військово-мисливське товариство Збройних Сил СРСР.
4.3. У 1992 році ради військово-мисливських товариств військових округів вийшли зі складу Всеармійського військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, а у березні того ж року створено Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, яке відповідно до пункту 1.5 статуту є правонаступником майна і фінансових ресурсів (прав і обов'язків) Військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР.
4.4. Пунктом 1 постанови Верховної Ради України від 4.02.1994 №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР» встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.
4.5. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 18 від 13.01.1995 «Про визначення органів управління майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР» Міністерство оборони України визначено органом управління підприємств, організацій та об'єктів колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
4.6. Отже, на позивача-1 покладено повноваження органу управління щодо розташованих на території України об'єктів власності Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, зі складу якого у 1992 році вийшли ради військово-мисливських товариств (далі - ВМТ) військових округів, проте, грошові кошти, матеріальні цінності, залишені після ліквідації ВМТ, в розпорядження Міністерства оборони України не перейшли, а перейшли в користування створеного в березні того ж року Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, до складу якого увійшла третя особа-1.
4.7. Суди встановили, що державними органами, яким на праві оперативного управління належить спірне майно, є позивачі та в матеріалах справи відсутні докази про прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо відчуження спірного майна.
4.8. При цьому встановлено, що будівлі, зокрема, будівля літ.З-1, житловий будинок, площею 53,3 кв.м, право власності на які Рішенням оформлено за мисливсько-рибальським господарством «Майдан», збудовані протягом 1960-1990 років Всеармійським військовим мисливським товариством Прикарпатського військового округу на земельних ділянках, які належать до земель оборони та перебувають на обліку позивача-2.
4.9. Відповідно до Інформаційної довідки № 138302622 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованої 19.09.2018, житловий будинок, будівля «Майдану» літ.3-1, площею 53,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної часткової власності третій особі-3, на підставі договору купівлі-продажу, від 29.07.2010 №773, посвідченого Тіхоновим В.А., приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Львівської області».
Судами також встановлено:
«У даній справі судами встановлено, що спірне майно фактично є державною власністю, а відповідач не є особою, яка має право розпоряджатися цим майном (пункт 4.15).
Із встановлених судами обставин справи вбачається, що майно вибуло із державної власності поза волею особи, яка вправі розпоряджатися ним (пункт 4.16).
Право державної власності на спірне нерухоме майно не було зареєстровано у встановленому законом порядку, однак спірне майно фактично є державною власністю, а позивач-1 не є уповноваженим органом із розпорядження ним (пункт 4.21)».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Є встановленим, що спірне майно є державним та таким що має статус військового майна, перебуває на балансі Яворівської КЕЧ, а уповноваженим органом (Кабінетом Міністрів України) рішення щодо відчуження спірного майна не приймалось, і таке останнім власником безвідплатно набуто у особи, яка не мала права його відчужувати, вимоги про витребування у нього цього майна є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. При цьому на останнього набувача не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття ним права власності на спірне майно, яке вибуло з власності позивачів у незаконний спосіб.
Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц , від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).
З урахуванням встановлених у справі обставин та преюдиційних обставин, встановлених у справі № 2а-23/11, 2а/460/6/2013, колегія суддів прийшла до висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги щодо неналежності позивача, оскільки спірне майно перебувало у правомірному володінні Яворівської КЕЧ, яка є належним суб'єктом на звернення з позовом в розумінні положень статті 388 ЦК України.
Предметом позову є витребування майна з чужого незаконного володіння, спір не стосується земельної ділянки. З цих підстав не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про неврахування судом обставин, встановлених судами під час розгляду справи № 6/76 (6/159), зокрема, щодо неналежності позивачу земельної ділянки, на якій розташоване спірне майно.
Позовні вимоги до Мисливсько-рибальського господарства «Майдан» про витребування майна з чужого незаконного володіння до задоволення не підлягають з урахуванням наступного.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, (провадження № 14-61цс18, пункт 41)).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі». Сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 9 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно саме від особи, яка є останнім його набувачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
У цій справі встановлено, що останнім набувачем спірного майна є ОСОБА_6 , а не МРГ «Майдан». Тобто, останній не є належним відповідачем за пред'явленим позовом і позовні вимоги до нього не підлягають задоволенню.
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З урахуванням наведеного належить зробити висновок, що спірне майно є державним та таким що має статус військового майна, перебуває на балансі Яворівської КЕЧ, а уповноваженим органом (Кабінетом Міністрів України) рішення щодо відчуження спірного майна не приймалось, і таке останнім власником безвідплатно набуто в особи, яка не мала права його відчужувати, тому вимоги про витребування у нього цього майна є обґрунтованими. При цьому на останнього набувача не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття ним права власності на спірне майно, яке вибуло з власності позивача у незаконний спосіб.
Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права.
Яворівська КЕЧ району не є власником спірного майна, а є його правомірним (титульним) володільцем та користувачем. Будучи титульним володільцем майна, що становить предмет спору, Яворівська КЕЧ району вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.
Відповідно до постанов Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна.
Яворівська КЕЧ є належним суб'єктом, в розумінні положень статті 388 ЦК України, котрий має право звернення із цим позовом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави з дотриманням основних засад цивільного судочинства (частини перша, третя статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
З урахуванням норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України належить зробити висновок, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене, оспорюване або не визнане.
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.
Відповідно до положень статей 387, 388 ЦК України з віндикаційним позовом до суду може звернутися саме власник майна, або законний користувач майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).
З урахуванням встановленого, колегія суддів прийшла до висновку, що позовні вимоги позивача до ОСОБА_6 є обґрунтованими.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції встановив, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено представником відповідача ОСОБА_6 у суді першої інстанції.
Зокрема, встановлено, що Виконавчим комітетом Івано-Франківської селищної ради Яворівського району Львівської області 26 січня 2009 року ухвалено рішення № 12 «Про оформлення права власності» щодо спірної будівлі за мисливсько-рибальським господарством «Майдан». Законність цього рішення оспорювалася у судовому порядку за поданим у липні 2009 року військовим прокурором в інтересах Яворівської КЕЧ району. Спірне майно ОСОБА_6 набув 13 липня 2010 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування. Щодо цього майна здійснено державну реєстрацію. Однак позов подано до суду 22 березня 2019 року - більше ніж через 8 років.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із ст. 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність є строком для пред?явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб?єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14 формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов?язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об?єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
Згідно із ст. 319 ЦК України власність зобов?язує.
Власник вказаного майна (Міністерство оборони України), а також Яворівська КЕЧ, яка володіла цим майном на праві оперативного управління, при здійсненні права власності та користування спірним майном, з урахуванням закріпленого законодавчо принципу «власність зобов'язує» не мали перешкод довідатися про вибуття нерухомого майна із власності, що оспорювалося у судах, зареєстровано у встановленому порядку та посвідчено нотаріально. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено, що прокурору та позивачу було відомо про оформлення права власності та видачу свідоцтв про право власності мисливсько-рибальському господарству «Майдан» поза межами строку позовної давності (не пізніше липня 2009 року).
Згідно із постановою Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, з огляду на принцип непорушності володіння майном початок перебігу строку обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника. Строк позовної давності не підлягає поновленню у разі укладання надалі договору купівлі - продажу відповідного майна.
Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Така заява була подана представником відповідача до суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини пов'язує позовну давність із правомірним уникненням відповідальності.
У рішеннях від 20 вересня 2011 року (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»), від 22 жовтня 1996 року (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).
Висновки щодо застосування позовної давності наведено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) , Seal v. The United Kingdom, Dacia S.R.L. v. Moldova, Lelas v. Croatia ; Phinikaridou v. Cyprus.
У практиці судів України застосування наведених рішень і практики ЄСПЛ проводиться у різних категоріях справ, зокрема, щодо захисту права власності.
Зокрема, таке застосування мало місце у постанові КГС ВС про визнання недійсним та скасування рішення, скасування свідоцтва про право власності від 12 березня 2019 року, у справі № 907/762/16 за позовом ТОВ «Енергополіс» до Підприємства «Центр соціально-трудової реабілітації інвалідів міста Києва», ТОВ «Центр Квітка» про визнання протиправним відчуження майна та визнання права власності, від 16 жовтня 2019 року у справі № 911/2818/17, за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки, від 22 січня 2019 року, у справі № 5024/1403/2011 за позовом прокурора Скадовського району Херсонської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ПАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» та Дочірнього підприємства «Санаторій для дітей з батьками «Скадовськ» за позовом про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння та ін.
Специфіка початку перебігу позовної давності знаходить свій прояв майже у всіх позовах, зокрема, у позовах про захист права власності. Так, щодо віндикаційного позову позовна давність має специфіку у визначенні початку перебігу, оскільки перебіг позовної давності за віндикаційним позовом повинен визначатися моментом виявлення речі та встановлення її фактичного володільця, тобто особи, у якої (під фактичним контролем якої) річ перебуває на поточний момент. У судовій практиці це відображено таким чином, що право власності держави на спірне нерухоме майно було порушено, коли таке майно вибуло з володіння держави у володіння іншої особи. Початок перебігу строку позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (п. 65 постанови ВП ВС від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17).
Верховний Суд також визначив специфіку віндикаційного позову виходячи із суб'єкта, який його застосовує. Позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). У разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене. На вимоги про витребування майна поширюються норми Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку про те, що позивачем без поважних причин пропущено строк позовної давності.
Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності. На віндикаційні позови держави поширюється загальна позовна давність (п. 122 постанови ВП ВС від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17).
12 травня 2023 року представник відповідача Саницький А.І. подав до суду першої інстанції клопотання про застосування позовної давності до вимог Яворівської КЕЧ району.
Позивачу було відомо про вибуття майна від власника поза межами позовної давності, що встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили. Докази переривання позовної давності відсутні. Відтак, позовна давніть щодо позовних вимог підлягає застосуванню.
Враховуючи час звернення до суду та з урахуванням заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, у позові належить відмовити, оскільки сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
З урахуванням встановленого, колегія суддів приходить до висновку про відмову в позові Яворівської квартино-експлуатаційної частини району.
Керуючись: ст. 367, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 , яка підписана представником ОСОБА_1 , задовольнити.
Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 січня 2024 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові Яворівської квартино-експлуатаційної частини району до ОСОБА_6 , Мисливсько-рибальського господарства «Майдан», з участю третьої особи: Міністерства оборони України, про витребування від ОСОБА_6 на користь Яворівської квартирно-експлуатаційної частини (району) 24/100 частин 4-х квартирного житлового будинку, позначеного літерою Г-2, загальною площею 287, 3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст судового рішення складено 18 вересня 2025 року.
Головуючий-______________________Т. І. Приколота
Судді: ___________ Ю.Р. Мікуш _______________Р. В. Савуляк