Справа №295/6954/24
Категорія 9
2/295/717/25
08.09.2025 року м. Житомир
Богунський районний суд м. Житомира у складі:
головуючого - судді Кузнєцова Д.В.,
за участі секретаря с/з - Карпішиної С.С.,
представника позивача - адвоката Дмитрієвої Ж.А.,
представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Давиденка В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення порушень прав власника
ОСОБА_2 звернувся до суду із указаним позовом, в якому зазначив, що є власником квартири АДРЕСА_1 . За словами позивача, 27.07.1999 року він провів відчуження 48/100 ід. частин належної йому квартири за договором купівлі-продажу, який уклав зі своєю сусідкою ОСОБА_1 , та після укладення даного договору купівлі-продажу у його власності залишилось 52/100 ід. частин квартири АДРЕСА_2 . Рішенням виконкому Житомирської міської ради від 10.10.1997 року за №538 відповідачу ОСОБА_1 було дозволено провести капітальний ремонт належної частини в житловому будинку по АДРЕСА_3 , прибудувати кухню та коридор, існуючі кухню та тамбур знести. У подальшому останній без згоди позивача було видано свідоцтво про право власності на квартиру від 07.05.2007 року взамін договору купівлі-продажу від 27.07.1999 року та присвоєно квартирі АДРЕСА_4 на підставі рішення виконкому Житомирської міської ради від 26.04.2007 року за №322. Як вказує ОСОБА_2 у позові, на даний час він не може реалізувати свої права як власник квартири, оскільки згідно правовстановлюючого документа є власником частини квартири, а фактично на даний час ця частина становить цілу квартиру АДРЕСА_1 .
З урахуванням викладеного, позивач просить визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинити право власності на 52/100 ід.частин вказаної квартири (а.с. 137).
Ухвалою судді Богунського районного суду м. Житомира Кузнєцова Д.В. від 05.07.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд якої постановлено проводити за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 11.04.2025 року позов ОСОБА_2 до Територіальної громади м. Житомира в особі Житомирської міської ради, ОСОБА_1 про усунення порушень прав власника в частині вимог до Територіальної громади м. Житомира в особі Житомирської міської ради залишено без розгляду.
02.09.2024 року від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Давиденка В.В. надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своїх заперечень зазначив, що між сторонами відсутній спір щодо права власності чи порядку користування квартирою АДРЕСА_2 . Позивач не звертався до ОСОБА_1 з питання оформлення документів на право власності на квартиру АДРЕСА_2 , відповідач не порушує право власності позивача, будь-які обставини невизнання чи оспорення права власності позивача відсутні. ОСОБА_1 заперечує проти задоволення позову, тому що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним та може створити невизначеність у праві власності відповідача. Так, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_2 на праві спільної часткової власності із визначеними в договорі частками, право спільної часткової власності не було припинено за рішенням суду в поряду виділу чи поділу. Між сторонами фактично продовжують існувати правовідносини з права спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_2 . Рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради 26.04.2007 року №322 не може бути підставою для припинення права спільної часткової власності. Задоволення позову про визнання права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 фактично позбавляє ОСОБА_1 права власності на її частку (а.с. 78-85).
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Дмитрієва Ж.А. позовні вимоги підтримала з підстав, наведених у позові, просила їх задовольнити. Суду пояснила, що позивач не звертався до реєстратора з проханням внести зміни до Державного реєстру речових прав.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Давиденко В.В. в судовому засіданні пояснив, що позивач порушує право відповідача на купівлю його частки, яка де-факто продана третім особам, котрі вже роблять там ремонт. На думку представника, право власності позивача не оспорюється відповідачем та заявлені ОСОБА_2 вимоги є неналежним способом захисту права. Правильним було б укладення договору про поділ майна з відповідачем.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази в їх сукупності та кожен окремо, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
Як слідує з матеріалів справи, 26.04.1999 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 , а саме квартиру АДРЕСА_5 (а.с. 9).
27.07.1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу частини квартири, за умовами якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила 48/100 частин квартири АДРЕСА_5 (а.с. 87-88).
З наявних у матеріалах справи витягу з Державного реєстру речових прав від 25.01.2024 та довідки КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» від 19.01.2024 №7048 убачається, що право власності на 52/100 ід.частин квартири АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с. 11).
Зі змісту листа КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» від 19.01.2024 за №7048/1 слідує, що рішенням виконкому Житомирської міської ради від 10.10.1997 року за №538 ОСОБА_1 дозволено провести капітальний ремонт належної частини в житловому будинку по АДРЕСА_3 , прибудувати кухню та коридор загальним розміром 4,00х4,00м, існуючі кухню та тамбур знести (а.с. 19).
Проведеними поточними змінами 30.03.2007 року встановлено, що 48/100 ід.частин квартири АДРЕСА_2 фактично становлять цілу ізольовану квартиру, яка складається з 1-єї житлової кімнати та службових приміщень загальною площею 32,60 кв.м, в тому числі житловою 22,10 кв.м.
Згідно рішення виконкому Житомирської міської ради від 26.04.2007 року за №322 гр. ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на квартиру від 07.05.2007 року взамін договору купівлі-продажу від 27.07.1999 року, реєстр №3611, та присвоєно квартирі АДРЕСА_4 .
Належність на праві власності відповідачу квартири по АДРЕСА_3 також підтверджується наявними у матеріалах справи копіями свідоцтва про право власності від 07.05.2007, витягу КП Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської облради про реєстрацію права власності на нерухоме майно №14623968 від 21.05.2007 та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та його архівній складової частини щодо об'єкта нерухомого майна №392893546 від 29.08.2024 (а.с. 93-98).
Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Згідно зі статтею 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права, особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.
Зі змісту статей 3, 15, 16 ЦК України випливає, що правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Аналіз положень зазначених норм законодавства вказує на те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Вирішуючи спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові необхідно відмовити.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що буде спричиняти потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів настільки, наскільки це можливо.
Тобто в кожній конкретній справі суди зобов'язані вирішити питання про обрання ефективного способу захисту серед тих, що відповідають характеру спірних цивільних відносин між сторонами та фактичним обставинами справи. Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні правовідносини).
У даній справі встановлено, що відповідач провела капітальний ремонт належної частини в житловому будинку по АДРЕСА_3 та отримала свідоцтво про право власності на квартиру від 07.05.2007 року взамін договору купівлі-продажу від 27.07.1999 року. Квартирі присвоєно №12.
Водночас, сам факт проведення капітального ремонту майна та отримання відповідачем свідоцтва про право власності не може свідчити про припинення право спільної часткової власності ОСОБА_2 на частину квартири.
Таке право здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частини перша та друга статті 358 ЦК України).
Також майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками (частина перша статті 367 ЦК України), проте вимог про поділ спільного майна ОСОБА_2 не заявляв.
Таким чином, суд погоджується із твердженням сторони відповідача про відсутність підстав для задоволення позову шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинення права власності на 52/100 ід.частин вказаної квартири через неефективний спосіб захисту права.
Приблизно подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 751/114/17 (провадження № 61-1389св23).
Окремо суд вважає за можливе зауважити, що згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (постанова КГС ВС від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16 (1)).
Судом звернуто увагу та із матеріалів справи убачається, що гр. ОСОБА_2 у 1999 році набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 (попередня назва - АДРЕСА_6 , 48/100 ід.частин якої ним у добровільному порядку у тому ж році було відчужено на користь відповідача. Таким чином, задоволення позову ОСОБА_2 про визнання за ним права на власності на квартиру АДРЕСА_1 суперечитиме загальним засадам цивільного законодавства та напряму призведе до порушення права власності відповідача, яка є власником частини згаданої квартири.
З огляду на викладене, керуючись ст. 2-5, 10-13, 76-81, 89, 259, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_7 РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_8 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Дата складення повного судового рішення 02.10.2025.
Суддя Д.В. Кузнєцов