вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"28" серпня 2025 р. м. Київ Справа № 911/1177/25
Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Акціонерного товариства «БАНК ФОРВАРД» (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 105)
до Приватного акціонерного товариства «НИВА» (08132, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, м. Вишневе, вул. Промислова, 10),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 17),
про визнання недійсним пункту договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р.,
секретар судового засідання: Ліщук М.Ю.
Представники сторін:
від позивача: Гриб Ю.М. (довіреність № 07-35/л-25 від 20.02.2024 р.; посвідчення адвоката № 671 від 01.11.2016 р.);
від відповідача: Шинкарик О.П. (ордер на надання правової допомоги серії АІ № 1903028 від 22.05.2025 р.; посвідчення адвоката № 11582/10 від 27.05.2024 р.);
від третьої особи: не з'явився
Акціонерне товариство «БАНК ФОРВАРД» (далі - позивач, АТ «БАНК ФОРВАРД») звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «НИВА» (далі - відповідач, ПрАТ «НИВА»), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - третя особа, Фонд), про визнання недійсним пункту договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на таке.
Відповідно до п. 7.2 договору оренди № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р., укладеного між Акціонерним товариством «БАНК ФОРВАРД» (орендар) та Приватним акціонерним товариством «НИВА» (орендодавець), у випадку затримок з боку орендаря в перерахуванні будь-яких платежів, передбачених цим договором, на користь орендодавця, орендар сплачує пеню в розмірі офіційно встановленої подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення, за кожен день прострочення від суми заборгованості.
Поряд з цим, у пп. 7.2.1 договору було встановлено, що, крім зазначеного вище у п. 7.2 цього договору, до орендаря застосовується додаткова відповідальність за прострочення виконання грошових зобов'язань:
пп. 7.2.1.1 - якщо період прострочення становить більше 3 робочих днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання;
пп. 7.2.1.2 - якщо період прострочення становить 5- 10 робочих днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 20 (двадцять) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання;
пп. 7.2.1.3 - якщо період прострочення становить більше 10 робочих днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 30 (тридцяти) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання.
Натомість, у відповідності з ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов'язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.
На переконання позивача, наявність у договорі пунктів, що передбачають відповідальність орендаря за несвоєчасне виконання зобов'язань перед орендодавцем, створює ситуацію, за якої в АТ «БАНК ФОРВАРД» виникають додаткові зобов'язання, що прямо протирічить ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв'язку з чим банк і звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсним пункту 7.2, включно з пп. 7.2.1, 7.2.1.1, 7.2.1.2, 7.2.1.3, договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 07.04.2025 р. було відкрито провадження у даній справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання було призначено на 22.05.2025 р.
Підготовче засідання відкладалося.
24.04.2025 р. через систему «Електронний суд» до Господарського суду Київської області від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву б/н від 23.04.2025 р. (вх. № 5515/25 від 24.04.2025 р.), за змістом якого останній просив відмовити в задоволенні позову з огляду на те, що нормами ЦК України передбачено сплату неустойки як один із видів забезпечення виконання зобов'язання, встановлених договором або законом, та як один із встановлених договором або законом правових наслідків порушення зобов'язання.
29.04.2025 р. через систему «Електронний суд» до Господарського суду Київської області від представника позивача надійшла відповідь на відзив б/н від 29.04.2025 р. (вх. № 5772/25 від 29.04.2025 р.), в якій останній просив задовольнити позов з підстав, викладених у позові.
21.05.2025 р. через систему «Електронний суд» до Господарського суду Київської області від представника третьої особи надійшли пояснення третьої особи щодо позову або відзиву б/н від 21.05.2025 р. (вх. № 6990/25 від 21.05.2025 р.), за змістом якого остання просить задовольнити позов, посилаючись на те, що наявність в договорі пунктів, що передбачають відповідальність орендаря за несвоєчасне виконання зобов'язань перед орендодавцем, спричиняє виникнення у АТ «БАНК ФОРВАРД» додаткових зобов'язань, що суперечить ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
08.07.2025 р. до Господарського суду Київської області через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив б/н від 07.07.2025 р. (вх. № 9532/25 від 08.07.2025 р.), в яких останній зазначає, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання, тому зобов'язання щодо неустойки є невід'ємним наслідком виконання умов раніше укладеного договору, що вважається грошовим боргом, прямо передбаченим таким договором
23.07.2025 р. до Господарського суду Київської області через систему "Електронний суд" від позивача надійшли додаткові пояснення у справі (вх. № 10309/25 від 23.07.2025 р.).
Ухвалою Господарського суду Київської області від 28.07.2025 р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.08.2025 р.
У судовому засіданні 28.08.2025 р. представник позивача позовні вимоги підтримував у повному обсязі та просив суд задовольнити їх; представник відповідача заперечувала проти позову та просила суд відмовити в його задоволенні. Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про час та дату проведення судового засідання всі учасники процесу були повідомлені належно.
У судовому засіданні 28.08.2025 р. було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд
02.06.2023 між ПрАТ «НИВА» (орендодавець), АТ «БАНК ФОРВАРД» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації АТ «БАНК ФОРВАРД» (орендар) та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було укладено договір оренди нежитлового приміщення № 1НИВ0230002 (далі - договір), за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове оплачуване користування нежитлове складське приміщення загальною площею 565,29 кв.м за адресою: Київська область, м. Вишневе, вул. Промислова 10 (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 1.2 договору об'єкт оренди може використовуватися орендарем винятково для розміщення складу. Цільове призначення використання об'єкта оренди протягом строку дії договору може бути змінене за письмовим узгодженням сторін.
Згідно з п. 1.5 договору об'єкт оренди передається орендарю 02.06.2023 р. по акту приймання-передачі (акт № 1) .
Умовами пп. 2.4.5 договору визначено, що орендар має право на дострокове припинення договору у випадках, передбачених договором та чинним законодавством.
Згідно з пп.пп. 2.5.2, 2.6.1 договору Фонд зобов'язаний відповідно до ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» своєчасно і в повному обсязі затверджувати кошторис витрат орендаря в частині його витрат щодо користування об'єктом оренди в межах цього договору з метою своєчасного виконання орендарем умов розділу 3 (плата за оренду, інші платежі та порядок розрахунків). Фонд має право на дострокове припинення договору у випадках, передбачених цим договором та чинним законодавством.
Плата за оренду нараховується орендареві з дати підписання акту №1 (п. 3.2 договору), сплачується орендарем щомісячно не пізніше 10 числа поточного місяця (п. 3.3 договору). Крім плати за оренду орендар повинен компенсувати витрати на комунальні послуги, якими він користується, та витрати на комунальні послуги у місцях загального користування, які розподіляються між всіма орендарями пропорційно площі об'єкта оренди (п. 3.6 договору).
Відповідно до п. 7.2 договору у випадку затримок з боку орендаря в перерахуванні будь-яких платежів, передбачених цим договором, на користь орендодавця, орендар сплачує пеню в розмірі офіційно встановленої подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення, за кожний день прострочення від суми заборгованості.
Згідно з пп. 7.2.1 договору, крім зазначеного вище у п. 7.2 цього договору, до орендаря застосовується долаткова відповідальнієть за прострочення виконання грошових зобов?язань:
пп. 7.2.1.1 - якщо період прострочення становить більше 3 робочих днів, то орендар зобов?язаний орендодавцю штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від простроченої суми грошового зобов?язання.
пп. 7.2.1.2 - якщо період прострочення становить 5-10 робочих днів, то орендар зобов?язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 20 (двадцять) відсотків від простроченої суми грошового зобов?язання.
пп. 7.2.1.3 - якщо період прострочення становить більше 10 робочих днів, то орендар зобов?язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 30 (тридцять) відсотків від простроченої суми грошового зобов?язання.
Згідно з п.п. 8.1, 8.2 договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, передбачених договором, у випадку якщо це сталось внаслідок непереборної сили, яка безпосередньо вплинула на виконання цього договору. Під такими обставинами в цьому договорі слід розуміти будь-які обставини, що виникли поза волею або всупереч бажанням сторін, і які неможливо передбачити або уникнути, включаючи: військові дії, природні катаклізми, епідемії, пожежі, повені, підтверджені документально - відповідними компетентними органами (ТППУ).
Відповідно до п. 9.1 договору орендар передає орендодавцю об'єкт оренди в день закінчення строку оренди або дострокового припинення цього договору. Передача об'єкта оренди оформлюється актом приймання-передачі (акт № 2), який складається у двох примірниках та підписується сторонами (9.1).
Строк оренди починається з моменту прийняття об'єкта оренди за актом № 1 та закінчується 28.02.2026 р. (п. 10.2 договору).
Відповідно до п.п. 10.3, 10.5, 10.6 договору сторони дійшли згоди, що строк оренди та строк дії договору припиняється через 15 робочих днів після направлення орендодавцем відповідного письмового повідомлення орендарю у випадках, якщо: орендар використовує об'єкт оренди для здійснення інших видів діяльності, ніж визначені сторонами в пункті 1.2 договору; орендар своїми діями або бездіяльністю позбавляє інших орендарів можливості користуватись приміщеннями відповідно до укладених ними договорів оренди; орендар передав об'єкт оренди в подальшу оренду без письмового погодження з орендодавцем. Дія договору може бути припинена в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, за умови попередження листом у письмовій формі за 60 календарних днів до дати припинення. у випадку належного виконання усіх положень договору орендар має переважне право укладення нового договору оренди на новий строк.
Згідно з п. 12.1 договору всі питання, які не врегульовані цим договором, підлягають вирішенню у відповідності до чинного законодавства. Спори, які виникають між сторонами, вирішуються шляхом переговорів. У випадку недосягнення згоди розглядаються господарським судом.
На відносини сторін не розповсюджуються положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (п. 12.7 договору).
02.06.2023 р. на виконання умов договору згідно з актом № 1 приймання-передачі ПрАТ «НИВА» передало, а АТ «БАНК ФОРВАРД» прийняло нежитлове складське приміщення загальною площею 565,29 кв.м, у тому числі - площі загального користування 51,39 кв.м, яке знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишневе, вул. Промислова, буд.10.
31.05.2023 р. ПрАТ «НИВА» та АТ «БАНК ФОРВАРД» уклали додаткову угоду до договору № 1, в якій погодили додаткову плату, якою є вартість експлуатаційних витрат.
01.07.2024 р. ПрАТ «НИВА» та АТ «БАНК ФОРВАРД» уклали додаткову угоду № 2, у якій дійшли згоди внести зміни з 01.07.2024 р. щодо розміру орендної плати.
Банк звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсним пункту 7.2 договору (включно з пп.пп. 7.2.1, 7.2.1.1, 7.2.1.2, 7.2.1.3), посилаючись на те, що передбачені ним умови суперечать приписам ч. 3 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Дослідивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені у даній справі позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з правочинів.
Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.
Згідно зі статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За загальним правилом, передбаченим статтею 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання його сторонами, а цивільні права, які випливають із договору, захищаються у тій самій мірі та у той самий спосіб, що і права, які прямо чи опосередковано передбачені актами цивільного законодавства.
Поряд з цим, згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до приписів ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У відповідності зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, слід встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Банк, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на те, що в договорі № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р. наявні пункти (п. 7.2, пп.пп. 7.2.1, 7.2.1.1, 7.2.1.2, 7.2.1.3), які передбачають відповідальність орендаря за несвоєчасне виконання зобов'язань перед орендодавцем, що створює ситуацію, за якої у АТ «БАНК ФОРВАРД» виникають додаткові зобов'язання, що прямо протирічить ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Поряд з цим, приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).
Слід зазначити, що статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Одним із видів господарських санкцій, які відповідно до статті 217 Господарського кодексу України можуть застосовуватися у сфері господарювання, є штрафні санкції, що можуть застосовуватися у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня) відповідно до умов договору між сторонами.
Частиною першою статті 548 Цивільного кодексу України передбачені загальні умови забезпечення виконання зобов'язання. Одна з цих умов передбачає забезпечення виконання зобов'язання (основного зобов'язання), якщо це встановлено договором або законом.
Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є неустойка (частина перша статті 546 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 230 ГК України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).
При цьому, за приписами частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Отже, нормами ЦК України передбачено сплату неустойки як один із видів забезпечення виконання зобов'язання, встановлених договором або законом, та як один із встановлених договором або законом правових наслідків порушення зобов'язання (пункт 3 частини першої ЦК України).
Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов'язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов'язань.
Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов'язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки.
Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов'язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов'язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків.
Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов'язання (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання.
Наведені правові позиції містяться у висновках Верховного Суду, викладених у постановах від 29.08.2023 р. у справі № 902/1144/22, від 28.03.2024 р. у справі № 922/1061/23, від 29.08.2024 р. у справі № 910/14265/23, від 29.08.2024 р. у справі № 910/14264/23, від 21.01.2025 р. у справі № 916/901/24.
З огляду на викладене, суд констатує, що неустойка (штраф, пеня) не є зобов'язанням в розумінні приписів чинного законодавства, та що умови оспорюваного у даній справі пункту 7.2 договору встановлюють відповідальність орендаря за порушення взятих на себе зобов'язань, а не саме зобов'язання.
Частиною третьою статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов'язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.
Водночас, кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації у визначеній законом черговості. Разом з тим, оплата витрат банку, пов'язаних із здійсненням процедури ліквідації, у тому числі витрат Фонду, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури банку (управлінням майном (активами), продажем майна (активів) та іншими витратами), проводиться позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат банку, затвердженого Фондом (ч.ч. 1, 2 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").
У даному випадку, укладаючи тристоронній договір № 1НИВ0230002 оренди нежитлового приміщення від 02.06.2023 р., позивач, відповідач і третя особа усвідомлювали, що цей договір укладається у зв'язку із здійсненням процедури ліквідації банку, і, відповідно, витрати на здійснення орендних платежів за договором безпосередньо пов'язані із здійсненням ліквідаційної процедури.
Що ж до передбачених п. 7.2 договору пені та штрафу, то, як вже зазначалося вище, останні є встановленою сторонами договору відповідальністю за порушення банком виконання зобов'язання зі сплати орендних платежів, у зв'язку з чим вони не можуть вважатися додатковим зобов'язанням, про яке йдеться в ч. 3 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що умови пункту 7.2 договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р. (включно з пп.пп. 7.2.1, 7.2.1.1, 7.2.1.2, 7.2.1.3) не суперечать ч. 3 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог Акціонерного товариства «БАНК ФОРВАРД» у даній справі є відсутніми.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Слід зазначити, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків суду про відсутність підстав для задоволення позову не спростовує.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позову, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «БАНК ФОРВАРД» (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 105, код 34186061) до Приватного акціонерного товариства «НИВА» (08132, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, м. Вишневе, вул. Промислова, 10, код 19253407), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 17, код 21708016), про визнання недійсним пункту договору № 1НИВ0230002 від 02.06.2023 р. відмовити повністю.
Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до вимог статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Повне рішення складене 07.10.2025 р.
Суддя В.М. Бабкіна