Номер провадження 22-ц/821/1473/25Головуючий по 1 інстанції
Справа №707/2430/24 Категорія: 351000000 Суходольський О.М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
07 жовтня 2025 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.
секретар Івануса А.Д.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - адвокат Хомік Сергій Григорович;
відповідач - ОСОБА_2 ;
представник відповідача - адвокат Чорноіваненко Денис Олександрович;
особа, яка подає апеляційну скаргу - представник ОСОБА_3 - адвокат Хомік Сергій Григорович;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Хоміка Сергія Григоровича на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 17 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог: Червонослобідська сільська рада про визначення порядку користування будинку з надвірними спорудами, встановлення порядку користування земельною ділянкою та вселення в будинок,
03.09.2024 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 про визначення порядку користування будинком з надвірними спорудами, встановлення порядку користування земельною ділянкою та вселення в будинок.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.01.2024 року ОСОБА_4 на праві власності належить частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд по АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 є співвласником іншої частини вказаного будинку та надвірних споруд.
Вказаний об'єкт нерухомого майна, що перебуває у власності сторін, складається з житлового будинку А-1, має загальну житлову площу 44,0 кв.м, житлову - 34,9 кв.м, господарських і побутових споруд: літня кухня літ.Б, сарай літ.б, літня кухня літ.В, погріб літ.Г, вбиральня літ.Д, гараж літ.Е, сарай літ.Ж, огорожа №1,2, свердловина №3.
ОСОБА_1 вказує, що вона як співвласник бажає, щоб в судовому порядку було встановлено порядок користування житловим будинком та надвірними спорудами між нею та ОСОБА_2 відповідно до ідеальних часток в праві власності.
Зазначає, що за будинковолодінням закріплена земельна ділянка площею 0,31 га, яка не приватизована. Порядок користування земельною ділянкою між сторонами як співвласниками не встановлювався. Будучи власником лише частини будинку ОСОБА_2 займає весь будинок та одноосібно ним користується, не надає доступ до будинку позивачці. ОСОБА_1 намагалася вирішити даний спір в позасудовому порядку, однак ОСОБА_2 на це не погодилась.
Просить визначити порядок користування будинком з надвірними спорудами та земельною ділянкою по АДРЕСА_1 між нею та ОСОБА_2 відповідно до ідеальних часток в будинку; усунути перешкоди в користуванні будинком з надвірними спорудами шляхом вселення ОСОБА_3 в будинок та зобов'язати ОСОБА_2 надати позивачці ключі від будинку та надвірних споруд по АДРЕСА_1 .
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 17.06.2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 - відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що висновком експерта від 27.01.2025 року запропоновано варіант розподілу домоволодіння, а не встановлення порядку користування, що виходить за межі позовних вимог та межі питань, що ставились експерту. Суд дійшов висновку, що запропонований експертом порядок користування не відповідатиме інтересам обох сторін, оскільки встановлення порядку користування будинком не вирішуватиме спір по суті.
Відмовляючи в позовній вимозі про вселення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що відповідачка чинить або чинила перешкоди у вселенні в будинок, не допустила чи не допускає ОСОБА_5 до будинку.
Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_3 - адвокат Хомік С.Г. подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Вказує, що в запропонованому експертом єдиному варіанті визначення порядку користування будинком одній із сторін пропонується виділення кімнати площею 18,2 кв.м., а іншій стороні 12,8 кв.м. Інші приміщення в будинку залишаються в загальному користуванні сторін. Це свідчить саме про запропонований експертом єдиний варіант порядку користування будинком, а не його розподіл. Вказує, що позивачка не проти, щоб їй в користування була виділена менша кімната, площею 12,8 кв.м.
Суд безпідставно відмовив у визначенні порядку користування земельною ділянкою, мотивуючи свою відмову тим, що ця вимога є похідною від визначення порядку користування будинком та в задоволенні якої суд відмовив.
Вказує, що ніхто зі сторін не оспорює, що за будинком закріплена присадибна земельна ділянка, та якби позивачка не ставила питання про визначення порядку користування будинком та надвірними спорудами, вона могла б звертатися до суду лише з позовом про визначення порядку користування лише земельною ділянкою і визначення цього порядку не пов'язане з порядком користування будинком.
Щодо відмови в задоволенні вимоги про вселення, вказує, що відповідачка ОСОБА_2 в судовому засіданні не заперечувала, що у позивачки ОСОБА_6 відсутній доступ до будинку та не заперечувала ту обставину, що вона відмовилась представнику позивачки надати ключі від будинку.
22.07.2025 року від представника відповідача - адвоката Чорноіваненка Д.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду залишити без змін.
У відзиві зазначається, що позивачка особисто не зверталася до відповідачки щодо питання вселення, не намагалася домовитися з даного приводу. Відповідачка не відмовляла позивачці в вселенні в її житло, оскільки не отримувала жодних пропозицій від самої позивачки. Вказує, що захисту в суді підлягає саме порушене немайнове право позивачки - право на житло.
Невірогідним є припущення про те, що позивачка бажає проживати в спірному домоволодінні, в якому жодного разу не була та не має про нього жодного уявлення, оскільки позивачка проживає в Чехії.
Посилається на висновок Верховного Суду від 12.09.2018 року та вказує, що належним способом захисту прав співвласників, на які посилається скаржник є позов до іншого співвласника про стягнення грошової компенсації його частки у спільному майні.
Висновок експерта є недостовірним, а отже недопустимим доказом. Експертом фактично виділялася частка в натурі, існуючий порядок користування майном не враховано, експертом ототожнені поняття «ринкової вартості земельної ділянки» та вартості «права користування земельною ділянкою», що не одне й те саме. Експерт здійснює розрахунок саме ринкової вартості земельної ділянки та зазначає, що сама земельна ділянка коштує 17500 дол. США.
Вказує, що земельна ділянка, що знаходиться у користуванні не має вартості, адже не може бути об'єктом купівлі-продажу так як належить Червонослобідській територіальній громаді.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.01.2024 року ОСОБА_4 на праві власності належить частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд по АДРЕСА_1 (т.1, а.с.6).
ОСОБА_2 є співвласником житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд по АДРЕСА_1 .
Вказаний об'єкт нерухомого майна, що перебуває у власності позивачки та відповідачки складається з житлового будинку А-1, має загальну площу 44,0 кв.м, житлову - 34,9 кв.м; має господарські і побутові споруди: літня кухня літ. Б, сарай літ. б, літня кухня літ. В, погріб літ. Г, вбиральня літ. Д, гараж літ. Е, сарай літ. Ж, огорожа №1,2, свердловина № 3 (а.с.8-12).
ОСОБА_1 звертаючись в суд з даним позовом в особі свого представника адвоката Хоміка С.Г. позовні вимоги мотивувала тим, що вона бажає, щоб в судовому порядку було визначено порядок користування земельною ділянкою, яка б відповідала її частці будинку. Вказує, що будучи власником частини будинку, відповідачка займає весь будинок та одноосібно ним користується. На прохання надати доступ до будинку, відповідачка відмовляє.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Верховний Суд зауважував, що первинне значення у врегулюванні відносин щодо порядку користування жилим приміщенням має домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування жилим приміщенням, такий порядок користування може встановити суд. Право на визначення порядку користування жилим приміщенням не пов'язано з певними межами (подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 753/95/21).
Житлові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Житловим кодексом України та іншими актами законодавства України.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За правилами ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Відповідно до ч. 1 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
Положеннями статті 358 ЦК України встановлено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Зазначена норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачка з часу прийняття спадщини проживає за межами України, в спірному будинку не проживала і не проживає, спроб вселитися в будинок не вчиняла.
Обставини, які б вказували на неможливість спільного користування спірним будинком в ході розгляду справи судом встановлено не було. Конфліктної ситуації яка унеможливлює добровільного встановлення порядку користування будинком співвласниками також встановлено не було.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу будинку, а встановлення порядку користування ним. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року (справа № 6-1500цс15), постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року (справа № 761/44705/19), від 22 липня 2022 року (справа № 344/698/18).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Дульський проти України» (заява № 61679/00) зазначається, що експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи, і тому складає невід'ємну частину судової процедури.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 103 ЦПК України суд призначає експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Ухвалою Черкаського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2024 року призначено у даній справі судову будівельно-технічну та судову земельно-технічну експертизи.
На вирішення експертизи поставлено наступні питання: 1. Які можливі варіанти встановлення порядку користування будинком з надвірними спорудами, що розташовані в АДРЕСА_1 відповідно до належних сторонам часток по за кожного із сторін? 2. Які можливі варіанти встановлення порядку користування земельною ділянкою, що розташовані в АДРЕСА_1 , відповідно до належних часток по за кожного із сторін?
За результатами проведення будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи експертом надано висновок від 27.01.2025 року № 10/24-БТ,ЗТ (т.1., а.с.27-129).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до обгрунтованого висновку, що експертом у висновку від 27.01.2025 року фактично запропоновано реальний розподіл спірного будинку А-1, що не заявлялось позивачем.
При умові рівності часток співвласників до , експертом запропоновано приміщення для першого співвласника площею 18,2 кв.м., а для другого співвласника площею 12,8 кв.м., що не є співмірним, навіть з урахуванням судової практики про можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виконання значної кількості переобладнань та перепланувань, запропонованих експертом у висновку з виникненням новоутворених приміщень: коридора 3,9 кв.м., коридора 4,3 кв.м., кухні 4,8 кв.м. - не свідчить про встановлення порядку користування існуючими приміщеннями будинку А-1.
З матеріалів справи вбачається, що сторонами не заявлялось клопотань про виклик і допит експерта з даного приводу та клопотання про призначення повторної чи додаткової експертизи сторонами також не заявлялося.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що висновок експерта є неналежним доказом у справі.
При вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, фактичного порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 та від 01 листопада 2017 року у справі № 6-2454цс16.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у зв'язку із незадоволення первісних вимог, не підлягають задоволенню і похідні вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою.
Щодо відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 про вселення, колегія суддів виходить з наступного.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого
цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало
протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до ч.1 ст. 77 ЦПК України та ч. 6 ст. 81 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування та, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях .
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму.
Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст.76 ЦПК України).
Практика Європейського суду з прав людини як джерела права, а ЄСПЛ притримується у своїх рішеннях позиції того, що суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the UnitedKingdom), п. 161, Series A заява № 25).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не надала доказів та не довела про те, що відповідачка ОСОБА_2 чинить або чинила перешкоди позивачці у вселенні в будинок, не допустила чи не допускає її до будинку, тощо.
Суд врахував, а сторонами не оспорюється та обставина, що ОСОБА_1 після оформлення свого права власності на частину спірного домоволодіння з січня 2024 року не приїжджала в Україну. Вказана обставина скаржником при подачі апеляційної скарги спростована також не була.
Не надано доказів скаржником з приводу перешкоджання користування земельною ділянкою.
Не приймаються до уваги колегією суддів доводи апеляційної скарги, стосовно того що суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги висновок експерта від 27 січня 2025 року з огляду на мотивоване відхилення судом першої інстанції вказаного доказу, зокрема, суд першої інстанції вірно зазначив, що за змістом цього висновку експертом не запропонований можливий варіант встановлення порядку користування житловим будинком між співвласниками.
Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
При розгляді даної справи суд правильно встановив фактичні обставини справи, відповідні їм правовідносини, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 17.06.2025 року ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Хоміка Сергія Григоровича - залишити без задоволення.
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 17 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 08 жовтня 2025 року.
Судді