02 жовтня 2025 року справа №500/774/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Кавійчик Віти Петрівни на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі № 500/774/25 (головуючий І інстанції Тарасенко І.М.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії.
Позивач просив суд: 1) визнати бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області щодо розгляду заяв ОСОБА_1 щодо надання матеріальної допомоги за 2024 рік для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати протиправною і дискримінаційною; 2) зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу за 2024 рік для вирішення соціально-побутових питань; 3) стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з судового збору, витрати на професійну правничу допомогу та моральну шкоду.
В обґрунтування позову зазначив, що перебуває з 30 березня 2017 року у трудових відносинах з відповідачем. 25 березня та 13 квітня 2024 року позивачем була написана заява, у якій він просив надати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, проте ці заяви було проігноровано.
Не погодившись з такою бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, передано на розгляд Донецькому окружному адміністративному суду за підсудністю.
14 березня 2025 року ухвалою Донецького окружного адміністративного суду відкрито провадження по справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі № 500/774/25 у задоволенні позову - відмовлено.
Представник позивача не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги наведені доводи, які за суттю та змістом відтворюють позовну заяву. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
04 вересня 2025 року представником позивача надано додаткові пояснення у справі.
09 вересня 2025 року відповідачем надано заперечення на додаткові пояснення представника позивача.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , з 30 березня 2017 року перебуває у трудових відносинах з Головним управлінням Держгеокадастру у Донецькій області на посаді начальнику відділу № 3 управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області та має статус державного службовця.
Відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, код ЄДРПОУ 39767332, здійснює свою діяльність відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 23 грудня 2021 року № 603 (у редакції наказу від 8 березня 2023 року № 85). Як територіальний орган Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Головне управління виконує визначені законодавством повноваження в межах Донецької області.
25 березня та 13 квітня 2024 року позивач подав на ім'я в.о. Начальника Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області Рєпіної В.А., у яких просив надати йому матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Проте позивачу на протязі 2024 року не було виплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Отже, позивач вважає свої права порушеними, у зв'язку із чим звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зазначає наступне.
Спірним питанням даної справи є правомірність дій Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області щодо не виплати позивачу матеріальної допомоги за 2024 рік для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних приватних закладів для догляду непрацездатними.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України “Про державну службу», Заробітна плата державного службовця складається з:
1) сталої заробітної плати - посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця;
2) варіативної заробітної плати - премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, місячної або квартальної премії.
Стала заробітна плата державного службовця є фіксованою виплатою та основною винагородою за виконання посадових обов'язків, яка гарантується цим Законом.
Варіативна заробітна плата залежить від особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу, є винагородою за ініціативну роботу, своєчасне і якісне виконання завдань, виконання додаткового обсягу завдань.
Державний службовець може отримувати гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством.
Гарантійні та компенсаційні виплати встановлюються державним службовцям незалежно від їхньої заробітної плати, не входять до її сталої або варіативної складової та не враховуються при формуванні фонду сталої та варіативної заробітної плати. Такі виплати є частиною державних гарантій, спрямованих на компенсацію витрат, що виникають у зв'язку з виконанням службових обов'язків або реалізацією спеціального правового статусу державного службовця.
До гарантійних та компенсаційних виплат належать: компенсація у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань; грошова допомога, що виплачується з наданням щорічної основної відпустки; інші гарантійні та компенсаційні виплати, встановлені законодавством.
Відповідно до ч. 3 ст. 50 Закону України “Про державну службу», До премій державного службовця належать:
1) премія за результатами щорічного оцінювання службової діяльності;
2) місячна або квартальна премія відповідно до особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу.
Загальний розмір премій, передбачених цією частиною, які може отримати державний службовець за рік, не може перевищувати 30 відсотків фонду його сталої заробітної плати за рік.
Розмір місячної премії державного службовця не може перевищувати 30 відсотків розміру його посадового окладу за фактично відпрацьований час протягом місяця, за який виплачується премія. Розмір квартальної премії не може перевищувати 90 відсотків розміру його посадового окладу за фактично відпрацьований час протягом кварталу, за який виплачується премія.
Відповідно до ч. 2 ст. 54 Закону України “Про державну службу», державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Відповідно до ч. 2 Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, державним службовцям матеріальна допомога може надаватися один раз на рік у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати, на підставі особистої заяви у порядку, затвердженому керівником державної служби.
Відповідно до ч. 3 Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.
Матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань для державних службовців не носить обов'язкового характеру і виплачуються тільки в разі прийняття відповідного рішення керівником цього органу в розмірі, що не повинен перевищувати середньомісячну зарплату.
Тобто, надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є правом керівника державної служби у державному органі, а не його обов'язком.
Оскільки, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не є складовою заробітної плати, а є соціальною гарантією держави, та це необов'язкова виплата, яка надається окремому працівнику на підставі його заяви, але за власним рішенням керівника.
Вищевказана матеріальна допомога не входить до заробітної плати відповідно до Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстатистики від 13.01.2004 року № 5 (зі змінами), хоча й виплачується за рахунок фонду оплати праці установи, тобто, матеріальна допомога для вирішення соціально - побутових питань не гарантується державному службовцю жодним нормативно - правовим актом, в тому числі Конституцією, оскільки ч. 2 ст. 54 Закону України № 889 передбачає лише можливість її отримання.
Крім того, п. 30 ст. 2 Бюджетного кодексу України надається визначення терміну кошторис - основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Згідно з положеннями ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Відповідно до ч.1 ст. 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.
Згідно з ч. 1, 12 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, відповідно до норм Бюджетного кодексу України, пунктів 2, 3 Порядку № 500, фонд оплати праці у державному органі затверджується на бюджетний період (з 01 січня кожного року по 31 грудня того ж року) відповідно до кошторису установи, а виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань здійснюється один раз на рік у межах відповідних бюджетних асигнувань, що мають кількісні, часові та цільові обмеження (виплата провадиться у поточному році і за поточний рік).
Здійснення виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за інші роки (поза межами бюджетного періоду) Порядком № 500 не передбачено.
Отже, допомога для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язковою виплатою і виплачується один раз на рік на підставі заяви працівника, за наявності коштів, в межах затверджених обсягів фонду оплати праці на відповідний бюджетний рік.
Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постановах від 29.09.2022 року у справі № 420/7083/21, від 11.11.2020 року у справі № 500/1022/19, від 27.06.2019 року у справі № 809/3057/15.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не порушено чинне законодавства, щодо не виплати позивачу матеріальної допомоги.
Крім того, суд зазначає, що виплата матеріальної допомоги була і залишається дискреційним повноваженням органу державної влади
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 233/2084/17 (№ К/9901/2399/17), де зазначено, що втручання суду в питання реалізації дискреційних повноважень державного органу можливе лише у разі, якщо таке повноваження реалізоване з порушенням закону або принципу рівності. У даному випадку позивач не довів наявності порушень, що виключає можливість задоволення його позовних вимог.
Посилання ж позивача на принцип “легітимних очікувань» є необґрунтованим, оскільки рішення про виплату матеріальної допомоги є виключним дискреційним повноваженням державного органу, а відсутність нормативних змін не є безумовною підставою для її отримання. Відповідно, вимоги позивача щодо примусового зобов'язання відповідача здійснити виплату матеріальної допомоги є безпідставними та такими, що не можуть бути задоволені.
Суд зазначає, що посилання позивача на позицію Верховного суду в рішенні № 620/17864/21, як на практику для вирішення його спору з відповідачем, є помилковим, оскільки вказана справи стосується поліцейських, оскільки Державна служба та служба в поліції регулюються різними законами з різними підходами до соціальних гарантій; матеріальна допомога державним службовцям не є обов'язковою та виплачується лише за рішенням керівника органу і за умови наявності економії фонду оплати праці; матеріальна допомога поліцейським є гарантованою, оскільки виплачується незалежно від фінансового стану органу.
У справі № 620/17864/21 позиція суду була сформована з урахуванням специфіки діяльності поліцейських. Ця категорія має особливий статус, що регулюється як окремими законами, так і специфічними нормативними актами, що враховують особливості їх професійної діяльності, умов праці та соціального статусу.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача Кавійчик Віти Петрівни на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі № 500/774/25 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі № 500/774/25 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 02 жовтня 2025 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
І.В. Сіваченко