П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
09 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/20180/24
Перша інстанція: суддя Білостоцький О.В.,
повний текст судового рішення
складено 31.03.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Семенюка Г.В. та Шляхтицького О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ) та просив:
- визнати протиправними дії ВЧ щодо не здійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 його середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за весь період затримки в 261 календарний день (але не більш як за 6 місяців);
- зобов'язати ВЧ за несвоєчасний розрахунок при звільненні - нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за 6 місяців.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність ВЧ щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.08.2023 року по 28.02.2024 року включно.
Зобов'язано ВЧ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.08.2023 року по 28.02.2024 року включно у розмірі 15491,49 грн.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову в позові повністю.
Не погоджуючись з даним рішенням суду в частині визначеної судом суми, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його змінити.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для їх задоволення, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу у період з 19.09.2018 року по 21.07.2023 року в Адміністрації Державної прикордонної служби України, що підтверджується розрахунком вислуги років на пенсію, та з 01.08.2023 року по 29.08.2023 року проходив службу у ВЧ, що підтверджується наказом командира НОМЕР_2 загону морської охорони Державної прикордонної служби України від 29.08.2023 року №276-ОС.
Позивачу при звільненні не був виплачений повний розмір компенсації за неотримане речове майно, з огляду на що позивач був змушений звернутися суду.
29.05.2024 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.01.2024 року та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 02.04.2024 року по справі №420/25926/23, ВЧ було виплачено на користь позивача недоплачену грошову компенсацію за неотримане речове майно у сумі 21706,55 грн. Факт отримання вищевказаної виплати також підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією зарахування коштів в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» від 29.05.2024 року по рахунку/картці позивача.
Згідно архівної відомості №1 за період 2023 року, позивачу при звільненні було нараховано та виплачено грошове забезпечення у розмірі 406373,76 грн. (із врахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, компенсацій за невикористані дні щорічної та додаткової відпусток та індексації).
Крім того, згідно наявної в матеріалах справи квитанції зарахування коштів в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» від 12.09.2024 року по рахунку/картці позивача, позивачу після звільнення було також добровільно нараховано грошову компенсацію за неотримане речове майно у сумі 74308,57 грн.
Також, в матеріалах справи наявна довідка Адміністрації Державної прикордонної служби України від 24.01.2025 року №9 про грошове забезпечення позивача за липень 2023 року, згідно якої його грошове забезпечення за 31 календарний день склало 76204,90 грн.
З довідки ВЧ від 01.08.2024 року №96 вбачається, що грошове забезпечення позивача (без врахування одноразових видів грошового забезпечення) за серпень 2023 року склало 45288,07 грн.
Разом з тим, остаточний розрахунок з позивачем було здійснено 29.05.2024 року, чого відповідачем у справі не заперечувалось. Як стверджує позивач, повідомлення про надходження коштів у вищезазначену дату є фактом, що свідчить про несвоєчасний остаточний розрахунок ВЧ з позивачем у період після звільнення по 29.05.2024 року.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої виходив з того, що стаття 117 КЗпП України - це відповідальність, яка покладається на роботодавця за несвоєчасний розрахунок з працівником при звільненні.
Суд також зазначив, що загальна сума заробітку за час затримки виплати позивачу грошового забезпечення, з урахуванням правової позиції Верховного Суду щодо істотності частки, складає 15491,49 грн.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону №2011-XII встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.12 Закону №2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною 1 ст.9 Закону №2011-ХІІ установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст.116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За змістом пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 у справі №4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку.
Як вже зазначалось судом та вбачається з матеріалів справи, позивача було звільнено зі служби у 29.08.2023 року, а остаточний розрахунок проведено лише 29.05.2024 року.
Оскільки станом на день звільнення позивача зі служби (29.08.2023 року), відповідачем не було проведено з ним розрахунку у повному обсязі, а саме не виплачено компенсацію за недоотримане речове майно у належному розмірі, позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, про що також вірно зазначив і суд 1-ї інстанції.
Постановою КМУ від 08.02.1995 року №100 затверджено «Порядок обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт "л" пункту 1 Порядку №100).
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п.4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати.
Як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).
Тобто, Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.
З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців. Таким чином суд дійшов висновку, що необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком №100, залежно від кожного окремого випадку з обов'язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначеного Порядком №260.
Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 25.11.2020 року у справі №160/2867/19.
У пункті 6 Постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року №13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Як було встановлено судом за час розгляду справи, позивачу при звільненні було добровільно нараховано та виплачено грошове забезпечення у розмірі 406373,76 грн., а також окремо було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно у сумі 74308,57 грн.
Крім того, як було також встановлено судом за час розгляду справи, грошове забезпечення позивача за останні два місяця перед звільненням складає в загальному розмірі 121492,97 грн. (у липні 2023 року - 76204,90 грн., у серпні 2023 року - 45288,07 грн.).
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1959,56 грн., у розрахунку 121492,97 грн./62 дні (кількість календарних днів у липні 2023 року та серпні 2023 року).
Період затримки виплати сум при звільнені загалом складає 273 календарних дня, та обраховується з 30.08.2023 року (перший день після звільнення позивача зі служби) по 28.05.2024 року включно (останній день затримки перед днем остаточного розрахунку).
Суд враховує, що пунктом 16 частини 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022 року, текст статті 117 КЗпП викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Таким чином, починаючи з 19.07.2022 року у КЗпП України стаття 117 передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців.
Верховний Суд сформував правову позицію у постанові від 29.01.2024 року по справі №560/9586/22, де зазначив, що з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
З урахуванням вищевказаного, а також враховуючи дату проведення остаточного розрахунку з позивачем (29.05.2024 року), суд у справі №420/20180/24 доходить висновку, що у спірних правовідносинах, що виникли після 19.07.2022 року - підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, тобто із обмеженням строку виплати у шість місяців.
Тобто, позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 30.08.2023 року (наступний день після звільнення) по 28.02.2024 року, що складає 183 календарних дня.
Враховуючи розмір середньоденного грошового забезпечення позивача та кількість днів, судом було розраховано, що вся сума середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні складає 358599,48 грн. (1959,56 грн. (середньоденний заробіток) х 183 дня (кількість днів затримки розрахунку).
Разом з тим, як вірно наголосив суд 1-ї інстанції, необхідним є застосування правових висновків Верховного Суду щодо обрахунку істотності частки такого забезпечення, а відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Верховним Судом у постанові від 18.07.2018 року по справі №825/325/16 вказано, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, та інших обставин справи.
Окрім того, Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 року по справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо необхідності врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Правова позиція щодо застосування принципу співмірності була також зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 по справі №524/1714/16-а, та постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі №761/9584/15-ц, від 14 листопада 2018 року по справі №806/345/16.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 року по справі №480/3105/19 зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
З урахуванням вказаних правових висновків Верховного Суду, можна дійти висновку, що повна сума розрахунку при звільненні позивача повинна була становити 502388,88 грн. (406373,76 грн., яка є сумою, нарахованою та виплаченою добровільно при звільненні позивача зі служби + 74308,57 грн., яка є сумою грошової компенсації за неотримане речове майно, виплаченою добровільно після звільнення зі служби + 21706,55 грн., яка є сумою грошової компенсації за недоотримане речове майно, нарахованою та виплаченою в судовому порядку).
Так, недоплачена сума грошового компенсації за недоотримане речове майно (21706,55 грн.) складає 4,32% від загальної суми, належній позивачу при звільненні (502388,88 грн.), що обраховується таким чином: 21706,55 грн./502388,88 грн. х 100%.
Отже, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правової позиції Верховного Суду, застосовуючи принцип співмірності щодо періоду до 19.07.2022 року, суд дійшов висновку, що сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку становить 15491,49 грн.
На переконання апеляційного суду, вказаний обрахунок судом 1-ї інстанції проведено вірно та у спосіб, визначений Верховним Судом.
Таким чином, враховуючи правові позиції Верховного Суду щодо істотності частки невиплаченої суми при звільненні в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, суд вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції щодо задоволення позовних вимоги позивача частково шляхом зобов'язання ВЧ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.08.2023 року по 28.02.2024 року включно у розмірі 15491,49 грн.
Доводи апеляційних скарг, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд -
Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді Г.В. Семенюк О.І. Шляхтицький