03 жовтня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 759/24930/24
номер провадження: 22-ц/824/9887/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Мамаєва Дмитра Юрійовича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2025 року у складі судді Ул'яновської О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, про визначення графіку спілкування дитини з батьком,
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, про визначення графіку спілкування дитини з батьком.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 , а в 2023 році шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано. Після розірвання шлюбу сторони проживають окремо, дитина проживає із матір'ю. Щодо спільного виховання та встановлення графіку спілкування батьки домовитись не можуть, оскільки відповідачка чинить перешкоди. Позивач вказував, що станом на день подачі позовної заяви відповідачка переховує дитину від нього закордоном, не повідомляючи йому місце фактичного їх перебування, чинить перешкоди щодо спілкування дитини із батьком.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просив:
зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у спілкуванні з дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
встановити між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , наступний графік спілкування: перша та третя субота з 10 до 20 години, без присутності матері; перша половина періоду канікул без присутності матері; державні свята, за домовленістю з матір'ю дітей, без її присутності.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Мамаєв Д.Ю. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відсутність регулярного контакту з рідним батьком має негативний вплив на психоемоційний та фізичний стан дитини, що суперечить її найкращим інтересам. З огляду на те, що дитина має психологічні особливості та потребує спеціального догляду та виховання, штучне обмеження спілкування з батьком може спричинити незворотні негативні наслідки для її психічного та морального розвитку. Таким чином, дії відповідачки порушують права позивача як батька та не відповідають інтересам малолітньої дитини, що потребує всебічної турботи та спілкування з обома батьками.
Вказує, що позивач, як батько дитини, має рівні з матір'ю батьківські права, які безпідставно обмежуються відповідачкою шляхом створення перешкод у спілкуванні з сином. Такі дії порушують основоположні принципи сімейного права та права дитини на рівнозначне виховання обома батьками. Батько має невід'ємне право на батьківство, що включає участь у вихованні, наставництві, передачі моральних і культурних цінностей. Незаконне перешкоджання цьому праву негативно впливає на розвиток дитини та її психологічний стан, що у контексті даної справи має надважливу роль. Крім того, позивач має право на особисте спілкування з дитиною, незалежно від житлових обставин чи взаємин між батьками. Відмова відповідачки у наданні можливості зустрічей без законних підстав суперечить основоположним принципам щодо інтересів дитини.
Зазначає, що позивач також має право брати участь у вирішенні питань виховання, освіти, лікування та розвитку дитини. Самовільне виключення його з цих процесів відповідачкою є неправомірним і порушує рівність батьківських прав. Окрім цього, батько має право на отримання інформації про дитину, її стан здоров'я, умови проживання, навчальний процес. Проте відповідачка умисно приховує дані відомості про дитину. Позивач має право захищати інтереси дитини, зокрема від негативного психологічного впливу та нав'язування їй негативного ставлення до батька. Будь-які дії відповідачки, спрямовані на відчуження дитини від батька, суперечать її правам і можуть завдати непоправної шкоди її психоемоційному стану. Таким чином, дії відповідачки є незаконними, обмежують законні права позивача як батька та суперечать найкращим інтересам дитини.
Звертає увагу, що звернення позивача до суду першої інстанції підтверджує його бажання налагодити спілкування з сином, брати участь у його вихованні та розвитку, особливо з огляду на особливості розвитку дитини. Неодноразові спроби встановити контакт з відповідачкою не мали успіху, що призвело до відсутності спілкування батька з дитиною, що в свою чергу, погіршує родинні зв'язки, чого позивач намагається уникнути. Він робить все можливе, щоб підтримати сина у його розвитку, адже для нього важливо бути частиною життя дитини, допомагати в розвитку адаптації та соціалізації.
Відповідачка ОСОБА_2 і третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Сторони повідомлені судом апеляційної інстанції про судове засідання, призначене на 23 вересня 2025 року на 11 год 30 хв., завчасно, у встановленому законом порядку, проте у судове засідання не з'явились, причину неявки суду не повідомили.
Так, представник ОСОБА_1 - адвокат Мамаєв Д.Ю., представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Єрмак О.Ю. та третя особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, отримали судові повістки про виклик до суду (призначеного на 23 вересня 2025 року) до їх електронних кабінетів підсистеми «Електронний суд» 15 липня 2025 року та, відповідно, 30 липня 2025 року, що підтверджується звітами про направлення вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (а.с.106, 107, 115).
Відповідно до ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Згідно з п.2 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи.
Крім того, Київським апеляційним судом була направлена судова повістка про виклик відповідачки ОСОБА_2 за наявною у матеріалах справи останньою відомою в Україні адресою місця її проживання: АДРЕСА_1 . 30 липня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду повернувся конверт із судовою повісткою, адресованою ОСОБА_2 , який повернуто поштовим відділенням з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.112-113).
Відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Також ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи повідомлена апеляційним судом шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (а.с.108).
Крім того, 05 серпня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Єрмак О.В. ознайомився із матеріалами справи, у тому числі з датою, часом і місцем розгляду справи, що підтверджується відповідною розпискою (а.с.115-116).
За таких обставин сторони у справі вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи.
Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку сторін у справі такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення графіку спілкування дитини з батьком, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів факту перешкод у спілкуванні з сином з боку відповідачки ОСОБА_2 . Також позивач не надав підтверджень активної участі у вихованні дитини чи реальних спроб встановити контакт із сином.
Однак у повному обсязі із вказаними висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як вбачається із матеріалів справи, 14 липня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у місті Києві, складено актовий запис №655 (а.с.7).
Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с.8).
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року у справі 759/16557/22 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.16-19).
Також по справі встановлено, що 07 червня 2017 року відповідно до Витягу з протоколу засідання психолого-медико-педагогічної консультації за №2/9, виданого на ім'я відповідача по відношенню до сина, рекомендовано: корекційно-розвиткова робота за програмою для дітей із затримкою психічного розвитку в умовах ДНЗ, а також логопедичний і психологічний супровід (а.с. 11).
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держав.
У ч.3 ст.51 Конституції України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.
У ст.9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у ст.7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч.3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (ст.141 СК України).
Відповідно до ст.153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
У ч.ч. 1-3 ст.157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до ч.1 ст.159 СК України якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.
Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування (ч.2 ст.159 СК України).
За загальним правилом, передбаченим ст.19 СК України та ст.56 ЦПК України, у спорах між батьками щодо участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов'язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору.
У ч.ч.4-6 ст.19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Тлумачення змісту зазначених приписів СК України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).
Відповідно до ст.159 СК України, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та її вихованні, зокрема він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Системний аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що батько, який проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а мати не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини. Суд першої інстанції, встановивши, що між сторонами склались стосунки, які позбавляють позивача можливості регулярно спілкуватися з дітьми, відповідач чинить перешкоди у спілкуванні батька з дітьми, які проживають з матір'ю, дійшов правильного висновку про доцільність спілкування батька з дітьми без присутності матері (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 753/15487/18 (провадження № 61-18994св19)).
При вирішенні спору щодо участі у вихованні та визначенні порядку зустрічей з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, суд має виходити, передусім, з інтересів дитини з урахування кожних конкретних обставин справи. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом лише в інтересах дитини (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № 175/5360/13 (провадження № 61-37709св18)).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22) зазначено, що «передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв'язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо».
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 27 листопада 2024 року Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація листом від 24 січня 2025 року «Про надання висновку» повідомила, що на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації батько дитини, громадянин ОСОБА_1 , повідомив, що мати, громадянка ОСОБА_2 , разом із малолітнім ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після повномасштабного вторгнення росії на територію України виїхали за межі України та не повернулися. Зі слів батька, ймовірним місцем перебування дитини є Республіка Італія. ОСОБА_1 не надав будь-якої контактної інформації про громадянку ОСОБА_2 , тому отримати пояснення від матері дитини, поспілкуватися з малолітнім ОСОБА_3 , обстежити умови проживання дитини та об'єктивно з'ясувати обставини справи не виявилось можливим. Згідно із пунктом 73 постанови Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини», спірні питання між батьками щодо участі у вихованні дитини розглядаються службою у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини. Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Враховуючи викладене, Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування письмово повідомила суд першої інстанції про неможливість надати висновок до суду, оскільки малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території Святошинського району міста Києва не проживає (а.с.40-41).
Таким чином, всупереч імперативних приписів ст. 19 СК України та безальтернативних вказівок Верховного Суду про те, що норми СК України не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, у даній справі такий письмовий висновок органу опіки та піклування не може бути наданий суду з об'єктивних та незалежних від суду чи позивача причин.
Чинний цивільно-правовий інструментарій не містить механізму позитивного вирішення ситуації шо склалася.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ч.2 ст.264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
У даній справі ОСОБА_1 , посилаючись на те, що після розірвання шлюбу між сторонами дитина проживає із матір'ю і щодо спільного виховання та встановлення графіку спілкування батьки домовитись не можуть, оскільки відповідачка чинить йому перешкоди та наразі переховує дитину від батька закордоном, просив: зобов'язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у спілкуванні з дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановити між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , наступний графік спілкування: перша та третя субота з 10 до 20 години, без присутності матері; перша половина періоду канікул без присутності матері; державні свята, за домовленістю з матір'ю дітей, без її присутності.
Відповідно до ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Установлено та не заперечується сторонами, що як на момент пред'явлення позову, так і на час вирішення справи позивач ОСОБА_1 проживає в Україні, а відповідачка ОСОБА_2 разом із їх малолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишила територію України та на постійній основі проживає за кордоном.
Тому враховуючи пасивну процесуальну поведінку відповідачки ОСОБА_2 та той факт, шо вона разом із малолітнім сином сторін ОСОБА_3 залишила територію України й на постійній основі проживає за кордоном, фактично свідчить про чинення позивачу перешкод у спілкуванні з сином з боку відповідачки ОСОБА_2 . Такий фактичний стан речей об'єктивно унеможливлює активну участь батька дитини - ОСОБА_1 у вихованні такої дитини і встановлення нормальних контактів із сином.
Однак суд першої інстанції, всупереч вимог ст.263 ЦПК України, наведеного вище не враховував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що позивач не довів факту чинення йому перешкод у спілкуванні з сином з боку відповідачки ОСОБА_2 та що він не надав підтверджень активної участі у вихованні дитини чи реальних спроб встановити контакт із сином.
В той же час, враховуючи специфіку заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , їх задоволення в об'єктивних умовах, що склалися є неможливим.
Так, позивач просив зобов'язати відповідачку ОСОБА_2 не чинити перешкод у спілкуванні з дитиною та встановити графік зустрічей на території України: перша і третя субота з 10 до 20 години, перша половина канікул та державні свята - без присутності матері.
Обраний позивачем спосіб захисту його прав як батька дитини прямо передбачає фізичне перебування малолітнього ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_2 на території України, оскільки лише на території України таке рішення може бути реалізоване, у тому числі, примусово за участю органів опіки та піклування.
Проте встановлено і сторонами не заперечується, що дитина разом із матір'ю на постійній основі проживає за кордоном і саме з цієї причини орган опіки та піклування Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації письмово повідомив про неможливість надати висновок, оскільки обстежити умови проживання, отримати пояснення від матері та поспілкуватися з дитиною не видається можливим.
Згідно з положеннями ч.ч.1,2 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено ст.16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.
Ефективність як критерій способу захисту цивільного права полягає в тому, що його реалізація призведе до відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи (див. правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 658/3048/17.
За таких фактичних обставин та правового регулювання спірних правовідносин й процесуальних обмежень, колегія суддів вважає, що в цій справі суд першої інстанції повинен був відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення графіку спілкування дитини з батьком саме через неефективність обраного способу захисту його порушеного права та неможливість забезпечити реальне виконання потенційного рішення суду, а не з тих підстав, що позивач не довів факту чинення йому перешкод у спілкуванні з сином з боку відповідачки ОСОБА_2 та що він не надав підтверджень активної участі у вихованні дитини чи реальних спроб встановити контакт із сином.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку підлягають застосуванню положення другого речення ч.5 ст.268 ЦПК України, якою передбачено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мамаєва Дмитра Юрійовича задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В інші частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: