"01" жовтня 2025 р. Справа № 596/1723/24
Провадження № 2/596/52/2025
Гусятинський районний суд Тернопільської області
в складі: головуючого суду Митражик Е.М.
за участю: секретаря судового засідання Кузик М.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Гусятин за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення, -
Позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сампара Н.М., звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просить усунути перешкоди в користуванні житлом шляхом примусового виселення ОСОБА_2 із житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , як таку, що безпідставно проживає там зобов'язавши не чинити перешкоди у володінні, користуванні і розпорядженні належним позивачеві житловим будинком.
Посилається на те, що з 23.09.2006 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого є двоє синів, а саме, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач являється власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Майно розташоване на земельній ділянці площею 0.25 га, кадастровий номер 6121684800:02:001:0074 відповідно до договору дарування від 26.07.2013 року. В липні 2024 року йому стало відомо про те, що ОСОБА_2 подала позовну заяву про розірвання шлюбу та рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 31.07.2024 року шлюб між ними розірвано. 02.09.2024 року позивач зняв ОСОБА_2 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , де залишились зареєстрованими він та неповнолітні діти. Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 18.09.2024 року ухвалено про стягнення з нього в користь ОСОБА_2 , щомісячно аліментів на утримання неповнолітніх дітей. Однак, після розірвання шлюбу та зняття з реєстрації ОСОБА_2 продовжує проживати за адресою АДРЕСА_1 та чинити перешкоди власнику в користуванні його власністю (житловим будинком), порушуючи умови співжиття постійними сварками та провокаціями. Спільне проживання стало нестерпним, а правова підстава перебування відповідачки в житловому будинку ОСОБА_1 , відсутня, що стало підставою подання вказаного позову.
Відповідач користується спірним житловим будинком без згоди його власника та будь-яких договірних відносин. Обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинилися, а саме, 31.07.2024 року рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області, шлюб між сторонами, розірвано (в обгрунтування позовної заяви про розірвання шлюбу ОСОБА_5 поклала наступні обставини: припинення фактичних шлюбних відносин, формальність шлюбу та фактичний розпад сім'ї), тому право відповідачки на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника майна на підставі статті 406 ЦК України. ОСОБА_1 позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися спірним будинком, тому ОСОБА_2 підлягає примусовому виселенню із будинку.
Ухвалою судді Гусятинського районного суду Тернопільської області від 22.10.2024 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи у порядку загального позовного провадження із викликом сторін.
24.10.2024 року представник відповідача адвокат Печінка П.В. подав до суду відзив на позов, в якому вважає позовні вимоги необґрунтованими і такими, що не підлягають до задоволення. Посилається на те, що відповідачка вселилася у спірний житловий будинок 23 вересня 2006 року як член сім'ї позивача, і на той час власником будинку були дід та баба позивача. Після їх смерті житловий будинок успадкувала мати позивача, яка 26.07.2013 року подарувала його позивачу. Таким чином, відповідачка набула рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, оскільки при вселенні між ними не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Припинення сімейних відносин із власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК (ч. 4 ст. 156 ЖК). Крім цього, відповідачка не має іншого житла, спірний будинок є єдиним житлом для проживання, внаслідок виселення вона стане безхатченком. ОСОБА_2 тривалий час проживає у будинку разом із неповнолітніми дітьми, сплачує витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов'язкові платежі, інтересу до даного житла не втратила. Жодних перешкод в користуванні житлом позивачу не чинить. Позивач який прийняв житловий будинок від матері знав що у ньому проживає відповідачка, яка не має іншого житла, тому мав реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування ним членами своєї сім'ї тому міг і передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку. Проживання відповідачки тривалий час у спірному будинку, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції. Припинення сімейних стосунків між чоловіком і жінкою не може прямо тягнути припинення особистого сервітуту, в т.ч. і в дітей. Відповідачка, як колишній член сім'ї власника житла, яка проживає разом із ним, має право на користування цим житлом відповідно до закону, якщо інше не передбачене договором між ними і може втратити таке право лише у разі відсутності у житлі без поважних причин понад один рік.
29.10.2024 року представник позивача адвокат Сампара Н.М. подала до суду відповідь на відзив, в якій не погоджується із аргументами сторони відповідача. Оскільки шлюб між сторонами розірвано, вони не ведуть спільне господарство та не проживають як одна сім'я, тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника. ОСОБА_2 не є членом сім'ї позивача. ОСОБА_2 втратила право користування житловим приміщенням, а ОСОБА_1 має право просити виселити її з житлового будинку на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК України, ч.ч. 1,2 ст. 406 ЦК України.
31.10.2024 року від представника відповідача адвоката Печінка П.В. надішли заперечення на відповідь на відзив, в якому сторона не погоджується та вважає аргументи та мотиви викладені позивачем у відповіді на відзив такими, що підлягають відхиленню.
Ухвалою суду Гусятинського районного суду Тернопільської області від 24.01.2025 року підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 , представник адвокат Сампара Н.М. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просять їх задоволити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася.
Представник відповідача адвокат Печінка П.В. в судовому засіданні в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просить відмовити.
Суд, вислухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, приходить до переконання, що позов до задоволення не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі- ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як видно з рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 31.07.2024 року в справі №596/1215/24, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено. Шлюб укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який вони зареєстрували 23.09.2006 року у Коцюбинській сільській раді Гусятинського району Тернопільської області, відповідний актовий запис №14 розірвано (а.с.6).
Від шлюбу в сторін є двоє неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач являється власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 26.07.2013 року укладеного між ОСОБА_6 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровуваний) зареєстрованого в реєстрі №946, посвідчений приватним нотаріусом Гусятинського районного нотаріального округу Гречанівським А.Я. Майно розташоване на земельній ділянці площею 0,25 га., кадастровий номер 6121684800:02:001:0074 (а.с.7-8, 9, 10).
Із копії технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовленого Гусятинським РК БТІ станом на 17.03.2010 року вбачається, що загальна площа будинковолодіння становить 71,5 м2, житлова - 55,3 м2 (а.с.8, 11-13).
З витягу №617/187/00201 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданого Васильковецькою сільською радою Чортківського району Тернопільської області слідує, що за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.7).
З часу реєстрації шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в 2006 році, і по даний час відповідач проживає в домоволодінні по АДРЕСА_1 , що не заперечувалося сторонами.
ОСОБА_2 з 02.09.2024 року знята з реєстрації по АДРЕСА_1 , що стверджується довідкою №226 від 14.10.20245 року виконавчого комітету Васильковецького сільської ради.(а.с.18)
Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 14.02.2025 року в справі №596/1866/24 за позовною заявою ОСОБА_2 до Центру надання адміністративних послуг Васильковецької сільської ради Чортківського району Тернопільської області, ОСОБА_1 про визнання протиправним рішення відділу ЦНАП Васильковецької сільської ради від 02.09.2024 року про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , в задоволенні позову відмовлено (а.с.89-93).
Із змісту судового рішення в справі №596/1866/24 слідує, що судом встановлено: «Як встановлено, підтверджується матеріалами справи, позивач ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 з 02.08.2013 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .(а.с.6)
На виконання рішення Гусятинського районного суду від 18.09.2024 в справі №596/1216/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дітей, яким ухвалено стягувати з з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 щомісячно аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 в розмірі 1/3 частки усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01 липня 2024 року до досягнення старшою дитиною повноліття, Гусятинським районним судом Тернопільської області видано виконавчий лист (а.с.29).
Позивач посилаючись в позовній заяві на те, що відповідач чинить йому перешкоди власнику в користуванні житловим будинком, порушує умови співжиття постійними сварками та провокаціями, надавши на підтвердження такої обставини диск із відеозаписом, здійсненим на мобільний телефон.
Дослідивши в судовому засіданні відеозапис, здійснений на мобільний телефон самим позивачем, вбачається, що зафіксоване на ньому спілкування сторін не підтверджує обставину чинення перешкод в користуванні житловим будинком та порушення умов співжиття. Зафіксована та зініційована позивачем розмова почалась з повідомлення ОСОБА_2 про отримання ним позову про розірвання шлюбу, де остання вказала неправдиві та видумані дані про те, що вони разом не живуть, спільного бюджету немає. В ході розмови сторони обговорювали їх доходи, витрати та на побут, їхні відносини після розірвання шлюбу, місце подальшого проживання, тощо.
Сторона відповідача, заперечуючи позовні вимоги, посилається на те, що перешкод власнику в користуванні житловим будинком не чинить, з 2006 року проживає у вказаному будинку вселившись як член сім'ї за згоди власників - спочатку баби і діда позивача, а після їх смерті матері позивача. Іншого житла в неї немає.
На підтвердження вказаної обставини надано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №398072641 від 07.10.2024 року виданого державним реєстратором на заяву ОСОБА_2 , за параметрами запиту фізична особа РНОКПП НОМЕР_1 про відсутність відомостей в реєстрах (а.с.30).
Під час судового розгляду сторона позивача надала ухвалу Гусятинського районного суду Тернопільської області від 29.07.2025 року в справі №596/948/25, якою постановлено цивільну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 адвоката Сампари Н.М. до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей Васильковецької територіальної громади про визначення місця проживання дітей передати на розгляд до Теребовлянського районного суду Тернопільської області, в обгрунтування того, що відповідач має зареєстроване місце проживання з 26.06.2025 року в АДРЕСА_2 (а.с.119-120).
Представник відповідача заперечив щодо наявності зареєстрованого місця проживання, посилаючись на те, що реєстрація місця проживання за вказаною адресою мала місце з 26.06.2025 року по 31.07.2025 року та відповідач була знята з реєстрації, так як воно непридатне для проживання в ньому. На даний час відповідач не має зареєстрованого місця проживання.
Дана обставина стороною позивача не заперечувалась.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України). Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України). Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України). Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частина перша статті 402 ЦК України визначає, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 760/13960/22 (провадження № 61-6521св24), від 22 січня 2025 року у справі № 754/15791/21 (провадження № 61-10276св24), від 29 січня 2025 року у справі № 623/3462/19 (провадження № 61-9056св24) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Водночас під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, заява № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц зазначила, що члени сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. При цьому навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі № 452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 15 січня 2020 року № 754/613/18-ц).
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вищевикладене, підстав для задоволення позовних вимог про виселення не вбачається, оскільки відповідачка вселилася як член сім'ї та проживає у даному житловому будинку з 2006 року. Доказів того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні житлом позивачем не надано та судом не встановлено.
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач користується іншим житловим приміщенням, чи у її власності перебуває інше житлове приміщення.
Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, так як виселення відповідачки з житла у цій справі буде невиправданим втручанням у право особи на житло, право особи на повагу до житла, оскільки не переслідує легітимну мету, передбачену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та є не необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, за відмови у задоволенні позову, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст.2, 4, 5, 7, 10, 12, 13, 81, 89,
258, 263, 265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд,- УХВАЛИВ:
В задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ), в інтересах якого діє адвокат Сампара Надія Миронівна (на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії ВО №1087933 від 02.10.2024 року) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , жительки АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), в інтересах якої діє адвокат Печінка Павло Володимирович (на підставі доручення для надання безоплатної вторинної правничої допомоги особам, які визначені пунктами 1-2, 9-23, 26-29 частини першої статті 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу №017/04.2/10348 від 15.10.2025 року) про виселення - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Тернопільського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 13 жовтня 2025 року.
Суддя Гусятинського районного суду
Тернопільської області Елла МИТРАЖИК