Номер провадження: 22-ц/813/5282/25
Справа № 523/2544/23
Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М.
Доповідач Кострицький В. В.
07.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кострицького В.В.,
суддів: Назарової М.В., Лозко Ю.П.,
за участю секретаря Булацевської Я.В.
учасники справи:
позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1
представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2
позивач за зустрічним позовом та відповідач за первісним позовом - ОСОБА_3
представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4
треті особи: Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Роздільнянської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, Виконавчий комітет Роздільнянської міської ради Одеської області, як орган опіки та піклування
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 17 березня 2025 року, ухвалене у складі судді Мурманової І.М., у приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Роздільнянської міської ради про визначення місця проживання дитини з батьком та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, Виконавчий комітет Роздільнянської міської ради Одеської області, як орган опіки та піклування, про повернення малолітнього ОСОБА_5 до України, визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 за адресою реєстрації мати дитини ОСОБА_3 , відібрання малолітнього ОСОБА_5 від батька ОСОБА_1 без позбавлення батьківських прав батька та повернення дитини матері,-
встановив:
Короткий зміст позовних вимог.
Від імені та в інтересах ОСОБА_1 до Суворовського районного суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Роздільнянської міської ради, про визначення місця проживання дитини з батьком, звернулась адвокат Бедексєєва В.Л.
В обґрунтування позовних вимог, адвокат зазначила, що позивач та відповідач є батьками малолітнього ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу між батьками, залишився проживати з позивачем. Представник зазначає, що мати дитини, в силу захворювання, може нести небезпеку та загрозу для свого життя та життя оточуючих, зазначені обставини стали підставою для того, щоб дитина залишилась проживати з батьком.
Представник вказує, що виконавчим комітетом Роздільнянської міської ради Одеської області було затверджено висновок органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітнього сина з батьком. Разом з цим, з листопада 2022 року, мати дитини стала вимагати повернення дитини до неї за її місцем проживання, що не відповідає інтересам дитини.
На підставі викладеного представник позивача просить: визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з його батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Від ОСОБА_3 27.03.2023 року (вх. № 8040) надійшла зустрічна позовна заява. В обґрунтування позовних вимог за зустрічним позовом позивач зазначила, що не погоджується з категоричними твердженнями відповідача на яких ґрунтуються первісні позовні вимоги. Позивач зазначає, що посилання на висновок Органу опіки та піклування Роздільнянської міської ради про визначення місця проживання дитини не є безперечним доказом, в даному висновку було враховано бажання дитини та обставини, які виключали можливість для ОСОБА_3 , виконувати свої батьківські обов'язки, відносно малолітнього сина у зв'язку з захворюванням та лікуванням. Заперечень щодо проживання дитини з батьком не було, але батькові були надані рекомендації щодо встановлення графіку відвідування та перебування дитини разом з матір'ю. Крім того, у вищевказаному акті, зазначено, що мати дитини погодилась на проживання сина ОСОБА_6 з батьком, лише на період її хвороби.
Позивач зазначає, що даний висновок є неправомірним, та в ньому зазначені неправдива інформація.
В обґрунтування власного позову позивач зазначає, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 знаходиться під наглядом лікарів-фахівців, всі роки дитинства саме мати супроводжувала дитину до відповідних лікарів, викликала у разі необхідності лікаря, постійно дбала про здоров'я сина. За спільною домовленістю сторін у справі, спільний син мешкав, як з матір'ю так і з батьком. Позивач зазначає, що виявилось, що батько дитини налаштовував дитину проти матері, а потім взагалі повідомив, що забороняє матері спілкуватись з дитиною. Позивач зазначає, що має постійне місце поживання, за місцем проживання характеризується позитивно. З батьком, дитина проживає на зйомних квартирах. Позивач зазначає, що дитині буде краще жити з матір'ю.
На підставі викладеного позивач за зустрічним позовом просить: визначити місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю ОСОБА_3 ; стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати та залучити до участі в справі в якості третьої особи Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради та зобов'язати їх надати висновок щодо розв'язання спору (а.с.86-93 том №1).
В подальшому, 22.02.2024 року (вх. № 6097) надійшла заява представника позивача за зустрічним позовом адвоката Бикова Д.Ю. про прийняття заяви про збільшення розміру позовних вимог, згідно якої позовні вимоги викладені наступним чином: повернути малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до України за адресою реєстрації малолітньої дитини, а саме: АДРЕСА_1 ; визнати місце проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою реєстрації мати дитини ОСОБА_3 , а саме: АДРЕСА_1 ; відібрати малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , без позбавлення батьківських прав та повернути дитину матері.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 17 березня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Роздільнянської міської ради, про визначення місця проживання дитини з батьком - залишено без задоволення. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову: Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, Виконавчий комітет Роздільнянської міської ради Одеської області, як орган опіки та піклування, про повернення малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до України; визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою реєстрації мати дитини ОСОБА_3 ; відібрання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від батька ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , без позбавлення батьківських прав та повернення дитини матері - задоволено.
В обґрунтування рішення суд першої інстанції зазначив, що оцінивши усі докази в їх сукупності, керуючись внутрішнім переконання, що ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, враховуючи факт того, що батьком дитини створені реальні перешкоди у спілкуванні дитини з матір'ю, що призводить до втрати сталих сімейних зв'язків дитини та матері, враховуючи вік дитини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом підлягають задоволенню в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 17 березня 2025 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. Визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з його батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було повністю проігноровано наявну в матеріалах справа медичну документацію, яка підтверджує всю історію хвороби ОСОБА_3 та всі наявні у неї діагнози.
Вказує, що на час звернення до суду з позовною заявою існували обставини, за яких місце проживання дитини мало бути визначено разом з батьком, зокрема у зв'язку з наявністю тривалої хвороби ОСОБА_3 , яка могла становити загрозу не тільки для себе, а й для спільної з позивачем дитини.
При цьому, судом першої інстанції було проігноровано вищевказані обставини, не взято до уваги, що ОСОБА_3 жодним чином не спростувала наявність у неї захворювань, які були виявлені у останньої під час проходження стаціонарних лікувань у вищевказаних медичних закладах.
Більш того, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовної заяви, судом першої інстанції було проігноровано висновки та обставини, які були встановлені Органом опіки та піклування Роздільнянської міської ради в частині забезпечення найкращих інтересів дитини, зокрема, не взято до уваги консультації та бесіди, які були проведені з малолітнім ОСОБА_5 не враховано бажання дитини проживати разом з батьком, проігноровано акт оцінки потреб сім'ї, акт обстеження місця проживання малолітньої дитини.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, оскільки батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Зазначає, що з матеріалів справи чітко вбачається, що малолітній ОСОБА_6 знаходиться на повному утриманні та забезпеченні батька, який забезпечує сину належні умови для проживання, розвитку та навчання, що в повній мірі відповідає та не суперечить інтересам дитини, у зв'язку з цим місце проживання дитини мало було бути визначено саме з батьком.
Відібрання дітей від батьків або одного з них без позбавлення батьківських прав має бути наслідком невиконання батьківських обов'язків або їх неналежного виконання, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я та морального виховання.
Одночасно з цим, суд першої інстанції розглядаючи дану справу не навів жодної обставини, яка б могла вказувати та надавати підстави для задоволення позовних вимог в частині відібрання дитини від батька.
Враховуючи документи, які наявні в матеріалах даної справи, пояснення сторін, тривалий час проживання дитини за межами України разом з батьком, формування дитиною тісних соціальних зав'язків в іншій країні, чітко вбачається, що відібрання дитини не відповідає інтересам ОСОБА_6 , та грубо порушує права дитини.
Позиція учасників справи.
Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги представник ОСОБА_3 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17.03.2025 залишити в силі.
В обґрунтування відзиву зазначає, що апеляційна скарга подана безпідставно, не обґрунтовано які норми матеріального чи процесуального права порушено, крім того жодних нових доказів до матеріалів справи не додано, а наявні докази в матеріалах справи на які посилається апелянт є безпідставними, оскільки судом повною мірою дослідженні.
Щодо явки сторін.
Сторони належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, представник скаржника просив розглядати справу без їх участі, клопотань про відкладення не надходило, що не заважає апеляційному перегляду.
Позиція апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , актовий запис про народження № 669, його батьками зазначені: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с.22, том № 1).
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20.04.2022 року (справа № 19647/21) - шлюб зареєстрований 18 липня 2014р. у Відділі ДРАЦС у Суворовському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис №972, між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 - розірвано. Рішення суду набрало законної сили 23.05.2022 року (а.с.23-24 том № 1).
В матеріалах справи наявний висновок та рішення виконавчого комітету Роздільнянської міської ради Одеської області про затвердження висновку органу опіки та піклування Роздільнянської міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини.
Так, висновком органу опіки та піклування встановлено наступне: малолітній ОСОБА_5 останнім часом проживає разом з батьком, та перебуває на його утриманні, за домовленістю з матір'ю (дитини) у зв'язку з тимчасовим її захворюванням на психічний розлад.
Так, у висновку щодо хвороби матері дитини зазначене наступне: у вересні 2022 року ОСОБА_3 захворіла, тривало лікувалась, але хвороба завадила їй займатися вихованням дитини та вона перестала бачитись з дитиною, отримала високий ступінь втрати здоров'я внаслідок тривалої хвороби, що спричиняє повну неможливість до самообслуговування та залежність від інших осіб і перешкоджає виконанню батьківських обов'язків.
У висновку зазначено, що взято до уваги всі факти та з урахуванням рекомендації опікунської ради, з метою забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів дитини, орган опіки вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_9 2016 року народження, разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.27-29 том № 1).
Рішенням виконавчого комітету Роздільнянської міської ради Одеської області вирішено затвердити висновок органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком (а.с.26 том № 1).
З огляду на зазначене судом встановлено, що висновок органу опіки та піклування було винесено зокрема, на підставі даних щодо психічного стану здоров'я матері дитини.
Згідно довідки Приватної психіатричної клініки (м. Одеса, вул. Шишкіна, буд. 19а) зазначено, що ОСОБА_3 в період з 01.03.2021 року по 05.04.2021 року виписана в стані середньої тяжкості. Лікуванню не піддається. Діагноз при виписці: F21 (а.с.35 том № 1).
Також, до позову надано довідку № 369 від 21.09.2022 року, згідно якої зазначено, що ОСОБА_3 знаходиться на стаціонарному лікуванні в Одеській області психіатричні лікарні № 2 з 06.09.2022 року по теперішній час (станом на день надання довідки) (а.с.34 том № 1).
Заперечуючи з приводу даних документів щодо стану психічного розладу та перебуванні на стаціонарному лікуванні, позивачем за зустрічним позовом надано Витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження: 12023164490000440) про розслідування кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України з приводу того, що не встановлена особа підробила довідку, офіційний документ КНП «Одеська обласна психіатрична лікарня № 2» ОМР № 369 (а.с.106 том №2).
Також, відповідач ОСОБА_3 заперечує факт перебування на лікуванні у зазначений період та взагалі зазначає, що 30.09.2022 року вела весілля, що підтверджується фотографією на якій остання є ведучою весілля та на якій є дата 30.09.2022 (а.с.80 том №2).
Разом з цим, ухвалою суду від 13.03.2022 року було витребувано копію історію хвороби заведеної відносно ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 . Згідно медичної карти стаціонарного хворого № 1734/22 встановлено, що ОСОБА_3 була госпіталізована 06.09.2022 року о 12год. 20 хв. дата виписки 04.10.2022 року (а.с.50-83).
З огляду на зазначене та враховуючи, що станом на час розгляду справи відповідачем та відповідно позивачем за зустрічним позовом не надано вирок суду з приводу розгляду кримінального провадження за КП ЕРДР № 12023164490000440, саме лише посилання на перебування позивача в іншому місці, а саме на весіллі, яке відбулось 30.09.2022 року, не є беззаперечним доказом проходження чи не проходження лікування.
Разом з цим, судом встановлено, що висновком органу опіки та піклування Роздільнянської міської ради місце проживання малолітнього сина сторін у справі було визначено з батьком, за конкретною адресою, а саме: АДРЕСА_2 , при цьому матеріалами справи встановлено, що малолітній разом з батьком перетнути державний кордон України у місці пропуску Старокозаче дата перетину 03.04.2023 року о 17 год. 36 хв. (а.с.163 том №1).
З урахуванням викладеного судом критично оцінюється повідомлення датоване 18.05.2023 року вих. № 60.3/5856 щодо розгляду звернення за яким заявнику ОСОБА_3 повідомлено, що в ході розгляду матеріалів ЖЄО ВП № 3 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області № 10591 від 30.04.2023 року було встановлено, що малолітній ОСОБА_5 , 18.01.2016 року перебуває разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у Закарпатській області на відпочинку (а.с.134 -135 том №1).
Так, відповідно до листа Головного управління НП в Одеській області ОРУП № 1 ВП № 3 від 23.10.2023 року вих. № 60.3/К-1052 згідно якого встановлено наступне: 29.06.2023 року слідчим ВП № 3 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області лейтенантом поліції Мальчевою К.О. у приміщенні кабінету № 3 було проведено опитування особи, а саме ОСОБА_1 1990 р.н. в телефонній конференції, в ході опитування останній пояснив: «що він разом з сином ОСОБА_10 у зв'язку зі збройною агресією рф проти України, через пропускний пункт «Старокозаче» перетнув кордон України та направився у м. Варшава у Республіці Болгарія, на законних підставах, так як він звільнений від військової служби у зв'язку з непридатністю. Повідомив, що в нього з сином гарні відносини, у цей же день направив фото сина. На даний час ОСОБА_1 на телефонні дзвінки не відповідає. Досудове розслідування триває, проводяться необхідні слідчі дії» (а.с.103 том №2).
З огляду на досліджені документи судом встановлено, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 самостійно без згоди матері змінив місце проживання дитини, тим більше країну проживання, яке було визначено висновком органу опіки та піклування.
Відповідно посилання та твердження позивача у позовній заяві на те, що дитина ходить до школи в м. Роздільна та те, що мати дитини страждає на стійкий психічний розлад, має розлад особистості та наявні умови, які шкодять інтересам дитини є такими, що спростовані матеріалами справи та не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, у зв'язку з цим в задоволенні первісного позову слід відмовити.
Щодо обставин та доказів на які позивач посилається у своєму зустрічному позові апеляційним судом встановлено наступне.
Відповідно до листа відповіді Міністерства юстиції України адресованого ОСОБА_3 у справі про сприяння поверненню дитини ОСОБА_9 відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей інформується, що відповідно до інформації НПУ згідно з відповідями НЦБ Інтерполу в Литві, Латвії та Польщі особа на ім'я ОСОБА_11 2016 р.н. станом на 03.11.2023 року за наявними обліками поліції вказаних країн не значиться.
Водночас, за інформацією НП України згідно відповідей НЦБ Інтерполу в Грузії особа на ім'я ОСОБА_5 2016 р.н. 09.04.2023 року виїхав з території Грузії до росії та станом на 03.11.2023 року державний кордон Грузії у напрямку в'їзд не перетинав (а.с.121-122 том №2).
Також, згідно листа Міністерства юстиції України встановлено, що Міністерством юстиції Грузії повідомлено про закриття справи про повернення дитини з Грузії в України у зв'язку з відсутністю дитини на території Грузії (а.с.123 том №2).
З огляду на досліджені документи судом встановлено, що мати малолітнього сина вчиняє та прикладає всіх можливих зусиль спрямованих на повернення дитини в Україну.
Позивачем також надано низку скріншотів з мобільного додатку щодо зв'язку з батьком дитини, смс спрямованих дитині, тощо. З наданих роздруківок встановлено, що протягом всього часу мати переймається долею сина, пише останньому слова любові висловлює занепокоєння, в листах розповідає сину про свою любов до нього та сум який відчуває за ним (а.с.70-78 том № 2).
Також, матеріалами справи встановлено, що позивач зверталась до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з приводу питання щодо повернення дитини на територію України (а.с.196-199 том № 2).
Таким чином, судом достеменно встановлено, що протягом часу коли дитину було вивезено за межі України, мати дитини зверталась до всіх державних установ з приводу вирішення питання щодо повернення дитини на територію України.
Допитані в судовому засіданні свідки: ОСОБА_12 та ОСОБА_13 суду надали наступні свідчення.
Свідок ОСОБА_12 суду пояснила, що ОСОБА_14 гарна мати, яка піклується про свою дитину, відчуває до сина велику любов, не має шкідливих звичок. ОСОБА_14 піклувались не лише про сина а й про свого чоловіка, добре дбала про родину (а.с.253-255 том № 2).
Свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що ОСОБА_15 знає з її народження, може охарактеризувати її люблячу матір, про лікування ОСОБА_16 не чула ні разу. Платон гарна дитина, свідок бачила як хлопчик ріс. Щодо батька дитини зазначила, що після розлучення останній знайшов іншу жінку, забрав до себе хлопчика та став його налаштовувати проти матері (а.с.6-7 том № 3).
Отже, допитані в судовому засіданні свідки суду повідомили обставини, що були їм відомі безпосередньо, вказали, що ОСОБА_14 гарна мати, яка дбала про родину, належним чином виховувала сина та їм не відомі обставини лікування або проходження лікування ОСОБА_16 .
Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч.7 ст.7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами ст.9 Конвенції про права дитини держави учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до ст.18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У ст.141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1-3 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
З огляду на вказану норму Закону судом першої інстанції вірно встановлено, що й підтверджено матеріалами справи, що батько дитини створив не можливі умови для спілкування матері та дитини, самостійно прийняв рішення щодо зміни місця проживання дитини, та відповідно до листа Міністерства Юстиції України 09.04.2023 року виїхав з території Грузії до рф, тим самим позбавив мати можливості приймати участь в житті дитини, не відповідає на телефонні дзвінки та не повідомляє про життя дитини.
Згідно з ч.1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Статтею 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності.
У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».
Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Такий висновок є сталим у практиці Верховного Суду (зокрема постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 14 лютого 2019 року у справі №377/128/18).
Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати від 7 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 зазначено, що відповідно до статті 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення. Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належить до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.
Отже, спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання.
З огляду на зазначене, судом встановлено, що відповідно до заяви про зміну предмету позовних вимог, яка була прийнято судом до розгляду, позивачем за зустрічним позовом зокрема заявлено вимогу щодо повернення сина на територію України за місцем його реєстрації.
В даному випадку апеляційним судом приймається до уваги висновок колегії суддів Другої судової палати, яка посилаючись на наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, вважає, що сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не є підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.
Згідно положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
У Європейській конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Законом від 3 серпня 2006 року № 69-V, зазначено, що предметом цієї Конвенції є у найвищих інтересах дітей - підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються. Для цілей цієї Конвенції розгляд судовим органом справ, що стосуються дітей, визнається розглядом сімейних справ, зокрема тих, що пов'язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, наприклад стосовно місця проживання дітей і доступу до них.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків
Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
В даному конкретному випадку висновок органу опіки та піклування Пересипською районною адміністрацією ОМР суду надано не було. В листі від 20.07.2023 року (а.с.165-166) зазначено, що орган опіки та піклування Одеської міської ради не має правових підстав вирішення питання та складання висновку щодо визначення місця проживання дитини, оскільки в наданих документах до органу опіки встановлено, що дитини проживає за адресою Одеська область, м. Роздільне.
При цьому судом встановлено, що висновок Органу опіки та піклування Роздільнянської міської ради про визначення місця проживання дитини з батьком - є не повним, в силу не повного, не належного встановлення всіх фактичних обставин справи, зокрема щодо хвороби матері та її ролі в житті дитини.
Суд зауважує, що сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини.
Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, суд зауважує та констатує, що основним суб'єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.
У спорах про визначення місця проживання дитини, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема:
- особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності);
- відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов'язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов'язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);
- можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків);
- стан здоров'я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги);
- стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.
Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин, оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини.
Крім того, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки і права на життя дитини, що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, а тому, розглядаючи справи про визначення місця проживання дитини з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя.
Звичайним місцем проживання дитини на момент відкриття провадження у справі була Україна, відповідно український суд встановлює підсудність відповідно до ст. 5 Гаазької конвенції 1996 року та ч. 1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» (правило незмінності міжнародної підсудності у ході провадження у справі).
Позов подано до суду 10.02.2023 року, провадження у справі відкрито 13.03.2023 року, дитина перетнула державний кордон України 03.04.2023 року.
Одразу слід зазначити, що Гаазька конвенція 1980 року застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в одній із договірних держав, які приєднались до конвенції, безпосередньо перед вчиненням порушення прав піклування або доступу. І застосування такої конвенції припиняється, коли дитина досягає 16 років.
Також важливо, що не всі переміщення або утримання дітей розглядаються як незаконні, якщо на таке переміщення не було наданий дозвіл іншого з батьків. Гаазька конвенція 1980 року розглядає переміщення або утримання дитини як незаконні, якщо:
при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
Тому, незаконність переміщення дитини пов'язується не з порушенням правил перетинання кордону, а з порушенням прав іншого з батьків на піклування про дитину.
В даному конкретному випадку суд зауважує, що держава Україна припинила будь-які дипломатичні зносини з державною-агресором, а тому, якщо дитина переміщена на територію росії, двосторонні дипломатичні процедури, конвенції та загальнодоступні механізми повернення дитини з території росії не працюють. Мають бути задіяні міждержавні механізми із залученням третіх держав або організацій, які мають допомагати вирішувати кожен такий випадок індивідуально.
Відповідно до положення частини першої статті 162 Сімейного кодексу України встановлено, що якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дана стаття регулює сімейно-правові спори, що виникли в межах кордонів України.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Суд наголошує, що стаття 8 Конвенції вимагає від органів державної влади вжиття усіх заходів, яких можна розумно очікувати від них, аби дозволити батькам і дитині підтримувати та розвивати сімейні зв'язки та спілкування один з одним; цей обов'язок також включає встановлення місцезнаходження дитини, якщо один з батьків втрачає з нею контакт.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини гарантує дітям право на те, щоб їхні найкращі інтереси оцінювалися та бралися до уваги як першочергове міркування в усіх діях чи рішеннях, що стосуються дітей або впливають на них, незалежно від того, чи здійснюються вони державними або приватними установами соціального забезпечення, судами, адміністративними органами чи законодавчими органами. В преамбулі Гаазької Конвенції зазначається, що «інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них».
Говорячи про примусове повернення дітей, і Сімейний кодекс (абз. 2 ч. 1 ст. 162), і Гаазька Конвенція (ч. b) ст. 13) передбачають, що дитина не може бути повернута, якщо існує серйозний ризик того, що це поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку.
В даному конкретному випадку судом безперечно приймається до уваги той факт, що дитина за повідомленням батька правоохоронним органам перебуває у безпеці з підстав повномасштабного вторгнення. Разом з цим, судом також приймається до уваги безпосередньо й той факт, що дитина була вивезена батьком до держави агресора та відповідно її знаходження та проживання в рф в повній мірі виключає будь-яку можливість на спілкування з матір'ю, що прямо порушує та виключає роль матері та її сталі зв'язки з дитиною, відповідно й по відношенню до дитини.
Судом зазначається та звертається увага на те, що за даними Мінюсту станом на 30 вересня 2023 року, відомо щонайменше про дев'ять випадків фактичного повернення дитини в Україну після 24 лютого 2022 року, з яких п'ять випадків добровільного повернення дитини в Україну, та чотири випадки - за рішенням іноземного суду. Зокрема: 04 жовтня 2022 року польський суд виніс рішення про повернення дитини в Україну і в залі суду дитину було передано заявниці.
12 липня 2022 року швецький суд виніс рішення про повернення дитини з Швеції до України.
Отже, з огляду на реалії сьогодення, з урахуванням конкретних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку щодо необхідності повернення дитини на територію України за її місцем реєстрації.
Визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку всім обставинам справи, а саме тому, що обоє батьків бажають дбати про дитину, дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах, суд вважає про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з матір'ю, що пов'язується також із тим, що батько, хоча і належним чином займається вихованням та утриманням дитини, проте, у квітні 2023 року самовільно змінив місце проживання дитини шляхом вивезення дитини за межі території України без згоди матері. Відповідно судом встановлено, що батько допустив грубе порушення прав матері на прямі контакти з сином, що суперечить найкращим інтересам дитини.
Виходячи з обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини, суд вважає, що проживання дитини з матір'ю, буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, сприятиме повноцінному її вихованню та розвитку.
Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у її житті та розвитку, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 654/4307/19 визначено базові елементи, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини, а саме: погляди дитини; індивідуальність дитини; збереження сімейного оточення і підтримання взаємин; піклування, захист і безпека дитини; вразливе становище; право дитини на здоров'я; право дитини на освіту.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20) зазначено: «вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов'язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності».
Відповідно до характеристики з місця проживання (а.с.110 том № 1) встановлено, що мати дитини ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 проживає з 1988 року. Протягом всього часу проживання проявила себе виключно з позитивної сторони, зарекомендувала себе, як зразкова громадянка яка підтримує добрі стосунки у спілкуванні з сусідами, дружелюбна, шкідливих звичок не має. Відповідальна та вихована. Під час проживання сина разом з матір'ю, приділяла належну та достатню увагу сину, гуляла з сином, організовувала дитячі ігри.
Судом встановлено, що з моменту вивезення дитини за межі території України, мати дитини здійснила чимало зусиль щодо повернення дитини за місцем проживання, зверталась до чисельних державних та міжнародних органів з приводу відшукування дитини.
Оцінивши усі докази в їх сукупності, керуючись внутрішнім переконання, що ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, враховуючи факт того, що батьком дитини створені реальні перешкоди у спілкуванні дитини з матір'ю, що призводить до втрати сталих сімейних зв'язків дитини та матері, враховуючи вік дитини, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом підлягають задоволенню в повному обсязі.
Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.
В апеляційній скарзі зазначено, що через наявну хворобу та з метою забезпечення найкращих умов проживання та розвитку неповнолітнього ОСОБА_5 , ОСОБА_17 був змушений звернутися до Органу опіки та піклування Роздільнянської міської ради з заявою про визначення проживання дитини разом з батьком.
Проте викладене не відповідає дійсності, оскільки під час розгляду справи до суду надано ряд документальних доказів, що саме мати займалася повністю і під час шлюбу і після розірвання шлюбу навчанням дитини, розвитком, вихованням, слідкувала за станом здоров'я. Крім того під час розгляду справи в суді були допитані свідки, які характеризували ОСОБА_3 як гарну мати, яка піклується про свою дитину, відчуває до сина велику любов, не має шкідливих звичок, належним чином виховувала сина та їм не відомі обставини лікування або проходження лікування ОСОБА_18 .
Таким чином викладене в апеляційній скарзі ні чим не обґрунтовано та не підтверджено.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції нібито повністю проігнорував медичну документацію, яка підтверджує історію хвороби ОСОБА_3 та її діагнози, є необґрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи.
Судом першої інстанції в установленому процесуальному порядку було витребувано, належним чином досліджено та надано оцінку всім наявним у справі доказам, у тому числі медичній документації щодо стану здоров'я ОСОБА_3 . Зазначені матеріали були враховані під час ухвалення рішення.
Разом з тим, у своїй сукупності подані докази, включаючи медичні, не свідчать про наявність об'єктивної неможливості ОСОБА_3 здійснювати належне виховання своєї дитини. Наявність тих чи інших діагнозів не є автоматичною підставою для обмеження чи позбавлення батьківських прав, якщо не доведено, що стан здоров'я особи дійсно перешкоджає виконанню нею батьківських обов'язків.
Відтак, суд першої інстанції діяв у межах своїх повноважень, дотримуючись принципів змагальності та об'єктивності, а ухвалене рішення ґрунтується на всебічному, повному та неупередженому дослідженні доказів.
Посилання скаржника, що судом першої інстанції було проігноровано висновки та обставини, які були встановлені Органом опіки та піклування Роздільнянської міської ради в частині забезпечення найкращих інтересів дитини є необґрунтованими, оскільки як вбачається судом вірно було встановлено, що вказаний висновок є не повним, в силу не повного, не належного встановлення всіх фактичних обставин справи, зокрема щодо хвороби матері та її ролі в житті дитини.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції розглядаючи дану справу не навів жодної обставини, яка б могла вказувати та надавати підстави для задоволення позовних вимог в частині відібрання дитини від батька, апеляційний суд не приймає, оскільки як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення судом встановлено, що батько дитини вивіз дитину за межі території України та позбавив матір можливості будь яким чином підтримувати зв'язок зі своєю дитиною.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви та запереченням на зустрічну позовну заяву, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення первісних позовних вимог та наявні підстави для задоволення зустрічного позову .
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутності правових підстав для задоволення первісних позовних вимог та наявні підстави для задоволення зустрічного позову.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Савіна Сергія Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 17 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.В. Кострицький
Судді М.В. Назарова
Ю.П. Лозко