справа № 208/7484/25
провадження № 2/208/3610/25
06 жовтня 2025 р. м. Кам'янське
Заводський районний суд міста Кам'янського у складі:
головуючого судді - Гречаної В.Г.,
за участі секретаря судового засідання - Агеєвої В.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Кам'янське в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу № 208/7484/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
09.06.2025 року до Заводського районного суду міста Кам'янського надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що вона, ОСОБА_1 , є одноосібним власником житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 275578645 від 20.09.2021 р.
Відповідач, ОСОБА_2 , є її колишнім чоловіком.
Їх шлюб було розірвано 2024 року, що підтверджується рішенням суду від 15.07.2024.
Попри те, що відповідач зареєстрований і фактично проживає у її квартирі, їх сімейні стосунки після розірвання шлюбу остаточно припинилися, не ведуть спільного побуту, не мають спільного бюджету та проживають як сторонні особи. Присутність відповідача у квартирі є для позивача обтяжливою, порушує право на вільне користування житлом як власника. Відповідач не має частки у праві власності.
Просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати орган реєстрації зняти його з реєстрації місця проживання.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.06.2025 цивільну справу № 208/7484/25 було розподілено судді Гречаній В.Г.
Згідно до довідки відділу формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам'янської міської ради, яка надійшла до суду 30.06.2025 року, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалою суду від 01.07.2025 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання.
08.09.2025 року року позивач ОСОБА_1 подала до суду додаткові пояснення у справі, долучила квитанцію.
17.09.2025 року у судовому засіданні позивач ОСОБА_1 зазначила, що підтримує позовні вимоги в повному обсязі, надала довідку про склад сім'ї, в якій зазначено що відповідач не прописаний в квартирі позивачки. Також вказала, що виписала колишнього чоловіка з квартири, але він продовжує там проживати, спільне господарство не ведуть.
01.10.2025 року позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась, причини неявки не повідомила. Заяв та клопотань не надавала.
01.10.2025 року відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні вказав, що 17.09.2025 року вийшов на прогулянку з дитиною, повертаючись додому побачив поліцію, їх викликала позивачка за фактом домашнього насилля і вони виписали тимчасову заборону на 10 днів, з того часу у квартирі не проживав, у квартиру повертатись проживати не планує, буде тільки відвідувати дитину.
01.10.2025 рокуу судовому засіданні після судових дебатів, суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення. На підставі ч.1 ст. 244 ЦПК України ухвалення судового рішення було відкладено та визначено дату та час судового засідання, в якому буде відбуватися проголошення судового рішення, про що учасники справи були повідомлені у спосіб, встановлений ЦПК України.
Розглянувши подані позивачем документи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані позивачем докази та повідомлені ним обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі в порядку спрощеного позовного провадження, як це передбачено ст. 279 ЦПК України.
Інші процесуальні дії (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо) не застосовувались.
Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Ст. 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ немає для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Судом встановлено, що рішенням Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15.07.2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 26 жовтня 2016 року Заводським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпродзержинського міського управління юстиції, актовий запис № 456 - розірвано.
Відповідно до Договору дарування квартири від 13.07.2020 року, посвідченого державним нотаріусом Першої кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Трощій Н.Г., зареєстрований в реєстрі за №2-541, ОСОБА_1 передано безоплатно майно у власність, а саме: квартира АДРЕСА_3 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №275578645 від 20.09.2021 року, квартира за адресою: АДРЕСА_2 на праві власності належить ОСОБА_1 .
Відповідно до довідки № 001350606 про склад сім'ї від 23.08.2025 року, виданої ТОВ «Абонент ХХІ», у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четвертастатті 9 ЖК України).
Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина четвертастатті 156 ЖК України).
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другійстатті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановленістаттею 162 ЖК України (згідно із частиною четвертоюстатті 156 ЖК України). Стаття 16 2ЖК України регулює питання плати за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові.
Відповідно до ст.150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатись цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ст.41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 316 ЦК України, дано визначення поняття права власності, згідно якого правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Ч.1 ст.319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч.1 ст.383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 386 ЦК України передбачені засади захисту права власності, а саме держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (Правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, Справа № 6-709цс16).
Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391,405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зістаттею 64 Житлового кодексу Українислід дійти до висновку, що положення статей 383,391 Цивільного кодексу України передбачаютьправо вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положеннястатей 405 Цивільного кодексу України, статей150,156 Житлового кодексу України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік. (Правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, Справа № 6-709цс16)
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст.405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 вказано, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 759/13182/19.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням не підлягає задоволенню, оскільки докази надані позивачем не є достатніми та переконливими, а також повністю спростовуються довідкою № 001350606 про склад сім'ї від 23.08.2025 року, виданої ТОВ «Абонент ХХІ», відповідно до якої у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , тобто відповідач ОСОБА_2 не зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Крім того, відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні наголосив на тому факті, що за даною адресою вже не проживає близько двох тижнів та не планує повертатись у дану квартиру за для проживання.
Отже, з огляду на вищевказане, позовні вимоги є такими, що вже були вирішені сторонами.
Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність відстав для задоволення позовних вимог.
Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судові витрати залишаються за позивачем.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 141, 247, 263-265 ЦПК України, суд -
У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції - Дніпровського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - http://zv.dp.court.gov.ua.
Відомості про сторони:
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ;
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .
Повний текст судового рішення складено та проголошено 06.10.2025 року о 17:00 год.
Суддя В.Г.Гречана