Справа № 632/1470/24 Головуючий суддя І інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/1095/25 Суддя доповідач ОСОБА_2
09 жовтня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
обвинуваченого ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Харків в режимі відеоконференції апеляційну скаргу в.о. керівника Харківської обласної прокуратури ОСОБА_9 на вирок Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному 01 березня 2024 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024221120000096, за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Землянка Кегичівського району Харківської області, не працюючого, не одруженого, проживаючого за ардесою: АДРЕСА_1 , неодноразово судимого, останній раз:
- 08 січня 2024 року Дзержинським районним судом м.Харкова за ч.2 ст.125 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.185, ч.1 ст.162 КК України, -
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судом першої інстанції обставини:
ВирокомПервомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року ОСОБА_8 засуджено:
- за ч. 1 ст. 162 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки;
- за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ч.1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_8 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Цим же вироком постановлено вирок Дзержинського районного суду міста Харкова від 08 січня 2024 року, яким ОСОБА_8 засуджено за ч.2 ст.125 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень - виконувати самостійно.
Постановлено стягнути з ОСОБА_8 на користь держави процесуальні витрати на залучення експертів в розмірі 17 038 грн. 80 коп.
Прийняте рішення щодо долі речових доказів.
Згідно з вироком суду, ОСОБА_8 визнаний винним в тому, що він наприкінці січня 2024 року, перебуваючи поблизу будинку АДРЕСА_2 , всупереч волі власника, розбивши вікно, незаконно проник через нього до частини житла ОСОБА_10 .
Водночас, у цей же день наприкінці січня 2024 року, ОСОБА_8 , після залишення житла ОСОБА_10 , маючи умисел на вчинення крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, діючи із корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, вибивши вхідні двері, проник до іншої частини житлового будинку АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_11 , звідки викрав: компресор марки «GMCC - TOSHIBA» моделі «PZ90H1C», вартістю 783 гривні, компресор марки «Tecumseh» моделі «TNK 1352 YKS», вартістю 1100 гривень, що були встановлені на холодильниках марки BEKO CSU831020 та марки INDESIT SB 200; пропановий газовий балон, об'ємом 40 л, вартістю 800 гривень та металеву варильну поверхню для печі, розміром 70х40 см, товщиною 15 мм, вартістю 1256 гривень 38 коп., після чого з місця вчинення кримінального правопорушення зник, обернувши викрадене майно на свою користь, яким у подальшому розпорядився на власний розсуд.
Своїми кримінальними протиправними діями ОСОБА_8 спричинив потерпілому ОСОБА_11 майнову шкоду на загальну суму 3 939 гривень 38 коп.
Крім того, 14 лютого 2024 року, близько 04 години 40 хв., ОСОБА_8 проходив повз зруйнований будинок, розташований на території домоволодіння АДРЕСА_2 , та побачивши холодильник та інше цінне майно, віджавши металеву сітку, яка є огорожею території вказаного домоволодіння, незаконно, через створений ним у металевій сітці отвір, проник на огороджену територію зазначеного домоволодіння, яке належить ОСОБА_12 , з метою таємного викрадення чужого майна, чим порушив ст.30 Конституції України, відповідно до якої не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи.
Вимоги апеляційної скарги і узагальнені доводи особи, яка їх подала
Прокурор в апеляційній скарзі, не оспорюючи фактичні обставини провадження, які суд визнав доведеними, винуватість і кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_8 , вважає оскаржуваний вирок незаконним та таким, що підлягає скасуванню в частині призначення покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування судом закону, який підлягає застосуванню. Просить постановити новий вирок, яким призначити ОСОБА_8 покарання: за ч.1 ст.162 КК України у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки; за ч.4 ст.185 КК України у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років. Відповідно до ч.1 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначити ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років. На підставі ч.1 ст.71, ч.3 ст.72 КК України, за сукупністю вироків, до покарання, призначеного за цим вироком, повністю приєднати невідбуте покарання за вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2024 року у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень, та остаточно призначити ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років та штрафу в розмірі 100 (ста) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 ( одну тисячу сімсот) грн., який виконувати самостійно. В решті вирок залишити без змін.
В обґрунтування посилається на те, що ОСОБА_8 вчинив інкримінований йому злочин в період невідбутого покарання за вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2024 року, яким йому призначено покарання за ч.2 ст.125 КК України у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень, у зв'язку з чим, суду необхідно було призначити йому покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 КК України.
В даному випадку, за умови правомірного застосування ст. 71 КК України, суд був зобов'язаний визначити ОСОБА_8 остаточне покарання на підставі ст.71 КК України за сукупністю вироків, з урахуванням положень ч.3 ст.72 КК України, ухваливши рішення про самостійне виконування вироків.
Проте, призначаючи покарання ОСОБА_8 , суд безпідставно не застосував вимоги ст.71 КК України та не призначив остаточне покарання за сукупністю вироків, тим самим неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність.
Окрім цього, посилається на те, що судом при призначенні покарання не в повній мірі враховані дані, що характеризують особу засудженого та характер вчинених ним дій, а саме те, що обвинувачений неодноразово судимий (7 раз), не працює, неодружений, вину не визнав, не розкаявся, даний злочин вчини в період воєнного стану.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та наполягав на її задоволенні.
Обвинувачений та його захисник в судовому засіданні заперечували проти апеляційної скарги прокурора та вважали вирок суду законним.
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора на підтримку апеляційної скарги, думку обвинуваченого та його захисника щодо законності вироку, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги прокурора, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню за наступних підстав.
Мотиви суду
Відповідно до ч.1 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
З огляду на ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з вимогами ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Як убачається із вироку, суд встановив фактичні обставини кримінального провадження, дослідив докази та відповідно кваліфікував дії ОСОБА_8 за ч.4 ст.185, ч.1 ст.162 КК України.
Висновки суду щодо фактичних обставин кримінального провадження, доведеності винуватості обвинуваченого ОСОБА_8 та правильності кваліфікації його дій, які не оскаржувалися в апеляційній скарзі, згідно до ст.404 КПК України, апеляційним судом не перевіряються.
Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування судом закону, який підлягає застосуванню - ч.1 ст.71 КК України, колегія суддів вважає, що вони заслуговують на увагу з огляду на наступне.
Згідно з положеннями ст.71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Ці приписи закону є імперативними і підлягають обов'язковому виконанню.
Згідно з п.25 Постанови пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» за сукупністю вироків (ст.71 КК) покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбування основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.
Відповідно до ч.3 ст.72 КК України основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
Виходячи із системного аналізу вказаних норм закону, у разі засудження особи за нове кримінальне правопорушення, учинене до повного відбуття покарання за попереднім вироком, яке згідно з ч. 3 ст. 72 КК України за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, виконуючи вимоги ст. 71 КК України, зобов'язаний призначити остаточне покарання за сукупністю вироків. При цьому остаточне покарання, визначене за правилами ст. 71, 72 КК України складається із сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, яке не підлягає складанню з іншими видами покарання і має виконуватись самостійно.
Як убачається з оскаржуваного вироку, ОСОБА_8 вчинив кримінальні правопорушення, передбачені ч.4 ст.185, ч.1 ст.162 КК України, будучи засудженим вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2024 року за ч.2 ст.125 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень, та станом на день ухвалення оскаржуваного вироку, обвинувачений ОСОБА_8 призначене покарання не відбув.
Отже, ОСОБА_8 після призначення покарання за ч.4 ст.185, ч.1 ст.162, ч.1 ст.70 КК України необхідно було призначити остаточне покарання за сукупністю вироків за правилами ст.71 КК України.
Проте, суд першої інстанції, не призначив ОСОБА_8 остаточного покарання за правилами ст.71 КК України, а ухвалив рішення про самостійне виконання вироку Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2024 року, не включивши його в остаточне покарання за сукупністю вироків.
Водночас, ч.4 ст.71 КК України передбачено, що остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також невідбутої частини покарання.
За вчинення нового кримінального правопорушення суд призначив ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі, а попереднім вироком від 08 січня 2024 року, судом було визначено покарання у виді штрафу, отже за сукупністю вироків, враховуючи положення ч.3 ст.72 КК України, остаточне покарання на підставі ст.71 КК України могло б бути призначене у виді позбавлення волі, та штрафу, який належить виконувати самостійно.
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного суду від 21 березня 2024 року (справа № 761/13964/22, провадження № 51-4642 км 23).
Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував вимоги ст.71 КК України, що відповідно до п.4 ч.1 ст.409, п.1 ч.1 ст.413 КПК України є підставою для скасування вироку.
Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного ОСОБА_8 покарання за ч.4 ст.185 КК України ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, колегія суддів вважає, що вони заслуговують на увагу з огляду на наступне.
Згідно ст.50, 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставин, що обтяжують та пом'якшують покарання, а також дані, які всебічно характеризують особу винного. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Тільки з врахуванням та належним аналізом усіх цих обставин у своїй сукупності буде досягнуто необхідного балансу верховенства права та справедливості при вирішенні цього питання.
Такі вимоги кореспондуються з правовими позиціями, викладеними в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7, а також приписами, зазначеними в ч.1 ст.1 КК України, ст.2 КПК України.
Також, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Як убачається з вироку, суд першої інстанції призначив ОСОБА_8 покарання за ч.4 ст.185 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років, тобто в мінімальних межах санкції зазначеної норми закону України про кримінальну відповідальність.
Але з таким висновком не можна погодитися, так як він не ґрунтується на загальних засадах призначення покарання, встановлених ст.50,65 КК України, оскільки суд першої інстанції в достатній мірі не врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_8 кримінального правопорушення, наявні обставини, які обтяжують покарання, дані щодо особи останнього, належним чином не мотивувавши його в цій частині.
Як убачається з матеріалів провадження та встановлено судом у вироку, ОСОБА_8 вчинив корисливі кримінальні правопорушення, в тому числі і з проникненням до приміщень; всі епізоди злочинів ОСОБА_8 вчинив у період невідбутого покарання за попереднім вироком та в умовах воєнного стану, який введений на території України відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні»; раніше засуджувався за вчинення умисних, в тому числі й корисливих злочинів, що об'єктивно свідчить про небажання останнього стати на шлях виправлення та змінити спосіб життя, стійке прагнення до вчинення нових кримінальних правопорушень певної категорії та жити за рахунок вчинення злочинів. Сам він суспільно - корисливою діяльністю не займається, не одружений, не працює.
Обставиною, яка обтяжує покарання ОСОБА_8 є рецидив злочинів.
Відповідно до висновків досудової доповіді, ризик вчинення ОСОБА_8 повторного кримінального правопорушення та ризик небезпеки для суспільства, у тому числі для окремих осіб, оцінюються як дуже високі.
При цьому із досудової доповіді щодо ОСОБА_8 вбачається, що на думку органу пробації, застосування соціально-виховних заходів, що необхідні для впливу на поведінку особи з метою виправлення та запобігання вчиненню повторних кримінальних правопорушень, неможливо здійснювати без цілодобового нагляду та контролю в умовах ізоляції.
Але зазначеним обставинам судом першої інстанції не було надано належної оцінки.
За таких обставин, колегія суддів вважає призначене обвинуваченому ОСОБА_8 покарання за ч.4 ст.185 КК України в мінімальних межах санкції статті, необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам закону, а також засадам та меті покарання, визначеним ст.50,65 КК України, а тому вирок суду в цій частині не можна визнати законним та обґрунтованим, відповідно до вимог ст.370 КПК України, а доводи апеляційної скарги прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та м'якість призначеного обвинуваченому ОСОБА_8 покарання слід визнати цілком обґрунтованими.
У зв'язку з викладеним, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року щодо ОСОБА_8 , відповідно до положень п.4 ч.1 ст.409 , п.1 ч.1 ст.413, п.2 ч.1 ст.420 КПК України, скасуванню в частині призначеного покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та ухваленням в цій частині нового вироку апеляційним судом.
При призначенні ОСОБА_8 покарання за ч.4 ст.185 КК України колегія суддів, враховуючи обставини кримінального провадження та дані про особу обвинуваченого, а також позицію прокурора, викладену в апеляційній скарзі, вважає доцільним призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, покарання за ч.1 ст.162 КК України у такому ж виді та розмірі, як призначив суд першої інстанції, що не оскаржено й прокурором в апеляційній скарзі, відповідно до ч.1 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначити ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.
При призначенні ОСОБА_8 покарання за сукупністю вироків на підставі ст.71 КК України, з урахуванням невідбутого покарання, призначеного вироком Дзержинського районного суду міста Харкова від 08 січня 2024 року, остаточне покарання слід призначити у виді позбавлення волі на строк шість років та штрафу, який відповідно до ч.3 ст.72 КК України належать виконувати самостійно.
На підставі викладеного, керуючись ст. 404, 407, 409, 413, 418, 420 КПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу в.о. керівника Харківської обласної прокуратури ОСОБА_9 задовольнити.
Вирок Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року щодо ОСОБА_8 в частині призначення покарання скасувати.
Призначити ОСОБА_8 покарання:
- за ч.1 ст.162 КК України у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки;
- за ч.4 ст.185 КК України у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років.
На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначити ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років.
На підставі ч.1 ст.71 КК України, за сукупністю вироків, до покарання, призначеного за цим вироком, повністю приєднати невідбуте покарання за вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2024 року у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 гривень, та остаточно призначити ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років та штрафу в розмірі 100 (ста) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 (одну тисячу сімсот) грн., який на підставі ч.3 ст.72 КК України виконувати самостійно.
В решті вирок залишити без змін.
Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Кримінального касаційного суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.
Колегія суддів:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4