П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
09 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/4767/25
Головуючий І інстанції: Малих О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення суду - 16.06.2025р.) у справі за адміністративним позовом Військової частини НОМЕР_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) та третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області про скасування постанови, -
09.05.2025р. Військова частина НОМЕР_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрального ВДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) і 3-ї особи - ГУ ДКСУ у Миколаївській області, в якому просила суд визнати протиправною та скасувати постанову від 18.04.2025р. №77700514 про накладення штрафу в розмірі - 5100 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувана постанова від 18.04.2025р. про накладення штрафу, яка винесена у межах виконавчого провадження №77700514, є протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки Військовою частиною НОМЕР_1 вчиняються всі можливі дії в межах наданих повноважень, задля можливості проведення виплати індексації грошового забезпечення на користь ОСОБА_1 , яка нарахована під час виконання рішення суду у справі №420/30104/24.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та мотивовано просив відмовити в їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року (ухвалене в порядку письмового провадження) адміністративний позов Військової частини НОМЕР_1 - задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця Центрального ВДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) від 18.04.2025р. №77700514 про накладення штрафу в розмірі - 5100 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач 19.06.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.06.2025р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25.06.2025р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.08.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено дану справу до розгляду в порядку письмового провадження.
15.08.2025р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи, належним чином повідомлені про розгляд справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися та вказане рішення суду в апеляційному порядку не оскаржили.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
17.02.2025р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/30104/24, Військову частину НОМЕР_1 було зобов'язано нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. до 28.02.2018р. із застосуванням січня 2008р. як місяця підвищення доходу (базового місяця) для обчислення індексу споживчих цін при нарахуванні індексації грошового забезпечення, з відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, у відповідності до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44).
Рішення суду набрало законної сили 20.03.2025р.
Одночасно, Одеським окружним адміністративним судом було видано виконавчий лист.
03.04.2025р., на підставі заяви стягувача - ОСОБА_1 , головним державним виконавцем Центрального ВДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа №420/30104/24, виданого 20.03.2025р.
Строк на виконання рішення суду встановлено - 10 робочих днів.
При цьому, стягнуто з боржника виконавчий збір в розмірі - 32000 грн.
Вказана постанова направлена на адресу позивача і отримана 12.04.2025р., що підтверджується трекінгом поштового відправлення №0601131891206.
Також, головним державним виконавцем прийнято постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі - 32000 грн. зі строком пред'явлення до виконання три місяці та постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження в розмірі - 300 грн.
Згідно з актом державного виконавця від 18.04.2025р., рішення суду у справі №420/30104/24 боржником не виконано в установлений державним виконавцем строк без поважних причин, а саме: повідомлення від боржника або стягувача про виконання рішення суду не надходило, інформація про причини невиконання цього рішення відсутня, що були підставою для накладання штрафу на боржника.
Станом на 18.04.2025р. рішення суду боржником не виконано.
18.04.2025р. головним державним виконавцем Центрального ВДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), в рамках виконавчого провадження №77700514, винесено постанову про накладення на позивача штрафу в розмірі 5100 грн. Даною постановою зобов'язано боржника виконати рішення суду протягом десяти днів і попереджено його про кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішення.
21.04.2024р. на адресу відповідача від командира Військової частини НОМЕР_1 за вих. №101/227 надійшло повідомлення від 18.04.2025р. про те, що Військова частина НОМЕР_1 виконала заходи щодо обчислення заборгованості, здійснило направлення заявки та погодження з фінансовим органом вищого рівня щодо правильності обчислення та замовило відповідне фінансування.
Сума заборгованості складає 6805,85 грн. Однак, Військова частина НОМЕР_1 не є розпорядником коштів та не має на казначейському рахунку окремих коштів для здійснення відповідних видатків, а фінансування має виключно персональний характер.
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, з неправомірності спірних дій та рішення відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної дії виконавчого провадження та відповідних дій органу державної виконавчої служби являється Закон України від 02.06.2016р. № 1404-VІІ «Про виконавче провадження»
За приписами ст.1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими згідно з цим Законом, а також рішеннями, які у відповідності до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Конституційний Суд України неодноразово зазначав про те, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, серед іншого, законодавчо визначений комплекс певних дій, спрямованих на захист та відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п.2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012р. №18-рп/2012), а невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012р. №11-рп/2012).
Так, примусовому виконанню підлягають виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України (ч.1 ст.3 Закону №1404-VIII).
У відповідності до ч.1 ст.13 Закону №1404-VIII, під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів.
У силу вимог ч.1 ст.18 Закону №1404-VIII, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Пунктом 1,3 ч.3 цієї ж статті регламентовано, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, серед іншого, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до Закону №1404-VIII, та накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Як передбачено положеннями ч.ч.1,2 ст.63 Закону №1404-VIII, за рішенням, за яким боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного у ч.6 ст.26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником.
Якщо ж рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом 3 робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Згідно із ст.75 Закону №1404-VIII, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Пункт 5 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України передбачає те, що в разі якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., окрім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або ж кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної у пп.169.1.1 п.169.1 ст.169 розділу цього Кодексу для відповідного року.
Таким чином, невиконання боржником рішення суду, за яким він зобов'язаний вчинити певні дії у строки, визначені законодавством, без наявності для цього поважних причин, тягне за собою відповідальність у вигляді накладення штрафу в розмірі - 5100 грн. (для юридичних осіб), а в разі повторного невиконання рішення без поважних причин у вигляді штрафу у подвійному розмірі - 10200 грн.
Аналізуючи наведені вище положення законодавства в контексті цієї справи слід зазначити, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов'язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов'язання (виконати судове рішення). Застосування такого заходу реагування є обов'язком державного виконавця та направлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження, як завершальної стадії судового провадження.
Притягаючи боржника до відповідальності за невиконання рішення у виконавчому провадженні і накладаючи на нього штраф, виконавець зобов'язаний ретельно дослідити всі обставини справи, зокрема належним чином перевірити факт невиконання боржником його обов'язків та встановити причини їх невиконання або неналежного виконання.
Верховний Суд у постанові від 07.11.2019р. у справі №420/70/19 зазначив, що визначальною умовою для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є невиконання останнім виконавчого документа без поважних причин.
У залежності від характеру правовідносин і змісту зобов'язання, примусове виконання якого відбувається у межах виконавчого провадження, поважними причинами можуть визнаватися такі обставини, які створили об'єктивні перешкоди для невиконання зобов'язання, і подолання яких для боржника було неможливим або ускладненим.
Поважність причин невиконання рішення суду оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це (об'єктивно) перешкодило виконати судове рішення.
Таким чином, невиконання боржником рішення суду лише без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону №1404-VIII. Тобто на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником судового рішення без поважних причин.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №537/3986/16-а та від 21.01.2020р. у справі №640/9234/19.
Матеріалами справи підтверджується, що підставою для прийняття оскаржуваної постанови від 18.04.2025р. про накладення на боржника штрафу у межах виконавчого провадження №77700514, є встановлення державним виконавцем невиконання Військовою частиною НОМЕР_1 судового рішення у справі №420/30104/24 без поважних причин протягом встановленого строку.
Обґрунтовуючи відсутність порушень у своїй діях пенсійний орган вказує, аналогічно доводам викладеним у позовній заяві, що виплата нарахованих сум за рішенням суду здійснюється коштами, передбаченими за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень. Оскільки, на час виникнення спірних правовідносин, коштів на погашення заборгованості виділено не було, у позивача були відсутні законні підстави для виплати боргу, у зв'язку із відсутністю відповідного фінансового забезпечення.
Надаючи оцінку діям (рішенню) відповідача стосовно накладення на пенсійний орган штрафу, суд апеляційної інстанції наголошує, що позивач фінансується з Державного бюджету України, а отже, відповідно до ст.2 БК України, являється бюджетною неприбутковою установою, яка входить до складу Міністерства оборони України.
Відповідно до п.1.1 розділу І «Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту» (затв. наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017р. №280 у редакції наказу від 14.02.2020р. №44), ці Правила визначають механізм фінансового забезпечення військових частин, кораблів, військових навчальних закладів, військових комісаріатів (територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
У силу п.1.3 Правил №280, розпорядниками бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України є, зокрема командувачі (начальники) видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, інших органів військового управління (крім військових комісаріатів).
За визначенням, наведеним в п.1.2 розділу І Правил №280, фінансове забезпечення - це система заходів, що включає фінансове планування, отримання, зберігання, економне, ефективне та цільове використання коштів відповідно до вимог законодавства, організацію обліку та звітності із метою виконання військовою частиною покладених на неї завдань.
Як передбачено у п.1.3 вказаних Правил, розпорядниками бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України є: Міністр оборони України - головний розпорядник; командувачі (начальники) видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, інших органів військового управління (крім військових комісаріатів (територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки)), Голова Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, які включені до мережі головного розпорядника коштів, - розпорядники коштів нижчого рівня; командири військових частин, які включені до мережі головного розпорядника коштів або розпорядника коштів другого рівня, - розпорядники коштів нижчого рівня (для - розпорядники коштів третього рівня).
Розпорядники бюджетних коштів реалізують свої функції таким чином: головний розпорядник - через Департамент фінансів Міністерства оборони України; розпорядники коштів другого рівня - через фінансово-економічні управління командувань видів Збройних Сил України, інших органів військового управління, управління фінансово-економічної діяльності Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту; розпорядники коштів третього рівня - через фінансові органи військових частин.
Згідно з п.1.4 розділу І Правил №280, забезпечувальний фінансовий орган згідно зі своїми повноваженнями здійснює координацію діяльності структурних підрозділів Міністерства оборони України, Апарату Головнокомандувача Збройних Сил України, Генерального штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, органів військового управління, які в установленому законодавством порядку визначені відповідальними виконавцями (співвиконавцями) бюджетних програм (підпрограм) щодо забезпечення військових частин бюджетними асигнуваннями та коштами за напрямами відповідальності цих служб забезпечення.
Військова частина має право отримувати бюджетні асигнування на утримання тільки від одного забезпечувального фінансового органу.
До основних завдань фінансового забезпечення військової частини, з-поміж іншого, належить своєчасна та повна виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, а також заробітної плати працівникам та інших передбачених законодавством виплат.
Забезпечувальний фінансовий орган стосовно військових частин, які зараховані на його фінансове забезпечення, серед іншого, зобов'язаний надавати бюджетні асигнування та здійснювати фінансування військових частин у порядку, визначеному законодавством.
Пунктом 1.5 розділу І Правил №280 установлено, військова частина, не включена до мережі розпорядників бюджетних коштів, зараховується на фінансове забезпечення до військової частини - розпорядника коштів третього рівня на підставі відповідних директив (рішень). У разі зарахування військової частини на фінансове забезпечення до військової частини - розпорядника коштів не за підпорядкованістю, рішення про таке зарахування приймається фінансовим органом головного розпорядника бюджетних коштів на підставі клопотання керівника органу військового управління (структурного підрозділу органу військового управління).
Командир військової частини, зарахованої на фінансове забезпечення до військової частини - розпорядника коштів третього рівня, організовує своєчасне оформлення та подання розпоряднику коштів усіх документів, необхідних для здійснення належного фінансового забезпечення військової частини.
Начальник фінансового органу військової частини - розпорядника коштів третього рівня, до якої на фінансове забезпечення зараховані інші військові частини, розробляє положення про спільне фінансове господарство, в якому зазначаються права, обов'язки, порядок взаємодії, розмежування повноважень та відповідальності посадових осіб військової частини - розпорядника коштів третього рівня та військових частин, які зараховані до неї на фінансове забезпечення, щодо здійснення фінансового забезпечення таких військових частин, у тому числі щодо своєчасного оформлення та подання до фінансового органу військової частини - розпорядника коштів необхідних документів (розпорядчих, розрахункових, фінансово-планових тощо).
Зазначене положення затверджується командиром військової частини - розпорядника коштів третього рівня, погоджується забезпечувальним фінансовим органом та доводиться до військових частин, які зараховані на фінансове забезпечення.
Первинні документи, розрахунки фондів оплати праці, заявки на кошти, платіжні доручення, грошові атестати військовослужбовців, розрахунково-платіжні відомості на виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, заробітної плати працівникам та інші виплати підписують посадові особи розпорядника коштів та посадові особи (командир та інша, визначена командиром, відповідальна посадова особа) військової частини, яка знаходиться на фінансовому забезпеченні.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач не є розпорядником коштів, а тому він 15.04.2025р. за вих.№195/5/240 надіслав до командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України заяву з розрахунком на фінансування. У зазначеному вище розрахунку відображені потреби на виконання виконавчого листа від 20.03.2025р. у справі №420/30104/24.
Так, листом від 16.04.2025р. №154/181/1-973 отримано погодження Військово-Морських Сил Збройних Сил України на не оскарження судового рішення та на ФЕУ ІНФОРМАЦІЯ_1 було надіслано додаткову заяву-розрахунок на фінансування виплати на виконання виконавчого листа від 20.03.2025р. у справі №420/30104/24 в травні 2025 року.
Втім, на час розгляду справи дана потреба не була профінансована.
Отже, аналізуючи наведене правове регулювання, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у діях позивача відсутні навмисні порушення, у зв'язку із тим, що наявні обставини які не залежать від його волевиявлення.
Також, слід звернути увагу, що сформульовані Верховним Судом у постанові від 19.03.2024р. у справі №340/11/23 ознаки публічного інтересу суспільства, котрий у спірних правовідносинах полягає у збереженні існування Держави Україна як такої і тому вважає, що усі наявні фінансові ресурси мають бути першочергово спрямовані саме на досягнення цієї цілі, що є легітимним чинником (фактором) справедливого зменшення обсягу юридичної відповідальності.
Правовий режим воєнного стану в Україні був запроваджений Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/22 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-ІХ) та з урахуванням подальших Указів Президента України (затверджених відповідними законами України) безперервно діє досі.
У відповідності до ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015р. №389-VIII, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
У силу п.57 постанови Верховного Суду від 07.06.2024р. у справі №420/25804/23, воєнний стан як особливий правовий режим вимагає вчинення уповноваженими суб'єктами певних стратегічних та оперативних заходів, спрямованих на захист держави, здійснення яких водночас пов'язане з небезпекою для життя і здоров'я.
При цьому, слід звернути увагу на те, що згідно з правовим висновком, наведеним у постанові Верховного Суду від 01.04.2024р. (справа №380/17239/22), з початком широкомасштабної військової агресії російської федерації фундаментальні національні інтереси, які полягають у збереженні суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, що є засадничими умовами реалізації права українського народу на самовизначення та збереження держави Україна, викликали потребу у невідкладній повній мобілізації оборонних ресурсів для забезпечення відсічі агресору, в тому числі громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації або можуть бути залучені в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт.
Оскільки боржник є військовим формуванням, котре бере безпосередню участь у відбитті збройної агресії ворога проти України, фінансове забезпечення якого здійснюється за рахунок бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України, то суд вважає, що у спірних правовідносинах з 24.02.2022р. фактор збройної агресії російської федерації проти України є такєю додатковою обставиною «непереборної та нездоланної сили», котра, з огляду на абсолютність публічного інтересу суспільства у збереженні існування Держави Україна як суб'єкта міжнародного права у контексті положень, може бути кваліфікована у якості підстави для звернення до виконавчої служби із відповідною заявою.
Також, при прийняті рішення у цій справі також слід врахувати правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 24.01.2018р. у справі №405/3663/13-а та від 13.06.2018р. у справі №757/29541/14-а про те, що відсутність бюджетного та іншого фінансування та коштів на виплату грошових сум на виконання рішення суду є поважною причиною, яка унеможливлює проведення відповідних виплат.
Накладення ж штрафу, у розглядуваному випадку, жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24.01.2018р. у справі №405/3663/13-а, від 13.06.2018р. у справі №757/29541/14-а, від 31.03.2021р. у справі №360/3573/20, від 13.10.2021р. у справі №360/4705/20, від 13.10.2021р. у справі № 360/4708/20, від 31.05.2022р. у справі № 360/940/20.
Так, під час вирішення питання про накладення штрафу, відповідач, відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, повинен діяти обґрунтовано, тобто із урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Також, з метою захисту інтересів стягувача державний виконавець наділений повноваженнями проводити перевірку виконання боржником рішень, що підлягають виконання відповідно до цього Закону, зокрема, одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб та інших учасників виконавчого провадження пояснення, довідки та іншу інформацію необхідну для проведення виконавчих дій (п.п.1,3 ч.3 ст.18 Закону №1404-VIII).
А тому, державний виконавець був зобов'язаний та мав провести перевірку виконання судового рішення боржником, оскільки підставою для накладення відповідного штрафу є саме невиконання рішення без поважних причин.
Однак, будь-яких заходів щодо оцінки підстав невиконання рішення відповідачем не вжито.
Аналізуючи наведене правове регулювання у контексті встановлених обставин справи, колегія суддів доходить висновку, що при винесенні оскаржуваної постанови, відповідач обмежився лише формальним посиланням на невиконання боржником судового рішення без поважних причини, без врахування положень ст.ст.18 та 63 Закону №1404-VIII (щодо обов'язку державного виконавця перевірити повне виконання рішення) та дотримання ч.2 ст.2 КАС України, а тому таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
До того ж слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін у справі, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Центрального відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 09.10.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко