15 вересня 2025 року м. Київ
Справа № 369/13642/17
Провадження: № 22-ц/824/11565/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Зубицької Любові Миколаївни в інтересах Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP»
на рішення Києво- Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року, ухвалене під головування судді Дубас Т. В.,
у справі за позовом Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської областіТріфонова Тетяна Анатоліївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олександрівна, про визнання договору позики удаваним, договору дарування фіктивним та визнання права власності на об'єкт нерухомості,
У грудні 2017 року Компанія «SEATRANS MANAGEMENT LP» звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що у травні 2015 року між юридичною особою за законодавством Шотландії Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» в особі її представника засновника і власника компанії громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були проведені переговори, в результаті яких сторони погодили, що у зв'язку з тим, що між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 існують багаторічні приятельські відносини і довіра, а також у зв'язку із тим, що Компанія «SEATRANS MANAGEMENT LP» проводить господарську діяльність, від якої отримує прибуток, і має намір інвестувати дохід компанії в об'єкти нерухомого майна для подальшого їх використання компанією для ведення бізнесу на території України або здавання нерухомого майна в оренду, «SEATRANS MANAGEMENT LP» доручає відповідачці-1, а ОСОБА_1 бере на себе зобов'язання від свого імені але за рахунок і на користь Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» вчинити наступні дії:
- провести огляд ринку новобудов в місті Києві та передмісті, а також об'єктів, що будуються, з'ясувати ціни на нежитлові приміщення, розміщені в об'єктах житлової забудови;
- обрати на свій вибір, але на умовах найбільш вигідних для компанії (позивача), об'єкт нежитлової нерухомості для подальшого його придбання Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» у власність, ураховуючи побажання компанії, що нерухомість має бути розміщена в будинку нової забудови, разом з сучасним плануванням і придатна для розміщення майбутнього бізнесу компанії, торговельної мережі;
- провести консультації з юристами та фінансовими фахівцями, на предмет того яким шляхом здійснити оформлення документів щодо придбання нерухомості на користь «SEATRANS MANAGEMENT LP», з урахуванням того, що процедура придбання нерухомості нерезидентом має особливості згідно з законодавством України;
- запропонувати і реалізувати в інтересах Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» найбільш сприятливий шлях вкладення ним коштів в нерухоме майно на території України.
Також, сторони погодили, що за надані послуги компанія виплатить відповідачці винагороду, розмір якої не уточнювали.
Вищевикладені домовленості сторін підтверджуються електронним листування та документами, що були відправлені відповідачкою-1 з електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1 та Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» на адресу відповідачки-1. При цьому, назва електронної адреси відповідачки співпадає з назвою підприємства ТОВ «Петрохолод», в якому ОСОБА_1 є єдиним засновником.
Дане листування було надане представнику позивача ОСОБА_4 , оскільки він як співмешканець відповідачки вів з нею спільний побут, володів спільним комп'ютером і користувався спільною електронною адресою.
Відповідачка-1 запевнила представника позивача в тому, що основна складність з перерахуванням коштів в Україну компанією відповідачу-1 для придбання юридичною особою-нерезидентом нерухомості полягає в необхідності отримання нею індивідуальної ліцензії Національного банку України. При цьому, отримати таку ліцензію їй, як фізичній особі, буде вкрай важко, і запропонувала інший «спрощений» шлях для перерахунку коштів від нерезидента, а саме шляхом укладення між ними договору позики.
Використання такого способу перерахунку коштів відповідач-1 аргументувала тим, що такий шлях є цілком легальним за законодавством України.
Після чого, сторони домовились, що Компанія «SEATRANS MANAGEMENT LP» перерахує кошти для придбання нерухомості за договором позики, а відповідачка-1 вчинить від свого імені правочини, щодо придбання майна на своє ім'я, а після оформлення права власності передасть права на майно позивачу шляхом внесення нерухомості в статутний фонд юридичної особи, що буде створена за законодавством України, але засновником якої виступить Компанія «SEATRANS MANAGEMENT LP».
При цьому, сторони погодили, що відповідачка-1 в інтересах позивача буде вкладати кошти в об'єкт, що будується, тобто, в первинну нерухомість. Оскільки після завершення будівництва така нерухомість значно збільшиться в ціні.
Також, відповідачка-1 на своє ім'я відкрила валютний рахунок в Латвійському банку.
В подальшому, 23.10.2005 року між Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» в особі директора Анни Мнграбян та ОСОБА_1 було укладено договір позики, згідно з яким розмір позики становить 780 000 доларів США, для придбання нерухомості. Строк договору позики 23.10.2018 року.
На підставі договору позики компанією на користь ОСОБА_1 були здійснені два платежі, а саме 27.10.2015 року перераховано 390 000 доларів США та 380 000 доларів США, всього 770 000 доларів США, що еквівалентно 20 831 580 грн.
25.11.2015 року ОСОБА_1 здійснила повне списання отриманої суми за вирахуванням комісії банку за переказ коштів, а саме суми в розмірі 768 800 доларів США, після чого розпорядилася ними шляхом вчинення правочину від свого імені, предметом якого стало набуття права власності на об'єкт нерухомого майна.
27.11.2015 року ОСОБА_1 , тобто, через два дні після проведення списання отриманої від позивача за договором позики суми, від свого імені уклала з ТОВ «Вишневеміськреконструкція» договір купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення № К-21.49-06-27112015-ИП, та придбала майнові права на нежитлове приміщення в об'єкті житлової нерухомості загальною площею 886,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
16.02.2016 року після завершення будівництва та введення об'єкта будівництва в експлуатацію на підставі вищезазначеного договору відбулася реєстрація права власності на ім'я ОСОБА_1 на зазначений об'єкт нерухомості.
19.02.2016 року через два дні після оформлення права власності на об'єкт нерухомості відповідачка направила електронний лист до Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» з вкладенням та візуалізацією придбаного у власність приміщення і запевнила, що нею проводиться робота по облаштуванню магазину, який потім буде переданий у власність зазначеної компанії.
Однак, починаючи з 2017 року відповідачка почала уникати спілкування з, позивачем, їх відносини погіршилися, а згодом ОСОБА_1 категорично відмовилась здійснювати переоформлення прав покупця на користь Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP».
В подальшому, власник Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» довідався з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що 13.04.2017 року ОСОБА_1 здійснила відчуження придбаного об'єкта нерухомості шляхом укладення договору дарування на користь своєї матері ОСОБА_2 (відповідачка-2).
30.04.2017 року, тобто, через два тижні після укладення договору дарування, було посвідчено довіреність на управління майном (зареєстрована в реєстрі за № 726), за якою об'єкт нерухомого майна перейшов назад в управління від обдарованої, відповідачки-2, до дарувальника , відповідачки-1.
Отже, вважає, що ОСОБА_1 вчинила правочин, метою якого було незаконне заволодіння чужим майном шляхом проведення перереєстрації права власності на майно на іншу особу, матір.
Вважає, що сторони умисно оформили свої зобов'язання договором позики маючи на меті не передання у власність ОСОБА_1 грошових коштів на строк, а надання доручення позивачем придбати за його рахунок на території України нерухомого майна, тому, даний договір є удаваним правочином, оскільки приховує інший, який дійсно мав місце.
У зв'язку з тим, що договір позики є удаваним правочином, а сторонами насправді було вчинено договір доручення на придбання нерухомого майна від імені ОСОБА_1 , але за рахунок і на користь Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP», тобто, було укладено посередницький договір на придбання нерухомого майна, який містить елементи договору комісії, вважає, що до відносин мають застосовуватися норми, що регулюють відносини комісії.
Вказані дії ОСОБА_1 також свідчать про те, що договір дарування є фіктивним договором, оскільки відповідач не мала на меті відчужити придбаний нею об'єкт нерухомості, а лише хотіла формально закріпити титул власності на даний об'єкт за іншою особою.
Ураховуючи викладене, просив суд:
- визнати договір позики від 23.10.2015 року, укладений між позикодавцем, юридичною особою за законодавством Шотландії Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» та позичальницею, ОСОБА_1 на суму 780 000 доларів США, удаваним правочином та таким, що вчинено з метою приховання іншого правочину, договору надання посередницьких послуг на придбання нерухомого майна з елементами договору комісії;
- визнати фіктивним договір дарування, укладений 13.04.2017 року дарувальницею, ОСОБА_1 , і обдаровуваною ОСОБА_2 про дарування нежитлового приміщення в об'єкті житлової нерухомості загальною площею 886,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., серія та номер 724, від 13.04.2017 номер запису про право власності 19969427;
- визнати за Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» право власності на об'єкт нерухомості - групу нежитлових приміщень загальною площею 886,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 849872632224, яке зареєстроване за ОСОБА_1 ;
- судові витрати покласти на відповідачів.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року позов залишено без задоволення.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Зубицька Л.М. в інтересах Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права рішення суду просила скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що висновок суду першої інстанції щодо недоведеності факту укладення удаваного правочину є передчасним та необґрунтованим, адже, суд в своєму рішенні не надав жодної правової оцінки доказам, наданим позивачем, зокрема, електронному листуванню. Вказувала також на те, що суд безпідставно відмовив у зверненні із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави щодо допиту ОСОБА_3 як свідка і допиту свідка ОСОБА_4 , витребування доказів у банку «TRASTA KOMERCBANKA» та про зупинення провадження. Така відмова суттєво вплинула та всебічність розгляду справи і повноту досліджуваних доказів.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Зінкевич Д. В. в інтересах ОСОБА_1 вказував, що апеляційна скарга є безпідставною та необґрунтованою. Наголошував, що між сторонами на меті було виключно укладення договору позики, який так і не було укладено. Оригінал договору надано не було для дослідження судом та проведення почеркознавчої експертизи. Виходячи з обставин справи, позивач не довів факту укладення договору позики. Також, вказував, що свідки надавали свої пояснення в суді першої інстанції, а листування між сторонами є інформацією з обмеженим доступом, персональним листуванням, яке не міг поширювати позивач без згоди відповідачки, більше того, надавати до суду в якості доказів.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року скасовано, позов залишено без розгляду.
Не погодившись з таким судовим рішенням, адвокат Зубицька Л. М. в інтересах Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP» подала касаційну скаргу.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 квітня 2025 року касаційну скаргу Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP» задоволено. Постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 травня 2025 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Учасники у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Зубицької Любові Миколаївни в інтересах Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP» задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 23 жовтня 2015 року між Компанією «SEATRANS MANAGEMENT LP» (позикодавець) в особі директора Меграбян Анни та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики на суму 780 000 доларів США для придбання нерухомості у м. Вишневе Києво-Святошинського району Київської області, строком до 23.10.2018 року.
На підставі цього договору 27.10.2015 року Компанія «SEATRANS MANAGEMENT LP» здійснила два платежі на користь відповідача на загальну суму 770 000 доларів США.
27 листопада 2015 року ОСОБА_1 від свого імені уклала з ТОВ «Вишневеміськреконструкція» договір купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення № 49 загальною площею 886,6 кв. м у будинку АДРЕСА_1 . 16 лютого 2016 року після завершення будівництва та введення об'єкта в експлуатацію за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на зазначене приміщення.
13 квітня 2017 року ОСОБА_1 відчужила придбане приміщення шляхом укладення договору дарування на користь своєї матері, ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О.
Надалі, об'єкт нерухомості був переданий в іпотеку на забезпечення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Крім того, з матеріалів справи убачається, що в процесі розгляду справи судом першої інстанції було вчинено низку процесуальних дій, спрямованих на з'ясування обставин спору. Зокрема, суд неодноразово витребовував у сторін та третіх осіб письмові докази (включно з оригіналами договорів, банківськими документами, нотаріальними актами), звертався до державних органів за інформацією, призначав почеркознавчу експертизу, виклику свідків та проведення огляду електронних даних.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що укладений договір позики є удаваним правочином, оскільки фактично сторони домовилися про надання доручення відповідачеві щодо придбання нерухомості за кошти позивача для подальшої передачі її у власність компанії. Крім того, на думку позивача, договір дарування є фіктивним, укладеним з метою формального оформлення права власності на іншу особу без наміру реального відчуження майна.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів обставин, які б свідчили про удаваність договору позики, а також не підтвердив спрямованості волі сторін на приховання іншого правочину. У зв'язку з цим вимоги про визнання фіктивним договору дарування та про визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно також були відхилені як похідні.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до статей 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а також його обов'язковість для сторін договору.
Свобода договору належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.
Сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми ( частина перша статті 1047 ЦК України).
Згідно частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України убачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто, на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак, удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.
Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.
Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Такі висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 753/6253/18, від 16 червня 2021 року в справі № 522/7303/17 та ін.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання договору позики удаваним, має довести:
1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним;
2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин;
3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваними правочинами.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які в подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17, від 16 квітня 2025 року в справі № 332/534/22 та ін.
Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (див. постанови Верховного Суду від 11 грудня 2024 року в справі № 522/22397/18, від 15 січня 2025 року в справі № 293/1491/23).
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору позики на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені договором позики.
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Судом першої інстанції обґрунтовано встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами того, що договір позики від 23.10.2015 року був удаваним правочином, укладеним сторонами з метою приховання іншого правочину, а саме договору доручення чи посередницького договору з елементами договору комісії на придбання нерухомого майна.
Надані позивачем матеріали, включаючи електронне листування, протоколи констатації фактичних обставин, посилання на домовленості між сторонами, не підтверджують у достатньому обсязі, що дійсна воля сторін була спрямована не на укладення договору позики, а саме на встановлення правовідносин з придбання нерухомості від імені ОСОБА_1 , але за рахунок та в інтересах Компанії «SEATRANS MANAGEMENT LP».
Відсутні також переконливі докази того, що сторони мали намір фактично оформити правовідносини посередництва, а не позикові відносини, передбачені укладеним договором. Водночас, досліджені судом докази (договір позики, банківські виписки про перерахування коштів, договір купівлі-продажу майнових прав, дані державних реєстрів, нотаріально посвідчені договори) підтверджують виникнення саме позикових зобов'язань, передбачених чинним цивільним законодавством.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів удаваність договору позики, спрямованість волі сторін на приховання інших правовідносин, ніж ті, що безпосередньо випливають із його змісту, а тому й похідні позовні вимоги про визнання договору дарування фіктивним та визнання за позивачем права власності на спірний об'єкт нерухомості не підлягають задоволенню.
При цьому, суд першої інстанції обгрунтовано відхилив ту обставину, що домовленість сторін щодо придбання відповідачкою майна за кошти та в інтересах позивача підтверджується електронним листуванням, з огляду на таке.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року, на момент подання позову).
Відповідно до статті 65 ЦПК України (в редакції ЦПК України до 15 грудня 2017 року, на момент подання позову) речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 100 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону України від 22 травня 2003 року № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент подання позову) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».
За частиною першою статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».
У частині першій статті 7 Закону № 851-IV (в редакції, чинній на момент апеляційного та касаційного розгляду) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».
З наведених вище правових норм убачається, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (зокрема текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ, який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21, на яку посилається заявник в касаційній скарзі).
Подання електронного доказу в паперовій копії саме собою не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21).
Також Велика Палата Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 роз'яснила, що поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, зокрема електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
Водночас суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.
Із досліджених судом першої інстанції наданих позивачем паперових фотокопій електронного листування не встановлено факту листування безпосередньо між сторонами у справі. Інформація, що міститься в цих листах, не підтверджує домовленості сторін щодо придбання відповідачкою майна в інтересах позивача, а тому, не може свідчити у сукупності з іншими доказами про наявність обставин, що обґрунтовують заявлені позовні вимоги, зокрема, щодо спрямованості волі сторін на встановлення певних цивільно-правових відносин, відмінних від передбачених укладеним договором позики.
Крім того, представник позивача не був позбавлений процесуальної можливості надати зазначені електронні докази в оригіналі чи у вигляді електронних файлів, доступних для дослідження у судовому засіданні, проте, таким правом не скористався. Водночас, протягом апеляційного перегляду справи систематично заявляв клопотання про відкладення судового розгляду, у зв'язку з чим судова колегія фактично була позбавлена можливості перевірити достовірність та автентичність наданих копій документів і встановити їх походження.
Отже, апеляційна скарга не містить нових належних і допустимих доказів на підтвердження викладених у ній доводів. Заявлені вимоги зводяться переважно до власного тлумачення норм матеріального і процесуального права, повторної оцінки наданих доказів та незгоди з рішенням суду першої інстанції по суті спору.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що в апеляційній скарзі представник позивача порушувала питання про необхідність звернення із судовим дорученням до компетентних органів Латвійської Республіки з метою отримання відомостей від банківської установи щодо відкриття відповідачкою рахунку та перерахування на нього коштів позивачем. Однак, такі клопотання вже були предметом розгляду суду першої інстанції, який обґрунтовано відмовив у їх задоволенні, з огляду на відсутність належних правових підстав і достатніх даних, що підтверджували б необхідність здійснення міжнародного судового доручення у конкретних умовах справи. Позивач же, у свою чергу, не надав будь-яких інших підтверджуючих документів (квитанцій чи банківських довідок), які б свідчили про проведення відповідних платежів.
Стосовно відмови суду першої інстанції у зверненні із судовим дорученням про надання міжнародної правової допомоги (допит свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , витребування інформації у банку «TRASTA KOMERCBANKA»). Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що такі клопотання є необґрунтованими, оскільки вони не містили достатнього обґрунтування їхньої необхідності для з'ясування обставин справи та позивач мав можливість надати інші належні та допустимі докази на підтвердження своїх доводів (банківські виписки, квитанції, оригінали листування), проте цього не зробив.
Доводи скаржника щодо відсутності правової оцінки доказів не відповідають змісту рішення суду першої інстанції. Як убачається з мотивувальної частини, суд дав оцінку кожному виду доказів, у тому числі письмовим і електронним, відповідно до вимог ст. 89, 94 ЦПК України. Колегія суддів відмічає, що та обставина, що висновки суду не збігаються з позицією позивача, не свідчить про відсутність оцінки доказів.
Отже, доводи апеляційної скарги в своїй сукупності зводиться до незгоди із правовою оцінкою, наданою судом першої інстанції, та повторює аргументи, які вже були предметом дослідження і правової оцінки, а тому не спростовує законність і обґрунтованість ухваленого рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Зубицької Любові Миколаївни в інтересах Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року року залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, суд
Апеляційну скаргу адвоката Зубицької Любові Миколаївни в інтересах Компанії «SEATRANSMANAGEMENTLP» залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура