Єдиний унікальний номер 185/2858/24
Номер провадження 22-ц/818/2509/25
02 жовтня 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Пилипчук Н.П., Яцини В.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року в складі судді Масло С.П. по справі № 185/2858/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook 25 лютого 2024 року розмістив відеозапис за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому надає оцінку діям співробітників відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції. Схожий відеозапис розміщено на YouTube за посиланням https://youtu.be/ztvzZFwu5Oo?si= kly9HYnKQ8vsXzBF.
У відео на Facebook на 00:04:55, 00:05:16 та на YouTube на 00:02:35 ОСОБА_2 допускає в бік позивача критичні висловлювання, а саме: що він фальсифікує справи, відбирає трактори, «кришує» дрова у невідомих йому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Ці висловлювання містять в собі обвинувачення на нього, як начальника поліції, у скоєнні службових злочинів. Окрім того, ОСОБА_2 допускає висловлення погроз безпосередньо на його адресу у скоєнні фізичного насилля, вдається до особистих образ, не пов'язаних з родом служби.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 розмістив на своїй сторінці у Facebook за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 -WC7FNe нове відео, в якому продовжує зухвало висувати критичні висловлювання в його бік стосовно того, що він, начебто, приховує факт убивства на території села Троїцького Синельниківського району Дніпропетровської області.
Поширена відповідачем інформація щодо скоєння службових злочинів з покриванням осіб, які здійснюють протиправну діяльність, фальсифікацію справи та відбирання майна у громадян, не відповідає дійсності і жодним чином не підтверджена.
Зазначав, що він перебуває на посаді начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції, його знає багато людей, як підлеглі так інші пересічні громадяни, інформація, поширена відповідачем, стала доступною великій кількості осіб, що завдає йому душевні страждання, переживання. Недостовірна інформація впливає на його престиж та ділову репутацію, адже він сумлінно несе службу, а ці висловлювання можуть підірвати довіру людей до нього. Моральну шкоду оцінює в 10000 гривень.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив:
- визнати інформацію, поширену ОСОБА_2 щодо нього про те, що він - ОСОБА_1 , працюючи на посаді начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції, вчиняє службові злочини з покриванням осіб, які здійснюють протиправну діяльність, фальсифікує справи та відбирає майно у громадян, на його сторінці у Facebook за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 ; на YouTube за посиланням: https://youtu.be/ ztvzZFwu5Oo?si=kly9HYnKQ8vsXzBF; на Facebook за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_5 /?mibextid=WC7FNe такою, що не відповідає дійсності;
- зобов'язати ОСОБА_2 спростувати інформацію щодо зазначених фактів шляхом видалення цієї інформації із зазначених ресурсів в мережі Інтернет та вибачитись перед ним в тих самих мережах і таким самим способом: шляхом розміщення відповідних відео про вибачення за розповсюдження неправдивої інформації щодо нього - після винесення судом рішення, що інформація про те, що він - ОСОБА_1 , працюючи на посаді начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції, вчиняє службові злочини з покриванням осіб, які здійснюють протиправну діяльність, фальсифікує справи та відбирає майно у громадян, покриває факт вбивства людини на території с. Троїцьке Синельнікеовського району Дніпропетровської області є недостовірною, нічим не підтвердженою;
- стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн та судові витрати.
Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, керувався тим, що аналіз оспорюваної інформації, контекст її поширення, надані докази свідчать про те, що відповідач висловив свою думку щодо особи позивача, та має ознаки оціночного судження, оскільки відсутні у його складі посилання на фактичні обставини та відсутня можливість здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності й дійсності. Також, суд зазначав, що позивач є публічною особою та має бути толерантним до різкої, навіть некоректної критики.
На вказане судове рішення засобами поштового зв'язку 27 лютого 2025 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Апеляційна скарга мотивована тим, що висловлювання ОСОБА_2 не є оціночними судженнями, а констатацією фактів, які можуть бути перевіреними, оскільки звинувачують його як посадову особу в скоєнні кримінальних правопорушень, а саме: стаття 366 КК України - «Службове підроблення», щодо фальсифікації справи , стаття 365 КК України - «Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу», щодо відбирання тракторів, як посадовою особою, стаття 364 КК України - «Зловживання владою або службовим становищем», щодо «кришування» незаконної діяльність злочинного елементу , стаття 396 КК України - «Приховування злочину», щодо приховування факту убивства на території села Троїцького, Синельниківського району, Дніпропетровської області.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався.
У судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 не з'явився.
Судову повістку-повідомлення про розгляд справи 02 жовтня 2025 року, надіслану апеляційним судом на адресу відповідача, ОСОБА_2 отримав 02 квітня 2025 року в електронному кабінеті (т. 1, а.с.156).
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , який підтримав свою апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з такого.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Судом встановлено, що з 29 червня 2021 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції (а.с. 7,8).
З відеозапису за посиланням https://youtu.be/ztvzZFwu5Oo?si=kly9HYnKQ8vsXzBF, яке має назву «12.03.2024. МЕНЕ НУДИТЬ ВІД #мвс ОСОБА_1 », вбачається, що ОСОБА_2 , критикує виконання службових обов'язків співробітниками Петропавлівського відділу поліції Синельниківського району Дніпропетровської області та особисто ОСОБА_1 «Петропавлівський відділ поліції Синельниківського району Дніпропетровської області «кришує» наркотики, все «кришує»».
З відеозапису «ПРО КЕРІВНИЦТВО #ПОЛІЦІЇ #ПЕТРОПАВЛІВКИ», вбачається, що ОСОБА_2 критикує дії та виконання службових обов'язків співробітниками Петропавлівського відділу поліції Синельниківського району Дніпропетровської області та дії ОСОБА_1 , як керівника поліції, а саме: «З приводу потерпілих ОСОБА_5 , яких при працівниках поліції били та обливали бензином, хотіли підпалити, сірників не було. Поліція на це стояла дивилася. Потім поліція почала розслідувати цю справу, приїхали до потерпілих і змушували їх забрати заяву, так як у них нічого не вийде, нічого не получитсья, так як можливо потерпілі самі себе обливали бензином». Також в даному відео ОСОБА_2 зазначив, що «керівник поліції ОСОБА_1 «кришує дрова»», також зазначив, що « ОСОБА_1 хоче притягнути до відповідальності ОСОБА_2 , так як він себе «борзо» веде». (а.с. 9).
Відповідно до відеозапису за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 , з назвою « ОСОБА_1 #МУСАРНІ 4 Синельниківського РУП ГУНП в Дніпропетровській області фальшування справ та приховує вбивство людини в селі Троїцьке!!!» ОСОБА_2 критикує виконання службових обов'язків співробітниками Петропавлівського відділу поліції Синельниківського району Дніпропетровської області та особисто ОСОБА_1
ОСОБА_2 зазначив «керівник поліції Петропавлівського відділу поліції Синельниківського району Дніпропетровської області ОСОБА_1 прикривав всі справи, прикрив справу про вбивство людини, кримінальна справа за фактом вбивства відкрита чи ні не знає. ОСОБА_1 написав позов, що ОСОБА_2 його «оклєвітав» і просить стягнути моральну шкоду 10000 грн.». (а.с. 55).
Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. За оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно з частинами 2 та 3 статті 34 Конституції України і статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
Водночас статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на повагу до приватного життя.
Відповідно до частини 4 статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Під поширенням інформації слід розуміти, зокрема, опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина 1 статті 277 ЦК України).
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Суду необхідно надати оцінку балансу права особи на свободу вираження поглядів та права особи на повагу до його гідності і честі, на недоторканність ділової репутації та на приватність.
Підставою для втручання у право на свободу вираження поглядів, для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Одним з основних питань, яке підлягає вирішенню у цій категорії справ, є визначення характеру поширеної інформації та з'ясування, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. Врахуванню підлягає зміст поширеної інформації, її значення для суспільної дискусії, важливість посади, яку обіймає особа, щодо якої поширена інформація, достовірність інформації, наслідки її поширення.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення ЄСПЛ Karpyuk and others v. Ukraine, № 30582/04, 32152/04, § 188, 06 жовтня 2015 року).
Для того, щоб відрізнити фактичне твердження від оціночного судження, необхідно враховувати обставини справи і загальний тон висловлювань (рішення ЄСПЛ Brasilier v. France, № 71343/01, § 37, 11 квітня 2006 року; Balaskas v. Greece, № 73087/17, § 58, 05 листопада 2020 року), маючи на увазі, що твердження щодо питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не констатацію фактів (рішення ЄСПЛ Paturel v. France, № 54968/00, § 37, 22 грудня 2005 року).
ЄСПЛ, розглядаючи дифамаційні справи по суті, перевіряє дотримання балансу між правом, передбаченим статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), та правом, передбаченим статтею 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.
У таких справах необхідно враховувати дві ключові обставини: 1) ступінь суспільного інтересу до поширеної інформації і 2) ступінь публічності особи, щодо якої поширена інформація.
Значний суспільний інтерес має місце тоді, коли інформація безпосередньо впливає на суспільство в значній мірі і суспільство проявляє законний інтерес до цієї інформації (рішення ЄСПЛ Sunday Times v. the United Kingdom, № 6538/74, § 66, 26 квітня 1979 року), особливо, якщо це стосується добробуту населення (рішення ЄСПЛ Barthold v. Germany, № 8734/79, § 58, 25 березня 1985 року).
Відповідно до пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8рп/2003 в справі про офіційне тлумачення положення частини 1 статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей), проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду ЄСПЛ. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції в рішеннях у справах «Нікула проти Фінляндії» від 21 березня 2002 року, «Яновський проти Польщі» від 21 січня 1999 року та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян.
У разі, якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, враховує положення Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року, а також рекомендації, що містяться в Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя.
У вказаній Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність.
У статтях 3, 4, 6 Декларації від 12 лютого 2004 року вказано, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. Зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики в засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. Водночас зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Указані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їхніх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 127/24530/16-ц та від 27 листопада 2024 року в справі № 686/33838/23.
Отже, межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість до висловленої критики, сатири, провокацій.
Водночас публічні особи, які спричиняють жваву суперечку чи гарячі дебати щодо їхньої поведінки і публічних виступів, не повинні потерпати від публічного звинувачення у вчиненні злочинів без підтвердження таких заяв фактами.
У випадку, коли щодо особи публічно висловлено заяву, яка містить пряме або опосередковане звинувачення у вчиненні злочину, що не підтверджено перевіреними фактами, це тягне за собою порушення статті 8 Конвенції.
Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 14 лютого 2024 року в справі № 754/6964/21 та від 05 червня 2024 року в справі № 756/14771/21.
Відповідно до статті 364 Кримінального кодексу України злочином є зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загально правова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об'єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.
Такої позиції дотримується ЄСПЛ, який у своєму рішенні від 10 лютого 1995 року в справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції України (стаття 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.
ЄСПЛ констатує, що має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (рішення в справі «Бемер проти Німеччини» від 03 жовтня 2002 року; рішення в справі «Нештяк проти Словаччини» від 27 лютого 2007 року). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин.
07 листопада 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення в справі EGILL EINARSSON v. ICELAND, яке набуло статусу остаточного 07 лютого 2018 року, ключові висновки в якій сформульовані в контексті з'ясування того, чим за своєю суттю є звинувачення у вчиненні злочину: оціночним судженням чи твердженням про факт, схиляючись до того, що навіть припустивши теоретичну можливість визначення звинувачення у вчиненні злочину як оціночного судження, воно має мати фактологічну підставу, на кшталт вироку, яким засуджено особу.
Також у цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що навіть спірні публічні особи, які викликали гарячі дебати своєю поведінкою та публічними коментарями, не повинні терпіти, коли їх публічно звинувачують у насильницьких злочинних діяннях, якщо такі заяви не підтверджуються фактами.
Результат аналізу наведеного свідчить про те, що навіть ті особи, які залучені до політичних баталій, повинні виявляти принаймні мінімальний рівень стриманості та пристойності. Незважаючи на градус критики, вона є допустимою, допоки базується на фактах, а не на безпідставних обвинуваченнях.
Отже, у випадку, коли щодо особи публічно висловлено заяву, яка містить пряме або опосередковане звинувачення у вчиненні злочину, що не підтверджено перевіреними фактами, це тягне за собою порушення статті 8 Конвенції.
Із матеріалів справи вбачається, що поширена відповідачем інформація містить посилання на конкретні дії начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції, що становлять об'єктивну сторону злочинів, а саме зловживання владою та впливом з метою одержання неправомірної вигоди, приховування злочину.
При цьому, вказана інформація була сформульована відповідачем способом категоричного висловлювання у формі існування конкретних обставин (фактів), а форма вираження вищезазначеної інформації не містить критики або оцінки дій, без застосування та вживання гіпербол, алегорій, сатири (чи інших мовностилістичних способів), а висловлена у формі констатації конкретних фактів (обставин).
Разом з тим матеріали справи не містять доказів на підтвердження дійсності поширеної відповідачем інформації про причетність позивача до вчинення кримінальних правопорушень, тому наявні підстави для визнання цієї інформації недостовірною, негативною і такою, що завдає шкоди діловій репутації позивача, оскільки призводить до формування в суспільства негативного ставлення до нього і створює уявлення про те, що відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції - корумпований державний орган, який неналежним чином здійснює правоохоронну діяльність.
Поширена інформація не є оціночними судженнями, оскільки містить фактичні дані про вчинення позивачем кримінальних діянь, підриває довіру громадян до поліції та порушує право позивача на недоторканість ділової репутації.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що позивач, особисті немайнові права якого порушено внаслідок поширення про нього відповідачем недостовірної інформації, має право на спростування такої інформації.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (ч. 4, 7 ст. 277 ЦК України).
Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" № 1 від 27 лютого 2009 року визначено, якщо суд ухвалює рішення про спростування поширеної недостовірної інформації, то у судовому рішенні за необхідності суд може викласти текст спростування інформації або зазначити, що спростування має здійснюватися шляхом повідомлення про ухвалене у справі судове рішення.
Судом встановлено, що спірна інформація була поширена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі: YouTube каналі та Facebook сторінці « ОСОБА_6 ».
Отже, заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача спростувати недостовірну інформацію підлягає задоволенню тим самим способом, яким вона була поширена, а саме шляхом розміщення на YouTube каналі та Facebook сторінці «Богдан Мелешко» резолютивної частини рішення суду у даній справі без наведення при цьому відповідачем власних коментарів.
У пункті 26 вищенаведеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 судам роз'яснено: «Відповідно до статті 19 Конституції України (254к/96-ВР) правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу, частина 1 статті 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Однією із позовних вимог було зазначено - зобов'язати ОСОБА_2 вибачитись перед позивачем в тих самих мережах і таким самим способом: шляхом розміщення відповідних відео про вибачення за розповсюдження неправдивої інформації щодо нього.
Суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК ( 435-15).
За висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі № 757/8834/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 401/573/17, від 20 квітня 2022 року у справі № 748/2794/20, від 17 серпня 2022 року у справі № 758/6758/19, від 13 березня 2024 року у справі № 712/10999/22, суд не може зобов'язати особу просити вибачення в будь-якій формі, оскільки примусове вибачення, як спосіб судового захисту не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України.
Отже, за таких обставин, судова колегія не вбачає підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача вибачитись перед відповідачем.
Згідно з частиною 1 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанову Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20).
Зазначене кореспондується в постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19.
Що стосується того, чи порушує дана інформація особисті немайнові права позивача, та право позивача на повагу до його ділової репутації, то суд правильно вказав, що твердження відносно позивача, в даному випадку негативні, формують у суспільстві негативну громадську думку, руйнують імідж та репутацію позивача, створюють для нього негативні наслідки, ставить під сумнів дотримання ним законодавства України.
Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що сума у розмірі 8000 грн є достатньою сатисфакцією моральної шкоди, спричиненої позивачу поширенням відповідачем недостовірної інформації щодо нього.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Враховуючи вищевикладене, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).
При звернення до суду з позовом ОСОБА_7 сплачено 2422,40 грн та 3028 х 2 (а.с. 1, 43, 44), за подану апеляційну скаргу - 8175,60 грн (а.с. 147).
Зважаючи, що позов задоволено частково, позивачу має бути компенсовано 6056 грн ((2422,40 + (2422,40 х 1,5)) судового збору щодо немайнових вимог та щодо майнових вимог, які задоволено на 80% (8000 грн/10000 грн) у сумі 6056 грн ((3028 х 80%) - перша інстанція) + ((3028 х 80% х 1,5) - апеляційна інстанція), що у сумі складає 12 112 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 376, 382, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 13 лютого 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації задовольнити частково.
Визнати такою, що не відповідає дійсності та є недостовірною інформацію, поширену ОСОБА_2 щодо ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_1 , працюючи на посаді начальника відділення поліції № 4 Синельниківського районного управління поліції, вчиняє службові злочини з покриванням осіб, які здійснюють протиправну діяльність, фальсифікує справи та відбирає майно у громадян, покриває факт вбивства людини на території с. Троїцьке Синельніковського району Дніпропетровської області, що поширена на сторінці відповідача у Facebook за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 ; на YouTube за посиланням: https://youtu.be/ztvzZFwu5Oo?si=kly9HYnKQ8vsXzBF; на Facebook за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Зобов'язати ОСОБА_2 протягом 10 (десяти) календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду у даній справі спростувати інформацію щодо зазначених фактів шляхом видалення цієї інформації із ресурсів в мережі Інтернет та розміщення на YouTube каналі та Facebook сторінці «Богдан Мелешко» резолютивної частини рішення суду у даній справі, не допускаючи при цьому власних коментарів.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 8000,00 (вісім тисяч) грн та 12 112 грн (дванадцять тисяч сто дванадцять) грн 00 коп. судового збору.
В задоволенні іншої частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 06 жовтня 2025 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді Н.П. Пилипчук
В.Б. Яцина