8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"30" вересня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/2047/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Присяжнюка О.О.
при секретарі судового засідання Божко Є.А.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Салтівської окружної прокуратури міста Харкова (61038, м. Харків, вул. Глобинська, 23) в інтересах держави, в особі Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7)
до Фізичної особи-підприємця Кононенка Володимира Митрофановича ( АДРЕСА_1 )
про стягнення коштів
за участю представників:
прокурора - Хряк О.О. (посвідчення №072721 від 01.03.2023),
позивача - не з'явився,
відповідача - не з'явився
Салтівська окружна прокуратура міста Харкова в інтересах держави, в особі Харківської міської ради звернулась до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Кононенка Володимира Митрофановича, в якій просить суд:
Стягнути з ФОП Кононенко Володимир Митрофанович (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) для зарахування в дохід місцевого бюджету Харківської міської територіальної громади грошові кошти у сумі 1 884 814,81 грн, з яких: 1 531 587,52 грн - безпідставно збережені кошти пайової участі, 265 234,44 грн - інфляційні нарахування, 87 992,85 грн - 3 % річних.
Судовий збір стягнути з відповідача за таким реквізитами: Харківська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 02910108, банк отримувача: Державна казначейська служба України, код 820172, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету ? 2800.
Про дату розгляду справи повідомити сторони, Салтівську окружну прокуратуру м. Харкова та Харківську обласну прокуратуру, якою буде забезпечуватись участь у справі.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 18.06.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №922/2047/25. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато підготовче провадження і призначено підготовче засідання 08 липня 2025 року о 12:30.
03.07.2025 від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшов відзив на позовну заяву (вх.№ 15709/25), в якому відповідач просить зменшити розмір заявлених сум 3% річних та інфляційних втрат до максимально можливого розміру за даних обставин справи, враховуючи таке.
Відповідач повідомляє, що пайова участь ним не сплачувалась до місцевого бюджету. Підставою для звільнення від сплати пайової участі відповідач вважав пункт 13 розділу 1 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» 132-IX від 20.09.2019. Враховуючи, що відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, на переконання відповідача, наразі відсутня правова підстава для укладання договорів та, відповідно, сплати коштів пайової участі по об'єктах будівництва, спорудження яких розпочато до скасування зазначеного обов'язку та які підлягають прийняттю в експлуатацію після 01.01.2021, але договір між замовниками таких об'єктів та органами місцевого самоврядування не було укладено.
Крім того, відповідач вважає, що у позовній заяві здійснений безпідставний розрахунок пайової участі станом на момент прийняття об'єкта будівництва до експлуатації. Так, правовідносини із здійснення розрахунку пайової участі замовника будівництва та правовідносини щодо його сплати виникають в різний час. Розрахунок пайової участі має здійснюватися станом на дату початку будівництва.
Відповідач просить зменшити розмір заявлених сум 3% річних та інфляційних втрат, зазначаючи, що проводив свою діяльність по будівництву житлового комплексу і в період дії в Україні карантину, пов'язаного з «COVID -19», і в період збройної агресії РФ в Україні. Незважаючи на постійні обстріли в м. Харкові, відповідач продовжував будівництво житла для людей у місті, забезпечуючи житлом, у тому числі, переселенців. Відповідач фактично несе тягар основного фінансового навантаження, кінцевим результатом якого є підтримка населення в сфері будівництва житла для м. Харкова. Беручи до уваги добросовісність поведінки відповідача, а також ведення будівництва в умовах воєнного стану, керуючись принципами справедливості, добросовісності та розумності, відповідач вважає вказані вище обставини виключними та такими, що дозволяють дійти висновку про можливість частково задовольнити клопотання відповідача щодо зменшення розміру заявлених до стягнення позивачем сум.
08.07.2025 від Салтівської окружної прокуратури міста Харкова через систему "Електронний суд" надійшла відповідь на відзив (вх.№ 15951/25), де прокурор заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, виходячи з такого.
Розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно з абзацом 1 вказаного пункту розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX є дійсним і продовжує свою дію до моменту його повного виконання. Однак, замовником ФОП Кононенко В.М. жоден договір на сплату пайової участі не укладався, тому вказане питання має регулюватися лише Законом. Прокурор наголошує, що для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені або будівництво яких розпочате у 2020 році) абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію. При цьому, обов'язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об'єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року.
Щодо вимоги представника Відповідача про зменшення заявлених сум 3% річних та інфляційних витрат до максимально можливого розміру прокурор вказує, що чинним законодавством передбачено можливість зменшення лише відсотків, а не відсотків разом з інфляційними втратами. Окрім того, заявлене зменшення має буде підтверджено відповідними доказами важкого фінансового стану, неможливість вчасного виконання грошового зобов'язання, загрозою банкрутства чи повного зупинення діяльності, тощо. Однак, відповідач не надав жодного доказу на підтвердження заявленої позиції, натомість зазначив про продовження здійснення господарської діяльності безперервно навіть під час карантину та повномасштабного вторгнення в Україну, що свідчить про платоспроможність відповідача, а тому прокурор вбачає підстави для відмови у задоволенні клопотання про зменшення нарахованих сум.
У підготовчому засіданні 08.07.2025 постановлено ухвалу, якою задоволено усне клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання, підготовче засідання відкладено на 29.07.2025 на 11:30.
В порядку ст. 120-121 Господарського процесуального кодексу України сторони повідомлені про наступне підготовче засідання ухвалами від 08.07.2025.
15.07.2025 від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшла заява про закриття провадження у справі (вх.№ 16457/25).
21.07.2025 від Салтівської окружної прокуратури міста Харкова через систему "Електронний суд" надійшли заперечення на заяву відповідача про закриття провадження в справі (вх.№ 16934/25).
У підготовчому засіданні 29.07.2025 постановлено ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та перерву в підготовчому засіданні до 20.08.2025 до 12:00.
В порядку ст. 120-121 Господарського процесуального кодексу України сторони повідомлені про наступне підготовче засідання ухвалами від 29.07.2025.
19.08.2025 від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшли додаткові пояснення (вх.№ 19035/25).
20.08.2025 від Салтівської окружної прокуратури міста Харкова через систему "Електронний суд" надійшли письмові пояснення (вх.№ 19147/25).
У підготовчому засіданні 20.08.2025 постановлено ухвалу, яку внесено до протоколу підготовчого засідання, про відмову в заяві представника відповідача про закриття провадження у справі. Постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 09.09.2025 на 12:30.
В порядку ст. 120-121 Господарського процесуального кодексу України сторони повідомлені про наступне судове засідання ухвалами від 20.08.2025.
У судовому засіданні 09.09.2025 постановлено ухвалу, яку внесено до протоколу судового засідання, про відкладення судового засідання на 30.09.2025 на 12:00.
В порядку ст. 120-121 Господарського процесуального кодексу України сторони повідомлені про наступне судове засідання ухвалами від 09.09.2025.
У судовому засіданні 30.09.2025 прокурор підтримав позовні вимоги та просив задовольнити позов у повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача.
Позивач у судове засідання, призначене на 30.09.2025 о 12:00, не з'явився.
Відповідач у судове засідання 30.09.2025 свого повноважного представника не направив.
Згідно з ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Копію ухвали суду від 09.09.2025 доставлено в електронний кабінет позивача 10.09.2025, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, яка міститься в матеріалах справи.
Копії ухвал суду направлялись відповідачу засобами поштового зв'язку на адресу, зазначену у позовній заяві, що кореспондується із даними, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та повернулись до суду без вручення з довідками пошти «адресат відсутній за вказаною адресою».
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18.03.2021 у справі №911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заг18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Верховний Суд у постанові від 22.10.2024 у справі №910/18480/20 дійшов висновку, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДРПОУ прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі №904/9904/17, від 14.08.2020 у справі №904/2584/19, від 30.03.2023 у справі №910/2654/22.
Судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень"). Враховуючи наведене, суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Отже, суд належним чином виконав вимоги Господарського процесуального кодексу України щодо направлення процесуальних документів учасникам справи та здійснив всі необхідні дії з метою належного їх повідомлення про розгляд справи; позивач та відповідач визнаються такими, що належним чином повідомлені про розгляд справи.
В ході розгляду справи Господарським судом Харківської області, відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, у межах строків, встановлених ГПК України.
Судом в повному обсязі досліджено письмові докази у справі відповідно до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
У судовому засіданні 30.09.2025 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Щодо правомірності представництва інтересів держави у суді прокуратурою судом встановлено таке.
За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у господарські правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює господарські права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі (рішення Конституційного Суду України від 01.04.2008 № 4-рп/2008).
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
З врахуванням того, що “інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Таким чином, наведені вище норми законів та Рішення Конституційного Суду України надають прокурору право звертатися до суду з позов про захист інтересів держави, обґрунтовуючи при цьому, в чому саме полягає таке порушення.
Таким чином, “інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не підлягають точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Надмірна формалізація “інтересів держави» може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 по справі №806/1000/17).
Прокурор набуває право на реалізацію своїх функцій, визначених законом, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захист або здійснює його неналежно.
“Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
“Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є належною.
“Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захист або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
У справах за позовами прокурорів, заявлених в інтересах держави в особі уповноважених органів, позивачами є відповідні уповноважені органи, а прокурор у таких справах здійснює представництво їх інтересів в суді. Статус позивача прокурор набуває лише у випадках, коли звертається з позовом в інтересах держави у разі відсутності уповноваженого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду (постанова ВСУ від 21.02.2018 у справі № 553/3280/16-а).
Поняття “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованих на захист інтересів держави. Таким органом може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження процесуальної дії (відповідні функції).
Згідно з ч. 3, 5 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Частиною 4 статті 53 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 висновувала, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема, подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу.
У постанові Верховного Суду від 19.07.2023 у справі № 906/638/22 зазначено, що прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частиною 4 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень.
Органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, відповідно до ст. 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до частини 1 статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (аналогічні норми містяться у ч. 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні).
Згідно зі статтею 145 Конституції України права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетні кошти (кошти бюджету) - належні відповідно до законодавства надходження бюджету та витрати бюджету.
Місцеві бюджети є складовою бюджетної системи України (ч. 1 ст. 5 Бюджетного кодексу України).
Одним із основних принципів, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України, на яких ґрунтується бюджетна система України, є принцип цільового використання бюджетних коштів, який полягає в тому, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 71 Бюджетного кодексу України складовою частиною доходів бюджету розвитку місцевих бюджетів є кошти, отримані як пайова участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Бюджетом розвитку, згідно норм статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», визнаються доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.
Таким чином, оскільки кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту належать до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету, їх стягнення становить інтерес територіальної громади та держави, який пов'язаний із накопиченням бюджетних коштів, необхідних для забезпечення належного функціонування інституцій місцевого самоврядування.
Ненадходження коштів пайової участі завдає шкоди бюджету і суспільству загалом, оскільки дані кошти не використовуються на розбудову інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, яка зазнала руйнувань в умовах воєнного стану.
Тому пред'явлення позову прокурором у такому випадку зумовлено порушенням інтересів держави в бюджетній сфері та спрямоване на забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету та їх використання за цільовим призначенням для задоволення відповідних потреб територіальної громади та суспільства.
У даному випадку уповноваженим суб'єктом владних повноважень щодо захисту інтересів держави у сфері пайової участі є Харківська міська рада.
Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, у тому числі, доходи місцевих бюджетів.
У спірних правовідносинах щодо стягнення із відповідача безпідставно збережених коштів у вигляді пайової участі замовника будівництва у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Харківська міська рада виступає як сторона позадоговірного зобов'язання та орган місцевого самоврядування, до бюджету якого перераховуються кошти пайової участі.
З метою встановлення підстав для представництва інтересів держави окружною прокуратурою на адресу Харківської міської ради скеровано лист від 09.04.2025 №53-103-1517вих-25, у якому запропоновано уповноваженому органу вжити заходи на захист порушених інтересів територіальної громади шляхом подання відповідної позовної заяви до суду про стягнення з замовника ФОП Кононенко В.М. безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі ст. 1212 ЦК України у зв'язку зі здійсненням будівництва житлового комплексу за адресою: м. Харків, вул. Франківська, 10 (3-й пусковий комплекс: Будинок № 3).
Водночас, як повідомляє прокурор, позивачем не вжито заходів до усунення порушень указаних інтересів держави, зокрема, не пред'явлено до суду позову про стягнення із відповідача грошових коштів (пайової участі) до місцевого бюджету.
На виконання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» окружною прокуратурою повідомлено Харківську міську раду про звернення до суду з позовною заявою до ФОП Кононенка В.М. (повідомлення від 30.05.2025 №53-103-2330вих-25).
Таким чином, прокурором дотримані процедури, передбачені законодавством України для звернення до суду в інтересах держави, так само як і обґрунтовано, в чому може полягати порушення інтересів держави. Тобто вбачаються обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави прокуратурою в особі Харківської міської ради.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Відповідно до даних Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 04.06.2019 розпочато нове будівництво - будівництво житлового комплексу за адресою: м. Харків, вул. Франківська, 10 (3-й пусковий комплекс: Будинок № 3), згідно з дозволом на виконання будівельних робіт № ХК083162811533.
Замовником такого будівництва є Кононенко Володимир Митрофанович (РНОКПП: НОМЕР_1 ), який з 18.06.2004 зареєстрований як фізична особа-підприємець, одним з видів діяльності якого є будівництво житлових і нежитлових будівель (код економічної діяльності: 41.20).
Будівництво здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 6310137500:01:010:007, переданій в оренду СПДФО Кононенку Володимиру Митрофановичу строком до 01.02.2030 за Договором оренди №75289/05 від 22.11.2005.
Рішенням 19 сесії 7 скликання Харківської міської ради від 18.04.2018 № 1050/18 про надання земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування об'єктів, надання згоди на прийняття земельних ділянок у власність територіальної громади м. Харкова вирішено щодо ФО-П Кононенко Володимир Митрофанович:
- затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення земельної ділянки площею 0,7800 га (кадастровий номер - 6310137500:01:010:0007) із земель територіальної громади м. Харкова на цільове призначення для будівництва житлового комплексу по вул. Франківській, 10;
- змінити цільове призначення земельної ділянки площею 0,7800 га (кадастровий номер - 6310137500:01:010:0007) на «для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури» по вул. Франківській, 10;
- звернутися до Департаменту земельних відносин Харківської міської ради для оформлення додаткової угоди до договору оренди землі від 22.11.2005 № 75289/05 в частині зміни цільового призначення земельної ділянки (кадастровий номер - 6310137500:01:010:0007), для будівництва об'єкту до 18.04.2020.
На виконання вказаного рішення ХМР між Харківською міською радою як орендодавцем та фізичною особою - підприємцем Кононенком Володимиром Митрофановичем як орендарем 03.05.2018 укладено Додаткову угоду до Договору оренди земельної ділянки від 22.11.2005 № 75289/05, відповідно до якої змінено цільове використання вказаної земельної ділянки на «для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури».
Загальна вартість вказаного будівництва становить 17 827,54 тис. грн.
Будівництво житлового комплексу за адресою: м. Харків, вул. Франківська, 10 (3-й пусковий комплекс: Будинок № 3) завершено 08.11.2021, що підтверджується відкритими даними з Порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
Код об'єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000: 1122.1 - «Будинки багатоквартирні масової забудови».
У подальшому, на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 13.05.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту з інспекційної роботи Харківської міської ради видано Відповідачу сертифікат № ХК122230626505 від 30.06.2023, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
Вказаний об'єкт завершеного будівництва прийнято в експлуатацію 30.06.2023 відповідно до відомостей сертифіката № ХК122230626505 від 30.06.2023.
Як вбачається з доданого Реєстру документів Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, пайова участь відповідачем до місцевого бюджету не сплачувалася (підстава для звільнення від сплати пайової участі - пункт 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX).
Прокурор стверджує, що ФОП Кононенко В.М. як замовник будівництва до Харківської міської ради із заявою про укладення договору про пайову участь не звертався, між позивачем та відповідачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладався, а відповідні грошові кошти до місцевого бюджету ФОП Кононенко В.М., в тому числі на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», не сплачувалися, що не заперечується відповідачем.
Таким чином, будівництво житлового комплексу за адресою: м. Харків, вул. Франківська, 10 (3-й пусковий комплекс: Будинок № 3) розпочато до 01.01.2020 та не було введено в експлуатацію до цієї дати.
Оскільки порядок сплати коштів пайової участі у 2020 році регулювався пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону №132-IX, а будівництво об'єкта розпочато до 2020 року, прокурор зазначає, що у ФОП Кононенко В.М. виник обов'язок упродовж 10 днів з 01.01.2020 року звернутись до органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об'єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію, а саме до 30.06.2023. Разом з тим, замовник ввів об'єкт будівництва в експлуатацію без сплати пайового внеску, що свідчить про порушення ним підпункту 4 пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», за висновком прокурора, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню із відповідача до бюджету на користь позивача, складає 1 531 587,52 грн.
За порушення строків виконання зобов'язання прокурором на підставі ст. 625 ЦК України нараховано та заявлено до стягнення 265 234,44 грн інфляційних втрат та 87 992,85 грн 3 % річних.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" №3038-VI, відповідно до ст. 1 якого замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
У відповідності до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, яка діяла до 31.12.2019 року) закріплювався обов'язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених ч. 4 цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
У свою чергу, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Порядок укладення договір пайової участі за вказаною статтею Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь, яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід'ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об'єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.
Отже, зі змісту ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" вбачалося, якщо об'єкт будівництва не відносився до переліку об'єктів, у разі будівництва яких замовники не залучалися до пайової участі, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковував перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, було обов'язковим через пряму вказівку закону.
01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 №132-IX (далі - Закон №132-IX), якими з 01.01.2020 року було виключено ст. 40 Закону №3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
За змістом Закону №132-IX та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас, зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію.
Аналіз правової природи цих правовідносин дає підстави для висновку, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення ст. 40 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності.
Разом з тим, п. 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.
При цьому, законодавцем під час внесення змін до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (шляхом виключення ст. 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абз. 2 п. 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX у такому розмірі та порядку:
- розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
- замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
- пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
- кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
- інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Отже, у даному випадку, обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами п. 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX.
Суд зауважує, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
- об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
- об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Отже, у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги пп. 3, 4 абз. 2 п. 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абз. 1, 2 п.2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.
Судом встановлено, що відповідач, як замовник будівництва, до Харівської міської ради із заявою про укладення договору про пайову участь не звертався, відповідно такий договір між сторонами не укладався та як наслідок грошові кошти до місцевого бюджету відповідачем не сплачувались, що свідчить про порушення останнім норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" щодо обов'язкової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту, яка на момент початку будівництва об'єкта і до 01.01.2020 була чинною.
З урахуванням положень ч. 1 ст. 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на виконання будівельних робіт надається замовнику саме після отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт.
Сертифікатом № ХК122230626505 від 30.06.2023, виданим на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 13.05.2023 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту з інспекційної роботи Харківської міської ради, засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
На час отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку ним відповідного будівництва частина 2 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Натомість, на момент прийняття в експлуатацію об'єкта відповідача статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-ІХ).
Враховуючи, що будівництво об'єкта розпочалося у червні 2019 року, тобто до набрання чинності Законом №132- ІХ, відповідач був зобов'язаний у період з початку будівельних робіт і до 01.01.2020 звернутися до позивача із заявою про укладення договору про пайову участь, до якої додати належні документи, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, та очікувати від органу місцевого самоврядування відповідного розрахунку і примірника договору, чого відповідач не зробив, порушивши імперативну норму ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (зазначена норма була чинною на момент початку побудови об'єкта і до 01.01.2020).
Вже після 01.01.2020 набув чинності Закон №132-ІХ, яким скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Розглядаючи аналогічні судові спори, Касаційний господарський суд (постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 04.04.2024 у справі №923/1306/21, від 23.05.2024 у справі №915/149/23, від 16.10.2023 у справі №140/5484/21, від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, від 07.11.2024 у справі №910/12561/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 17.12.2024 у cправі №903/283/24, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, від 20.02.2025 у справі №914/3777/23 та від 20.02.2025 у справі №918/618/24) дійшов висновків про те, що під час внесення змін до норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення ст. 40 цього Закону на підставі Закону №132-IX) законодавець чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту.
У даному випадку, як встановлено судом, між позивачем та відповідачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладався, а відповідні грошові кошти (пайовий внесок) до бюджету, в тому числі на виконання вимог Закону №132-IX, не сплачувалися (у якості підстави для звільнення від сплати пайової участі відповідач вказав пункт 13 розділу І Закону №132-IX).
Як уже зазначалося, після 01.01.2020 набула чинності норма п. 13 розділу І Закону № 132-ІХ, якою було скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тому, враховуючи, що під час дії цієї норми договір пайової участі не укладено, отже, правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту до її виключення із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» між сторонами у цій справі не виникли.
Враховуючи наведене, відповідач був зобов'язаний у 2020 році звернутися до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 і до введення його в експлуатацію у 2023 році сплатити пайовий внесок.
Аналогічні висновки Верховним Судом викладено у постанові від 19.02.2025 у справі №903/468/24.
Враховуючи вищенаведене, замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути такі кошти на підставі ст. 1212 ЦК України.
Аналогічні правові висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 та Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.
Крім того, у постанові від 23.05.2024 у справі № 915/149/23 Верховний Суд зробив висновок, що у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Законом №132-ІХ обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування (правова підстава ч. 1 ст. 1212 ЦК України).
Відповідач у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та відповідно самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття об'єкта в експлуатацію, а відтак саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі ч.1 ст.1212 ЦК України.
Водночас, ключовим і визначальним у цьому спорі, з врахуванням підстави позовних вимог та можливості застосування ст. 1212 ЦК України, є саме строк, коли забудовник порушив визначенні законом зобов'язання.
Суд зауважує, що оскільки замовник у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та відповідно самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття спірного об'єкту в експлуатацію, відтак саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.
Верховний Суд у постанові від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 зауважив про те, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Фактор будівництва будинку з метою створення житла є визначальною ознакою при визначенні порядку розрахунку величини пайової участі.
Відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України уповноважений центральний орган виконавчої влади (Міністерство розвитку громад та територій України) розраховує величину вартості 1 кв. м. загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ).
Згідно з даними сертифіката від 30.06.2023 № ХК122230626505 загальна площа квартир об'єкта будівництва становить 3490,4 квадратних метрів.
Оскільки саме з моменту прийняття об'єкта в експлуатацію замовник вважається таким, що порушує свої зобов'язання зі сплати пайової участі до місцевого бюджету, то для розрахунку величини такої участі замовника мають застосовуватися показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, чинні станом на день прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва (постанова ВС у справі № 910/6226/23 від 03.12.2024).
На дату прийняття об'єкта в експлуатацію, а саме станом на 30.06.2023 згідно з даними ЄДЕССБ, діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, розраховані станом на 01 квітня 2023 року, затверджені наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 17 травня 2023 року № 408.
Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Харківської області становила 21940 гривень.
Таким чином, зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню з ФОП Кононенка В.М. до бюджету на користь Харківської міської ради складає 1 531 587,52 грн.
Відповідач, не погоджуючись з розміром пайової участі, наведеним у позовній заяві, зазначає, що розмір пайової участі повинен розраховуватися станом на дату початку будівництва, тобто станом на 04.06.2019.
Однак, судом не приймаються такі доводи відповідача, оскільки в даному випадку відповідний договір про пайову участь укладений не був, і наразі до спірних правовідносин застосовуються приписи пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX.
Оцінюючи подані докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена прокурором вимога щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів пайової участі підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована та підлягає до задоволення в сумі 1 531 587,52 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення 265 234,44 грн інфляційних втрат та 87 992,85 грн 3 % річних суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Відповідно до ч. 2 ст. 536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Разом з тим, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, при нарахуванні інфляційних втрат та 3% річних основними складовими частинами нарахування є сума заборгованості, період заборгованості та розмір процентів та коефіцієнтів, які діють у такий період.
З урахуванням постанови Верховного Суду від 05.05.2022 у справі № 925/683/21, інфляційні нарахування та 3 % річних підлягають нарахуванню з моменту прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Судом перевірено правильність виконаних прокурором розрахунків 3% річних та інфляційних втрат та встановлено, що вони є арифметично вірними.
За таких обставин, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 265 234,44 грн інфляційних втрат та 87 992,85 грн 3 % річних є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру інфляційних втрат та 3% річних до максимально можливого розміру суд зазначає, що проценти та інфляційні нарахування, передбачені ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями, а тому господарський суд позбавлений права зменшити розмір нарахованих інфляційних втрат та 3% річних в порядку ч. 3 ст. 551 ЦК України.
Також господарським судом враховується правова позиція, яка викладена у постанові ВП ВС від 02.07.2025 у справі №903/602/24, згідно з якою суд може зменшити розмір процентів річних з урахуванням підтверджених боржником обставин, але 3% річних, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК України, як й інфляційні втрати не підлягають зменшенню судом.
Частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Приписами статті 14 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд також спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі “Проніна проти України», де Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог повністю.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст.129 ГПК України, відповідно до яких витрати по сплаті судового збору у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 13, 14, 20, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позовні вимоги задовольнити повністю.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Кононенка Володимира Митрофановича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської ради (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРПОУ: 04059243) для зарахування в дохід місцевого бюджету Харківської міської територіальної громади грошові кошти у сумі 1 884 814,81 грн, з яких: 1 531 587,52 грн - безпідставно збережені кошти пайової участі, 265 234,44 грн - інфляційні нарахування, 87 992,85 грн - 3 % річних.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Кононенка Володимира Митрофановича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108, банк отримувача: Державна казначейська служба України, код 820172, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету - 2800) витрати зі сплати судового збору у розмірі 22 617,78 грн.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Салтівська окружна прокуратура міста Харкова (61038, м. Харків, вул. Глобинська, 23, код ЄДРПОУ 0291010825).
Позивач: Харківська міська рада (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243).
Відповідач: Фізична особа-підприємець Кононенко Володимир Митрофанович ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Повне рішення складено "08" жовтня 2025 р.
Суддя О.О. Присяжнюк