Єдиний унікальний номер 690/522/22
Номер провадження 22-ц/818/2819/25
02 жовтня 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Курила О.М., Яцини В.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
представника позивача адвоката Кураксіної О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року в складі судді Новіченко Н.В. по справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
У листопаді 2022 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позов мотивовано тим, що 15 грудня 2006 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № НАЕЕGK01270005, на підставі якого відповідачці надано кредит у розмірі 56 531,00 доларів США на термін до 14 грудня 2026 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 15 грудня 2006 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір поруки № НАЕЕGK01270005/1, за умовами якого вона поручилась за виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.
ОСОБА_1 належним чином взяті на себе зобов'язання не виконала, у зв'язку з чим станом на 14 жовтня 2022 року у неї утворилась заборгованість у розмірі 23 959,65 доларів США, що складається з 21 592, 98 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, 1 614,67 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 752,00 доларів США - заборгованість за комісією за користування кредитом.
У зв'язку з викладеним АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 959,65 доларів США та судові витрати.
11 березня 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Ципліцький Д.О. подав відзив на позовну заяву, в якому просив позовні вимоги задовольнити частково в розмірі 6905,65 доларів США, з яких 1614,67 доларів США проценти за користування кредитом, а 5290,98 доларів США - залишок тіла кредиту, зобов'язати банк здійснити перерахунок заборгованості з огляду на нікчемність абзацу 1 п. 1.1 кредитного договору, в частині якого встановлено плату за винагороду за надання фінансового інструмента. Відзив мотивовано тим, що дійсно між ОСОБА_1 та позивачем було укладено кредитний договір № НАЕЕGK01270005 від 15 грудня 2006 року, на підставі якого їй надано кредит у розмірі 56 531, 00 доларів США. Проте, передбачена п. 1.1. кредитного договору умова про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемною. Таким чином, сплачені нею як комісія грошові кошти в розмірі 16 302,00 долари США мають бути спрямовані на погашення заборгованості за кредитом та сплати відсотків.
05 квітня 2023 року від АТ КБ «ПриватБанк» надійшла відповідь на відзив, в якій він підтримав позовні вимоги, наголосив на тому, що кредитний договір в частині встановлення винагороди (комісії) не суперечить нормам чинного законодавства.
19 квітня 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Ципліцький Д.О. подав заперечення на відповідь на відзив, в яких акцентував увагу на необхідності перерахунку заборгованості через нікчемність умови кредитного договору про стягнення комісії.
16 травня 2023 року до суду надійшли пояснення позивача на заперечення відповідачки, які є аналогічними тим, що викладені у відповіді на відзив.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 15 грудня
2006 року № НАЕЕGK01270005 у розмірі 6 193,65 доларів США, що еквівалентно 226 493,11 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що нарахована позивачем сума винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу є платою за послуги, що супроводжують кредит. Умови договору кредиту, які передбачають сплату такої винагороди, є нікчемними, тому заборгованість повинна бути розрахована без їх урахування. Суд встановив, що на виконання нікчемних умов кредитного договору за період з 23 січня 2007 року до 25 січня 2022 року ОСОБА_1 сплатила 17 014,00 доларів США, тому зазначена сума підлягає зарахуванню в першу чергу для погашення відсотків за користування кредитом у розмірі 1 614,67 доларів США, як це передбачено пунктом 3.3 кредитного договору, а залишок у розмірі 15 399,33 доларів США підлягає зарахуванню до нарахованої суми боргу за тілом кредиту. За наслідками проведеного зарахування суд дійшов висновку, що розмір заборгованості позичальниці за кредитним договором складає 6 193,65 доларів США, що еквівалентно 226 493,11 грн.
На вказане рішення суду 07 жовтня 2023 року поштою АТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу, в якій просило рішення суду - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог у розмірі 17 766,00 доларів США і в цій частині ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі, в іншій частині рішення суду залишити без змін, стягнути з відповідачів солідарно судові витрати.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом зроблено помилковий висновок про нікчемність умов договору в частині встановленої винагороди за надання фінансового інструменту щомісячно в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту. Суд застосував до спірних правовідносин закон, що не підлягав застосуванню, а саме норми Закону України «Про захист прав споживачів», що набрали чинності у 2011 році, вже після укладення кредитного договору, а не ті, що були чинними на час його укладення. Редакція вказаного Закону від 13 січня 2006 року, чинна на час укладення кредитного договору від 15 грудня 2006 року, не містила положень щодо недійсності умов договору про надання споживчого кредиту, що передбачають здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Позичальницю було проінформовано про істотні умови договору, який було підписано нею без зауважень.
30 жовтня 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Ципліцький Д.О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні. Посилався на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини 8 статті 18, частини 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), яким встановлено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Постановою Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року залишено без змін.
10 січня 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити повністю, стягнути з відповідачів на користь АТ КБ «ПриватБанк» 17 766,00 доларів США, в іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2025 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 17 014,00 доларів США, які були сплачені за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Отже, рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року переглядається лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення 17 766,00 доларів США, які були сплачені за надання фінансового інструменту, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.
В судове засідання апеляційного суду відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не з'явилися.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 02 жовтня 2025 року надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:
АТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1 та її представник адвокат Ципліцький Д.О. отримали в електронних кабінетах 26 березня 2025 року (а.с. 59-61 том 3).
ОСОБА_2 про день, час та місце судового засідання повідомлялась відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України, через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (а.с. 58 том 3).
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача адвоката Кураксіну О. Ю., яка підтримала апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 15 грудня 2006 року між банком і ОСОБА_1 (позичальник) укладено кредитний договір № НАЕЕGК01270005, відповідно до пункту 1.1 якого банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом надання готівки через касу на строк з 15 грудня 2006 року до 14 грудня 2026 року включно, у вигляді невідновлювальної лінії в сумі 56 531,00 доларів США на придбання житла за адресою: АДРЕСА_1 - 47 000,00 доларів США,
а також на оплату страхових платежів у розмірі 9 561,00 доларів США, у випадках та згідно з порядком, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7. цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,75 % від суми виданого кредиту у момент настання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 цього договору та винагороди за проведення дострокового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 цього договору. Періодом сплати є період з 20 до 25 числа кожного місяця (а.с. 31-32 том 1).
Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент настання кредиту) здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 554,43 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотках, винагороди, комісії.
За умовами пункту 1.2 кредитного договору кредит надається в обмін на зобов'язання позичальника по поверненню кредиту, сплаті відсотків, винагороди і комісії в зазначені даним договором строки.
Пунктами 2.2.2, 2.2.3 кредитного договору на позичальника покладено обов'язок сплачувати відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 1.1, 3.1, 3.2 цього договору. Повну сплату відсотків за користування кредитом здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту; сплатити банку винагороду і комісію згідно з пунктами 1.1, 6.2. цього договору.
Відповідно до пункту 3.7 кредитного договору позичальник сплачує банку винагороду в розмірі й у строки, зазначені в пункту 1.1 цього договору. Якщо згідно з пунктом 1.1 цього договору передбачена щомісячна сплата винагороди, то вона встановлюється у фіксованому розмірі (зазначеному в пункті 1.1) від дня списання коштів з кредитного рахунку до дати повного погашення кредиту. При цьому, незалежно від кількості днів, що пройшли від закінчення останнього періоду сплати до дня остаточного погашення кредиту, винагорода сплачується у вказаному розмірі. Нарахування винагороди на прострочену заборгованість по кредитному договору не проводиться.
Згідно з пунктом 6.2 кредитного договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов'язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між несплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами, нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється у гривнях. У випадку якщо кредит надається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.
Відповідно до пункту 6.3 кредитного договору всі види платежів (за винятком кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу, неустойки), що вносяться позичальником за цим договором, є відсотками в розумінні ЦК України.
15 грудня 2006 року між позивачем і ОСОБА_2 (поручитель) укладено договір поруки № НАЕЕGК01270005/1, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання боржником зобов'язань за кредитним договором від 15 грудня 2006 року № НАЕЕGК01270005 (а.с. 34 том 1).
Згідно з пунктом 2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.
Відповідно до пункту 4 договору поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Позивач виконав належним чином взяті на себе зобов'язання та надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 56 531,00 доларів США.
Згідно з наданим позивачем розрахунком за ОСОБА_1 значиться заборгованість у розмірі 23 959,65 доларів США, з яких: 21 592,98 доларів США - заборгованість за тілом кредиту; 1 614,67 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 752,00 доларів США - заборгованість за комісією за користування кредитом (а.с. 4-7 том 1).
29 вересня 2022 року банк на адреси ОСОБА_1 та ОСОБА_2 направив повідомлення № 30.1.0.0/2-60634DNH6T204 про погашення боргу у розмірі
5 036,15 доларів США, які відповідачами були залишені без задоволення (а.с. 23-30 том 1).
Згідно з первинними бухгалтерськими документами, а саме випискою по картковому рахунку відповідачка ОСОБА_1 на користь банку сплатила комісію у виді винагороди за надання фінансового інструменту за період з 23 січня 2007 року до 25 січня 2022 року у загальному розмірі 17 014,00 доларів США (а.с. 9-22 том 1).
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною 1 статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
На час укладення банком із ОСОБА_1 15 грудня 2006 року кредитного договору Закон України «Про захист прав споживачів» (далі також Закон № 1023-XII) діяв у редакції Закону № 3161-IV, який набрав чинності 13 січня 2006 року.
Тоді почали діяти нові редакції:
статті 11 Закону № 1023-XII, яка регламентувала права споживача в разі придбання ним продукції у кредит. Згідно з приписами цієї статті про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни; без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною (речення друге та третє останнього абзацу частини 4 статті 11 Закону
№ 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV);
статті 18 «Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача» Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (частина 2 статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина 5 статті);
статті 19 Закону № 1023-XII про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини 2 статті 19). За змістом абзацу 1 частини 2 цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини 2 статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац 8 частини 2 вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина 6 статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).
16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI). Згідно з абзацом 9 пункту 8 розділу І цього Закону частину 4 статті 11 Закону № 1023-XII було доповнено новим абзацом 3 такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року (далі - Закон № 1734-VIII). Згідно з останнім текст статті 11 Закону № 1023-XII виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII.
Правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частина 1 статті 202 ЦК України).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1 статті 203 ЦК України).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення 17 766,00 доларів США, тобто коштів, які були сплачені відповідачкою за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу (17 014,00 доларів США) і заборгованості за комісією (752,00 долари США), суд першої інстанції зазначив, що умова договору про надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу є нікчемною на підставі частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року.
Проте колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною 1 статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з частиною 2 статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до частини 3 статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається
з моменту набрання цим актом чинності і припиняється втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Винятки з цього правила допускаються виключно в таких випадках: за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили;
у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну відповідальність.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції наведеного не врахував, внаслідок чого помилково застосував до спірних правовідносин норми Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 16 жовтня 2011 року, в той час коли до спірних правовідносин слід застосовувати Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції станом на час укладення кредитного договору (15 грудня 2006 року).
Застосовуючи до спірних правовідносин норми Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 13 січня 2006 року, що була чинною на час укладення кредитного договору - 15 грудня 2006 року, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини 5 статті 11, частин 1, 2, 5, 7 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацом 2 частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини 8 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції від 13 січня 2006 року) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Частиною 3 статті 55 України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов'язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов'язання (пункт 6 частини 1 статті 3, частина 3 статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.
З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов'язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15.
Частинами 1, 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Оскільки положення споживчого кредитного договору від 15 грудня 2006 року (пункт 1.1) передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового фінансового моніторингу, що було заборонено частиною 3 статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які були чинними на момент укладення вказаного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, то такі умови договору порушують публічний порядок та є нікчемними.
Практика правозастосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакціях, які набрали чинності з 13 січня 2006 року, зокрема в частині визнання нікчемними положень кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є усталеною (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц; постанови Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 677/1535/15, від 15 грудня 2021 року у справі № 209/789/15, від 12 квітня 2022 року у справі № 640/14229/15, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 19 квітня 2023 року у справі № 335/4991/16-ц, від 07 червня 2023 року у справі № 234/3840/15-ц, від 06 грудня 2023 року у справі № 755/15848/20, від 24 квітня 2024 року у справі № 161/5741/21, від 11 вересня 2024 року у справі № 274/7675/21, від 16 вересня 2024 року у справі № 479/191/17, від 04 грудня 2024 року у справі № 308/628/16-ц, від 04 квітня 2025 року у справі № 757/2965/15-ц, від 30 липня 2025 року у справі № 161/5741/21).
Натомість висновки щодо оспорюваності таких положень, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, стосуються практики застосування приписів законодавства щодо недійсності (оспорюваності, нікчемності) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит, укладених до 13 січня 2006 року, тоді як у цій справі кредитний договір був укладений 15 грудня 2006 року.
Отже, положення кредитного договору, що встановлюють сплату винагороди за надання фінансового інструменту та проведення додаткового фінансового моніторингу, є не оспорюваними, а нікчемними.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).
З урахуванням наведеного, доводи відповідачки та висновки суду щодо перерахунку заборгованості ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині сплаченої комісії є обґрунтованими. Проведений судом розрахунок є правильним.
Посилання АТ КБ «ПриватБанк» в апеляційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2019 року у справі № 757/15487/16, від 17 квітня 2019 року по справі № 307/1714/16-ц, від 11 квітня 2019 року по справі № 546/1274/15, є необґрунтованими, адже вказані справи взагалі не стосувались вирішення питання щодо недійсності чи нікчемності положень кредитних договорів щодо комісії.
На підставі викладеного колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки рішення суду підлягає зміні лише в мотивувальній частині, підстав для перерозподілу судового збору колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 липня 2023 року в оскаржуваній частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 06 жовтня 2025 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді О.М. Курило
В.Б. Яцина