65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"07" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/3358/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., розглянувши матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАФТ»
до Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОЕКТНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ “АЛЬЯНС»
про стягнення 431024,34грн
Через підсистему Електронний суд 20.08.2025 надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАФТ» до Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОЕКТНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ “АЛЬЯНС» про стягнення 431024,34грн за договором поставки від 25.04.2019 № 116/1, з яких - 112534,96грн основного боргу, 172910,83грн пені, 83861,07грн інфляційних, 17272,68грн 3% та 44444,80грн штрафу. Крім того, позивач просить зазначити в рішенні про нараховувати 3% річних, інфляційних втрат та пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на фактичну (не сплачену) суму основного боргу, починаючи з дати набрання рішення законної сили до моменту повної оплати основного боргу.
Ухвалою від 25.08.2025 суд залишив позов без руху.
01.09.2025, у в становлений строк, позивач подав докази усунення недоліків.
Ухвалою від 03.09.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без призначення засідань. Встановлено відповідачу строк для подання відзиву 15 днів з дня отримання ухвали.
Відповідач отримав ухвалу 03.09.2025 в електронному кабінеті, що підтверджується довідкою.
17.09.2025 у встановлений строк відповідач подав відзив, в якому просить суд:
- Застосувати до вимог позивача щодо стягнення штрафних санкцій наслідки пропуску процесуальних строків;
- Обмежити період застосування штрафних санкцій 6-ти місячним строком;
- Зменшити розмір штрафних санкцій (пені, штрафу тощо) на 95%;
- Щодо стягнення основного боргу не заперечує.
18.09.2025 позивач подав відповідь на відзив, якою наполягає на задоволенні позову.
Згідно з ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Розглянувши матеріали справи, суд
встановив:
25.04.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «КРАФТ» (Постачальник) та Товариство з обмеженою відповідальністю “ПРОЕКТНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ “АЛЬЯНС» (Покупець) уклали договір поставки № 116/1, за умовами якого Постачальник зобов'язується передати у власність Покупця металопродукцію а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити Товар.
Згідно з п. 9.1 цей договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2019, а якщо за 15 днів до закінчення терміну дії договору жодна із сторін не заявить письмово про намір його розірвати, то договір вважається продовженим на наступний календарний рік.
Ціна за одиницю товару та загальна вартість кожної партії товару узгоджується сторонами і вказується в специфікації або у рахунку постачальника (п. 2.1).
Відповідно до п. 2.3 договору, покупець здійснює оплату протягом 10 календарних днів з дня отримання партії товару.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач за період з 25.04.2019 по 13.08.2021 поставив відповідачу металопродукцію на загальну суму 21618264,20грн, а відповідач частково розрахувався на суму 21505729,24грн, на підтвердження чого надано оборотно-сальдову відомість (а.с.17). Також позивачем надано до матеріалів справи рахунки, видаткові та товарно-транспортні накладні (які підписані відповідачем та скріплені його печаткою) а також платіжні інструкції.
Таким чином, заборгованість відповідача за отриману продукцію становить 112534,96грн.
Відповідач у відзиві не заперечує основний борг.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 46 ГПК України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.
Аналогічна за змістом норма щодо наявності у відповідача права визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві, закріплена у ч. 1 ст. 191 ГПК України.
Частина 4 вказаної статті також зазначає, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, з урахуванням заяви відповідача про визнання позову в частині основного боргу, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині 112534,96грн основного боргу підлягають задоволенню.
Частиною 1 ст. 130 ГПК України та частиною 3 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" визначено, що у разі, зокрема, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Крім того, за загальним правилом, встановленим ст. 129 ГПК України, у разі задоволення позову судові витрати покладаються на відповідача.
За подання позову про стягнення 431024,34грн позивач сплатив судовий збір у сумі 5172,29грн.
Таким чином, частина судового збору, яка припадає на основний борг в сумі 112534,96грн становить 5172,29/431024,34*112534,96=1350,42грн.
Отже, витрати зі сплати 1350,42грн судового збору підлягають розподілу наступним чином: 50 відсотків сплаченого судового збору у сумі 675,21 грн підлягає поверненню позивачу з державного бюджету, а решта 50 відсотків в сумі 675,21грн підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Суд зауважує, що нас час звернення позивача до суду 20.08.2025 був чинний Господарський кодекс України.
Частиною 1 статті 193 ГК України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні вимоги щодо виконання зобов'язання закріплені і в статті 526 ЦК України.
Згідно з ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший порядок оплати товару.
Як зазначено вище, відповідно до п. 2.3 договору відповідач мав оплатити отриманий товар протягом 10 календарних днів від дати його отримання.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач зазначає, що відповідач ніколи не дотримувався строків оплати.
З огляду на викладене, у зв'язку з простроченням оплати позивач просить стягнути 83861,07грн інфляційних та 17272,68грн 3% річних.
Так, заборгованість за раніше отриманий товар за різними поставками, у зв'язку з недоплатою відповідачем сум, станом на початок дня 13.08.21 становила 769 371,35 грн.
13.08.21 позивач виставив рахунок № Сф-0017401 на суму 444 448,00 грн в т.ч. ПДВ (а.с. 18), в якому був зазначений товар, його вартість та кількість, що відповідає п. 2.1. Договору.
В цей же день, 13.08.2021 Позивач поставив товар на суму 444 448,00 грн. в.т.ч. ПДВ, що підтверджується видатковою накладною № КТ 13-08-41 підписаною Сторонами та ТТН № 13-08-41.
Як вбачається з оборотно-сальдової відомості, після отримання товару по видатковій накладній № КТ 13-08-41 від 13.08.21 Відповідач здійснював наступні платежі:
13.08.21 Відповідач здійснив оплату в сумі 390 250,00 грн. (платіжна інструкція № 46549702) з посиланням на рахунок № 14873 від 20.07.21. Рахунок № Сф-0014873 Відповідач отримав 20.07.21 року. Поставка товару, який вказаний в цьому рахунку було скасовано, проте 09.08.21 Відповідач зробив оплату в сумі 150 000,00 грн., з посиланням на рахунок № 14873 від 20.07.21(ця суму увійшла в погашення заборгованості яка була до 13.08.21), що підтверджується платіжною інструкцією (далі - ПІ) № 4238 та 13.08.21 в сумі 390 250,00 грн., з посиланням на рахунок № 14873 від 20.07.21, що підтверджується ПІ № 46549702. Так як Відповідач не звертався до Позивача з листом про повернення помилково перерахованих грошових коштів, Позивач зарахував суму 390 250,00 в рахунок погашення заборгованості за раніше отримай товар, а саме, 769 371,35 (сума боргу яка виникла до 13.08.21).
Так, станом на 14.08.21 заборгованість відповідача за раніше отриманий товар зменшилась до 379 121,35 грн. (769 371,35 - 390 250,00 ), та залишається не оплаченим товар на суму 444 448,00 грн. граничний термін сплати якого припадає на 23.08.21 включно.
20.08.21 Відповідач здійснив оплату в сумі 213 486,50 грн. (ПІ № 46549781) з посиланням на рахунок №28038 від 28.12.20, сума якого становила 463 486,50 грн., та по якому була поставлена партія товару на суму 463 486,50 грн, що підтверджується видатковою накладною № КК28-12-30 від 28.12.20, яка підписана Сторонами та ТТН № 28-12-30. Відповідач, хоча і з порушенням стрів оплати, проте розрахувався за отриманий товар по ВН № КК28-12-30, що підтверджується платіжною інструкцією № 46549781 від 20.08.21 та № 839 від 24.02.21.
Таким чином, станом на 20.08.21 заборгованість Відповідача за раніше отриманий товар становить 165 634,85 грн. (379 121,35 - 213 486,50), та залишається не оплаченим товар на суму 444 448,00 грн, граничний термін сплати якого припадає на 23.08.21 включно.
03.11.21 Відповідач здійснив оплату в сумі 67 790,00 грн. (ПІ № 46550440) з посиланням на рахунок № 27016 від 24.12.20 на суму 67 790,00 грн. Згідно видаткової накладної № КК28-12-36 від 28.12.20, яка підписана Сторонами, ТТН № 28- 12-36 та акту надання послуг з прорізання металопрокату та доставки на суму 1240,00 грн., Відповідач отримав товар на суму 67 790,00 грн. що відповідає сумі зазначеної у рахунку та сумі оплати.
Таким чином, станом на 03.11.21 заборгованість Відповідача за раніше отриманий товар становить 97 844,85 грн. (165 634,85 - 67 790,00),
03.11.21 Відповідач здійснив оплату в сумі 80 499,50 грн. (ПІ № 46550442) з посиланням на рахунок №2645 від 24.02.21 на суму 523 200,00 грн. по якому була поставлена партія товару на суму 523 200,75 грн, що підтверджується видатковою накладною № КТ24-02-38 від 24.02.21, ТТН № 24-02-38. Відповідач, хоча і з порушенням стрів оплати, проте розрахувався за отриманий товар, що підтверджується платіжною інструкцією № 2454 від 17.05.21 на суму 200 000,00 грн., № 2895 від 08.06.21 на суму 100 000,00 грн. № 4297 від 10.08.21 на суму 100 000,00 грн. № 46550442 від 03.11.21 на суму 80 499,50 грн. заборгованість за отриманий товар по ВН № КТ24-02-38 залишається 42 701,25 грн. яка входить до загальної заборгованості Відповідача.
Таким чином, станом на 03.11.21 заборгованість Відповідача за раніше отриманий товар становить 17 345,35 грн. (97 844,85 - 80 499,50)
03.11.21 Відповідач здійснив оплату в сумі 51 710,50 грн. (ПІ № 46550441) з посиланням на рахунок № 24043 від 03.11.20 на суму 51 710,50 грн. Згідно видаткової накладної № КК06-11-40 від 06.11.20, яка підписана сторонами, Відповідач отримав товар на суму 49 846,50 грн. та послуги на суму 1 864,00 грн.
Таким чином, станом на 03.11.21 заборгованість Відповідача за товар, який був отриманий до 13.08.21, повністю погашена. Залишок грошових коштів в сумі 34 365,15 грн. (51 710,00 - 17 345,35) перейшов в рахунок погашення заборгованості, яка утворилася в наслідок прострочення виконання обов'язку щодо оплати 444 448,00 грн. за отриманий товар. Тому станом на 04.11.21 заборгованість Відповідача за отриманий товар по ВН № КТ 13-08-41 становить 410 082,85 грн.
27.01.22 Відповідач здійснив оплату в сумі 297 547,89 грн. (ПІ № 46550832) з помилковим посиланням на рахунок № 4651 від 25.03.21. Позивач зарахував дану суму в рахунок заборгованості Відповідача відповідно до п. 2.8. Договору.
Таким чином, станом на 28.01.22 заборгованість за отриманий товар Відповідача перед позивачем становить 112 534,96 грн. (410 082,85 - 297 547,89).
Враховуючи п. 2.3 договору, граничний термін розрахунку за товар згідно видаткової накладної №КТ13-08- 41становив 23.08.21.
З 24.08.21 по 02.11.21 починається прострочення оплати за отриманий товар в сумі 444448грн, з 04.11.2021 по 20.01.2022 від заборгованості в сумі 410082,85грн, та з 28.01.2022 по 19.08.2025 від боргу в сумі 112534,96грн.
Щодо вимог позивача про стягнення 172910,83грн пені та 44444,80грн штрафу, то суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 220 ГК України, боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.
Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно зі ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»).
Частиною 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Згідно з п. 6.3 Договору, за прострочення строку з оплати покупець сплачує пеню в розмірі 0,5% від суми простроченого платежу за кожен день прострочки за весь період прострочення.
Відповідно до п. 6.4 договору, за кожен випадок порушення обов'язку згідно з п. 3.2.1 покупець сплачує штраф 10% від вартості поставленого товару.
З огляду на викладене, суд відхиляє посилання відповідача на необхідність обмеження нарахування пені 6-місячним строком, оскільки в п. 6.3 договору передбачено, що пеня стягується за весь період прострочення.
З огляду на викладене, перевіривши розрахунки інфляційних, 3% річних, пені та штрафу, суд дійшов висновку, що вони здійснені позивачем обгрунтовано.
Позовні вимоги про стягнення 83861,07грн інфляційних та 17272,68грн 3% річних (всього 101133,75грн) підлягають стягненню, оскільки суд не має повноважень зменшувати ці нарахування (постанова ВС від 02.07.2025 у справі № 903/602/24).
Щодо посилань відповідача на те, що позивачем пропущено строки позовної давності щодо штрафних санкцій, то суд відхиляє ці посилання, виходячи з наступного.
Згідно з ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 зазначила:
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
85. Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
86. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
87. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
88. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
89. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
90. Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
91. Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
92. Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
93. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
94. Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року.
95. Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
96. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
З огляду на викладене, позивач не пропустив строк позовної давності.
Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій на 95%, то суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 549 ЦК України штрафними санкціями є штраф в сумі 44444,80грн та пеня в сумі 172910,83грн (всього 217355,63грн), які позивач просить стягнути з відповідача.
Згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.
При цьому, суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 (п. 137) зазначила, що “для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
138. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
139. Водночас закріплений законодавцем у статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
140. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18).
141. Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки [див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 серпня 2021 року у справі № 911/378/17 (911/2223/20)].
142. При вирішенні питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суду також належить брати до уваги ступінь виконання основного зобов'язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним усіх можливих заходів до виконання зобов'язання (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 910/11733/18, від 04 червня 2019 року у справі № 904/3551/18).
143. Також суду необхідно зважати на співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 920/1013/18, від 26 березня 2020 року у справі № 904/2847/19).
144. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду.
145. Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19 січня 2024 року у справі № 911/2269/22 звертав увагу, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.
146. Категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником (див. висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 916/878/20).
147. Законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд із цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
148. У питаннях визначення підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (див. постанови від 11 липня 2023 року у справі № 914/3231/16, від 10 серпня2023 року у справі № 910/8725/22, від 26 вересня 2023 року у справі № 910/22026/21, від 02 листопада 2023 року у справі № 910/13000/22, від 07 листопада 2023 року у справі № 924/215/23, від 09 листопада 2023 року у справі № 902/919/22).
149. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 січня 2024 року у справі № 911/2269/22)».
В постанові Верховного Суду від 08.02.2024 у справі № 916/2266/22 зазначено, що “як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99% фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі № 910/18718/21 тощо).
Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
Отже, чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір, і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду».
Розглянувши матеріали даної справи суд враховує, що суду не надано доказів понесення позивачем збитків, розмір штрафних санкцій є значним - 217355,63грн в порівнянні з сумою основного боргу 112534,96грн. При цьому, суд вже стягнув інфляційні та 3% річних з відповідача на суму 101133,75грн.
З огляду на викладене та на всі фактичні обставини справи, встановлені судом, приймаючи до уваги відсутність доказів понесення позивачем збитків у результаті порушення відповідачем зобов'язання; виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов'язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги кризову ситуацію, яка склалася в державі внаслідок військової агресії російської федерації проти України та не могла не вплинути негативно на фінансовий стан відповідача, суд, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки на 95 %, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання штрафу та пені ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Отже, з відповідача підлягає стягненню 2222,24грн штрафу і 8645,54грн пені.
Щодо розподілу витрат зі сплати судового збору:
Позивач надав суду докази сплати 5172,29грн судового збору.
Як зазначено вище, суд визнав обгрунтованими всі позовні вимоги.
Згідно з ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В даній справі суд враховує, що у разі зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено на підставі клопотання про зменшення суми пені.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 917/2013/17 (п. 4.30).
Крім того, в постанові Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 910/12603/23 викладено такі висновки:
"3.3 Згідно частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін (пункт 1); у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 2).
3.4 Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 цього Кодексу серед основних засад (принципів) господарського судочинства визначено відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
3.5 Частиною 9 статті 129 ГПК України визначено, що якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
3.6 За результатами розгляду справи по суті (постанова Верховного Суду від 06.11.2024) вбачається, що спір між сторонами у даній справі виник внаслідок неправильних дій відповідача.
…3.8 Отже, справедливим, і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, є застосування частини 9 статті 129 ГПК України та необхідність покладення на відповідача сплаченого позивачем судового збору до суду першої, апеляційної, касаційної інстанцій, оскільки спір у даному випадку виник внаслідок неправильних дій відповідача".
В постанові Верховного Суду від 29.04.2025 у справі № 911/3065/23 зазначено (п. 5.40, 5.42), що розподіл судового збору залежить від правомірності та обґрунтованості заявлених позовних вимог. Водночас Верховний Суд зазначає, що судовий збір у разі зменшення судом розміру неустойки покладається на відповідача повністю, без урахування зменшення неустойки, оскільки таке зменшення не є наслідком необґрунтованості позовних вимог в цій частині, а є виключно застосуванням судом свого права на таке зменшення, передбаченого законодавством. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 922/1248/24, від 03.04.2018 у справі № 902/339/16, від 10.03.2021 у справі № 904/5702/19, від 14.06.2022 у справі № 905/2135/19.
З огляду на викладене, з відповідача підлягає стягненню вся сума судового збору, яка мала була сплачена позивачем при зверненні з позовом про стягнення визнаної судом обгрунтованою суми позовних вимог, тобто 5172,29грн судового збору за виключенням 675,21грн (які підлягають поверненню позивачу у зв'язку з визнанням відповідачем основного боргу, про що зазначено вище).
Крім того, позивач просить зазначити в рішенні про нарахування 3% річних, інфляційних втрат та пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ на фактичну (не сплачену) суму основного боргу, починаючи з дати набрання рішення законної сили до моменту повної оплати основного боргу.
Згідно з ч. 10 ст. 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 зазначила, що “Законодавець, формулюючи в абзаці першому частини десятої статті 238 ГПК України (частині десятій статті 265 ЦПК України) правову норму - правило поведінки для суду, використав такий розділовий сполучник, як “або», що вживається на означення того, що з ряду перелічуваного можливе тільки одне.
120. Визначаючи прийоми законодавчої техніки з метою з'ясування дійсного змісту сформульованої правової норми у тексті ГПК України та ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що стаття 238 ГПК України та стаття 265 ЦПК України є нормами процесуального права, які врегульовують винятково питання змісту судового рішення. У процесуальних Кодексах законодавець неодноразово застосовує конструкцію сполучників “та/або», зокрема в статтях 6, 9, 20, 30, 32, 42, 60, 81?, 120, 122, 137, 197, 222, 233, 252?, 327, а також у пунктах 17, 19 розділу ХІ “Перехідні положення» ГПК України. Тобто законодавець, якщо надає можливість неальтернативного вибору, чітко зазначив про це, використовуючи для цього сполучники “та/або», що дає судові право обрати один із запропонованих варіантів поведінки або усі їх разом одночасно.
121. Використовуючи в абзаці першому частини десятої статті 238 ГПК України (частині десятій статті 265 ЦПК України) сполучник “або» під час формулювання вимог до змісту судового рішення, законодавець у такий спосіб прямо виключив (через імперативну альтернативність нарахування або відсотків, або пені) одночасність стягнення відсотків і пені. У такий спосіб гарантується справедливість відповідальності, що покладатиметься на відповідача за судовим рішенням на майбутнє.
122. Якщо допустити протилежне, а саме можливість одночасного стягнення відсотків та пені після ухвалення судового рішення та до моменту його виконання, то це було б продовженням стягнення, присудженого судом на майбутнє, шляхом застосування відразу двох видів відповідальності, що з високою ймовірністю може створити кабальні умови для боржника, які в кінцевому випадку призведуть до неможливості виконання судового рішення. Такий підхід спотворював би дійсний зміст частини десятої статті 238 ГПК України та частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України.
123. Зазначення в абзаці другому частини десятої статті 238 ГПК України (частині одинадцятій статті 265 ЦПК України) терміна “пеня» у дужках після “відсотків» не дозволяє стверджувати, що ці відсотки та пеня можуть стягуватися як окремо, незалежно один від одного, так і разом, тобто одночасно, оскільки регуляторний вплив цього абзацу спрямований не на суд, а на виконавця судового рішення.
124. Тож потрібно враховувати, що в абзац другий частини десятої статті 238 ГПК України (частині одинадцятій статті 265 ЦПК України) містить вказівки не судові, який ухвалює рішення, а органові, який виконуватиме судове рішення та здійснюватиме остаточний розрахунок відсотків чи пені, нарахованих судом на підставі абзацу першого частини десятої статті 238 ГПК України (частини десятої статті 265 ЦПК України). Саме абзац перший частини десятої статті 238 ГПК України та частина десята статті 265 ЦПК України визначають певне правило поведінки, обов'язкове для суду, і до того ж формулюють його із використанням сполучника “або», а саме: “Суд…, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення».
125. Вказівка у судовому рішенні про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, про їх одночасне нарахування за весь період до виконання відповідного судового рішення є недопустимою, оскільки це прямо суперечить імперативним приписам частини десятої статті 238 ГПК України та частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України (або відсотки, або пеня), принципу верховенства права у частині правової визначеності та унеможливлює гарантування реалізації засади справедливості в будь-який момент під час фактичного виконання судового рішення.
126. Умова в судовому рішенні про нарахування на майбутнє одночасно пені та відсотків без обмеження у часі перетворить такий судовий акт на кабальний, оскільки навіть у разі об'єктивної неможливості боржника виконати це судове рішення припинити нарахування на майбутнє відповідних пені та відсотків буде неможливо.
127. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що під час ухвалення рішення про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, суд не має права зазначати в рішенні про нарахування одночасно відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення суду.
128. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим і таким, що не відповідає приписам частини десятої статті 238 ГПК України, зазначення судом першої інстанції в рішенні суду про одночасне нарахування пені та відсотків до моменту виконання рішення суду.
129. До того ж згадані норми процесуального права дають суду певний розсуд у вирішенні питання щодо задоволення або ж відмови в задоволенні відповідного клопотання позивача про продовження нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення, оскільки визначають не обов'язок суду зазначити в рішенні про таке нарахування, а можливість. Таке правило поведінки для суду, як “суд, приймаючи рішення …, може зазначити…», прямо передбачено у частині десятій статті 238 ГПК України, частинах десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України.
130. Відповідно суд на власний розсуд з урахуванням обставин, що мають істотне значення, як-от: майнового стану відповідача, на основі принципів розумності, справедливості та пропорційності, вирішує питання про можливість у конкретній справі застосовувати приписи частини десятої статті 238 ГПК України (частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України).
З огляду на викладене, позивач неправомірно просить суд про одночасне розрахування і пені і 3% річних до моменту виконання рішення. Можливість нарахування інфляційних взагалі не передбачена ст. 238 ГПК України.
Крім того, оскільки застосування ч. 10 ст. 238 ГПК України є правом, а не обов'язком суду, тому суд, користуючись своїми дискреційними повноваженнями, дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги позивача про застосування ч. 10 ст. 238 ГПК України.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку задовольнити позовні вимоги частково.
На підставі вищевикладених норм права, керуючись ст.ст. 46, 129, 191, 232-240, 243, Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ПРОЕКТНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ “АЛЬЯНС» (код 42004327, м. Одеса, Фонтанська дорога, 71-А) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАФТ» (код 31760612, м. Миколаїв, вул. Космонавтів, 81, оф. 522) 112534,96грн основного боргу, 8645,54грн пені, 83861,07грн інфляційних, 17272,68грн 3% річних, 2222,24грн штрафу та 4497,08грн судового збору.
3. В решті позову - відмовити.
4. Повернути з державного бюджету Товариству з обмеженою відповідальністю “КРАФТ» (код 31760612, м. Миколаїв, вул. Космонавтів, 81, оф. 522) 675,21грн судового збору, сплаченого квитанцією № 0548-1298-1341-9608 від 01.09.2025.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Південно-західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 07 жовтня 2025 р.
Суддя В.В. Литвинова