ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
11.09.2025Справа № 910/4549/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Яременко Т.Є., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки»
до Аграрного фонду
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача -
1) Товариство з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор»;
2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Кононівський елеватор»
про розірвання договору та зобов'язання вчинити дії.
Представники:
від позивача: Хорішко О.М. (в режимі відеоконференції);
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи-1: Хорішко О.М. (в режимі відеоконференції);
від третьої особи-2: Хорішко О.М. (в режимі відеоконференції).
Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Аграрного фонду (далі-відповідач), в якому (з урахування заяви про усунення недоліків позовної заяви) просить суд:
- розірвати договір зберігання складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, що діє між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" та Аграрним фондом;
- зобов'язати Аграрний фонд забрати майно, а саме: пшеницю 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг; жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг; жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг, що зберігається за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а на підставі: складської квитанції № 99 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330055) на 0,436 тон пшениці 3 класу (гр. А), 2010 року врожаю; складської квитанції № 105 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330056) на 231,785 тон жита 3 класу, 2011 року врожаю; складської квитанції № 106 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 158875), на 897,861 тон жита 3 класу, 2012 року врожаю.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08.04.2011 між ТОВ "Гутянський елеватор" (зерновий склад) та Аграрним фондом (поклажодавець) було укладено Договір складського зберігання зерна №40/11, відповідно до якого відповідачем було передано на зберігання зерно. В подальшому, право власності на нерухоме майно за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а перейшло до ТОВ "АФ "Семереньки". Проте, позивач зазначає, що 31.03.2025 право власності на нерухоме майно за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а перейшло до ТОВ "Кононівський елеватор", у зв'язку з чим позивач не може забезпечити зберігання зерна, оскільки не має належної матеріально-технічної бази для здійснення діяльності по зберіганню зерна.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" - залишено без руху. Встановлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" строк для усунення недоліків позовної заяви.
21.04.2025 до суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 29.05.2025. Зокрема, залучено до участі у розгляді справи в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Гутянський елеватор" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Кононівський елеватор".
30.04.2025 до суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» на виконання ухвали суду, в якій позивач надає суду докази направлення копії позовної заяви з додатками третім особам.
13.05.2025 до суду надійшов відзив Аграрного фонду на позовну заяву, в якому відповідач, зокрема зазначає, що Аграрний фонд позбавлений можливості забезпечити вивезення, зберігання та реалізацію зерна, оскільки органами управління не було прийнято рішення з його реалізації. Також, відповідач вказує на те, що у зв'язку із неможливістю орендувати склади та перемістити зерно або здійснити його реалізацію, вимога позивача щодо зобов'язання відповідача забрати зерно може мати негативні наслідки, а саме втрату державного майна.
19.05.2025 до суду надійшла відповідь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» на позовну заяву, в якій позивач, зокрема зазначає, що через погіршення фінансового стану, у позивача відсутня можливість надалі зберігати передане відповідачем майно.
21.05.2025 до суду надійшли пояснення Товариства з обмеженою відповідальністю «Кононівський елеватор», в яких третя особа-2, зокрема, вказує на відсутність правових підстав щодо надання відповідачу послуг із зберігання зерна, що знаходиться на її території, оскільки третя особа-2 не є стороною укладеного між позивачем та відповідачем договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011.
22.05.2025 до суду надійшли пояснення Товариства з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор», в яких третя особа-1 підтримує позовні вимоги в повному обсязі, оскільки позивач передав зерновий склад у власність іншій особі - ТОВ «Кононівський елеватор» і у позивача немає фактичної можливості продовжувати надавати послуги по зберіганню майна відповідача.
29.05.2025 до суду надійшла заява Аграрного фонду про проведення засідання за відсутності учасника справи, в якій відповідач просить суд провести підготовче засідання призначене на 29.05.2025 без участі представника відповідача. Також, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/4549/25 призначено на 19.06.2025.
У судовому засіданні 19.06.2025 оголошено перерву до 14.08.2025.
07.08.2025 до суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якій представник позивача просить суд надати можливість участі у судовому засіданні по справі № 910/4549/25 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2025 відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" у задоволенні заяви про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
13.08.2025 до суду надійшла заява Аграрного фонду про проведення засідання за відсутності учасника справи, в якій відповідач просить суд розгляд справи 14.08.2025 провести без участі представника відповідача. Також, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
У судовому засіданні 14.08.2025 оголошено перерву до 11.09.2025.
22.08.2025 до суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якій представник позивача просить суд надати можливість участі у судовому засіданні по справі № 910/4549/25 призначеному на 11.09.2025 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2025 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції - задоволено.
У цьому судовому засіданні представник позивача та третіх осіб підтримав заявлені позовні вимоги.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, однак про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою Господарського суду міста Києва про доставлення процесуального документа (ухвали суду від 14.08.2025) до електронного кабінету особи: 20.08.2025 о 03:03 год.
Приймаючи до уваги, що представник відповідача був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка у судове засідання представника відповідача не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі ухвалено за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 11.09.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та третіх осіб, Господарський суд міста Києва
08.04.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» (зерновий склад) та Аграрним фондом (поклажодавець) було укладено договір складського зберігання зерна №40/11, відповідно до якого поклажодавець зобов'язується передати на зберігання зерновому складу зерно пшениці, кукурудзи (об'єктів державного цінового регулювання), якість яких відповідає діючим ДСТУ (далі - зерно), за заліковою вагою в кількості, яка визначається по фактичній кількості зерна, що надійшло на карточку поклажодавця і засвідчується відповідними складськими документами, а зерновий склад зобов'язується прийняти таке зерно для зберігання на визначених цим договором умовах і в установлений строк повернути його поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач, у стані, передбаченому цим договором та законодавством.
Відповідно до п. 3.3.2 договору, поклажодавець зобов'язаний відшкодувати витрати з приймання, зберігання, відвантаження, а також витрати, що виникають в порядку, визначеному п. 3.1.4 договору.
Згідно п. 4.1 договору, розрахунки відшкодування витрат, по зберіганню проводяться в грошовій формі з урахуванням податку на додану вартість. Відшкодування витрат по зберіганню зернового складу здійснюється поклажодавцем за рахунок бюджетних коштів.
Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2015, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі (п. 8.1 договору в редакції додаткового договору від 31.12.2024)
В подальшому, між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» та Аграрним фондом було укладено ряд додаткових договорів від 31.12.2011, від 11.07.2011, від 31.03.2014, від 30.04.2014, від 31.05.2014 та від 31.12.2014 до договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, якими вносились зміни та доповнення до вказаного договору (зокрема, щодо строку його дії та порядку розрахунків).
Зерно зберігалось у зерносховищах за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а.
З матеріалів справи вбачається, що 15.02.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Карнарук Н.В., зареєстрований в реєстрі за №33, предметом якого є купівля-продаж нерухомого майна - комплекс, що знаходиться за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а.
Продавець зобов'язується на умовах даного договору передати у власність покупцеві нерухоме майно, а покупець зобов'язується прийняти нерухоме майно і сплатити продавцю договірну ціну за нерухоме майно (п. 1.2. договору).
Згідно п. 5.1 договору, нерухоме майно передається покупцю на підставі акту приймання-передачі у день укладення цього договору.
Відповідно до п. 5.3 договору, право власності на нерухоме майно, що є предметом цього договору, виникає у покупця після нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього права у відповідності до п. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України.
Крім того, 15.02.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» (покупець) складено та підписано акт приймання-передачі нерухомого майна згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15.02.2019, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Карнарук Н.В., зареєстрований в реєстрі за №33, відповідно до якого продавець передав, а покупець прийняв у власність об'єкти, зазначені у даному акті, а саме: комплекс, що знаходиться за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а.
Право власності на вказаний комплекс було зареєстровано за позивачем 15.02.2019 (відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності).
Також, з матеріалів справи вбачається, що за актом приймання-передачі сільськогосподарської продукції від 03.07.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» передало Товариству з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» на зберігання сільськогосподарську продукцію, що належить поклажодавцю - Аграрному фонду та перебуває на території зернового складу за адресою: 62132, Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, буд. 91а, для подальшого зберігання, а саме:
1) пшениця 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг;
2) жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг;
3) жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг.
Так, позивачем було виписано відповідачу складські квитанції на вищевказаний залишок зерна: №99 від 18.09.2019 (пшениця 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг); №105 від 18.09.2019 (жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг) та №106 від 18.09.2019 (жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг).
Позивач зазначає, що відбулась фактична заміна одного зберігача на іншого - ТОВ «Агрофірма «Семереньки». Ці обставини встановлені рішенням Господарського суду міста Києва 27.04.2022 у справі №910/14690/21 про стягнення заборгованості за послуги зберігання.
Проте, відповідачем не виконано рішення Господарського суду міста Києва від 27.04.2022 у справі №910/14690/21, між позивачем та відповідачем продовжують існувати правовідносини, що виникли на підставі договору зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011.
25 липня 2022 Міністерством аграрної політики та продовольства України видано наказ № 491 «Про ліквідацію Аграрного фонду», про що 02.08.2022р. у газеті «Голос України» оприлюднено оголошення.
Позивач зазначає, що 07.04.2023 ним було направлено відповідачеві вимогу вих №25 від 07.04.2023 про погашення заборгованості.
Крім того, 12.09.2023 позивачем на адресу ліквідаційної комісії відповідача було надіслано лист № 65 від 12.09.2023, з вимогою про вжиття заходів щодо інвентаризації майна юридичної особи, що припиняється та відвантажити зерно з зернового складу, що підтверджується описом вкладення у цінний лист.
Проте, відповідач на вищезазначений лист відповіді не надав.
Як вказує позивач, на дату звернення до суду заборгованість відповідача перед позивачем складає 1 313 814,81 грн., зерно врожаю 2010 року продовжує перебувати за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а, проте для ТОВ «АФ «Семереньки» суттєво змінились обставини, які унеможливлюють подальше надання послуг із зберігання.
Так, 31.03.2025 право власності на нерухоме майно за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а перейшло до ТОВ «Кононівський елеватор», що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №420431903 від 31.03.2025.
Відтак, позивач вказує, що не може забезпечити зберігання зерна, оскільки не має належної матеріально-технічної бази для здійснення діяльності по зберіганню зерна.
Отже, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що за період фактичного зберігання зерна позивачем, відповідач не вчинив жодних дій, направлених на вивезення зерна з зернового складу. Вже понад 14 років воно знаходиться на зберіганні, а тому потребує постійного коштовного обробітку для знищення шкідників. Поведінка відповідача вказує на те, що він втратив інтерес до своєї власності, витрат на зберігання не несе, у зв'язку з чим позивач просить суд розірвати договір зберігання складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, що діє між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Семереньки" та Аграрним фондом, а також зобов'язати Аграрний фонд забрати майно, а саме: пшеницю 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг; жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг; жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг, що зберігається за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а на підставі: складської квитанції № 99 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330055) на 0,436 тон пшениці 3 класу (гр. А), 2010 року врожаю; складської квитанції № 105 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330056) на 231,785 тон жита 3 класу, 2011 року врожаю; складської квитанції № 106 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 158875), на 897,861 тон жита 3 класу, 2012 року врожаю.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору № 20210513-1 від 13.05.2024, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою він є договором надання послуг.
Згідно частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідні правовідносини підпадають під ознаки договору зберігання, правовий режим якого визначено главою 66 Цивільного кодексу. Такий договір згідно з ч.1 ст.937 ЦК України укладається у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Згідно з частиною 1 статтею 957 Цивільного кодексу України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу (ч. 1 статті 937 Цивільного кодексу України).
Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Частиною 1 статті 946 та частиною 1 статті 947 Цивільного кодексу України передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.
Відповідно до ч. 1 ст. 961 Цивільного кодексу України, товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.
Згідно п. 24 ст. 1 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», складські документи на зерно - товаророзпорядчі документи, що видаються зерновим складом власнику зерна як підтвердження прийняття зерна на зберігання та посвідчення наявності зерна і зобов'язання зернового складу повернути його володільцеві такого документа.
Відповідно до ст. 37 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» зерновий склад на підтвердження прийняття зерна видає один із таких документів: подвійне складське свідоцтво; просте складське свідоцтво; складську квитанцію. Складський документ на зерно виписується після передачі зерна на зберігання не пізніше наступного робочого дня.
Статтею 43 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» визначено, якщо зерновий склад приймає зерно на зберігання без видачі простого або подвійного складського свідоцтва, то для підтвердження прийняття зерна на зберігання він повинен видати складську квитанцію.
Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як встановлено судом, 08.04.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» (зерновий склад) та Аграрним фондом (поклажодавець) було укладено договір складського зберігання зерна №40/11.
Частинами 1, 2 статті 598 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Згідно з частинами 1, 3 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
У цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782 ЦК України). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, необхідно кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків (схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі № 465/5980/17).
За змістом наведених норм одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у виді припинення господарських правовідносин, а тому не вимагає згоди другої сторони. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлено законом або безпосередньо в договорі.
Зазначений усталений висновок щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18 та в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/11397/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24.
У статті 651 ЦК України йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Верховний Суд України у своїх висновках щодо застосування ст. 651 ЦК України, які мають враховуватись судами загальної юрисдикції при застосуванні вказаної статті, зазначив, що вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати (постанова судових палат у цивільних та у господарських справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 р. у справі N 6-75цс13).
Суд зазначає, що за загальним правилом, розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін такого правочину і у разі односторонньої відмови від нього однієї із сторін такого правочину.
Проте, у даному випадку позивач не є стороною договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» та Аграрним фондом.
Позивач придбав нерухоме майно - комплекс, що знаходиться за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а, шляхом укладення 15.02.2019 договору купівлі-продажу нерухомого майна з Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» та враховуючи набуття позивачем права власності на вказане нерухоме майно Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» було передано йому на зберігання сільськогосподарську продукцію, що належить поклажодавцю - Аграрному фонду та перебуває на території зернового складу за адресою: 62132, Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, буд. 91а, для подальшого зберігання, а саме: пшениця 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг; жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг; жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг.
Тобто, відбулася фактична заміна одного зберігача на іншого - ТОВ «Агрофірма «Семереньки», проте не зміна сторони правочину, а саме договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, шляхом укладення додаткової угоди до вказаного договору, внаслідок набуття позивачем права власності на комплекс, що знаходиться за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а .
При цьому, суд зазначає, що у рішенні Господарського суду міста Києва від 27.04.2022 у справі № 910/14690/21, на яке посилається позивач, судом було встановлено саме право позивача на отримання плати за зберігання зерна, а не набуття позивачем права на розірвання договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011 в односторонньому порядку, стороною якого він не є.
Зокрема судом у справі № 910/14690/21 зазначено, що позивач набув право власності на комплекс, де зберігалось майно (зерно) відповідача (за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, буд. 91а), та за актом приймання-передачі від 03.07.2019 первісний зберігач (Товариство з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор») передав на зберігання новому зберігачу (Товариству з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки») залишки зерна, про що було виписано позивачем відповідні складські квитанції. Так само, матеріали справи № 910/14690/21 не містять доказів того, що відповідач звертався до позивача чи третьої особи з претензіями/вимогами, з яких би вбачалось існування суперечностей між сторонами щодо зерна/його належного зберігача, відтак у Аграрного фонду наявний обов'язок оплати послуг позивача за зберігання зерна.
Також, у вказаній справі суд зазначив, що згідно ст. 938 Цивільного кодексу України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Строк зберігання зерна - до пред'явлення вимоги поклажодавцем (п. 7.1 Договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011).
Відповідно до п. 8.1 Договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011 в редакції Додаткового договору від 31.12.2014 договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2015, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі.
Зважаючи на ті обставини, що станом на 31.12.2015 у третьої особи перебувало на зберіганні зерно відповідача, що передбачало існування взаємних обов'язків сторін договору, суд у справі № 910/14690/21 дійшов висновку, що строк дії Договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011 було продовжено (враховуючи умови договору, що договір діє у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі).
В свою чергу, суд у даній справі звертає увагу позивача на п. 7.1. Договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, в якому зазначено, що строк зберігання зерна - до пред'явлення вимоги поклажодавцем.
Таким чином, підсумовуючи викладене вище, суд зазначає, що оскільки позивач не є стороною договору складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» та Аграрним фондом, а розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін такого правочину і у разі односторонньої відмови від нього однієї із сторін такого правочину, проте, у даному випадку сторонами не було змінено сторону правочину, шляхом укладення додаткової угоди до вказаного договору, як і не було укладено позивачем, як новим власником комплексу, де зберігалось майно (зерно) відповідача (за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н, с. Губарівка, буд. 91а) нового договору між ним та відповідачем, суд дійшов висновку, що вимога позивача про розірвання договору зберігання складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011, є необгрунтованою.
Крім того, суд зазначає, що стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.
Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
З огляду на викладене, позивач повинен довести наявність у нього порушеного відповідачем (невизнаного, оспорюваного) права чи охоронюваного законом інтересу щодо предмета спору.
Разом з тим, як встановлено судом 31.03.2025 право власності на нерухоме майно за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а, де зберігається майно (зерно) відповідача перейшло до ТОВ «Кононівський елеватор», що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №420431903 від 31.03.2025.
Таки чином, оскільки на час звернення позивача до суду він не є власником нерухомого майна за адресою Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а, де зберігається майно (зерно) відповідача, в свою чергу новий власник - ТОВ «Кононівський елеватор» не обмежений у праві звернутися до суду за захистом своїх прав, у разі їх порушення відповідачем, суд приходить до висновку, що права позивача у даному випадку не порушені з боку відповідача.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, суд дійшов висновку що позивачем не доведено порушення прав, за захистом яких він звернувся до суду, з боку відповідача, а тому позовні вимоги про розірвання договору зберігання складського зберігання зерна №40/11 від 08.04.2011 та відповідно похідна вимога про зобов'язання Аграрний фонд забрати майно, а саме: пшеницю 3-го класу (урожай 2010 року) вагою 436 кг; жито 3-го класу (урожай 2011 року) вагою 231785 кг; жито 3-го класу (урожай 2012 року) вагою 897861 кг, що зберігається за адресою: Харківська обл., Богодухівський р-н., с. Губарівка, вул. Гутянська, буд. 91а на підставі: складської квитанції № 99 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330055) на 0,436 тон пшениці 3 класу (гр. А), 2010 року врожаю; складської квитанції № 105 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 330056) на 231,785 тон жита 3 класу, 2011 року врожаю; складської квитанції № 106 від 18 вересня 2019 року (бланк складської квитанції БА № 158875), на 897,861 тон жита 3 класу, 2012 року врожаю, не підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не висвітлюються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Семереньки» до Аграрного фонду, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Гутянський елеватор» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Кононівський елеватор» про розірвання договору та зобов'язання вчинити дії не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 08.10.2025.
Суддя С. О. Щербаков