ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.10.2025Справа № 910/8701/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
за позовом Київського міського центру зайнятості (01033, місто Київ, вул. Жилянська, буд. 47-Б, ЄДРПОУ 03491091)
до КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА "КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН" (03056, місто Київ, просп. Перемоги, буд. 35, ЄДРПОУ 03328913)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
про стягнення 95 123,01 грн
Київський міський центр зайнятості звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Комунального підприємства «Київський метрополітен», в якій просить суд стягнути з Комунального підприємства «Київський метрополітен» на користь Київського міського центру зайнятості кошти в розмірі 95 123,01 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.07.2025 відкрито провадження у справі № 910/8701/25 та прийнято позовну заяву до розгляду; розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін; надано відповідачу строк для подання відзиву на позов, заперечення на відповідь на відзив, та позивачу - відповідь на відзив.
05.08.2025 через підсистему "Електронний суд" відповідачем подано відзив на позовну заяву.
06.08.2025 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
Також 06.08.2025 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло клопотання про витребування доказів, в якому останній просить витребувати у Державної прикордонної служби України інформацію про перетинання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКПП НОМЕР_1 ) державного кордону України за період з 12.09.2021 по 30.06.2022.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2025 у задоволенні клопотання Комунального підприємства "Київський метрополітен" про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовити та про витребування доказів відмовлено.
07.08.2025 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2025 залучено до участі у справі ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
11.08.2021 ОСОБА_1 (далі - третя особа) було звільнено з посади провідного економіста відділу інформаційного забезпечення та навігації управління майнових та земельних ресурсів КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА "КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН" (далі - відповідач) у зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників на післатві п.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України.
06.09.2021 до Святошинської районної філії Київського міського центру зайнятості звернулась ОСОБА_1 із заявами про надання їй статусу безробітної та про отримання фінансової допомоги по безробіттю.
Наказом Святошинської районної філії Київського міського центру зайнятості №НТ210906 від 06.09.2021 ОСОБА_1 надано статус безробітної та розпочато виплату допомоги по безробіттю.
Наказом від 06.09.2021 №НТ210906 відкладено виплату допомоги по безробіттю у зв'язку з наданням особі вихідної допомоги або інших виплат при звільненні з ПОУ або закінченні строку повноважень за виборною посадою, що забезпечують часткову або тимчасову компенсацію втраченого заробітку з 06.09.2021 по 11.09.2021.
Наказом Солом'янської районної філії КМЦЗ № НТ210913 від 13.09.2021 (оригінал письмового доказу наявний у Позивача) гр. ОСОБА_1 розпочато виплату допомоги по безробіттю з 12.09.2021.
Наказом Солом'янської районної філії КМЦЗ від 01.07.2022 №НТ220701 гр. ОСОБА_1 припинено виплату допомоги по безробіттю у зв'язку припиненням реєстрації безробітного відповідно до п.1 ст.45 Закону 5067-VI , пп.1,2,3 п. 30 Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 19 вересня 2018 року № 792 (Далі - Поряд №792) (що був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) у зв'язку з поданням безробітним особистої письмової заяви про зняття її з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг відповідно до пп.3 п.1 ст.45 Закону5067-УІ , пп.10 п.1 ст.31 Закону № 1533-ІІІ та пп.2 п.1 частини V Порядку №792.
Наказом Солом'янської районної філії КМЦЗ від 01.07.2022 №НТ220701 ОСОБА_1 припинено реєстрацію абзацу 16 пп.1 п. 30 Порядку № 792.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням про звільнення, ОСОБА_1 звернулась до Солом'янського районного суду міста Києва з вимогою скасувати відповідний наказ про звільнення.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 29.11.2023 по справі № 760/24350/21 позовні вимог ОСОБА_1 про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволено; визнано незаконним наказ (розпорядження) КП «КИЇІВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН» від 11.08.2021 №814- Н/К «Про припинення трудового договору (контракту)» з ОСОБА_1 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.
Наказом КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА "КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН" від 30.11.2023 № 1467-11/к вирішено поновити ОСОБА_1 на посаді провідного економіста відділу інформаційного забезпечення та навігації управління майнових та земельних ресурсів КП «КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН» з 11.08.2021.
Київським міським центром зайнятості складено Акт розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення № 26 від 27.01.2025, відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_1 поновлена на посаді провідного економіста з 11.08.2021, на виконання рішення Солом 'янського районного суду м. Києва від 29.11.2023 по справі №760/24350/21, провадження №2/760/3760/23 згідно наказу про особовому складу від 30.11.2023 №1467-Н/К. Згідно наказу про припинення трудового договору (контракту) від 11.12.2023 №1504-Н/К звільнена з 11.12.2023 за власним бажанням згідно ст.38 КЗпІІ України.
Згідно з довідкою - розрахунком № 8 від 27.01.2025 сума надлишково виплачених коштів матеріального забезпечення на випадок безробіття ОСОБА_1 за період з 06.09.2021 по 30.06.2022 становить 95 123,01 грн.
Наказом філії КМЦЗ «Кар єрний Центр» від 28.01.2025 №НТ250128 прийнято рішення про відшкодування відповідачем суми матеріальної допомоги, виплаченої безробітній ОСОБА_1 у зв'язку з поновленням її на посаді згідно з рішенням суду.
Київським міським центром зайнятості було проінформовано КП «Київський метрополітен» про результати розслідування страхового випадку та щодо необхідності повернення допомоги по безробіттю в сумі 95 123,01 грн. Лист- повідомлення від 28.01.2025 № 13.1/811/25 надіслано КП «Київський метрополітен» на електронну пошту OFFICE@metro.kyiv.ua.
Однак будь-якої відповіді на вказану претензію відповідач не надав, як і не відшкодував в добровільному порядку суму коштів, виплачених як допомога по безробіттю ОСОБА_1 , у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом та просить стягнути з відповідача на свою користь суму виплаченої допомоги по безробіттю в розмірі 95 123,01 грн.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначаються Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Пунктами 2, 6, 8 частини першої статті 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначено, що суб'єктами страхування на випадок безробіття є застраховані особи, а у випадках, передбачених цим Законом, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик; об'єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону; страховий випадок - це, зокрема, подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу.
Частиною першою статті 6 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачено, що застраховані особи мають право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" видом забезпечення за цим Законом, серед іншого, є допомога по безробіттю.
За визначенням, наведеним у п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення", безробітний - це особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про зайнятість населення" статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи.
Статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою (у тому числі поданою засобами електронної ідентифікації) у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування (ч. 2 ст. 43 Закону України "Про зайнятість населення").
Відповідно до частини 1 статті 45 Закону України "Про зайнятість населення" реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється у разі: поновлення на роботі за рішенням суду, що набрало законної сили (пункт 2); подання безробітним особисто письмової заяви про зняття його з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг (пункт 3).
З наведеним кореспондуються приписи статті 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", згідно з якими виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі, зокрема, поновлення безробітного на роботі за рішенням суду (пункт 2); подання письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості (пункт 10).
Частиною першою статті 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачено право Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.
Згідно з ч. 4 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" із роботодавця утримуються, зокрема, сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Таким чином, положеннями статей 34, 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачено право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов'язок роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
За визначенням, наведеним у ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", роботодавці - це підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 втратила роботу з незалежних від неї обставин та в установленому законодавством порядку була зареєстрована як безробітна.
Позивач за період з 12.09.2021 по 30.06.2022 виплатив ОСОБА_1 допомогу по безробіттю в загальному розмірі 95 123,01 грн, що вбачається з Акту № 26 розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 27.01.2025 та Довідки-розрахунку №8 від 27.01.2025.
Також матеріали справи свідчать про те, що призначення, звільнення та поновлення на роботі ОСОБА_1 здійснювалося відповідачем, який по відношенню до неї є роботодавцем у розумінні частини 4 статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", а тому саме на відповідача покладено обов'язок з відшкодування суми виплаченого матеріального забезпечення на випадок безробіття та вартості наданих соціальних послуг безробітній у разі поновлення її на роботі за рішенням суду.
Суд відзначає, що обов'язок роботодавця відшкодувати центру зайнятості вартість послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, виникає тільки у тому випадку, коли працівника звільнено незаконно і саме через цю подію застрахована особа втратила заробітну плату і вимушена стати на облік як безробітна та отримувати страхові виплати.
Положеннями частин 1, 2 статті 8 та частини 6 статті 10 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначено, що Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із цим Законом і статутом Фонду. Він є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Функції виконавчої дирекції Фонду виконує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, та його територіальні органи, які здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" та цього Закону.
Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України, є Державна служба зайнятості України, яка здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах, а також через міжрегіональні територіальні органи (п.п. 1, 7 Положення про Державну службу зайнятості України, затвердженого Указом Президента України від 16.01.2013 № 19/2013 "Про Державну службу зайнятості України").
З наведених норм законодавства вбачається, що основні функції Фонду, виконувані Державною службою зайнятості України (територіальним органом якої є позивач у цій справі), мають як владний характер, у тому числі щодо управління страхуванням на випадок безробіття, здійснення контролю за використанням коштів Фонду й застосування в установленому законодавством порядку фінансових санкцій та накладення адміністративних штрафів, так і такий, що не містить владної складової, а спрямований на здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".
Такий правовий статус Фонду, визначений наведеними нормами чинного законодавства, дає підстави для висновку про те, що центр зайнятості, діючи як виконавча дирекція Фонду, як юридична особа публічного права, може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових відносин (зокрема під час здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття").
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 813/9165/13-а.
Зважаючи на те, що наказом відповідача від 30.11.2023 № 1467-11/к ОСОБА_1. було поновлено на роботі на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29.11.2023 по справі № 760/24350/21, то виплачена їй позивачем сума допомоги по безробіттю - 95 123,01 грн за період з 12.09.2021 по 30.06.2022 підлягає стягненню з відповідача як з роботодавця безробітного, поновленого на роботі за рішенням суду.
Аналогічна позиція щодо стягнення виплаченої допомоги по безробіттю з роботодавця викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/12913/17, від 22.03.2018 у справі № 914/913/17 та від 12.07.2018 у справі № 914/586/17.
Водночас, у відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, посилається на те, що ОСОБА_1. 24.02.2022 виїхала за межі України та не повідомила про це центр зайнятості, що, на думку відповідача, свідчить про неправомірне отримання нею допомоги по безробіттю. Суд критично оцінює дані твердження відповдіаа, з огляду на таке.
Так, в матеріалах справи відсутні офіційно підтверджені дані про виїзд ОСОБА_1. за кордон, мету та тривалість її перебування поза межами України. Відповідачем не надано жодного належного доказу підтвердження перебування ОСОБА_1. за кордоном. Більше того, посилання на інформацію з соціальних мереж не може вважатися належним доказом у розумінні статтей 73,76,77,78 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не підтверджується офіційними джерелами.
Відповідно до положень статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних і ведення обліку осіб, які шукають роботу, відповідальність за повідомлення про зміну обставин, які впливають на статус безробітного, покладається виключно на таку особу. Однак у даному випадку таких обставин не встановлено.
Разом з тим, у матеріалах справи наявні всі належні докази, які підтверджують, що допомога по безробіттю ОСОБА_1 була призначена та виплачена у законний спосіб.
Зокрема, в персональній картці безробітної, яка ведеться у Київському міському центрі зайнятості в ЄІАС, відсутні будь-які відомості про перетин нею державного кордону. Така відсутність підтверджує, що відповідна інформація не надходила до ЄІАС, що, з огляду на механізм функціонування системи, виключає можливість її спотворення. Отже, відсутні докази порушення ОСОБА_1 умов перебування на обліку як безробітної, так і будь-які підстави для визнання виплат їй такими, що здійснені неправомірно.
Таким чином, правомірність перебування ОСОБА_1. на обліку як безробітної та обґрунтованість нарахування їй матеріального забезпечення не викликають сумнівів. Виплата допомоги відбулася відповідно до закону, а тому, з урахуванням поновлення працівника на роботі за рішенням суду, саме на відповідача, як на роботодавця, покладається передбачений законодавством обов'язок відшкодувати витрати на таку допомогу. Відсутні підстави для перекладення цієї відповідальності на будь-яку іншу особу чи орган.
Навіть якщо прийняти за встановлений факт, що гр. ОСОБА_1 перетнула державний кордон України 24.02.2022 та не повідомила про це центр зайнятості, вказане не спростовує законність дій позивача щодо призначення та виплати допомоги по безробіттю до цього моменту.
Зокрема, відповідно до рішення суду, ОСОБА_1 була поновлена на роботі з 11.08.2021, а на облік як безробітна стала з 06.09.2021. Виплату допомоги по безробіттю було розпочато з 12.09.2021. Отже, у період з 12.09.2021 по 24.02.2022 (тобто до дати можливого порушення обов'язку повідомити про виїзд за кордон), матеріальне забезпечення виплачувалося особі, яка мала всі належні правові підстави для отримання статусу безробітної та відповідної допомоги.
Оскільки судове рішення про поновлення на роботі встановило факт незаконного звільнення, відповідно, роботодавець має нести відповідальність за негативні наслідки такого звільнення, зокрема - відшкодувати кошти, витрачені на виплату допомоги по безробіттю в зазначений період. У цьому випадку саме відповідач, як винна сторона, має компенсувати шкоду, заподіяну позивачу, у частині, яка стосується періоду з 12.09.2021 по 24.02.2022.
Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 35 Закону України №1533-III, у разі поновлення особи на роботі за рішенням суду, з роботодавця утримується сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Тобто, прямо передбачено не лише право Фонду на стягнення, але й обов'язок роботодавця відшкодувати кошти, що були витрачені на виплати безробітному внаслідок незаконного звільнення.
Таким чином, наявність судового рішення про поновлення на роботі ОСОБА_1 є достатньою правовою підставою для стягнення з КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА "КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН" суми матеріального забезпечення, виплаченої у період до можливого порушення законодавства з боку самої особи.
Заперечення відповідача щодо неправильної юрисдикції спору є необґрунтованими, оскільки розгляд даної справи належить до предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів.
Позов подано Київським міським центром зайнятості - юридичною особою публічного права, яка діє в межах делегованих державою повноважень у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, - про стягнення шкоди, заподіяної у зв'язку з незаконним звільненням працівника, внаслідок чого центром було здійснено виплату матеріального забезпечення. Такий спір має господарсько-правовий характер і підлягає розгляду господарським судом відповідно до пункту 15 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким господарські суди розглядають, зокрема, інші справи у спорах між суб'єктами господарювання.
Таким чином, доводи, викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено обґрунтованість заявленого позову, відтак до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає сума виплаченої допомоги по безробіттю в розмірі 95 123,01 грн.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА "КИЇВСЬКИЙ МЕТРОПОЛІТЕН" (03056, місто Київ, просп. Перемоги, буд. 35, ЄДРПОУ 03328913) на користь Київського міського центру зайнятості (01033, місто Київ, вул. Жилянська, буд. 47-Б, ЄДРПОУ 03491091; рахунок IBAN UA 338201720355469301700706268, Банк: Державна Казначейська служба України в м. Києві) грошові кошти у розмірі 95 123 (дев'яносто п'ять тисяч сто двадцять три) грн 01 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 028 (три тисяч і двадцять вісім) грн 00 коп.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України. Повний текст рішення складено 06.10.2025
Суддя І.О. Андреїшина