13 жовтня 2025 року ЛуцькСправа № 826/1645/15
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Андрусенко О. О.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) та ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , позивач) звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - ГУ МВС України в місті Києві, відповідач-1) про визнання нечинним та скасування наказу ГУМВС України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с, визнання незаконним їх звільнення з посад та зобов'язання відповідача поновити їх на посаді (справи №826/1645/15 та №826/1650/15) (т. 1 а.с. 3-5, 13-15).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проходили службу в органах внутрішніх справ України та наказом УМВС України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с їх звільнено з органів внутрішніх в запас Збройних Сил України за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.
Позивачі вважають вказаний наказ від 30.01.2015 №59 о/с протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки у ньому не наведено переліку (обставин) вчинків, що дискредитують звання рядового та начальницького складу, тобто, наказ є «довільним» та немотивованим. В наказі про звільнення вказано, що звільнення відбувається у зв'язку із застосуванням механізму та підстав, визначених пунктом 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», однак вказані положення Закону мають відсильний характер на частину 3 статті 1 цього ж закону, та чітко визначають, що певні категорії працівників правоохоронних органів не можуть займати певні посади, однак в жодному випадку не вказується про можливість або необхідність звільнення таких осіб. Крім цього, в наказі про звільнення не обґрунтовано, яким чином позивачі в принципі відносяться до осіб, котрі зазначені в пункті 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», тобто, коли, за яких обставин вони складали (чи був в інший спосіб причетний) до складання певних протоколів (рапортів), тощо, з якого приводу, відносно якого кола осіб, що свідчить про те, що такий наказ не містить конкретних посилань на вчинені правопорушення, а тому є незаконним.
Ухвалами Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.02.2015 відкрито провадження в адміністративних справах №826/1645/15 та №826/1650/15 (т. 1 а.с.1, 11).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.03.2015 об'єднано до спільного розгляду і вирішення адміністративну справу №826/1645/15 зі справою №826/1650/15, присвоєно об'єднаним справам загальний №826/1645/15; залучено до участі у справі у якості другого відповідача - Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України, відповідач-2); залучено до участі у справі у якості третього відповідача - Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві, відповідач-3) (т. 1 а.с. 31-32).
У запереченнях представник відповідача МВС України просив у задоволенні позову відмовити повністю, посилаючись на те, що наказом МВС України від 17.01.2015 № 53 о/с позивачів відповідно до пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ було звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу. Звільнення відбулося на підставі матеріалів, що були надані УДАІ МВС України та УДАІ ГУМВС України в м. Києві за наслідками виконання вказівки МВС про проведення перевірки законності дій працівників Державної автомобільної інспекції МВС України під час складання адміністративних матеріалів в період з 25.11.2013 по 20.02.2014 відносно учасників громадського об'єднання (руху) «Автомайдан». Перевіркою проведеною УДАІ ГУМВС України в м. Києві було встановлено, що ОСОБА_1 і Малькевич І.Є. склали рапорти відносно учасників Всеукраїнського громадського руху «Автомайдан» ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (про порушення п. 2.4. Правил дорожнього руху), на підставі яких були складені адміністративні протоколи АА2 №901079, АБ2 № 383657, АБ2 № 391521 (за ст. 122-2 КУпАП України - невиконання водіями вимог про зупинку). Разом з тим, під час перевірки було встановлено, що позивачами до вищезазначених протоколів були внесені недостовірні відомості про порушення учасниками Всеукраїнського громадського руху «Автомайдан» правил «дорожнього руху. Відтак, допустивши під час виконання службових обов'язків складення рапортів відносно учасників Всеукраїнського громадського руху «Автомайдан», що містить недостовірну інформацію, що, в свою чергу, призвело до неправомірного складення адміністративних протоколів, позивачі вчинили вчинок, що дискредитує звання працівника міліції, внаслідок чого наказом МВС України від 17.01.2015 № 53 о/с їх було звільнено з органів внутрішніх справ (т. 1 а.с.88-90).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2015 зупинено провадження у справі №826/1645/15 до розгляду Конституційним Судом України об'єднаного конституційного провадження за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (т. 1 а.с.105-107).
Станом на 15.12.2022 день набрання чинності Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX, адміністративну справу №826/1645/15 Окружним адміністративним судом міста Києва не було розглянуто та відповідно до пункту 2 розділу ІІ вказаного Закону цю справу передано на розгляд та вирішення Волинського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 25.02.2025 прийнято до провадження адміністративну справу №826/1645/15 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ГУМВС України в місті Києві, МВС України, Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії (т. 1 а.с. 121-122).
18.03.2025 представник ГУМВС України в місті Києві подав клопотання про роз'єднання справи у самостійні провадження (т. 1. а.с. 161-162).
07.04.2025 на адресу суду від представника позивачів - адвоката Гриценка І. І. надійшла заява про доповнення (збільшення) позовних вимог, в якій позовні виклав у такій редакції: 1) визнати протиправним та скасувати наказ МВС України Авакова А. Ю. від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУМВС України в місті Києві від 30.01.2015 № 59 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ, поновити ОСОБА_1 з 30.01.2015 на посаді старшого інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню, стягнути на користь ОСОБА_1 з ГУМВС України в місті Києві грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з 30.01.2015 по день поновлення на службі; 2) визнати протиправним та скасувати наказ МВС України ОСОБА_6 від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУМВС України в місті Києві від 30.01.2015 № 59 о/с в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ; поновити ОСОБА_2 з 30.01.2015 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню, стягнути на користь ОСОБА_2 з ГУМВС України в місті Києві грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з 30.01.2015 по день поновлення на службі (т. 1 а.с. 209-210).
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 поновлено провадження у справі №826/1645/15, прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про збільшення розміру позовних вимог та постановлено розгляд справи продовжити проводити з врахуванням вказаної заяви, а також судовий розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін суддею одноособово, одночасно у задоволенні клопотання представника ГУМВС України в місті Києві про роз'єднання справи у самостійні провадження відмовлено (т. 1 а.с. 223-225).
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 позовну заяву на підставі частини тринадцятої статті 171 КАС України залишено без руху (т.1 а.с. 217-218), а ухвалою суду від 09.05.2025 продовжено розгляд даної справи, одночасно заяву про поновлення строку звернення до суду задоволено та поновлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пропущений строк звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу МВС України від 17.01.2015 № 53 о/с (т. 2 а.с. 45-46).
У відзивах на позовну заяву представник відповідача МВС України позовних вимог не визнав та просив у їх задоволенні відмовити повністю. В обґрунтування такої позиції зазначив, що наказ МВС України від 17.01.2015 №53 о/с виданий правомірно та звільнення позивачів відбулось на підставі та в установленому законом порядку, оскільки згідно пункту 10 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням. Так, до вказаного переліку (пункт 10) відноситься працівник правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України». При цьому зауважив, що дії позивачів як працівників ДАІ, щодо складання адмінпротоколу з порушенням чинного законодавства в черговий раз сприяли негативному ставленню громадськості до органів ДАІ та підривали їх авторитет в суспільстві. Враховуючи це, поряд із застосуванням відносно позивачів Закону України «Про очищення влади» застосовано також пункт 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (т. 1 а.с. 181-183, 195-197).
У відповідях на відзив представник позивачів підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити. Додатково зазначив, що звільнення позивачів проведено не за результатами проведеного службового розслідування, а лише за формальними ознаками, які визначені пунктом 10 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади», їх вина у скоєнні вчинків, що дискредитуються звання рядового і начальницького складу, яка послужила причиною звільнення, не встановлена та нічим не доведена (т. 1 а.с. 230-236, 241-245).
Представник відповідача ГУМВС України в місті Києві у відзиві на позовну заяву позовних вимог не визнав та просив у їх задоволенні відмовити повністю, посилаючись на правомірність наказу ГУМВС України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с. Також зазначив, що позивачі проходили службу в УДАІ ГУМВС України в місті Києві, яке і здійснювало їм нарахування та виплату грошового забезпечення, тому позовні вимоги про стягнення з ГУМВС України в місті Києві грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу є безпідставними (т. 2 а.с.7-9).
Перевіривши доводи сторін у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази у справі, суд встановив такі обставини.
Позивач ОСОБА_1 у 1993 році був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, що не є спірним та підтверджується записами його трудової книжки (т. 1 а.с.7-8).
Наказом МВС України від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу», відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора дорожньо-патрульної служби 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу (т. 1 а.с. 45).
На підставі наказу МВС України від 17.01.2015 №53 о/с, ГУ МВС в місті Києві прийнято наказ від 30.01.2015 № 59 о/с «Щодо особового складу», яким старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 , старшого інспектора дорожньо-патрульної служби 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції, відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу (т. 1 а.с. 22).
Також судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 з 2008 року проходив службу в органах внутрішніх справ України, про що свідчать записи його трудової книжки (т. 1 а.с. 17-18).
Наказом МВС України від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу», відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ старшого сержанта міліції ОСОБА_2 , інспектора дорожньо-патрульної служби 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу (т. 1 а.с. 46).
На підставі наказу МВС України від 17.01.2015 №53 о/с, ГУ МВС в місті Києві прийнято наказ від 30.01.2015 № 59 о/с «Щодо особового складу», яким старшого сержанта міліції ОСОБА_2 , інспектора дорожньо-патрульної служби 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції, відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та згідно з пунктами 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу (т. 1 а.с. 23).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не погоджуючись із оскаржуваними наказами про звільнення, звернулися до суду з даним позовом.
При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 8 Основного Закону України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Основного Закону України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
За змістом статті 43 Основного Закону України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За приписами частини другої статті 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Частина друга статті 2 КАС України визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
16.10.2014 набрав чинності Закон України №1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
Пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; і
інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
У цій справі суду необхідно встановити чи правомірно відповідачем звільнено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , надавши оцінку відповідності позивачів критеріям, визначеним пунктом 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII, та наявності підстав для звільнення останніх на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).
Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).
Рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (частина восьма статті 1 Закону №1682-VII).
Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено, зокрема, начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту (пункт 6 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII).
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) визначені статтею 3 Закону № 1682-VII, за пунктом 10 частини другої якої установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року № 743-VII.
Отже заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, та процедура звільнення за нормами пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, може бути застосована у відношенні до позивачів за умови відповідності їх наступним критеріям:
- обіймали посаду працівника правоохоронного органу у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року;
- складали та/або своєю дією сприяли складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».
Судом установлено, що підставою для звільнення позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначено пункт 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII.
Однак суд наголошує, що у наказах від 17.01.2015 №53 о/с та від 30.01.2015 № 59 о/с відсутні посилання на будь-яку інформацію, яка стала підставою для звільнення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до пункту 10 частини другої статті 3 Закону №1682-VII
Більше того, відповідачами, на яких покладено обов'язок доказування в адміністративному процесі, не надано суду належних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до позивачів в якості підстави для звільнення пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII.
Так, матеріали справи не містять належних та переконливих доказів на підтвердження складення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чи сприяння складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».
Крім того, відповідно до частини чотирнадцятої статті 5 Закону № 1682-VII звільнення проводиться за наслідками висновку проведеної перевірки.
При цьому, єдине виключення щодо необхідності проведення перевірки встановлено пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, згідно з яким впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині першій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону. Особи за зазначеними критеріями звільняються без проведення перевірки.
Таким чином, звільнення на підставі положень Закону № 1682-VII передбачає обов'язкову процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки, крім випадків, визначених пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII, відповідно до якого особи, які підпадають під зазначені критерії, звільняються без проведення перевірки.
З огляду на вказане, відсутність належних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в якості підстави для звільнення пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII та звільнення позивачів без дотримання обов'язкової процедури, а саме: без складання висновку за наслідками проведеної перевірки, свідчить, що їх звільнення на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII є незаконним.
Також, в оскаржуваних наказах однією з підстав звільнення позивачів зазначено підпункт «а» пункту 62 та пункт 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114), а саме: за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.
Відповідно до підпункту «а» пункту 62 Положення № 114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться, зокрема, у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Пунктом 66 Положення № 114 визначено, що особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення.
Однак відповідачами не надано суду належних доказів, які б підтверджували скоєння позивачами вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.
Проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у статті 1 Закону № 1682-VII, а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Проте, у зв'язку з відсутністю перевірки, проведеної відповідно до Закону № 1682-VII, неможливо вважати факт вчинення такого діяння встановленим у порядку, передбаченому законом.
Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682 наголошує на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).
Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Також необхідно враховувати, що застосовані до позивачів обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Так, у рішенні від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), ЄСПЛ із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що люстрація є втручанням у їхнє право на повагу до приватного життя, оскільки це вплинуло на заявників у трьох аспектах: 1) їх звільнили з державної служби; 2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років; 3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.
У вказаному рішенні ЄСПЛ дійшов висновку, що поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
У зазначеній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржувані накази МВС від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» та начальника ГУ МВС в м. Києві від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII та пунктів 62 «а», 66 Положення №114, не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, прийняті непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягають скасуванню судом як протиправні.
Відповідно до відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України “Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 14.04.1997 № 341, яке станом на час вирішення спору по суті є чинним, Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві входить до системи органів МВС України.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ України» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи МВС України.
При цьому, згідно з відомостями в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на теперішній час Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві не ліквідовано, а перебуває у стані припинення.
Суд зауважує, що встановлена законодавством можливість ліквідації державного органу (установи, організації) з одночасним створенням іншого, який буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Тож, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було звільнено.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 12.08.2020 у справі № 809/3968/14, від 17.07.2020 у справі № 809/934/15 та від 30.04.2020 у справі № 821/813/16.
Оскільки в ході судового розгляду даної справи встановлено протиправність наказів про звільнення позивачів, тому останні повинні бути поновлені саме на посаді, з якої їх було протиправно звільнено, а саме: ОСОБА_1 на посаді на старшого інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого ГУМВС України в місті Києві, а ОСОБА_2 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого ГУМВС України в місті Києві.
Щодо дати з якої необхідно поновити позивачів, то суд зазначає, що відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110), днем звільнення вважається останній день роботи.
Отже, оскільки наказом ГУМВС України в місті Києві від 30.01.2015 №59 о/с ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнено з органів внутрішніх справ з 30.01.2015, то цей день є останнім робочим днем, тому поновлювати позивачів на посаді слід з наступного дня після звільнення - з 31.01.2015.
Вирішуючи спір в частині позовних вимог про стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.
У постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-511цс16 вказано, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Цей висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 826/808/16, яка не вбачала підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 (у справі № 6-511цс16).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала у трудових відносинах.
Відповідно до пункту 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 1 розділу І Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами пункту 5 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
За приписами підпункту “б» абзацу першого пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Зі змісту пункту 1.7 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом МВС України №499 від 31.12.2007, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12.03.2008 за №205/14896 (далі - Інструкція №499, яка діяла до 13.12.2016, тобто на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
За наведених приписів, суд дійшов висновків, що середнє грошове забезпечення, з урахуванням Інструкції № 499 та Порядку №100, слід обчислювати виходячи із множення кількості календарних днів вимушеного прогулу на середньоденний заробіток, який в свою чергу, обчислений відповідно до Порядку № 100.
Як встановлено судом вище, позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнено з 30.01.2015 (останній робочий день), тому сума виплат за два календарні місяці роботи для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за листопад і грудень 2014 року.
Відповідно до довідки Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві від 25.03.2015 №154 про доходи ОСОБА_1 , у листопаді 2014 року його заробітна плата складала 3913,41 грн, а у грудні 2014 року 3964,57 грн (т. 1 а.с. 42). Виходячи з цього, середньоденна заробітна плата становить 129,15 грн ((3913,41+3964,57)/61, де 61 кількість календарних днів у листопаді - грудні 2014 року).
Період вимушеного прогулу ОСОБА_1 складає з 31.01.2015 (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по день ухвалення судом рішення, яким позивач поновлений на посаді, тобто 3908 календарних днів.
Відтак, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 з Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві, яке здійснювало йому нарахування та виплату грошового забезпечення, середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 31.01.2015 до 13.10.2025 у розмірі 504718,20 грн (129,15 грн х 3908 календарних днів).
Також судом з довідки від 25.03.2015 №155 про доходи ОСОБА_2 , виданої Управлінням ДАІ ГУМВС України в місті Києві, встановлено, що у листопаді 2014 року його заробітна плата складала 2222,29 грн, а у грудні 2014 року 3047,28 грн (т. 1 а.с. 43). Виходячи з цього, середньоденна заробітна плата становить 86,39 грн ((2222,29 +3047,28)/61, де 61 кількість календарних днів у листопаді - грудні 2014 року).
Період вимушеного прогулу ОСОБА_2 складає з 31.01.2015 (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по день ухвалення судом рішення, яким позивач поновлений на посаді, тобто 3908 календарних днів.
Отже, на користь ОСОБА_2 з Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві, яке здійснювало йому нарахування та виплату грошового забезпечення, підлягає стягненню середній заробітокза час вимушеного прогулу за період з 31.01.2015 до 13.10.2025 у розмірі 337612,12 грн (86,39 грн х 3908 календарних днів).
У свою чергу, вимоги позивачів, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (т. 1 а.с. 209-210), про стягнення грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу з 30.01.2015 по дату поновлення на службі не підлягають задоволенню, як і не підлягають задоволенню вимоги про стягнення цих коштів з ГУ МВС України в місті Києві, оскільки 30.01.2015 є останнім робочим днем, за який виплачувалося грошове забезпечення та оплата праці позивачу здійснювалася за місцем проходження служби, а саме Управління ДАІ ГУМВС України в місті Києві, відповідно стягнення середнього заробітку повинно відбуватись з останнього.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.02.2019 у справі №826/6583/14, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивачів на посаді з 31.01.2015 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Враховуючи наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись статтями 243 ч. 3, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01.2015 № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VI «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Поновити ОСОБА_1 з 31.01.2015 на посаді старшого інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Стягнути з Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31.01.2015 по 13.10.2025 у розмірі 504718,20 грн (п'ятсот чотири тисячі сімсот вісімнадцять грн 20 коп).
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 1-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, та стягнення з Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі у розмірі 3938,99 грн (три тисячі дев'ятсот тридцять вісім грн 99 коп.) підлягає до негайного виконання.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Позов ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України від 17.01.2015 №53 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01.2015 № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VI «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Поновити ОСОБА_2 з 31.01.2015 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.
Стягнути з Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31.01.2015 по 13.10.2025у розмірі 337612,12 грн (триста тридцять сім тисяч шістсот дванадцять грн 12 коп).
Рішення в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, та стягнення з Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі у розмірі 2634,79 грн (дві тисячі шістсот тридцять чотири грн 79 коп.) підлягає до негайного виконання.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Позивач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач-1: Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (01601, місто Київ, вулиця Володимирська, 15, код ЄДРПОУ 08592201).
Відповідач-2: Міністерство внутрішніх справ України, (01024, місто Київ, вулиця Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 00032684).
Відповідач-3: Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (01030, місто Київ, вулиця Богдана Хмельницького, 54, код ЄДРПОУ 24523569).
Суддя О. О. Андрусенко