07 жовтня 2025 року Справа № 640/30527/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі судді Воловика С.В., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Суми адміністративну справу № 640/30527/20 за позовом ОСОБА_1 до голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, Київського апеляційного суду, Апеляційного суду міста Києва, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів, Вища рада правосуддя, Державна судова адміністрація України, про стягнення коштів,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва (далі - відповідач-1, голова ліквідкомісії), Київського апеляційного суду (далі - відповідач-2), Апеляційного суду міста Києва (далі - відповідач-3), Державної казначейської служби України (далі - відповідач-4, ДКСУ), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів, Вища рада правосуддя (далі - ВРП), Державна судова адміністрація України (далі - ДСА), у якій просить суд:
- стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заборгованість із виплати заробітної плати (суддівської винагороди) у загальному розмірі 1 027 720, 60 грн, яка виникла внаслідок протиправного припинення нарахування заробітної плати (суддівської винагороди) у період з часу припинення нарахування 26.07.2015 до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно з додатковими нарахуваннями та сплатою індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов'язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати і, відповідно, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди;
- стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заробітну плату (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2018 по день виплати у результаті неправомірних дій щодо не вручення у день звільнення копії наказу про виключення зі штату та оригіналу трудової книжки;
- стягувати щомісячно за рахунок коштів Державного бюджету України грошові кошти у передбаченому на час подання заяви про відставку розмірі, а саме щомісячне довічне утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання, починаючи з дня набрання законної сили рішенням у цій справі;
- стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача депоновану суму суддівської винагороди за липень 2015 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що з лютого 2003 року здійснював повноваження судді Апеляційного суду міста Києва та згідно з наказом № 808-Н від 22.06.2015 перебував у щорічній відпустці. У період перебування у відпустці, наказом Апеляційного суду міста Києва № 239-ОС від 15.07.2015, позивач був відсторонений від посади судді з 10.07.2015 строком на два місяці у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності. Разом з цим, зважаючи на наявність невикористаних відпусток за попередні роки роботи з 2013 року, голові Апеляційного суду міста Києва подавались заяви про надання відпусток, проте ні наказів про надання відпусток, ні інших рішень про відмову у наданні відпусток, не приймалось.
Згодом, 22.12.2015 ОСОБА_1 подав до Вищої ради юстиції та до Верховної Ради України заяви про звільнення у відставку. Також, про наявність підстав для звільнення позивача у відставку у зв'язку з досягнення граничного віку, було повідомлено Вищу раду юстиції і листом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України № 18-18980/15 від 03.12.2015. Втім, подання про звільнення позивача у відставку Вищою радою юстиції не подавалось, заява про звільнення ухвалою Вищої ради правосуддя від 05.06.2018 залишена без розгляду.
Разом з цим, за результатами дисциплінарного провадження 29.05.2018 Вищою радою правосуддя прийнято рішення № 1547/0/15-18 про звільнення позивача з посади судді, у зв'язку з чим, наказом Апеляційного суду міста Києва № 218-ОС від 11.06.2018 його відраховано зі штату суддів.
На переконання ОСОБА_1 , враховуючи те, що статусу судді він не позбавлявся, відповідно до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Кодексу законів про працю України, Апеляційний суд міста Києва зобов'язаний був нараховувати та виплачувати йому винагороду судді за весь період з моменту припинення такого нарахування (липень 2015 року) і до моменту звільнення 11.06.2018.
Крім того, на виконання приписів Кодексу законів про працю, у день відрахування позивача зі штату, Апеляційний суд міста Києва зобов'язаний був вручити йому копію наказу про відрахування та оригінал трудової книжки. На думку ОСОБА_1 , у зв'язку з невиконанням цього обов'язку, відповідач-3 відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, зобов'язаний сплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 11.06.2018 по день фактичного розрахунку.
Також, ОСОБА_1 вважає, що у зв'язку з поданням заяви про відставку та досягненням граничного віку перебування на посаді судді, з дня набрання законної сили рішенням суду у цій справі, на його користь підлягає стягненню довічне грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.12.2020 позовна заява прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі № 640/30527/20, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб, встановлені строки для подання заяв по суті справи.
Не погоджуючись з позовними вимогами, голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва та Київський апеляційний суд у відзивах зазначили, що предметом спору у цій справі є ненарахована та невиплачена суддівська винагорода, нарахування і виплата якої здійснювалася Апеляційним судом міста Києва. Враховуючи те, що позивача було відраховано зі штату згаданого суду до початку процедури ліквідації, призначення голови ліквідаційної комісії та створення Київського апеляційного суду, останні не можуть бути відповідачами у справі, оскільки не перебували з позивачем у трудових відносинах, не вирішували питань проходження ним публічної служби, його прав та інтересів не порушували.
Вища рада правосуддя у поясненнях також звернула увагу на те, що питання нарахування і виплати винагороди судді ОСОБА_1 не відносяться до повноважень ВРП. Нарахування та виплата суддівської винагороди позивачу здійснювалось Апеляційним судом міста Києва, який перебуває у стані припинення.
У зв'язку з ліквідацією Окружного адміністративного суду міста Києва, на підставі пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2825 (в редакції Закону № 3863) проведений автоматизований розподіл адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ згідно з Порядком передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України № 399 від 16.09.2024.
За результатами вказаного автоматизованого розподілу, справа № 640/30527/20 передана на розгляд Сумському окружному адміністративному суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.03.2025, зазначену справу передано на розгляд судді Воловику С.В.
Так, ухвалою від 18.03.2025, справа № 640/30527/20 прийнята до провадження, розгляд справи вирішено продовжувати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб, учасникам справи запропоновано подати додаткові пояснення щодо предмету спору.
Ухвалою суду від 11.09.2025, співвідповідачами у справі залучено Апеляційний суд міста Києва та Державну казначейську службу України, відповідача-3 зобов'язано надати докази на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.
Дослідивши подані матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті в їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 з лютого 2003 року здійснював повноваження судді Апеляційного суду міста Києва, а з 16.04.2015 на підставі наказу № 115-ОС від 16.04.2015, приступив до виконання обов'язків голови Апеляційного суду міста Києва, як такий, що має найбільший стаж роботи на посаді судді.
На підставі наказу № 808-В від 22.06.2015, позивач відбув у щорічну основну оплачувану відпустку тривалістю 32 календарних дні з 23 червня по 25 липня 2015 року включно. Також, згідно з розпорядженням № 107-Р від 22.06.2015, позивач відбув в оплачену, але невикористану щорічну додаткову відпустку за 2008 рік, надану відповідно до наказу № 753-В від 07.12.2009, тривалістю 5 календарних днів з 27 по 31 липня 2015 року включно. На час відсутності ОСОБА_1 , виконання обов'язків голови суду було покладено на заступника голови суду ОСОБА_2 .
Під час перебування позивача у відпустці, 15.07.2015 прийнято наказ № 239-ОС про відсторонення його від посади судді Апеляційного суду міста Києва з 10.07.2015 строком на два місяці у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності. Одночасно, відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності наказано виплачувати ОСОБА_1 суддівську винагороду у розмірі посадового окладу судді.
З метою отримання оплачених але невикористаних відпусток, позивач 31.07.2015, 19.09.2015, 10.11.2015, 04.01.2016 та 01.02.2016 подавав голові Апеляційного суду міста Києва відповідні заяви, втім, доказів їх розгляду та прийняття відповідних рішень за результатами розгляду, ОСОБА_1 суду не надав, відповідач-3 повідомив про відсутність таких доказів.
Крім того, 22.12.2015 позивач звернувся до Вищої ради юстиції із заявою у якій просив внести Верховній Раді України подання про звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва у відставку. Заяву про звільнення з посади судді у відставку 22.12.2015 було направлено і Верховній Раді України.
Під час перевірки вказаної заяви, Вищою радою юстиції було встановлено, що суддя Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 з серпня 2015 року відсутній на роботі з невідомих причин та фактично припинив виконувати обов'язки судді. У зв'язку з цим, Вища рада юстиції 14.04.2016 звернулась до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України із заявою № 5019/0/916 про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
За результатами розгляду дисциплінарної справи відносно судді ОСОБА_1 , рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя № 1073/2дп/15-18 від 11.04.2018, останнього притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді. Підставою для такого рішення визначено безпідставну відсутність ОСОБА_1 на роботі протягом тривалого часу, що свідчить про грубе і систематичне нехтування ним обов'язків судді та підриває авторитет правосуддя, є несумісним зі статусом судді у розумінні частин восьмої та дев'ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
На підставі подання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, рішенням Вищої ради правосуддя № 1547/0/15-18 від 29.05.2018, ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
З огляду на це, ухвалою Вищої ради правосуддя № 1734/0/15-18 від 05.06.2018 заяву ОСОБА_1 про звільнення у відставку залишено без розгляду.
Наказом в.о. голови Апеляційного суду міста Києва № 218-ОС від 11.06.2018 ОСОБА_1 відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва з 11.06.2018.
Надаючи правову оцінку правовідносинам які виникли між сторонами, суд зазначає, що на виконання частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06. 2016 (далі - Закон № 1402-VIII).
Згідно з приписами частин першої, другої дев'ятої та десятої статті 135 Закону № 1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Згідно з частиною третьою статті 148 Закону № 1402-VIII, функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Апеляційного суду міста Києва здійснює Державна судова адміністрація України.
Відповідно до частини першої статті 151 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Суд зазначає, що Закон № 1402-VIII, не регламентує порядок виплати суддівської винагороди та порядок обліку робочого часу судді, а визначає лише розмір та складові суддівської винагороди.
У постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-8а15 Верховний Суд України виклав правову позицію, що у відносинах публічної служби пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство треба застосовувати у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.
Судді є спеціальними суб'єктами, втім, ані Закон №1402-VIII, ані трудове законодавство не містить окремих положень щодо обліку робочого часу суддів, з огляду на що, для його визначення, необхідно керуватися загальними нормами трудового законодавства, яке поширюється на всіх працівників (стаття 1 Кодексу законів про працю України).
Порядок обліку робочого часу працівників будь-яких підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності затверджений наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці».
Отже, враховуючи, що спеціальним законодавством не врегульовано спірні правовідносини, з метою обліку робочого часу суддів, застосуванню підлягають положення наказу Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці».
Порядок організації обліку оплати праці працівників місцевих судів визначено Типовим положенням про організацію бухгалтерського обліку в місцевих та апеляційних загальних і спеціалізованих судах, Державній судовій адміністрації України, її територіальних управліннях, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, Національній школі суддів України, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 08 листопада 2017 року № 1025, зі змінами та доповненнями (далі -Типове положення).
Згідно з пунктом 3 розділу VII Типового положення організація обліку оплати праці для обліку робочого часу використовується Табель обліку використання робочого часу та/або типова форма № П-5, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці».
26 листопада 2010 року, Радою суддів України, відповідно до статті 113, частини 5 статті 127, підпункту 3.6 пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статті 162, пункту 16 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та Положення про Раду суддів України, затвердженого 16 вересня 2010 року X позачерговим з'їздом суддів України, затверджено Положення про автоматизовану систему документообігу суду, погодженого Державною судовою адміністрацією України.
Відповідно до пункту 2.3.8 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (зі змінами та доповненнями), копія табеля обліку використання робочого часу щодо суддів відповідного суду, що складається для виплати заробітної плати, з обов'язковим внесенням інформації щодо кількості відпрацьованих суддями суду годин та кількості відпрацьованих ними днів, вноситься відповідальною особою суду до автоматизованої системи не пізніше наступного робочого дня після підписання цього табелю.
Тобто, за змістом вказаних норм, підставою для нарахування та виплати винагороди судді є відповідні відомості табеля обліку робочого часу, що містяться в автоматизованій системі суду.
Статтею 56 Закону № 1402-VIII встановлено, що права судді, пов'язані зі здійсненням правосуддя, визначаються Конституцією України, процесуальним та іншими законами (частина перша цієї статті).
Суддя повинен додержуватися присяги (частина шоста статті 56 Закону № 1402-VIII).
Відповідно до частини сьомої статті 56 Закону № 1402-VIII, суддя зобов'язаний: 1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів; 3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв'язків судді; 4) виявляти повагу до учасників процесу; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; 7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду; 9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п'яти днів після того, як йому стало відомо про таке втручання; 10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв'язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.
Питання етики суддів визначаються Кодексом суддівської етики, що затверджується з'їздом суддів України за пропозицією Ради суддів України (частина перша статті 58 Закону № 1402-VIII).
Відповідно до статті 1, 3 розділу I Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з'їздом суддів України 22 лютого 2013 року (далі - Кодекс суддівської етики), суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною.
Суддівська етика - це певна система базових принципів регламентації поведінки суддів у судовому засіданні, в суді та позасудової поведінки, які побудовані з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та створені для підтримки суддівських стандартів, діють об'єктивно і незалежно з метою збільшення значущості існуючих правових норм та правил поведінки для суддів.
Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі, так і поза її межами, в повсякденному житті має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу і сторонні бачили в ньому еталон порядності і справедливості - високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. При цьому суддя має не лише подавати особистий приклад, але й пропагувати етичну поведінку серед учасників процесу та оточення, вимагати такої поведінки від інших.
У Висновку № 3 (2002) КРЄС зазначено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів. Судді повинні гідно поводити себе у приватному житті.
Професійні та моральні якості суддів відображають рівень здійснення правосуддя в державі. Посада судді вимагає як максимальної концентрації професійних знань, так і високого рівня моральних якостей особи, а тому особисті й моральні якості кандидата на посаду судді поряд з професійними якостями є визначальними характеристиками при вирішенні питання про призначення його на посаду.
Зміст наведених приписів, дає підстави для висновків про те, що статус судді пов'язаний не тільки з безпосереднім здійсненням правосуддя, що є одним із його обов'язків, але й покладає на суддю низку інших обов'язків морально-етичного характеру, неналежне здійснення яких є несумісним із статусом судді.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29 січня 2018 року по справі № 9901/18/17, згідно з якою відсутність повноважень на здійснення правосуддя не звільняє суддю від дотримання інших вимог законодавства і загальноприйнятих правил поведінки. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи цю справу, підтвердила правильність такого висновку та у постанові від 19 квітня 2018 року зазначила, що відсутність судді, який не здійснює правосуддя у зв'язку із закінченням повноважень, на робочому місці без поважних причин є порушенням трудового законодавства України.
У цій справі судом встановлено, що відповідно до наказу № 808-В від 22.06.2015, ОСОБА_1 перебував у щорічній основній оплачуваній відпустці у період з 23 червня по 25 липня 2015 року включно, а у період з 27 по 31 липня 2015 року, згідно з розпорядженням № 107-Р від 22.06.2015 - у оплаченій, але невикористаній щорічній додатковій відпустці за 2008 рік.
Тобто, відповідно до вказаних наказів, першим робочим днем позивача після відпусток було 03.08.2015, і саме в цей день він зобов'язаний був з'явитись на робочому місці для виконання обов'язків судді, не пов'язаних із здійсненням правосуддя (враховуючи відсторонення на підставі наказу №239-ОС від 15.07.2015).
Доводи ОСОБА_1 про те, що у період з 01.08.2015 він перебував у оплачених, але невикористаних щорічних відпустках, на переконання суду, не заслуговують уваги, оскільки належних доказів на підтвердження цих обставин, позивач не надав.
Суд наголошує на тому, що підставою для надання відпустки судді є відповідний розпорядчий документ (наказ) голови суду. Сам по собі факт подання суддею заяви про надання відпустки лише ініціює процедуру надання відпустки, завершенням якої є рішення голови суду про задоволення такої заяви чи відмову у її задоволенні.
Суд приймає до уваги те, що фактична відсутність ОСОБА_1 на робочому місці у приміщенні Апеляційного суду міста Києва без поважних причин у період з 03.08.2015 по 11.06.2018, підтверджена матеріалами справи та не заперечується позивачем.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України та п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин, вважається прогулом.
Суд акцентує увагу на тому, що відсторонення ОСОБА_1 від посади судді Апеляційного суду міста Києва не зумовило припинення трудових відносин із судом, а тому відсутність на робочому місці є порушенням внутрішнього трудового розпорядку суду.
Крім того здійснення правосуддя є основним, але не єдиним обов'язком судді, а саме по собі відсторонення не свідчить про виникнення у такого судді права знаходитися протягом робочого часу поза межами місця роботи, без поважних на те причин.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про те, що не нарахування та невиплата відповідачем-3 винагороди судді ОСОБА_1 за період з 26.07.2015 по 11.06.2018, внаслідок відсутності останнього без поважних причин на робочому місці, відповідає критеріям, встановленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення заборгованості по суддівській винагороді в сумі 1 027 720, 60 грн так само, як і суддівської винагороди за липень 2015 року є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Також, суд вважає такими, що не підлягають задоволенню і позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2018 по день виплати у зв'язку з неврученням у день звільнення копії наказу про виключення зі штату та оригіналу трудової книжки, з огляду на таке.
Обґрунтовуючи позовні вимоги в цій частині, позивач посилається на статтю 47 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку та копію наказу про звільнення, а також на статті 116, 117 Кодексу законів про працю України, які встановлюють строки розрахунку при звільненні та визначають відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Тобто, приписи статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України не визначають відповідальності власника або уповноваженого ним органу за порушення встановленого статтею 47 обов'язку щодо видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення у день звільнення.
Натомість, частиною п'ятою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Отже, відповідальність за затримку видачі трудової книжки може наставати лише у тому випадку, коли така затримка сталася з вини власника або уповноваженого ним органу.
У справі що розглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці в Апеляційному суді міста Києва, про причини своєї відсутності та про своє місцеперебування позивач не повідомляв. У день відрахування зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва, ОСОБА_1 на робочому місці був відсутній, у період з 11.06.2018 по день звернення з позовом до суду жодних заходів, направлених на отримання трудової книжки та копії наказу не вживав.
За таких обставин, суд робить висновок про відсутність вини відповідача-3 у затримці видачі трудової книжки та копії наказу про відрахування зі штату та, як наслідок, про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення щомісячно грошових коштів, а саме довічного утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру, починаючи з дня набрання законної сили рішенням у цій справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 100 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 (який діяв на момент подання позивачем заяви про відставку), суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.
Статтею 109 вказаного Закону передбачалось, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.
На виконання частини четвертої статті 109, суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
Статтею 138 Закону № 2453-VI, визначалось право судді, який вийшов у відставку, на отримання довічного грошового утримання у встановленому розмірі.
Згідно зі статтею 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.2016 (який діяв на день відрахування позивача зі штату суду та діє на день розгляду справи), суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України "Про Вищу раду правосуддя".
Статтею 142 вказаного Закону також визначено право судді, який вийшов у відставку, на отримання довічного грошового утримання у встановленому розмірі.
Тобто, за змістом вказаних норм, право на отримання довічного грошового утримання, виникає лише у тих суддів, які набули статусу судді у відставці.
Таким чином, враховуючи те, що ні Вищою радою юстиції, ні Вищою радою правосуддя рішення про відставку судді ОСОБА_1 не приймалось, суд робить висновок про відсутність у позивача права на отримання довічного грошового утримання та, як наслідок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення щомісячно грошових коштів, а саме довічного утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру.
При цьому, суд не приймає до уваги посилання позивача на допущення Вищою радою юстиції, Верховною Радою України та Вищою радою правосуддя бездіяльності під час розгляду його заяви про відставку, оскільки дії щодо розгляду згаданої заяви не є предметом розгляду у цій справі та в окремому провадженні ОСОБА_1 не оскаржувались.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, Київського апеляційного суду, Апеляційного суду міста Києва, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів, Вища рада правосуддя, Державна судова адміністрація України, про стягнення коштів - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Воловик