справа №376/1664/23 Головуючий у І інстанції - Батовріна І.Г.
апеляційне провадження №22-ц/824/13436/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
23 вересня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сквирського районного суду Київської області від 15 травня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Сквирська державна нотаріальна контора про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним
установив:
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Сквирського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Сквирська державна нотаріальна контора про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що 20 квітня 2004 року ОСОБА_1 уклала з своїм племінником ОСОБА_3 договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Вказала, що при укладені вказаного договору було узгоджено, що ОСОБА_3 має доглядати за позивачем, надавати допомогу у вирішенні господарських питань та лікуванні.
Зазначає, що при укладені договору вона була введена в оману, окрім того ОСОБА_3 скористався її хворобливим станом спричиненим тяжким захворюванням.
Наголошує на тому, що з 1992 року перебуває під наглядом лікаря психіатра та є інвалідом другої групи безстроково з 10 червня 1994 року, опікун не призначався, недієздатною не визнавалася.
Вказує, що 21 серпня 2022 року вона зверталася з позовною заявою про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним проте провадження було закрито на підставі п. 7 ч.1 ст. 255 ЦПК України.
На підставі викладеного просила поновити пропущений строк позовної давності та визнати недійсним договір дарування житлового будинку.
Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 15 травня 2025 року, у задоволенні позову було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що з 10 червня 1994 року вона має другу групу інвалідності через психіатричне захворювання.
Після смерті чоловіка в 1993 році ОСОБА_1 проходила стаціонарне лікування у КМПНЛ №2, у зв'язку із погіршенням психологічного стану, після чого лікувалась кожного року, але стан здоров'я поступово погіршувався.
Зокрема, ОСОБА_1 , починаючи з 1992 року та станом на дату подачі позовної заяви страждає на тривогу, безсоння, знижений настрій, втрату апетиту і т.д.
Перебуваючи в такому хворобливому стані, що підтверджується наявними у справі медичними документами, ОСОБА_1 могла підписати будь-який документ не розуміючи його змісту, але суд не звернув на це увагу.
Просила скасувати рішення Сквирського районного суду Київської області від 15 травня 2025 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На вказану апеляційну скаргу від ОСОБА_2 надійшов відзив, обґрунтований тим, що дійсно 20 квітня 2004 року позивач уклала договір дарування належного їй житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_2 із своїм племінником, ОСОБА_4 , який було посвідчено ПН КМНО Климчуком С.І.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , правонаступником померлого є його син - ОСОБА_2 .
Зазначає, що все, на що посилається позивач, як на підставу визнання договору дарування недійсним як укладений під впливом обману та фізичного і психологічного тиску, має бути підтверджено належними та допустимими доказами.
Крім того, позивач, як на підставу визнання договору дарування недійсним посилається на те, що у момент вчинення правочину перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Тобто обставини, на які позивач посилається, мають бути доведені належними та допустимими доказами, чого позивачем не зроблено.
З матеріалів справи вбачається, що дійсно відповідно до Довідки наданої КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» від 04 квітня 2023 року Позивач перебуває під наглядом лікаря психіатра з 1992 року і є особою з інвалідністю другої групи з 1994 року, але, як зазначає сама позивач, вона не є недієздатною особою, опікун не призначався і таким чином на момент укладання договору дарування будинку мала необхідний обсяг цивільної дієздатності для укладання оспорюваного правочину.
Позивач визнана недієздатною рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 вересня 2024 року. Строк дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною суд визначає протягом двох років від дня набрання рішенням суду законної сили, тобто через 20 років після укладеного договору дарування будинку.
Надані позивачем разом з позовною заявою медичні документи не можуть бути належними, достовірними та достатніми доказами того, що позивач не усвідомлювала значення своїх дій (або) не могла керувати ними на момент укладання договору дарування будинку.
Просив, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Сквирського районного суду Київської області від 15 травня 2025 року без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом встановлено, що 20 квітня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування житлового будинку, що посвідчений ПН Сквирського районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №908.
Згідно з п. 1 Договору, позивач (даритель) подарувала, а обдарований ( ОСОБА_3 ) прийняв у дар житловий будинок з АДРЕСА_1 . На земельній ділянці розташований глинобитний обкладений цеглою житловий будинок загальною площею - 79,0 кв.м., житловою площею - 53,5 кв.м. з житловою прибудовою - зазначеною на плані літерою «А1». Цей житловий будинок належить «Дарителю» на підставі Свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Чубинецької сільської ради від 20 січня 2004 року, і зареєстрованого в Білоцерківському бюро технічної інвентаризації за №211, книга №1.
Відповідно до п. 5 вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами роз?яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей Договір не носить характеру уявного чи удаваного правочину.
Згідно з п. 7 право власності на житловий будинок у «Обдарованого» виникає з моменту його реєстрації в Білоцерківському бюро технічної інвентаризації.
Право власності на вищевказаний житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_3 18 травня 2004 року на підставі договору дарування №908 від 20 квітня 2004 року посвідченого ПН Сквирського районного нотаріального округу Климчук С.І.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданого Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №15829.
Відповідач по справі, ОСОБА_2 , є сином ОСОБА_3 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , актовий запис № 266.
Відповідно до довідки №29 від 09 серпня 2023 року виданої виконавчим комітетом Сквирської міської ради Білоцерківського району Київської області, ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем реєстрації не проживав. За вищевказаною адресою з 1993 року проживала ОСОБА_1 , проте зареєстрованою не була.
Згідно з довідкою від 04 квітня 2023 року виданою лікарем психіатром КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 1992 року перебуває під наглядом лікаря психіатра КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» та з 1994 року є особою з інвалідністю ІІ групи.
Відповідно до довідки від 10 квітня 2023 року виданою КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні №3 з 13 березня 2023 року по 07 квітня 2023 року.
Згідно з довідкою серії МСЕ, 2-18 АД №155726 від 10 червня 1994 року ОСОБА_1 являється інвалідом ІІ групи. Окрім того у вказаній довідці зазначено, що позивач не придатна до регулярної праці.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не надано жодних доказів на підтвердження того, що при укладенні договору дарування будинку позивачка помилялася щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення.
Не надано стороною позивача і доказів того, що на момент укладення оспорюваного договору, позивачка мала намір укласти саме договір довічного утримання та докази, які б свідчили про обговорення чи досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов саме таким чином.
З висновками викладеними в оскаржуваному рішенні погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на вимогах закону, з огляду на наступне.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9 роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована.
До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
За правилом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.
Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.
Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину.
Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.
Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів.
Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення.
Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину.
Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин.
Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Отже, суд дійшов вірного висновку про те, що стороною позивача не надано належних доказів того, що при укладенні договору дарування будинку позивачка помилялася щодо природи цього правочину.
Не заслуговують доводи позивачки в частині того, що вона уклала договір під приводом обману.
Згідно з ч.1 ст. 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до ч.1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення.
Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.
Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року в справі №293/780/18 (провадження № 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року в справі №263/16688/17 (провадження № 61-16584св19) і від 02 жовтня 2019 року в справі №140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18).
Отже, вірним є висновок суду першої інстанції, про те, що позивачем не надано жодних доказів того, що відповідач звертався до неї з пропозицією передати йому належний позивачці будинок в обмін на матеріальну допомогу та її фактичне утримання, і вона під впливом обставин змушена була погодитися на дану пропозицію. А також те що, відповідач скористався її тяжким становищем, ввів її в оману, і на вкрай невигідних умовах вона 20 квітня 2004 року уклала договір дарування спірного будинку.
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність помилки щодо природи правочину, а також факту укладення договору під приводом обману.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Правочин - це волевиявленням сторін, які в свою чергу несуть ризик настання для них негативних наслідків через недотримання норм закону, щодо його укладення.
Будь-яких належних та достовірних доказів, які би вказували на наявність помилки щодо природи правочину, а також факту укладення договору під приводом обману, матеріали справи не містять.
Таким чином, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням вищевикладеного, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сквирського районного суду Київської області від 15 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 02 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба