Провадження № 22-ц/803/9944/25 Справа № 210/1809/25 Суддя у 1-й інстанції - Чайкіна О.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
07 жовтня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 210/1809/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К.
сторони:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Колісниченко Євген Юрійович, на заочне рішення Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 31 липня 2025 року, яке ухвалене суддею Чайкіною О.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 05 серпня 2025 року, -
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Департамент адміністративних послуг Виконавчого комітету Криворізької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява обґрунтована тим, що 05.12.2018 Виконавчим комітетом Металургійної районної у м. Кривому Розі ради було видано ордер №51 на ім'я позивачки ОСОБА_1 на право зайняття житлового приміщення у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .
Після отримання вказаного житлового приміщення, в ньому були зареєстровані ОСОБА_1 - наймач, ОСОБА_2 - чоловік наймача та ОСОБА_3 - син наймача.
На теперішній час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 знаходяться за кордоном.
Відповідачі не проживають у кімнаті АДРЕСА_2 , кімнатою не цікавляться, їх речей у кімнаті немає, покинули кімнату добровільно. Не проживаючи за даною адресою, відповідачі не сплачують комунальні платежі, участь в утриманні житла не приймають. Реєстрація відповідачів в кімнаті створює позивачці перешкоди в користуванні житловою площею, а саме плату за комунальні послуги з урахуванням реєстрації відповідачів проводить позивачка, повноцінно скористатися субсидією по отриманню комунальних послуг не може.
Просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 31 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Колісниченко Є.Ю., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неповне з?ясування судом обставин справи та недоведеність обставин, які суд вважав встановленими.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають в житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 з жовтня 2021 року. Згідно інформації Державної прикордонної служби України щодо перетинання державного кордону України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виїхали з території України 31 жовтня 2021 року і до цього часу на територію України не поверталися. Також, позивачкою надано до суду акт №3-7 від 06.02.2025, складеним майстром дільниці «Сіті Сервіс КР» та підписаним мешканцями будинку АДРЕСА_3 , що відповідачі в спірному приміщенні фактично не проживають. Таким чином, позивачкою надано вичерпні докази того, що відповідачі не проживають в житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , понад шість місяців, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню на підставі ст.ст. 71, 72 Житлового кодексу України.
Наполягає на тому, що у матеріалах справи відсутні докази, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були відсутні в спірному приміщенні понад 6 місяців з поважних причин. Але, суд першої інстанції самостійно «знайшов» поважні причини відсутності відповідачів у житловому приміщенні, які ґрунтуються виключно на припущеннях суду.
Так, суд першої інстанції зазначив, що загальновідомою є та обставина, що з 24.02.2022 року російською федерацією, а саме підрозділами збройних сил та інших військових формувань рф здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави України. Авіасполучення між країнами до теперішнього часу не відновлено. Таким чином, починаючи з 24 лютого 2022 року відповідачі мали перешкоди повернутися на територію України та реалізувати своє право на користування житлом. Незрозуміло, чому суд прийшов до такого висновку, так як після введення воєнного стану будь-яких обмежень для повернення громадянам на територію України не встановлювалось. Відповідачі мали можливість в будь-який час повернутися в Україну за допомогою автомобільного чи залізничного транспорту. Навпаки, уряд України закликає всіх громадян, які знаходяться за кордоном, повертатися в Україну та допомогти Державі у складний період. Тому, здійснення збройного нападу на Україну, не є перешкодою для реалізації відповідачами права на користування житлом, тим більше м. Кривий Ріг не є та не був територією активних бойових дій.
Також, суд вказав, що позивачем не представлено належних та допустимих доказів, що відповідачі, перебуваючи за кордоном, відмовляються від оплати житлово- комунальних послуг та інших витрат на утримання майна, а так само, будучи членами сім'ї наймача (чоловіком та сином), не сплачують такі платежі безпосередньо, або на рахунок позивачки (банківські виписки, рахунки про оплату житлово-комунальних послуг), однак, на переконання позивачки, у випадку оплати таких послуг відповідачами, саме вони мають надавати суду такі докази.
Зазначає, що діюче законодавство не передбачає обов'язкового звернення наймача до наймодавця для переукладення договору найму, у випадку відсутності інших мешканців в спірній квартирі понад встановлені строки без поважних причин. Навпаки, ст. 72 Житлового кодексу УРСР прямо передбачає, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Тому, ОСОБА_1 обрала спосіб захисту свого порушеного права шляхом звернення до суду, без попереднього звернення до наймодавця, а висновки суду першої інстанції в цій частині є безпідставними.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Колісниченка Є.Ю., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 грудня 2018 року між Виконавчим комітетом Металургійної районної у м. Кривому Розі ради (Наймодавець) та ОСОБА_1 (Наймач) було укладено договір найму житла, відповідно до умов якого Наймодавець надав Наймачу та членам її сім'ї (чоловіку - ОСОБА_2 та сину ОСОБА_3 ) житлове приміщення у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 22,6 кв. м., жилою площею 18,0 кв. м. (а.с.3-4).
05 грудня 2018 року ОСОБА_1 видано ордер на жилу площу в гуртожитку на право зайняття з сім'єю з трьох осіб жилої площі розміром 18.0 кв. метрів в гуртожитку за адресою АДРЕСА_1 . Ордер виданий на підставі рішення виконкому Металургійної районної ради у м. Кривому Розі від 28.11.2018 №425 (а.с.5).
Відповідно до акту №3-7 від 06.02.2025 року, складеним майстром дільниці «Сіті сервіс КР» та підписаним мешканцями будинку АДРЕСА_4 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 2022 року не проживають. Боргів по комунальним платежам немає (а.с.6).
Згідно інформації Державної прикордонної служби України щодо перетинання державного кордону України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виїхали з території України 31 жовтня 2021 року (а.с.29).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачкою наявності правових підстав для задоволення даного позову про визнання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, на підставі положень статті 71 ЖК України, адже єдиною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Сама по собі відсутність відповідачів у квартирі не свідчить про втрату особами інтересу до житлового приміщення. Загальновідомою є та обставина, що з 24.02.2022 року російською федерацією, а саме підрозділами збройних сил та інших військових формувань рф здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави України. Таким чином, починаючи з 24 лютого 2022 року відповідачі мали перешкоди повернутися на територію України та реалізувати своє право на користування житлом.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За вимогами частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Спір виник з приводу визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Кривого Рогу, тобто, на спірні правовідносини поширюються положення статей 71, 72 ЖК України.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім'ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім'ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім'ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду спору в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою до відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами.
Отже, звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням відповідно до ст.ст. 71,72 ЖК України, позивач повинен належними та допустимими доказами довести факт не проживання відповідача за місцем своєї реєстрації понад шість місяців та відсутність поважності причин такого не проживання.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання.
Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції".
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, обґрунтування наявності обставин, на які посилаються сторони у справі, повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, за інформацією Державної прикордонної служби України щодо перетинання державного кордону України, встановлено, що: ОСОБА_2 повернувся на територію України 09 серпня 2021 року, пункт пропуску Київ (Жуляни), авіапереліт рейс 6286 "Таллін-Київ", та виїхав за межі території України 31 жовтня 2021 року, пункт пропуску Київ (Жуляни), авіапереліт рейс 6285 "Таллін-Київ"; ОСОБА_3 повернувся на територію України 26 травня 2021 року, пункт пропуску Київ (Жуляни), авіапереліт рейс 6286 "Таллін-Київ", та виїхав за межі території України 31 жовтня 2021 року, пункт пропуску Київ (Жуляни), авіапереліт рейс 6285 "Таллін-Київ".
При цьому, як вірно враховано судом першої інстанції, загальновідомою є та обставина, що з 24.02.2022 року російською федерацією, а саме підрозділами збройних сил та інших військових формувань рф здійснено широкомасштабне вторгнення на територію суверенної держави України.
Авіасполучення між країнами до теперішнього часу не відновлено.
Таким чином, починаючи з 24 лютого 2022 року відповідачі мали перешкоди повернутися на територію України та реалізувати своє право на користування житлом.
При цьому, суду не представлено належних та допустимих доказів, що відповідачі, перебуваючи за кордоном, відмовляються від оплати житлово-комунальних послуг та інших витрат на утримання майна, а так само, будучи членами сім"ї наймача (чоловіком та сином), не сплачують такі платежі безпосередньо, або на рахунок позивачки (банківські виписки, рахунки про оплату житлово-комунальних послуг).
Також матеріали справи не містять доказів наявності заборгованості з житлово-експлуатаційних послуг, а так само одноособового їх понесення виключно позивачкою.
Відповідно до вказаного, у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували наявність обставин, що сукупно могли би стати підставою для припинення права користування житлом відповідачами.
Таким чином, згідно із чинним законодавством лише наявність переконливих доказів щодо тривалої відсутності особи без обґрунтованих причин, може бути підставою для припинення права користування житлом. Оскільки такі обставини не були доведені, підстави для задоволення вимог щодо припинення права користування житлом відсутні.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Колісниченко Євген Юрійович, - залишити без задоволення.
Заочне рішення Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 31 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 жовтня 2025 року.
Головуючий:
Судді: