30 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/9126/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Судноплавна компанія «Укррічфлот»
на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 (суддя Сівакова. В.В.), додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2025 (суддя Євсіков О. О. - головуючий, судді Корсак В. А., Алданова С. О.), додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 у справі
за позовом Приватного акціонерного товариства «Судноплавна компанія «Укррічфлот»
до 1) Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України,
2) Фонду державного майна України,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:
1) Державне підприємство «Адміністрація річкових портів»,
2) Державний реєстратор Відділу (Центру) надання адміністративних послуг Миронівської міської ради Обухівського району Київської області Іванюта Павло Сергійович,
про скасування державної реєстрації та витребування майна,
(у судове засідання з'явилися представники: позивача - Щербак Р. І., Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України - Ющенко Р. С., Червенко А. Є., Фонду державного майна України - Федорчук О. В., Державного підприємства «Адміністрація річкових портів» - Сербулов О. В.)
З огляду на перебування судді Могила С. К. у відпустці, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справа між суддями визначено колегію суддів: Волковицька Н. О., Міщенко І. С., Случ О. В.
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. У липні 2024 року Приватне акціонерне товариство «Судноплавна компанія «Укррічфлот» (далі - Компанія) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою, у якій просило:
1) скасувати в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності державної реєстрації інформацію (відомості), яка міститься у Витягу з Єдиного реєстру об'єктів державної власності серії та номер: 10-62-30835, виданому 25.11.2023 Фондом державного майна України (далі - ФДМУ, Фонд) про державне майно, а саме: назва майна - Сліп, реєстраційний номер - 33404067.251, код та назва майна відповідно до класифікатора державного майна - 33404067.251.ОБГФЯД019, 2151.2 Портові споруди річкові, інвентарний номер - 10443, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Глісерна, б/н, згідно з яким суб'єкт управління, який здійснює управління майном - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (далі - Міністерство), балансоутримувач державного майна - Державне підприємство «Адміністрація річкових портів» (далі - Адміністрація);
2) скасувати державну реєстрацію права власності держави в особі Міністерства на закінчений будівництвом об'єкт - Сліп, розташований за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Глісерна, буд. б/н, загальною площею 14254,1 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2854659023060, номер відомостей про речове право: 53117527, дата державної реєстрації - 21.12.2023;
3) витребувати від держави в особі Міністерства на користь Товариства закінчений будівництвом об'єкт - Сліп, розташований за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Глісерна, буд. б/н, загальною площею 14254,1 кв. м.
Позов аргументований тим, що право власності на Сліп Г-150 інв. №0078 не було зареєстроване ним в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки майно було набуте Компанією у власність у 1993 році в результаті внесення цілісного майнового комплексу до статутного капіталу позивача і на момент його виникнення діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації права власності.
Під час створення АСК «Укррічфлот» та річкових портів держава Україна в особі Фонду державного майна України передала до статутних фондів створених підприємств певне майно, на базі якого здійснюється господарська діяльність.
На думку Компанії, одним із документів, який підтверджує, що Сліп входив до складу майна (майнового комплексу) Запорізького суднобудівельно-судноремонтного заводу як один з його виробничих майданчиків, є «Інвентаризаційна відомість основних засобів/будівель, споруд, транспортних засобів і передавальних засобів Запорізького суднобудівельного заводу на 01.09.1992 року». Оригінал інвентаризаційної відомості у АСК «Укррічфлот» не зберігся.
Відповідно до «Акта оцінки вартості цілісного майнового комплексу Запорізького суднобудівельно-судноремонтного заводу, код 031449903», затвердженого президентом АСК «Укррічфлот» 28.08.1996, комісією було підтверджено оціночну вартість майна Запорізького суднобудівельно-судноремонтного заводу згідно з балансом та іншими документами, необхідними для здійснення оцінки станом на 01.07.1996. В пункті 12 цього акта зазначалась вартість вилученого майна, у т.ч. портових гідротехнічних споруд, що віднесені до категорії державного майна (пп. 12.1 Акта). В пп. 12.1 Акта записи про вартість портових гідроспоруд, що віднесені до категорії державного майна, відсутні (міститься прочерк). Тобто, майно, у т.ч. гідротехнічні споруди, що віднесені до категорії державного майна у складі комплексу «Запорізького суднобудівельно-судноремонтного заводу», були відсутні.
У свою чергу в п. 1 відомості розрахунку вартості майна, що знаходиться на балансі «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод АСК «Укррічфлот» станом на 01.07.1996 і не ввійшло до статутного фонду АСК «Укррічфлот», відносно найменування показника: «Портові гідротехнічні споруд, що віднесені до категорії державного майна, всього: у тому числі», також відсутній запис. Вказане також свідчить, що майно, яке не увійшло до статутного фонду АСК «Укррічфлот» та яке віднесено до категорії державного майна, було відсутнє.
На думку позивача, зазначені документи свідчать про те, що з переліку нерухомого майна «Запорізького суднобудівельно-судноремонтному заводу», яке передавалось до статутного фонду АСК «Укррічфлот», не були вилучені гідротехнічні споруди, а тому Сліп не є державним майном, що не увійшло до статутного фонду АСК «Укррічфлот».
Документи, які підтверджували би внесення позивачем до статутного фонду ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» внеску, в т.ч. Сліпу, у АСК «Укррічфлот» не збереглися.
01.02.2001 Компанія та Завод уклали Угоду про порядок повернення внеску до статутного фонду у вигляді прямої інвестиції, відповідно до якої основні засоби, зазначені у п. 1 цієї Угоди, за винятком оборотних та основних засобів, необхідних для погашення заборгованості товариства перед його кредиторами, підлягали вилученню і безоплатному поверненню засновнику (позивачу) як внесок (пряма інвестиція) до статутного фонду товариства, що ліквідується.
01.02.2001 Компанія та ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» також уклали Акт повернення частки (основних засобів) Заводу у зв'язку з ліквідацією товариства. В переліку основних засобів, що повертались ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» позивачу, зазначено таке майно, як Сліп інв. №0078.
Також 01.02.2001 складено та підписано акт прийняття-передачі основних засобів АСК «Укррічфлот» у користування філії АСК «Укррічфлот» «Запорізький суднобудівельний-судноремонтний завод», відповідно до якого у користування філії були передані основні засоби, зокрема, Сліп (інв. №0078).
На думку позивача, зазначені документи беззаперечно підтверджують набуття Компанією права власності на спірне нерухоме майно в результаті внесення цілісного майнового комплексу, до складу якого входив і Сліп, до статутного капіталу.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, Сліп, що знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Глісерна, буд. б/н, право власності на який зареєстровано за державою в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, та Сліп Г-150 інв. №0078, що знаходиться за адресою: м. Запоріжжя, вул. Глісерна, 14, є одним й тим самим об'єктом. Зазначена обставина сторонами не заперечується.
08.05.1992 відповідно до спільного протоколу ФДМУ та Міністерства України у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва затверджено Концепцію перетворення Українського міжгалузевого державного об'єднання річкового флоту «Укррічфлот» в процесі приватизації.
Згідно із затвердженою Концепцією наказом ФДМУ №477 від 10.11.1992 «Про перетворення підприємств і організацій Українського міжгалузевого державного об'єднання річкового флоту «Укррічфлот» в акціонерні товариства» вирішено створити на базі державного майна транзитного (магістрального) флоту, головного підприємства, 20 підприємств та структурних одиниць «Укррічфлот» (додаток № 1) Державну акціонерну судноплавну компанію «Укррічфлот», до складу якої увійшов Запорізький річковий порт (п. 19 додатку № 1), а також створено на базі інших підприємств окремі акціонерні товариства, перелік яких наведений у додатку № 2.
ФДМУ був органом приватизації АСК «Укррічфлот».
Наявний у матеріалах справи аудиторський висновок від 15.08.2000, складений ТОВ Аудиторська фірма «Правекс-аудит» про визначення вартості об'єктів нерухомості, які увійшли до статутного фонду АСК «Укррічфлот» станом на 01.09.1992, а також порядок і своєчасність їх взяття на бухоблік, свідчить, що згідно з первинними документами бухгалтерського обліку за станом на 01.09.1992 до статутного фонду АСК «Укррічфлот» увійшли об'єкти нерухомості, що знаходились на балансі дочірніх підприємств Компанії, зокрема на балансі Дочірнього підприємства «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод» у кількості 25 об'єктів.
У складі аудиторського висновку наявна виписка з відомості розрахунку вартості будівель, споруд і передавального обладнання станом на 01.09.1992, 000177333 АСК «Укррічфлот». У позиціях з 84 по 108 (25 об'єктів, а саме 23 будівлі, 1 будка та 1 склад), наведені відомості щодо нерухомості Дочірнього підприємства «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод», серед яких спірний об'єкт - Сліп (інв. №0078) 1951 року відсутній.
Наявна у складі аудиторського висновку виписка з інвентаризаційного опису основних засобів АСК «Укррічфлот» станом на 01.09.1992 свідчить, що за Компанією обліковується нерухомість Дочірнього підприємства «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод» у позиціях з 84-108 (25 об'єктів), а саме 23 будівлі, 1 будка та 1 склад, і таке нерухоме майно як Сліп (інв. №0078) 1951 року побудови у даному описі також відсутній.
Вказані виписки підписані віце-президентом, головним бухгалтером та начальником служби цінних паперів та корпоративного розвитку АСК «Укррічфлот».
ФДМУ наказом №217 від 25.02.1997 «Про інвентаризацію та оцінку майна, що не увійшло до статутного фонду АСК «Укррічфлот» доручив Департаменту реформування власності та Департаменту систем продажу акцій провести інвентаризацію державного майна, що знаходиться у даний час на балансі Компанії і не входить до її статутного фонду.
ФДМУ надав копію протоколу №2 від 12.01.1998 комісії з інвентаризації державного майна, що не увійшло до статутного фонду АСК «Укррічфлот» і знаходиться на балансі Компанії та її дочірніх підприємств, в якому відсутнє майно з назвою «Сліп» та місцезнаходженням: м. Запоріжжя, вул. Глісерна.
З наявної у справі копії Інвентаризаційної відомості основних засобів /будівель, споруд, транспортних засобів та передавальних засобів/ Запорізького суднобудівельного заводу станом на 1.09.1992 вбачається, що на балансі Запорізького суднобудівельного заводу на вказану дату перебував Сліп (інв. №0078) 1951 року побудови.
В подальшому, 21.08.2000 за підписом заступника Голови Фонду державного майна України В. Васильєва складено Перелік нерухомого державного майна, що передавалося у власність відкритому акціонерному товариству «Акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот», у якому визначено, що згідно з наказом «Про перетворення підприємств і організацій Українського міжгалузевого державного об'єднання річкового флоту «Укррічфлот» в акціонерне товариство» №477 від 10.11.1992 ФДМУ передав ВАТ «АСК «Укррічфлот» об'єкти нерухомості, визначені у вказаному Переліку.
У пунктах з 83 по 107 (25 об'єктів, кількість яких відповідає відомостям аудиторського висновку) вказаного документа наведено перелік майна Дочірнього підприємства «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод», переданого у власність ВАТ «АТ «АСК «Укррічфлот», у складі якого «Сліп» (інв. №0078) 1951 року побудови у місті Запоріжжя по вул. Глісерній відсутній.
Сліп Г-150 (інв. №0078) є гідротехнічною спорудою, яку включено до бази даних гідротехнічних споруд за № ГТС-2033, про що Регістром судноплавства України видано відповідну довідку №СР-102-4-128-13 від 05.08.2013.
3. Короткий зміст судових рішень у справі
3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення аргументоване тим, що на момент створення Відкритого акціонерного товариства «АСК «Укррічфлот» гідротехнічні споруди належали до об'єктів державної власності, приватизація яких заборонена Законом України «Про приватизацію державного майна», та знаходилися в управлінні Мінтрансзв'язку згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України №29-р від 25.01.2006 (аналогічний висновок міститься в постанові Вищого господарського суду України від 02.04.2014 у справі №910/13850/13 за позовом ПАТ «Судноплавна компанія «Укррічфлот» до Мінінфраструктури, ФДМУ, ДП «Адміністрація річкових портів» та ДП «Херсонський морський торговельний порт» про встановлення сервітуту).
Додатком № 1 до Декрету Кабінету Міністрів України №26-92 крім 31.12.1992 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» було визначено, що не допускається приватизація меліоративних та захисних споруд і водосховищ, портових споруд (п. п. 17, 22).
Відповідно, позивач не міг набути Сліп Г-150 інв. №0078 внаслідок приватизації та включити його до статутного фонду акціонерного товариства під час приватизації.
Таким чином, позивач набув право власності виключно на те державне майно, яке було передано у власність за Переліком нерухомого державного майна, що передавалося у власність відкритому акціонерному товариству «Акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот».
У зазначеному Переліку нерухомого майна відсутня інформація про передачу до статутного фонду ВАТ «АСК «Укррічфлот» Сліпу, інв. №0078, розташованого у м. Запоріжжя по вул. Глісерна.
Отже, Сліп Г-150, інв. №0078, був побудований за часів колишнього СРСР, не підлягав приватизації і не передавався Фондом державного майна Україну у власність позивачу.
Доказів зворотного позивач суду не надав, в т.ч. і правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності позивача на спірне майно, його придбання або будівництво. Також позивач не надав суду доказів того, в який саме спосіб і на підставі якого документа підтверджується передача засновником до статутного фонду позивача спірного об'єкта нерухомого майна, а також не зазначено до якого саме переліку, затвердженого ФДМУ було включено спірний об'єкт, як такий, що передано позивачу до статутного фонду, як і не надано вказаного переліку в якості доказу.
З наданої позивачем балансової довідки № 1-4/1124 від 03.08.2023 вбачається, що станом на 03.08.2023 на балансі АСК «Укррічфлот» обліковується гідротехнічні споруди, зокрема, Сліп Г-150 під інв. № 0078 за адресою: м. Запоріжжя, вул. Глісерна,14.
Разом із тим, оскільки в результаті приватизації позивач міг бути власником виключно того майна, яке передано його засновником, а Перелік нерухомого майна від 21.08.2000, що передається у власність Відритому акціонерному товариству «Акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот» не містить інформації про передачу до статутного фонду ВАТ «АСК «Укррічфлот», гідротехнічної споруди - Сліп, інв. № 0078, 1951 року побудови, є підстави для висновку, що позивачем обліковується на балансі державне майно, яке не передавалось йому у власність засновником.
Перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності.
Посилання позивача на складені 01.02.2001 між ним та ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» акт повернення частки (основних засобів) у зв'язку з ліквідацією останнього та акт прийняття-передачі основних засобів АСК «Укррічфлот» у користування філії АСК «Укррічфлот» «Запорізький суднобудівельний-судноремонтний завод», відповідно до якого у користування філії були передані основні засоби, зокрема, Сліп (інв. № 0078) не прийняті судом до уваги, оскільки як зазначає сам позивач у нього відсутні документи, які б підтверджували внесення позивачем до статутного фонду ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» внеску, в тому числі Сліпу, та відповідно до суду позивачем не подані. Більш того, спірний Сліп не міг бути внесений позивачем до статутного фонду ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод», оскільки як встановлено судом цей Сліп не був внесений до статутного фонду позивача під час приватизації.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилається на необхідність захисту його прав шляхом скасування державної реєстрації інформації про державне майно, скасування державної реєстрації права власності держави на майно та витребування цього майна. Однак за встановлених обставин позивач просить захистити його права, факт порушення яких судом не встановлений. Зазначене є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
3.2. Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 стягнуто з Компанії на користь Адміністрації 14 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Суд встановив, що наявними у матеріалах справи документами підтверджується факт надання правничої допомоги Адміністрації на погоджену між клієнтом та адвокатом суму у розмірі 14.000,00 грн. Оскільки Адміністрація підтвердила правовий статус адвоката, співмірність розміру витрат з наданими послугами, суд дійшов висновку, що відповідно до ст. 129 ГПК України витрати Адміністрації на правову допомогу покладаються на позивача повністю в сумі 14 000,00 грн.
3.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 у справі №910/9126/24 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із аргументами суду першої інстанції, а також зазначив, що у 1996 році відбулося створення підприємства ЗАТ Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» і засновник ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» було АСК «Укррічфлот», яке згідно з установчим договором від 26.07.1996 про створення ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод» та актом від 28.08.1996 вніс до статутного фонду Запорізького суднобудівельного судноремонтного заводу внесок (пряму інвестицію), колегія суддів зазначає, що жодних доказів на підтвердження обставин передачі будь-якого майна, в т.ч. і спірного Об'єкта вказаному товариству позивач не надав. Крім того, за відсутності у Компанії правомочностей щодо розпорядження державним майном, Сліп інв. № 0078 (Сліп не був внесений до статутного фонду позивача під час приватизації) Сліп не міг бути внесений позивачем до статутного фонду ЗАТ «Запорізький суднобудівельний судноремонтний завод». Водночас в жодному з наданих позивачем документів та Переліку ФДМУ від 21.08.2000 немає відомостей про те, що засновником позивача, ФДМУ позивачу було передано у власність державне майно, Сліп у місті Запоріжжя по вул. Глісерна.
Щодо посилань скаржника на висновок експерта №01/11-24 за результатами проведення судової економічної експертизи, складений 22.11.2024, суд зазначив, що такий висновок не є тим доказом, який беззаперечно свідчив би про повну хронологію обставин набуття позивачем права власності на спірний Сліп (починаючи від створення на базі державного майна транзитного (магістрального) флоту, головного підприємства, 20 підприємств та структурних одиниць «Укррічфлот», Державної акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот», до складу підприємства якої увійшов «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод»).
В частині оскарження додаткового рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що розмір заявлених витрат на правову (правничу) допомогу у сумі 14 000,00 грн відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати мають характер необхідних і співмірні з виконаною роботою у суді першої інстанції. Зазначена у актах приймання-передачі вартість наданих послуг відповідає вартості таких послуг, узгодженій сторонами у договорі з урахуванням додаткової угоди до нього. Надання послуг підтверджується наявними у справі матеріалами (протоколами судових засідань, поясненнями Адміністрації, договором та додатковою угодою до нього, актами виконаних робіт (наданих послуг), рахунками). Підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, наведених Компанією у клопотанні, суд не вбачав.
Щодо доводів Компанії про те, що у наданих Адміністрацією актах прийому-передачі наданих послуг (окремого обсягу) не вказано детальний опис робіт (наданих послуг), колегія суддів зазначила, що такої інформації достатньо для розуміння наданої адвокатом послуги. Крім того, яка саме додаткова інформація з цього приводу мала би бути зазначена у таких актах, але у них (актах) відсутня, Компанія у клопотанні та апеляційній скарзі не зазначала, а тому суд не міг надати оцінку відповідним доводам.
Щодо доводів клопотання та апеляційної скарги про те, що представництво Адміністрації у справі №910/9126/24 мало здійснюватись у порядку самопредставництва і виконання начальником юридичної служби Адміністрації Сербуловим О.В. своїх посадових обов'язків, колегія суддів звертається до висновків Верховного Суду у постанові від 09.07.2020 у справі №826/15943/17. У зазначеній постанові Верховний Суд виснував, «що адвокат може представляти юридичну особу, з якою він перебуває у трудових відносинах, за умови укладення з такою юридичною особою договору про правову допомогу з дотриманням усіх вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Укладення юридичною особою договору про правову допомогу зі своїм штатним працівником, який одночасно є адвокатом, не суперечить чинному законодавству України».
3.4. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 стягнуто з Компанії на користь Адміністрації 4 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Додаткова постанова аргументована тим, що розмір заявлених витрат на правову (правничу) допомогу у сумі 4 000,00 грн відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати мають характер необхідних і співмірних з виконаною роботою. Зазначена у актах приймання-передачі вартість наданих послуг відповідає вартості таких послуг, узгодженій сторонами у договорі з урахуванням додаткової угоди до нього.
Надання послуг підтверджується наявними у справі матеріалами (протоколами судових засідань, договором та додатковою угодою до нього, актами виконаних робіт (наданих послуг), рахунками, платіжними інструкціями). Підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, наведених Компанією у клопотанні, суд апеляційної інстанції не вбачав.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. Компанія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2025 в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 у справі №910/9126/24, постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2025, додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу та відмовити у стягненні таких витрат.
Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник зазначає, що судами не враховано висновки Верховного Суду:
- щодо набуття акціонерним товариством права власності на майно передане до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства державою - висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, з урахуванням їх уточнення ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 917/2033/21;
- щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів - висновки викладені в постановах Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 910/8493/22, від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, від 27.06.2024 у справі № 910/24368/14, від 12.09.2024 у справі № 910/3992/23, від 22.12.2020 у справі № 923/705/18;
- щодо висновку експерта у господарській справі як одного із джерел одержання доказів - висновки викладені в постанові Верховного Суду Касаційного господарського суду від 26.11.2020 у справі № 910/2318/16, в постанові Верховного Суду Касаційного господарського суду від 16.03.2023 у справі № 925/400/21;
- щодо застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практики Європейського суду з прав людини, як джерела права - висновки викладені в постановах Верховного Суду Касаційного цивільного суду від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц та від 15.01.2020 у справі № 754/613/18-ц;
- щодо застосування положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в частині того, що реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації - висновки викладені в постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду Касаційного господарського суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
- щодо віднесення певного майна до об'єктів нерухомого майна та віднесення певного майна до категорії головна річ чи приналежність - висновки викладені в постанові Верховного Суду Касаційного господарського суду від 20.01.2021 у справі № 924/147/19.
Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» № 2163-XII від 04.03.1992, у редакції Закону від 15.01.1993 в частині відсутності або наявності законодавчих заборон на приватизацію гідротехнічних споруд та/або на включення гідротехнічних споруд до статутних фондів акціонерних товариств або на приватизацію в цей період. При цьому суди посилаються саме на норми Закону № 2163-XII в редакції від 20.03.1997, який не підлягає застосуванню, оскільки на час приватизації спірного майна (1993 рік) вказаної норми не існувало.
Позивач стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо переліку документів, які станом на 1993 рік, на момент створення, державної реєстрації та формування статутного капіталу юридичної особи Позивача, підтверджували б передачу певного майна до статутного фонду юридичної особи, створеної в процесі приватизації.
В частині оскарження додаткового рішення та додаткової постанови скаржник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах та додаткових постановах Верховного Суду від 20.11.2018 по справі №910/23210/17 та від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, від 13.12.2018 у справі №816/2096/17, від 16.05.2019 у справі №823/2638/18, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 26.02.2020 у справі № 910/14371/18, від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15ц, від 05.03.2020 у справі № 911/471/19.
Сербулов О.В. є особою, яка входить до штату працівників ДП «Адміністрація річкових портів» та займає посаду начальника юридичної служби ДП «Адміністрація річкових портів». З урахуванням займаної Сербуловим О.В. посади та, у Позивача наявні підстави стверджувати, що представництво Третьої особи-1 по справі № 910/9126/24 мало здійснюватись у порядку самопредставництва і виконання начальником юридичної служби Третьої особи-1 Сербуловим О.В. своїх посадових обов'язків.
Надані Третьою особою-1 акти прийому- передачі наданих послуг (окремого обсягу) суперечать як частині третій статті 126 ГПК України, так і п. 6.8 Договору про надання правової (правничої) допомоги від 06.01.2019 щодо необхідності зазначення в актах детального опису (переліку) наданої правничої допомоги.
4.3. У відзивах на касаційну скаргу Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України та Державне підприємство «Адміністрація річкових портів» вказують на безпідставність доводів скаржника та просять залишити без змін оскаржені судові рішення.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.3. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України
У межах зазначеної підстави, скаржник посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (з урахуванням уточнення ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 917/2033/21), від 07.06.2023 у справі № 910/8493/22, від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, від 27.06.2024 у справі № 910/24368/14, від 12.09.2024 у справі № 910/3992/23, від 22.12.2020 у справі № 923/705/18, від 26.11.2020 у справі № 910/2318/16, від 16.03.2023 у справі № 925/400/21; від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц та від 15.01.2020 у справі № 754/613/18-ц, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 20.01.2021 у справі № 924/147/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Колегія суддів зауважує, що у справі № 910/9126/24, яка переглядається, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог, в першу чергу, внаслідок ненадання належних та допустимих доказів на підтвердження обставин передачі спірного майна (Сліп) позивачу.
У справі №917/1212/21 cпірні правовідносини виникли стосовно визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус і блок обслуговуючих приміщень, наказу щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником у частині зобов'язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником, визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна та витребування майна з чужого незаконного володіння. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання, чи відбувається зміна державної форми власності виключно шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, адже Закон України "Про приватизацію державного майна" не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що державне майно, яке передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю.
Однак, як зазначалося вище, у справі яка переглядається, позивачем не доведено обставин набуття саме спірного майна в процесі приватизації і обставин передачі такого майна до статутного фонду також не встановлено, а тому колегія суддів відхиляє посилання скаржника на висновок, викладений у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20.11.2024 повернула Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду справу № 917/2033/21 за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури до державного реєстратора Сухинівської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області Письмака Артема Олександровича, Акціонерного товариства «Укрпошта», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду державного майна України, про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію, припинення права власності, визнання права власності за державою за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.07.2024, яку було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 4 статті 302 ГПК для уточнення висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21.
У зв'язку із цим, відсутні підстави стверджувати, що судами не враховано висновки, викладені в ухвалі від 20.11.2024 у справі № 917/2033/21.
Щодо неврахування висновків про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 910/8493/22, від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, від 27.06.2024 у справі № 910/24368/14, від 12.09.2024 у справі № 910/3992/23, від 22.12.2020 у справі № 923/705/18.
У контексті зазначених посилань, скаржник стверджує, що суди безпідставно зазначили про необхідність надання доказів того, в який саме спосіб і на підставі якого документу підтверджується передача засновником до статутного фонду позивача спірного майна, а також застосування судами норм права, яких не існувало на момент проведення приватизації АСК «Укррічфлот».
Стосовно зазначеного Верховний Суд зауважує, що суди надаючи оцінку доказам, які наявні в матеріалах справи, не вбачали підтвердження доводів позивача щодо набуття ним спірного майна. Зокрема, позивач не довів, що спірне майно (Сліп) було належним чином передано йому в процесі приватизації. Так, суди враховували, що наявні докази, які вказують на те, що спірне майно не було передано до статутного капіталу позивача, а водночас інших доказів, які б могли підтвердити протилежне надано не було. Тобто, суди вказали на відсутність будь-яких фактичних доказів набуття позивачем спірного майна, а не визначали про необхідність наявності у АСК «Укррічфлот» акта приймання-передачі, як єдиного документа на підтвердження зазначених обставин.
Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій вказали на те, що відповідно до Додатку № 1 до Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» не допускається приватизація меліоративних та захисних споруди і водосховищ, портових споруд, а тому позивач не міг набути Сліп Г-150 інв. №0078 внаслідок приватизації та включити його до статутного фонду акціонерного товариства під час приватизації.
Саме вказані мотиви є одними із основних у оскаржених рішень, однак стверджуючи про неврахуванням судами висновків Верховного Суду щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, скаржник не наводить обґрунтованих доводів на спростування зазначеного, як і не спростовує визначену заборону на приватизацію портових споруд.
У контексті посилань на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 910/2318/16, від 16.03.2023 у справі № 925/400/21, скаржник вважає, що наданий ним висновок експерта є одним із доказів, який у сукупності з іншими доказами підтверджує, що спірне майно було набуте в процесі процедури приватизації.
Верховний Суд звертає увагу на те, що у наведених постановах, зокрема, зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суд має у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Так, стосовно посилань позивача на висновок експерта № 01/11-24 за результатами проведення судової економічної експертизи, складеного 22.11.2024, суд апеляційної інстанції навів мотиви з яких такий висновок ним не враховано. Зокрема, суд зазначив, що зважаючи на встановлені у справі обставини, надані у матеріали справи докази, а також документи, які Компанія надавала експерту (перелік яких різниться від переліку документів, досліджених судом, та не охоплює весь їх обсяг), наданий висновок експерта №01/11-24 не є тим доказом, який беззаперечно свідчив би про повну хронологію обставин набуття позивачем права власності на спірний Сліп (починаючи від створення на базі державного майна транзитного (магістрального) флоту, головного підприємства, 20 підприємств та структурних одиниць «Укррічфлот», Державної акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот», до складу підприємства якої увійшов «Запорізький суднобудівельно-судноремонтний завод»)
За таких обставин, Верховний Суд не убачає підстав вважати, що під час розгляду справи № 910/9126/24 не враховано висновки, викладені у постановах від 26.11.2020 у справі № 910/2318/16, від 16.03.2023 у справі № 925/400/21, оскільки висновок експерта № 01/11-24 оцінено у контексті спірних правовідносин, а суд касаційної інстанції, з огляду на повноваження, передбачені приписами статті 300 ГПК України, позбавлена можливості здійснювати переоцінку такого доказу.
Щодо посилань скаржника постанову Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 924/147/19, колегія суддів звертає увагу на таке.
Предметом розгляду у цій справі був позов ТОВ "Хмельницьке підприємство "Облагропостач" до Комунального підприємства Сахновецької сільської ради та ПП "Кармель" про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про внесення змін до запису про право власності № 24902575, яким, за посиланням позивача, шляхом внесення зміни до вказаного запису, зареєстровано право власності за ПП "Кармель" на рампу та асфальтну площадку, проте, зазначені об'єкти не входили до нерухомого майна - господарського приміщення, на яке за ПП "Кармель" було визнано право власності на підставі рішення Господарського суду Хмельницької області від 27.10.2004 у справі №19/3820. Так, у постанові Верховного Суду, серед іншого, зазначено, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що рампа та асфальтове покриття є складовими частинами об'єкта нерухомості - господарського приміщення і у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно даному об'єкту присвоєно один реєстраційний номер, а рампа та асфальтове покриття не реєструвались окремо в цьому реєстрі. Саме на зазначені мотиви посилається скаржник в межах підстави касаційного оскарження. Водночас, колегія суддів зауважує, що на відміну від справи № 924/147/19, суди попередніх інстанцій у межах наявних доказів не встановили обставин, з яких слідує, що Сліп є складовою іншого об'єкта. Крім того, вказані мотиви, наведені у постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 924/147/19, не містять висновку, який би був застосовний до спірних правовідносин.
Посилаючись на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 460/762/16-ц та від 15.01.2020 у справі № 754/613/18-ц щодо застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, скаржник стверджує, що намагання будь-яких осіб поставити під сумнів право власності АСК «Укррічфлот» на майно, що було передано засновником до статутного фонду компанії порушує вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Однак, колегія суддів зауважує, що у справі № 910/9126/24 саме позивач не довів, на підставі наданих доказів, набуття ним права власності на спірне майно. Так, за відсутності належного підтвердження набуття права на Сліп, за захистом якого і звернувся скаржник, колегія суддів не убачає підстав, з огляду на повноваження суду касаційної інстанції, стверджувати, що відбулося непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном.
У контексті посилань на висновки Верховного Суду, наведені у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, скаржник зауважує, що державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідно перш за все встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою для виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Однак, вказані доводи фактично стосуються заперечень набуття відповідачем права власності на спірне майно. Однак, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що саме позивач не довів набуття ним права власності на Сліп. Тобто, саме скаржник не довів підставу, на якій він набув таке право,
Згідно з частинами першою, другою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Кожна особа має право в порядку, встановленому процесуальним законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.
Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови в позові.
У справі № 910/9126/24 саме позивач не довів наявність у нього порушеного права і зазначене є підставою для відмови у задоволенні позову з огляду на фактичні обставини, які встановлені судами.
За таких обставин, оскільки посилання скаржника на висновки Верховного Суду не підтверджують помилковості застосування судами норм права, колегія суддів вважає, що підстава оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилася.
5.4. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України
Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Скаржник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» № 2163-XII від 04.03.1992, у редакції Закону від 15.01.1993 в частині відсутності або наявності законодавчих заборон на приватизацію гідротехнічних споруд та/або на включення гідротехнічних споруд до статутних фондів акціонерних товариств або на приватизацію в цей період.
Як вже зазначалося вище, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій вказали на те, що відповідно до Додатку № 1 до Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» не допускається приватизація меліоративних та захисних споруди і водосховищ, портових споруд, а тому позивач не міг набути Сліп Г-150 інв. №0078 внаслідок приватизації та включити його до статутного фонду акціонерного товариства під час приватизації.
Тобто, хоча у судових рішень наведено посилання на приписи статті 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», однак з мотивувальних частин вбачається чітке обґрунтування обставин, з яких суди дійшли висновку про відмову у позову, а саме ненадання позивачем доказів, які б могли підтвердити передачу спірного майна до статутного фонду у процесі приватизації, а також заборона приватизації портових споруд, передбачена Декретом від 31.12.1992 № 26-92. Оскільки саме зазначені ключові мотиви скаржником не спростовані, колегія суддів не убачає підстав для формування висновку Верховного Суду саме щодо застосування статті 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств».
Крім того, скаржник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо переліку документів, які станом на 1993 рік, на момент створення, державної реєстрації та формування статутного капіталу юридичної особи Позивача, підтверджували б передачу певного майна до статутного фонду юридичної особи, створеної в процесі приватизації.
Однак, вказане формулювання фактично не стосується необхідності викладення висновку щодо певної норми права.
Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За змістом статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За змістом статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Рішення господарського суду має ґрунтуватися на оцінці наданих учасниками справи доказів у підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Таким чином, саме з огляду на докази, які подані сторонами у передбачений ГПК України спосіб, суд має можливість встановити обставини, які є ключовими для кожної справи. Водночас, у справі № 910/9126/24 позивач, як встановили суди попередніх інстанцій, не надав докази, які б підтверджували набуття ним права власності на спірне майно, а тому Верховний Суд, з огляду на принципи змагальності та диспозитивності, не убачає підстав для визначення переліку доказів які позивач мав надати для підтвердження власної позиції.
За таких обставин, Верховний Суд вважає, що підстава оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилася.
5.5. Щодо додаткового рішення та додаткової постанови колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).
Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 126 ГПК України).
У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанови Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 753/15687/15-ц, від 06.06.2019 у справі № 752/4513/17, додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою ЄСПЛ заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
(Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20.11.2018 по справі №910/23210/17 та від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17).
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим у частині п'ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії/ бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев'ятої статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат, як вже зазначалося, покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п'ятої, шостої статті 126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на послуги адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 в справі № 826/1216/16 (на яку посилається скаржник) вказано, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Подібний висновок наведений у додатковій постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15ц.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям (аналогічний висновок наведений у додатковій постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі №911/471/19).
У постановах Верховного Суду від 13.12.2018 у справі №816/2096/17, від 16.05.2019 у справі №823/2638/18, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 26.02.2020 у справі № 910/14371/18 зазначено, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою
Так, в межах оскарження розподілу витрат на правничу допомогу, скаржник стверджує, що надані Третьою особою-1 акти прийому- передачі наданих послуг (окремого обсягу) суперечать вимогам щодо необхідності зазначення в актах детального опису (переліку) наданої правничої допомоги.
Так, відхиляючи аналогічні доводи скаржника, суд апеляційної інстанції вказав, що що у наданих Адміністрацією актах прийому-передачі наданих послуг (окремого обсягу) не вказано детальний опис робіт (наданих послуг), колегія суддів зазначила, що такої інформації достатньо для розуміння наданої адвокатом послуги. Крім того, яка саме додаткова інформація з цього приводу мала би бути зазначена у таких актах, але у них (актах) відсутня, Компанія у клопотанні та апеляційній скарзі не зазначала, а тому суд не міг надати оцінку відповідним доводам.
Крім того, Верховний Суд у контексті вказаних обставин зауважує, що у постанові 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 (на яку посилається і сам скаржник), Велика Палата Верховного Суду зауважила, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Таким чином, позивач заперечуючи щодо розміру заявлених витрат на правничу допомогу, міг наводити аргументи на спростування того, що такий розмір відповідає критеріям співмірності, розумності, реальності, обсягу наданих послуг. Водночас, як зауважили суди, підтверджується факт надання правничої допомоги Адміністрації на погоджену між клієнтом та адвокатом суму, відповідні витрати є співмірними з наданими послугами, відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру.
Водночас доводи скаржника про те, що представництво Третьої особи-1 по справі № 910/9126/24 мало здійснюватись у порядку самопредставництва і виконання начальником юридичної служби Третьої особи-1 Сербуловим О.В. своїх посадових обов'язків, колегія суддів відхиляє. Так, у постановах Верховного Суду від 05.07.2022 у справі № 910/10507/21, від 09.07.2020 у справі № 826/15943/17, від 16.11.2022 у справі № 906/513/18, додатковій постанові від 29.05.2025 у справі № 906/960/24 та інших неодноразово зазначалося, що адвокат може представляти юридичну особу, з якою він перебуває у трудових відносинах, за умови укладення з нею договору про правову допомогу, з дотриманням усіх вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Укладення юридичною особою договору про правову допомогу зі своїм працівником, який одночасно є адвокатом, не суперечить чинному законодавству України.
5.6. Колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "суду факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
5.7. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржника щодо неправильного застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права не знайшли підтвердження в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів не убачає підстав для скасування судових рішень у справі № 910/9126/24.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд
6.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.2. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржені у справі судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані рішення, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Судноплавна компанія «Укррічфлот» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.01.2025, постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2025 у справі № 910/9126/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді І. С. Міщенко
О. В. Случ