Справа № 157/1257/24 Головуючий у 1 інстанції: Ониско Р. В.
Провадження № 22-ц/802/1062/25 Доповідач: Шевчук Л. Я.
13 жовтня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого-судді Шевчук Л. Я.,
суддів Данилюк В. А., Киці С. І.,
секретар с/з Черняк О. В.,
з участю:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Ходачинська Ніна Іванівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 22 липня 2025 року,
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 29 квітня 2021 року між ним та відповідачем ОСОБА_4 був укладений договір позики, за умовами якого він надав ОСОБА_4 позику у розмірі 60 000,00 доларів США. Відповідно до укладеного договору та розписки ОСОБА_4 останній зобов'язався повернути йому борг готівкою або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок у строк не пізніше 29 листопада 2021 року. Проте у встановлений договором строк позичальник ОСОБА_4 свої зобов?язання за договором позики не виконав.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року ухвалено стягнути із ОСОБА_4 у його користь заборгованість за договором позики у розмірі 2 296 361,80 грн.
Позивач вважає, що відповідач ОСОБА_4 з метою ухилення від виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року, уникнення сплати боргу за договором позики та позбавлення його можливості задовольнити свої грошові вимоги за рахунок звернення стягнення на майно боржника, відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме уклав з відповідачкою у цій справі ОСОБА_2 договір купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2,0 га, яка розташована на території Цмінівської сільської Ради Маневицької селищної громади Камінь - Каширського району Волинської області, який, на думку позивача, є фраудаторним.
Покликаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2,0 га з кадастровим номером 0723687600:06:003:0563, яка розташована на території Цмінівської сільської ради Маневицької селищної громади Камінь - Каширського району Волинської області, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , а також просив скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 з одночасним припиненням її права власності на зазначену земельну ділянку, поновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначену земельну ділянку, а також просив судові витрати покласти на відповідачів.
Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 22 липня 2025 року у цій справі у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав, просив скаргу задовольнити, представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Рудюк С. О. апеляційну скаргу заперечив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з?явилися, хоча у встановленому законом порядку були повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому апеляційний суд розглянув справу у їх відсутності.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено того, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу земельної ділянки був вчинений на шкоду позивачу як кредитору, а також не довів, що під час укладення цього договору дії сторін були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі-продажу, а з метою уникнення від виконання грошового зобов'язання боржником ОСОБА_4 .
Такі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи та зроблені з дотриманням вимог закону.
За матеріалами справи судом встановлено, що 29 квітня 2021 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 був укладений договір позики № 01/21, за умовами якого кредитодавець ОСОБА_1 надав, а позичальник ОСОБА_4 отримав позику у розмірі 60 000 доларів США. Зазначену суму позики ОСОБА_4 зобов?язувався повернути не пізніше 29 листопада 2021 року.
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року, що набрало законної сили, ухвалено стягнути із ОСОБА_4 в користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 29 квітня 2021 року у розмірі 2 296 361,80 грн (а. с. 21-23).
Судом, окрім того, встановлено, що 11 серпня 2023 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2,0 га з кадастровим номером 0723687600:06:003:0563, за умовами якого ОСОБА_2 набула право власності на зазначену земельну ділянку.
Позивач ОСОБА_1 вважає, що внаслідок укладення цього договору купівлі-продажу земельної ділянки були порушені його права як кредитора.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).
За положеннями статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину, а саме - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України у своїх постановах від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Верховний Суд у своїй постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначив, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Частиною 3 статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Разом з тим, згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору, є фраудаторними правочинами.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Фраудаторний правочин має за мету завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам.
Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це було доведено, є його недійсність. Між тим, якщо результат дії боржника не завдав шкоди кредиторові та не спричинив негативних наслідків, то для боржника він залишається правочином, але ніяк не фраудаторним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якого може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У своїй позовній заяві про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним позивач ОСОБА_1 зазначив, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу земельної ділянки є фраудаторним, тобто таким, що вчинений позичальником ОСОБА_4 на шкоду кредитору ОСОБА_1 , оскільки цей правочин вчинений ОСОБА_4 недобросовісно, з метою недопущення в подальшому звернення стягнення на його майно на виконання судового рішення, яким ухвалено стягнути з останнього в користь кредитора борг за договором позики, чим порушив його права як кредитора.
Колегія суддів зауважує, що презумпція сумнівності правочинів, вчинених для завдання шкоди кредиторам, сама по собі не означає безмежної дискреції суду щодо визнання будь-якого правочину, укладеного у такий період, недійсним, а тому вимагає досконалої юридичної техніки застосування і суворого дотримання вимог, встановлених у відповідній нормі закону, оскільки несе ризики непропорційного втручання в цивільний оборот та майнові права контрагентів боржника.
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин віднесено момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).
Ці обставини мають перевірятися у сукупності, оскільки кожна окрема обставина сама по собі не спричиняє фраудаторність. Презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу земельної ділянки дійсно вчинений у період, коли між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 існували зобов?язальні відносини з повернення останнім позивачу боргу за договором позики. Але сама по собі ця обставина ще не свідчить про фраудаторність оспорюваного правочину.
Судом за матеріалами справи встановлено, що за умовами укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 договором позики останній зобов?язувався повернути позику не пізніше 29 листопада 2021 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 був укладений 11 серпня 2023 року, з позовом про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_1 звернувся 11 серпня 2023 року, рішення у справі про стягнення боргу за договором позики ухвалено судом 11 грудня 2023 року.
Судом також встановлено, що кредитор ОСОБА_1 до 11 серпня 2023 року не звертався до суду із позовом про стягнення з позичальника ОСОБА_4 боргу за договором позики, хоча позичальник ОСОБА_4 зобов?язувався повернути позику не пізніше 29 листопада 2021 року.
Крім того, позивачем не надано суду доказів, які би вказували на неплатоспроможність відповідача на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Також позивачем ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що відчуження відповідачем ОСОБА_4 земельної ділянки було здійснено саме з метою невиконання судового рішення про стягнення з останнього боргу за договором позики.
З урахуванням зазначеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність судового рішення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Маневицького районного суду Волинської області від 22 липня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді