Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
09 жовтня 2025 року Справа № 520/25833/25
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Ніколаєва О.В., розглянувши позовну заяву і додані до неї документи за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області та Національної поліції України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі по тексту - відповідач-1, ГУ НП в Харківській області), Національної поліції України (далі по тексту - відповідач-2), в якому просить:
- визнати протиправними дії посадових осіб ГУНП в Харківській області, які полягають у тривалому не виконанні ухвали суду від 08.08.2022 року по справі №554/2878/22;
- визнати протиправними дії ОСОБА_2 щодо надання в листі ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908) недостовірної інформації, що 01.08.2024 року позивач відмовився від отримання майна вказаного в ухвали суду від 08.08.2022 року по справі №554/2878/22;
- визнати протиправними дії ОСОБА_2 щодо надання в листі ГУНП в Харківській області № 1519242025 від 11.08.2025 (318908) недостовірної інформації, що в камері схову ХРУП №2 ГУНП в Харківській області зберігається майно вказане в ухвалах суду по справах №554/2878/22 та №643/5565/24;
- зобов'язати уповноважених осіб ГУНП в Харківській області вжити заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, які були завдані позивачу в результаті ущемлення його прав власності на майно, яке не повернуто у відповідності ухвали суду від 08.08.2022 року по справі №554/2878/22.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Ніколаєвій О.В.
Розглянувши матеріали поданої позовної заяви та додані до неї документи, суд зазначає наступне.
З матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивач, зокрема, просить визнати протиправними дії начальника полковника поліції - Дводненко С.В., щодо надання у листі ГУНП в Харківській області №1519242025 від 11.08.2025 недостовірної інформації, що 01.08.2024 позивач відмовився від отримання майна вказаного в ухвалі суду від 08.08.2022 у справі №554/2878/22 та визнати протиправними дії начальника полковника поліції - Дводненко С.В., щодо надання у листі ГУНП в Харківській області №1519242025 від 11.08.2025 (318908) недостовірної інформації, що у камері схову ХРУП №2 ГУНП в Харківській області зберігається майно вказане в ухвалах суду у справах №554/2878/22 та №643/5565/24.
Зазначені позовні вимоги не підлягають розгляду у судовому порядку з огляду на наступне.
Згідно з вимогами ч.1 ст.239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, що «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства», суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (аналогічне положення міститься в ч.6 ст.170 КАС України щодо відмови у відкритті провадження).
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване ст. 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Свою правову позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 №9. Зокрема, у п. 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
У рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до ч. 1 і 3 ст. 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно з ч. 1 та 5 ст. 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації, відповідно до якого з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Тобто для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з ч. 1 і 2 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
Згідно з ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб з суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 160 КАС України, у позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 9 цього Кодексу, суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно з п. 9 ч. 3 ст. 2 КАС України, до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено, зокрема, неприпустимість зловживання процесуальними правами. У свою чергу, ст. 45 Кодексу встановлює, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.
У рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду. У п. 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A №294-B.
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених ст. 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).
При вирішенні питання щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі за п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Позови, в яких заявник обрав спосіб захисту, для якого законом визначено спеціальний порядок або встановлено обмеження стосовно суб'єкта звернення з відповідним позовом, взагалі не підлягають судовому розгляду.
Здійснення начальником полковником поліції своїх процесуальних функцій, пов'язаних із наданням відповіді на запит на надання публічної інформації, не може бути самостійним предметом судового розгляду.
Суд виходить з того, що начальник полковник поліції при наданні відповіді на відповідні запити у межах, встановлених Законом України "Про доступ до публічної інформації" виконував виключно процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як владні чи управлінські.
Слід зазначити, що позивач не оскаржує у своєму позові дії відповідача як розпорядника публічної інформації, зокрема, відмову у наданні інформації та/або порушення строків та/або пордку надання такої інформації, а - фактично висловлює незгоду з наданою начальником полковником поліції - Дводненком С.В., інформацією у листі ГУНП в Харківській області від 11.08.2025 №1519242025, та наданою начальником полковником поліції - Дводненком С.В., інформацією у листі ГУНП в Харківській області від 11.08.2025 №1519242025.
Водночас самі листи-відповіді надані відповідачем на запити позивача не породжують для позивача жодних прав чи обовязків, а відтак і не є такими, що порушують його права чи охоронювані законом інтереси, оскільки позивач фактично висловлює незгоду з протоколом поверння майна, складеним 28.12.2024 дізнавачем ОСОБА_3 .
Крім того, запитувана позивачем інформація стосується виконання ухвали Октябрського районного суду м. Полтави у справі №554/2878/22 та ухвали Ленінського районного суду м. Харкова у справі №643/5565/24 у межах кримінального провадження. Позивач має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень у межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК України.
Зважаючи на викладене, оскаржувані дії щодо надання відповідачем інформації не створюють для позивача жодних юридичних прав та/чи обов'язків та жодних правових наслідків.
Незгода позивача з діями дізнавача - ОСОБА_3 , щодо складення протоколу повренення майна від 28.12.2024 та відповідні дії щодо неповернення майна на виконання ухвал суду у рамках відповідного кримінального провадження, відповідають праву позивача на захист у порядку, встановленому нормами КПК України.
Водночас, суд звертає увагу, що позивач у позовній заяві також заявляє вимоги щодо визнання протиправними дій посадових осіб ГУНП в Харківській області, які полягають у тривалому невиконанні ухвали суду від 08.08.2022 у справі №554/2878/22;
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Вжитий у Кодексі адміністративного судочинства України термін "суб'єкт владних повноважень" означає: орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов'язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель та спрощеного відбору без застосування електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». 14) спорах із суб'єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв'язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.
Таким чином, до юрисдикції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства.
Отже, імперативний припис пункту 2 частини 2 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить вирішувати у порядку кримінального судочинства.
Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 у справі №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності, правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. В цьому ж рішенні Конституційний Суд наголосив, що здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ.
У Рішенні Конституційного Суду України від 23.05.2001 №6рп/2001 роз'яснено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 18.03.2020 у справі №640/9044/19.
З матеріалів позовної заяви та доданих до неї документів вбачається, що позивач фактично просить надати оцінку діям правоохоронних органів щодо своєчасного чи несвоєчасного виконання ухвали Октябрського районного суду м. Полтави у справі №554/2878/22.
Враховуючи викладене суд зазначає, що вказана частина заявлених позивачем позовних вимог підлягає розгляду у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.
Суд зауважує, що законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні процесуальних повноважень, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Намагання здійснити контроль за процесуальною діяльністю поза межами відповідного процесуального регулювання є протиправним втручанням у діяльність особи, наділеної в установленому порядку процесуальними правами, та є посяганням на її процесуальну незалежність.
Отже, спори, які стосуються перевірки правомірності дій (рішень) правоохоронних органів, вчинених (прийнятих) у межах кримінального провадження не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
Таким чином, при визначенні юрисдикції у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень має значення, в тому числі, і предмет спору. У разі, коли він виник чи пов'язаний з кримінальним провадженням, то на такі правовідносини юрисдикція адміністративних судів не поширюється.
Вказаний висновок суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.06.2018 у справі №826/13340/15.
Щодо позовних вимог про зобов'язання уповноважених осіб відповідача вжити заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, які були завдані позивачу у результаті ущемлення його прав власності на майно, яке не повернуто у відповідності до ухвали суду від 08.08.2022 у справі №554/2878/22, слід зазначити, що вони також не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. Зазначена вимога про відшкодування матеріальної шкоди може бути вирішена виключно разом з позовними вимогами про визнання протиправними, рішень, дій і бездіяльності суб'єкта владних повноважень, водночас, оскільки позивачем не заявлено позовних вимог, які підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, вимоги про відшкодування шкоди, як похідні, також не підлягають розгляду.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для відмови у відкритті провадження у даній справі.
Керуючись статтями 20, 21, 25, 30, 160, 161, 169, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ,РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної поліції в Харківській області (вулиця Жон Мироносиць, 5, місто Харків, 61001, код ЄДРПОУ: 40108599), Національної поліції України (вулиця Академіка Богомольця, 10, місто Київ, 01601, код ЄДРПОУ: 40108578) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження у адміністративній справі разом з позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати позивачу не пізніше наступного дня після постановлення даної ухвали.
Роз'яснити позивачу, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили у порядку, передбаченому статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України та підлягає оскарженню у порядку та у строк, визначені частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Ніколаєва