ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"01" жовтня 2025 р. справа № 300/3062/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Микитин Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє представник адвокат Бандура Володимир Олексійович, звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (надалі, також - відповідач) про визнання протиправною відмову в задоволенні рапорту, зобов'язання звільнити ОСОБА_1 з військової служби.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач призваний у Збройні Сили України за мобілізацією та проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Позивач 15.02.2025 звернувся до відповідача з рапортом та відповідним пакетом документів, про звільнення його з військової служби на підставі Закону України від 20.09.2022 року «Про внесення зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме п.п. 7, п. 3, ч. 12, ст. 26. Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Так, син позивача ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 визнаний дитиною інвалідом віком до 18 років та згідно Медичного висновку №17/5 від 30 січня 2025 року про дитину інваліда віком до 18 років має захворювання афакія з ІОЛ лівого ока. При цьому, позивач є законним представником (опікуном) сина з інвалідністю ОСОБА_2 , а тому він змушений забезпечувати комфортні умови для проживання, розвитку та дозвілля дитини, при цьому супроводжувати його в медичні установи для подальшого лікування та реабілітації. Таким чином, на думку представника позивача, оскільки дитина позивача потребує постійної медичної допомоги та реабілітації, він як опікун зобов'язаний її супроводжувати та допомагати, тому не бажає далі проходити військову службу в Національній гвардії України, у зв'язку з чим і подав рапорт на звільнення. З наведених підстав, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду 08.05.2025 відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення учасників справи, згідно із правилами, встановленими статтею 262 КАС України.
Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 26.05.2025 та міститься в матеріалах справи. Щодо заявлених позовних вимог заперечив, вказавши, що пп. 7 п. 3 ч. 12 ст. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначає, що військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. При цьому, мати і батько в свою чергу мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Відтак, позивач не має підстав для звільнення з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за своїм неповнолітнім сином ОСОБА_2 , який має інвалідність, оскільки у позивача наявна дружина, яка зобов'язана здійснювати виховання дитини. Таким чином, приймаючи до уваги характер трудової діяльності дружини позивача та його статус військовослужбовця, вбачається, що у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність відповідача та звільнення позивача з військової служби у зв'язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за своїм неповнолітнім сином слід відмовити повністю.
Суд, на підставі положення частини 8 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши матеріали адміністративної справи, дослідивши і оцінивши докази, прийшов до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.
ОСОБА_1 проходить військову службу в Збройних Силах України в складі Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що визнається сторонами.
Згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 24.09.2016 Івано-Франківським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області зареєстровано шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дружини після державної реєстрації шлюбу « ОСОБА_4 ».
За змістом свідоцтва про народження від 12.06.2008 серії НОМЕР_3 народився ОСОБА_2 у графі «батьки» зазначено: батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_5 .
Згідно Медичного висновку про дитину з інвалідністю до 18 років №17/5 від 30.01.2025, син позивача ОСОБА_2 має захворювання афакія з І0Л лівого ока .
Відповідно до посвідчення Департаменту соціального захисту серії НОМЕР_4 ОСОБА_1 є законним представником (опікуном) дитини з інвалідністю - ОСОБА_2
24.03.2025 направив на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 рапорт із відповідним пакетом документів на звільнення з лав Національної гвардії України на підставі Закону України від 20.09.2022 року «Про внесення зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме п.п. 7, п. 3, ч. 12, ст. 26. Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Листом від 08.04.2025 №50141-1839, відповідач за результатами розгляду рапорту та долучених до нього документів позивачу відмовлено у звільненні з військової служби, оскільки не доведено відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Вважаючи протиправною відмову щодо не звільнення з військової служби на підставі Закону України від 20.09.2022 року «Про внесення зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме п.п. 7, п. 3, ч. 12, ст. 26. Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», позивач звернулася з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд, при вирішенні даної справи, керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Згідно з частинами 1 та 2 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Частиною 6 статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачено наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ), введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб.
Суд зазначає, що на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено та діє.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі Закон №3543-XII) визначено, що мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до частини 2 статті 4 Закону №3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Згідно вимог статей 20, 22 Закону № 2232-XII на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (для вищого офіцерського складу до 65 років).
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, передбачені частиною 4 статтею 26 Закону №2232-XII.
Водночас пунктом 1 визначені підстави для звільнення таких військовослужбовців під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану), а пунктом 2 під час воєнного стану.
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII (чинним на момент виникнення спірних правовідносин) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати (пункт 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-XII).
Згідно з частиною 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі Положення№1153/2008) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно з пунктом 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (пункт 241 Положення №1153/2008).
Підпунктом 2 пункту 225 Положення передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану до оголошення демобілізації) на підставах, передбачених частиною 3, пунктом 2 частини 4, пунктом 3 частини 5 та пунктом 3 частини 6 статті 26 Закону №2232-XII: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 №170 (далі Інструкція №170), визначає механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Абзацом 2 пункту 14.10 Інструкції №170 передбачено, що звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України (абзац 13 пункту 14.10 Інструкції №170).
Відповідно до статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548-XIV (далі Статут ЗСУ) із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити до наступного прямого начальника.
Пунктом 31 Статуту ЗСУ передбачено, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Зокрема, відповідно до пункту 5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 №413 та визначено підпунктом "г" пункту 1 частини 4, підпунктом "ґ" пункту 2 частини 5, підпунктом "г" пункту 2 частини 6 статті 26 Закону №2232-XII, подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Таким чином, під час дії воєнного стану передбачено можливість звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами, зокрема, у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Водночас законодавець визначив обов'язковою умовою такого звільнення відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно матеріалів справи, судом встановлено, що позивач 24.03.2025 направив на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 Рапорт на звільнення з лав Національної гвардії України, в якому просив звільнити з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років.
До рапорту позивач долучив копії: паспорта та РНОКПП ОСОБА_1 , свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , свідоцтва про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_5 , посвідчення учасника бойових дій ОСОБА_1 , медичного висновку №17/5 про дитину інваліда віком до 18 років від 30 січня 2025 року, посвідчення Департаменту соціального захисту серії НОМЕР_6 , довідки з місця роботи ОСОБА_5 №4 від 14.01.2025, військового квитка серії НОМЕР_7 ОСОБА_1 , витягу з наказу командира військової частини № НОМЕР_1 від 16.03.2022.
За результатами розгляду рапорту та долучених до нього документів позивачу відмовлено у звільненні з військової служби, оскільки не доведено відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років, про що позивача повідомлено листом від 08.04.2025 №50141-1839.
Суд зазначає, що представник позивача згідно позовної заяви, просить суд звільнити ОСОБА_1 на підставі Закону України від 20.09.2022 року «Про внесення зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме п.п. 7, п. 3, ч. 12, ст. 26. Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», згідно якої не передбачала додаткової умови про відсутність інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Однак, суд звертає увагу, що як на момент звернення позивача із рапортом від 24.03.2025 так і на момент розгляду рапорту від 24.03.2025 Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України рапорту, набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX від 11.04.2024 (далі Закон №3633-IX).
Законом №3633-IX, зокрема, статтю 26 Закону №2232-ХІІ викладено у новій редакції, та за змістом підпункту «г» пункту 2 частини 4, пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції Закону №3633-IX) військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини під час дії воєнного стану, а саме: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Таким чином, аналіз змін до Закону №2232-ХІІ, внесених Законом №3633-ІХ, дає підстави вважати, що законодавець не передбачив спеціальні правила щодо застосування цих змін у часі, а тому, такі за загальними правилами застосовуються до правовідносин з дня набуття чинності, тобто з 18.05.2024.
Відтак, суд зазначає, що відповідач при розгляді рапорту від 24.03.2025 правильно застосував приписи підпункту «г» пункту 2 частини 4, пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції Закону №3633-IX), згідно якого обов'язковою умовою такого звільнення відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
При цьому, відповідно до наданих до рапорту документів крім позивача, іншою особою, яка зобов'язана виховувати дитину з інвалідністю, є її мати ОСОБА_5 .
Так, представником позивача в позовній заяві зазначено, що дружина позивача ОСОБА_5 працює в ТОВ «Молочна компанія «Галичина» на посаді торгівельного представника та не може здійснювати догляд за сином.
Однак, суд зазначає, що чинне законодавство не розкриває таке поняття як «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Окремі аспекти такого терміну закріплені нормами Сімейного кодексу України (далі СК України), Закону України «Про охорону дитинства».
Зокрема, частиною 3 статті 11 Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-ІІІ «Про охорону дитинства» передбачено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до частини першої статті 14 Сімейного кодексу України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Згідно з частиною першою статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Приписами частини першої статті 151 СК України встановлено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
За змістом статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання.
Отже, з наведених норм слідує, що батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою і при цьому, звільнення особи від обов'язків щодо виховання дитини відбувається у зв'язку з позбавленням такої особи батьківських прав.
При цьому аналіз підпункту 19 пункту 5 додатку 19 до Інструкції №170 дає підстави вважати, що законодавець передбачив вичерпний перелік документів, які підтверджують відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю до 18 років, а саме: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
З аналізу наведених норм вбачається, що перебування дружини позивача ОСОБА_5 на роботі в ТОВ «Молочна компанія «Галичина» на посаді торгівельного представника не позбавляє її обов'язку здійснювати здійснювати догляд її сином.
Таким чином, суд констатує, що позивачем не надано документального підтвердження відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років. Дружина позивача не позбавлена батьківських прав, доказів того, що остання ухиляється від виконання батьківських обов'язків позивач також не надав.
Відтак, суд дійшов висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження існування підстав для звільнення з військової служби на підставі пп. г) п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів позивача), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи встановлені обставини справи, суд погоджується із покликаннями відповідача про те, що станом на день розгляду рапорту позивача 24.03.2025 до рапорту не надано документального підтвердження відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Таким чином, у позивача були відсутні підстави для звільнення з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції Закону №3633-IX).
З врахуванням встановлених у справі обставин суд дійшов висновку, що відповідач відмовляючи в задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби діяв на підставі та у спосіб передбачений чинним законодавством та в межах своїх повноважень. Тобто, згідно з критеріями, передбаченими частиною 2 статті 2 КАС України.
Решта доводів та аргументів учасників справи не мають значення для вирішення спору по суті, не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, а позов таким що не підлягає до задоволення.
Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_8 , АДРЕСА_1 );
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_9 , АДРЕСА_2 ).
Суддя Микитин Н.М.