08 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 607/19350/24
провадження № 51-3868ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 06 серпня 2025 року у кримінальному провадженні №12024211040001654 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 121 та ч. 4 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_4 визнано винуватою та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк: 5 років за ч. 4 ст. 185 КК; 8 років за ч. 2 ст. 121 КК.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим місцевий суд призначив ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
Також місцевий суд вирішив питання щодо початку строку відбування покарання, запобіжного заходу, арешту майна, речових доказів та відшкодування процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком ОСОБА_4 визнано винуватою в таємному викраденні чужого майна (крадіжка), вчиненому в умовах воєнного стану (ч. 4 ст. 185 КК), та умисному тяжкому тілесному ушкодженні, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).
Так, ОСОБА_4 28 червня 2024 року приблизно об 11 год 30 хв, перебуваючи у квартирі АДРЕСА_2 ), умисно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, таємно, шляхом вільного доступу викрала належний ОСОБА_6 мобільний телефон марки «Samsung GalaxyA52» моделі SM-A525F/DS 6/128 GB, вартістю 4 283,33 грн, чим спричинила потерпілому майнову шкоду на вказану суму.
Крім того, 19 серпня 2024 року приблизно о 19 год 00 хв ОСОБА_4 , перебуваючи у приміщенні господарської будівлі на території автомийки ( АДРЕСА_3 ), на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій та настання суспільно небезпечних наслідків, діючи з умислом, направленим на нанесення тяжких тілесних ушкоджень, завдала правою рукою один удар ножем у живіт ОСОБА_7 , в результаті чого спричинила йому проникаюче поранення лівої бокової поверхні живота з ушкодженням брижі тонкого кишківника та її судин, яке за ступенем тяжкості належить до тяжких тілесних ушкоджень. Від отриманого поранення в ОСОБА_7 утворилась зовнішня та внутрішня кровотеча, що призвело до масивної крововтрати. Від отриманої травми ІНФОРМАЦІЯ_2 настала смерть ОСОБА_7 .
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 06 серпня 2025 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
За змістом касаційної скарги захисник порушує питання про зміну вироку Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2025 року та ухвали Тернопільського апеляційного суду від 06 серпня 2025 року і призначення Дейнеці за ч. 4 ст. 185 КК покарання із застосуванням приписів ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки, а також про необхідність кваліфікації діяння його підзахисної за ст. 128 КК (необережне тяжке тілесне ушкодження) та призначення за цією статтею покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
Обґрунтовуючи вимоги, касатор зазначає, що під час призначення ОСОБА_8 покарання за ч. 4 ст. 185 КК суди попередніх інстанцій не врахували наявність обставин, що пом'якшують покарання, зокрема визнання вини, щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, добровільне й повне відшкодування шкоди, позицію потерпілого ОСОБА_6 щодо міри покарання, та те, що засуджена раніше не судима.
Також захисник указує, що доказами не доведено винуватість ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, оскільки вони не підтверджують наявність прямого умислу в засудженої на спричинення тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_7 .
Крім того, скаржник зазначає, що ОСОБА_4 захищалася від фізично здоровішого та сильнішого від неї чоловіка і діяла інстинктивно, оскільки боялася за своє життя; неодноразово пропонувала та наполягала, щоб ОСОБА_7 звернувся за медичною допомогою, проте він відмовлявся.
Звертає увагу Суду захисник і на суперечливі показання свідка ОСОБА_9 щодо обставин та моменту нанесення тілесних ушкоджень.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Частиною 1 ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
За змістом ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлених під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього правопорушення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Місцевий суд дотримався викладених вище вимог і за встановлених фактичних обставин кримінального провадження правильно кваліфікував дії ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 121 КК, висновок суду про доведеність її винуватості у вчиненні вказаного кримінального правопорушення зроблено з дотриманням вимог КПК на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено, перевірено під час судового розгляду та оцінено відповідно до приписів ст. 94 КПК.
Крім того, Суд зауважує, що доведеності винуватості засудженої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК, за обставин, установлених місцевим судом, а також правильності кваліфікації її діяння за цією статтею Верховний Суд не перевіряє, оскільки захисник не оскаржує законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині.
Виконуючи законодавчі приписи, суд першої інстанції допитав ОСОБА_4 та з'ясував її позицію щодо пред'явленого обвинувачення, зокрема за ч. 2 ст. 121 КК. Так, під час судового розгляду засуджена свою винуватість у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення визнала частково, а саме не заперечувала факту заподіяння тілесного ушкодження ОСОБА_7 , однак зазначила, що, завдаючи удар ножем, вона діяла з метою самозахисту. Умислу, спрямованого на спричинення останньому тілесних ушкоджень не мала, оскільки завдала цей удар навмання. Крім того, ОСОБА_4 пояснила, зокрема, що в неї 19 серпня 2024 року виникла суперечка з її співмешканцем ОСОБА_7 під час вживання спиртних напоїв разом з ОСОБА_9 ОСОБА_7 приревнував її до ОСОБА_9 , став ображати, після чого взяв за волосся, кинув на підлогу і почав душити. Задля припинення дій ОСОБА_7 вона взяла зі столу в руку ніж та нанесла ним один удар в живіт останньому, після чого він зупинився, а вона побачила на лезі ножа кров.
Суд першої інстанції, спростовуючи позицію захисту щодо необхідності кваліфікації діяння ОСОБА_4 за ст. 128 КК, а не за ч. 2 ст. 121 КК, провівши розмежування складів злочину за указаними статтями, зауважив таке.
Насамперед місцевий суд зазначив, що відповідно до висновку судово-медичного експерта за № 478 від 19 вересня 2024 року смерть потерпілого ОСОБА_7 настала внаслідок проникаючого поранення живота з ушкодженням брижі тонкого кишківника та її судин, що супроводжувалося внутрішньою та зовнішньою кровотечею і призвело до масивної крововтрати.
Крім того, суд першої інстанції вказав, що установлені ним обставини кримінального правопорушення в сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень свідчать про те, що ОСОБА_4 умисно нанесла удар ножем в живіт потерпілого, оскільки, здійснюючи змах рукою з ножем, вона розраховувала на особливу вражаючу дію застосованого знаряддя і такі можливі наслідки, як поранення потерпілого, від якого його здоров'ю буде спричинена шкода, хоча не бажала, але свідомо припускала такі наслідки. Водночас тяжкість цих наслідків у свідомості ОСОБА_4 не була конкретизована, тобто вона діяла з непрямим умислом, тому вона має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно.
Також предметом розгляду суду першої інстанції були доводи сторони захисту про те, що причиною завдання удару засудженою стала агресивна поведінка ОСОБА_7 , яку вона сприйняла як намір заподіяння їй шкоди, у зв'язку з чим відреагувала на потенційну небезпеку.
Такі обгрунтування місцевий суд визнав неспроможними, оскільки твердження ОСОБА_4 , що вона завдала удар ножем із метою захисту від побиття останнім об'єктивно не підтверджені наявністю тілесних ушкоджень на її тілі і спростовуються висновком експерта № 633 від 26 серпня 2024 року за результатами проведення судово-медичної експертизи, згідно з яким у ОСОБА_4 будь-яких зовнішніх тілесних ушкоджень (синців, саден, ран) чи слідів їх загоєння, не виявлено.
Крім того, суд першої інстанції зауважив, що конфлікт між потерпілим та засудженою, який з огляду на показання засудженої та свідка ОСОБА_9 передував вчиненню кримінального правопорушення, не можна визнати виправданням для завдання удару ножем потерпілому в живіт та адекватним засобом припинення дій її співмешканця за обставин, що склалися.
Урахувавши докази та навівши відповідні мотиви, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_7 не здійснював такого суспільно небезпечного посягання на охоронювані законом права та інтереси ОСОБА_4 , яке б за можливими наслідками виправдовувало б негайне відвернення такого посягання з боку ОСОБА_7 із застосуванням обвинуваченою ножа та заподіяння потерпілому ножового поранення.
Призначаючи ОСОБА_4 покарання, суд урахував ступінь тяжкості кримінальних правопорушень, які є тяжкими злочинами; наявність обставини, що пом'якшує покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК, щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення і відсутність обставин, що його обтяжують; відсутність обставин, що обтяжують та пом'якшують покарання за ч. 2 ст. 121 КК; особу засудженої, яка раніше до кримінальної відповідальності не притягалася, на обліках у лікарів нарколога, психіатра не перебуває; позицію потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо призначення покарання.
Урахувавши наведені обставини в їх сукупності, а також принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі за кожне зі скоєних кримінальних правопорушень, а остаточне покарання призначив з урахуванням положень ч. 1 ст. 70 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим. Крім того, місцевий суд не встановив підстав для застосування приписів ст. 69 КК.
Саме покарання у виді позбавлення волі на певний строк, на переконання місцевого суду, буде необхідним і достатнім для виправлення засудженої, попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, а також відповідатиме принципам гуманності, справедливості, не порушить засад виваженості забезпечить співрозмірність діяння та кари.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник подав апеляційну скаргу, в якій стверджував про суворість призначеного покарання ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 185 КК та помилковість кваліфікації її діяння за ч. 2 ст. 121 КК. Тернопільський апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження, обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Своє рішення суд апеляційної інстанції аргументував тим, що, завдаючи ножем удар у живіт ОСОБА_7 , засуджена мала усвідомлювати куди наносить удар, тому повинна була передбачати можливість настання тяжких наслідків від своїх протиправних дій. Також колегія суддів погодилася з місцевим судом, що твердження засудженої про її побиття ОСОБА_7 спростовуються матеріалами провадження.
Урахувавши викладене, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для перекваліфікації діяння ОСОБА_4 на ст. 128 КК.
Також предметом перевірки апеляційного суду були доводи щодо суперечливості показань свідка ОСОБА_9 , які визнано неспроможними.
Як зазначив Тернопільський апеляційний суд вказаний свідок під час допиту та слідчого експерименту підтвердив, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 був словесний конфлікт, під час якого ОСОБА_4 взяла зі столу ніж та нанесла ним удар ОСОБА_7 у живіт. Після чого свідок викинув ніж із вагонного приміщення, розташованого в господарській будівлі на території автомийки, де його й було виявлено. Твердження ж засудженої, що ОСОБА_9 ніж у руки не брав, не вказують на суперечність власне показань свідка.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що призначене засудженій покарання є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, відповідає принципам гуманності, справедливості, невідворотності покарання забезпечує співрозмірність діяння та кари. Підстав для застосування ст. 69 КК за ч. 4 ст. 185 КК, як просив захисник, колегія суддів не вбачала.
З огляду на викладене вище, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та додатково зауважує, що кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настає, зокрема за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. З об'єктивної сторони це кримінальне правопорушення характеризується суспільно небезпечним, протиправним діянням та двома суспільно небезпечними наслідками, що настали: первинні - тяжкі тілесні ушкодження, похідні - смерть. Водночас тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв'язку між собою та з вчиненим суспільно небезпечним діянням.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини - умислом (прямим/непрямим) щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю щодо настання смерті потерпілого (похідні наслідки).
Питання про умисел вирішується, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховуючи спосіб, знаряддя кримінального правопорушення, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення протиправних дій, поведінку винного до, під час і після кримінального правопорушення, його взаємини з потерпілим, що передували події, їх стосунки.
Водночас встановлені судами попередніх інстанцій обставини, зокрема щодо протиправного діяння ОСОБА_4 , яка вирішила застосувати ніж для припинення конфлікту з ОСОБА_7 , за відсутності посягання, що спричинило б стан необхідної оборони; знаряддя вчинення кримінального правопорушення - ніж; характер і локалізація тілесних ушкоджень, заподіяних в ділянку розташування життєво важливих органів; наслідки у виді спричинення ОСОБА_7 тяжкого тілесного ушкодження, переконливо свідчать, що діяння ОСОБА_4 за своїми ознаками не є необхідною обороною чи необережним тяжким тілесним ушкодженням.
З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, засуджена має нести відповідальність за той наслідок (заподіяну шкоду), який фактично настав у результаті її діяння, а саме за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
Не є слушними і доводи захисника щодо суворості призначеного покарання за ч. 4 ст. 185 КК з огляду на те, що місцевий суд призначив засудженій за указаною статтею покарання в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією цієї статті.
Водночас аргументи захисника стосовно необхідності застосування приписів ст. 69 КК під час призначення покарання за ч. 4 ст. 185 КК є безпідставними.
Так, приписи ст. 69 КК про призначення виннуватій особі більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї статті є встановлення не лише наявності кількох пом'якшуючих обставин, а й того факту, що вказані обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Тобто, для застосування судом під час призначення покарання вказаної норми матеріального права повинні бути встановлені пом'якшуючі покарання обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте, в будь-якому разі встановлені обставини, що пом'якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення виннуватому навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.
Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що суди попередніх інстанцій встановили та врахували, усупереч твердженням касатора, позицію потерпілих щодо призначення покарання, наявність щирого каяття та активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Твердження захисника про наявність у засудженої інших обставин, передбачених ст. 66 КК, що пом'якшують покарання - визнання вини, добровільне й повне відшкодування шкоди, а також те, що засуджена раніше не судима, не є слушними.
Так, Суд зауважує, що обставини, про які захисник вказує в касаційній скарзі та які, на його думку, не врахували суди попередніх інстанцій, не є такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, та не є достатніми для призначення покарання із застосуванням приписів ст. 69 КК з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини вчинення умисних тяжких кримінальних правопорушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваних рішеннях судів, та не містять вагомих аргументів, які би свідчили про залишення поза увагою судів доводів сторони захисту, у зв'язку з чим немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 06 серпня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3