Номер провадження: 22-ц/813/1455/25
Справа № 496/416/22
Головуючий у першій інстанції Тарасенко М.С.
Доповідач Лозко Ю. П.
29.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на заочне рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року
у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
встановив:
15 січня 2022 року засобами поштового зв'язку АТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з вказаним вище позовом у якому просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 307692,81 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 243967,84 грн, по відсотках - 63724,97 грн.
Позовна заява обґрунтована тим, що 24 лютого 2021 року АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 уклали оферту на укладання угоди про надання кредиту №500844925, за умовами якої позивач зобов'язався надати відповідачу кредит у сумі 243967,84 грн з кінцевим терміном повернення 25 лютого 2028 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит, виплачувати проценти за його користування.
Взяті на себе зобов'язання банк виконав, надавши позичальнику кредит у сумі 243967,84 грн, проте відповідач покладені на нього зобов'язання не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 307692,81 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 243967,84 грн, по відсотках - 63724,97 грн.
Заочним рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 307692,81 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 243967,84 грн, по відсотках - 63724,97 грн. Вирішено питання щодо судових витрат.
Ухвалою Ширяївського районного суду Одеської області від 22 квітня 2024 року відмовлено у задоволенні відповідача про перегляд вказаного вище заочного рішення суду.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Камочкіна А.Ю., просить скасувати заочне рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року в частині стягнення заборгованості за відсотками та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
За доводами апеляційної скарги рішення суду в оскаржуваній частині не ґрунтується на вимогах закону, водночас проти задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту (243967,84 грн), скаржник не заперечує.
Як на підставу задоволення вимог апеляційної скарги, скаржник посилається на те, що він є діючий військовослужбовцем, тому має пільгу зі сплати процентів за користування кредиту відповідно до ч.15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
У паспорті споживчого кредиту зазначено, що окрім суми кредиту у розмірі 243967,84 грн, позичальник повинен сплатити на користь позикодавця також 63724,94 грн, що є майже частиною від суми кредитного договору, що порушує принцип справедливості та пропорційності і розумності, оскільки вказана сума передбачає собою її сплату упродовж 84 місяців, тобто покладає на відповідача обов'язок сплати процентів за час, протягом якого він фактично не користувався кредитними коштами.
Посилається також і на те, що банком не вживалися заходи претензійного характеру, не з'ясовувалися життєві обставини відповідача, зокрема те, що він є військовослужбовцем та виконує завдання у зоні бойових дій.
Банком не вчинялися заходи щодо зміни програми, які б могли поліпшити становище ОСОБА_1 та він міг би своєчасно виконати фінансові зобов'язання, а навпаки без будь-якого попередження банк передчасно звернувся з позовом з незаконною вимогою про надмірну сплату відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 54620,58 грн.
Оскільки відсотки розраховані банком не за період фактичного користування кредитними коштами, а за період часу, що становить 7 років, тому вимоги банку про стягнення процентів можуть бути задоволені лише на суму 9043,42 грн.
Як на окрему (самостійну) підставу задоволення вимог апеляційної скарги, скаржник посилається на те, що у матеріалах справи відсутні докази про його належне сповіщення про дату, час і місце розгляду справи.
Учасники справи будучи належним чином повідомленим чином про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явився, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Представниця відповідача, адвокат Камочкіна А.Ю. звернулася із клопотанням про відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що вона перебуває у відпустці з 28 липня 2025 року по 04 серпня 2025 року, проте доказів, які б підтверджували ці обставини не надала.
Відмовляючи у задоволенні зазначеного вище клопотання, колегія суддів виходила із такого.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі N 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі N 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі N 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі N 496/5051/19 та ін.
Колегія суддів зазначає, що явка до апеляційного суду учасників справи не є обов'язковою, позиція відповідача у справі є чіткою і зрозумілою, а тому розгляд справи апеляційним судом за відсутності відповідача та його представника не призвів до порушення права на судовий захист.
Крім того, колегія суддів враховує, що за клопотанням представниці відповідача, адвоката Камочкіної А.Ю., вже було відкладено розгляд справи, призначений на 10 грудня 2024 року о 13:30 год.
З огляду на вказане, врахувавши передбачені чинним процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому її розгляді, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду цієї справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатність наявних у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже предметом апеляційного перегляду, з огляду на вимоги ч.1 ст. 367 ЦПК України, є рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року лише в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованості по відсотках у розмірі 63724,97 грн.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду в оскаржуваній частині відповідає, виходячи з такого.
Судом першої інстанції встановлено, що 24 лютого 2021 року АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 підписали оферту на укладання угоди про надання кредиту №500844925, за умовами якої ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 243967,84 грн зі сплатою процентів за користування кредитом 32 % річних строком на 84 місяців (а.с. 7).
Сторони погодили графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який є додатком №1 до кредитного договору. Цей документ також підписано відповідачем (а.с.8).
Згідно графіку платежів упродовж проміжку часу, починаючи з 25 березня 2021 року по 25 лютого 2021 року, відповідач мав сплатити на користь банку проценти за користування кредитними коштами у розмірі 70289,83 грн (колонка №6)
З виписки по особовому рахунку з 24 лютого 2021 року по 10 січня 2022 року, яка є первинним бухгалтерським документом, убачається банком було видано відповідачу кредит у розмірі 243967,84 грн, у рахунок погашення заборгованості 25 березня 2021 року позичальником було внесено грошові кошти у розмірі 4570,68 грн (а.с. 4-6).
З розрахунку заборгованості, наданого банком убачається, що упродовж проміжку часу з 25 березня 2021 року по 10 січня 2022 року позикодавцем нараховано відсотки за користування кредитом у розмірі 63724,97 грн, з урахування сплачених позичальником коштів в сумі 4570,68 грн у якості погашення заборгованості за процентами (а.с. 3).
Окрім кредитного договору, відповідач також підписав паспорту споживчого кредиту, який також містить інформацію про сплату позичальником процентів за користування кредитними коштами у розмірі 32% (а.с. 9-10).
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за борговими зобов'язаннями, таким чином, у порушення умов кредитного договору, а також ст. 509, 526, 1054 ЦК України, відповідач зобов'язання за вказаним договором не виконав, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості станом на 10 січня 2022 року у розмірі 307692,81 грн, а саме: за кредитом - 243967,84 грн.; по відсотках - 63724,97 грн.
З такими висновками суду, погоджується колегія суддів, з огляду на таке.
За змістом статей 626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 1069 ЦК України якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунку), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
Права та обов'язки сторін, пов'язанні з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2ст. 1069 ЦК України).
Положеннями ч. 1ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язуватися повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Істотними умовами кредитного договору, які визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів за користування кредитними коштами. Такий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 12 червня 2019 року у справі N 2-6315/11 (провадження N 61-23326св18) та від 28 квітня 2020 року у справі N 263/16688/17 (провадження N 61-16584св19).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦК України).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19)).
Як встановлено судом 24 лютого 2021 року та не заперечується скаржником, сторони уклали кредитний договір, шляхом підписання оферти на укладання угоди про надання кредиту №500844925, згідно умов якої, сторони погодили істотні умови кредитування, у тому числі процентну ставку у розмірі 32% річних, на підставі якої, у них відповідно до
ст. 11 ЦК України виникли права та обов'язки, які витікають із договору споживчого кредиту.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст. 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2023 року в справі №274/7221/19 (провадження N 61-1513св23) зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність". Згідно з цим Законом підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Водночас, відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року N 75 виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Відповідно виписка за рахунком, що міститься в матеріалах справи, може бути належним доказом заборгованості позичальника за сумою кредиту, яка повинна досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами.
Подібні висновки Верховний Суд виклав у постановах від 16 вересня 2020 року у справі N 200/5647/18 (провадження N 61-9618св19), від 20 жовтня 2020 року у справі N 456/3643/17 (провадження N 61-9882св20), від 28 жовтня 2020 року у справі N 760/7792/14-ц (провадження N 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі N 278/2177/15-ц (провадження N 61-22158св19).
Таким чином, виписка з карткового рахунку, яка додана банком до позовної заяви є належним та допустимим доказом, на підтвердження наведених вище обставин.
Отже позивачем доведено суду, що між сторонами було досягнуто домовленості щодо усіх його істотних умов, у тому числі щодо процентної ставки за користування кредитними коштами. Виписка по картковому рахунку, які надана банком свідчить про те, що відповідач користувався кредитними коштами, щодо яких сторонами було погоджено розмір відсотків, а останні нараховувалися у межах розміру процентної ставки, визначеної умовами кредитного договору.
Аргументи скаржника про те, що банком до стягнення заявлені проценти не за час фактичного користування кредитними коштами, а за період часу, що охоплює весь строк кредиту (84 місяці), колегія суддів відхиляє, як такі, що спростовуються матеріалами справи, а саме графіком платежів, погодженого сторонами, який узгоджується з розрахунком заборгованості, наданим позивачем.
Колегія суддів зауважує, що банком заявлені позовні вимоги лише (виключно) про стягнення заборгованості за процентами за період фактичного користування позичальником кредитними коштами до часу звернення позивача з цим позовом до суду, тобто з 25 березня 2021 року по 10 січня 2022 року.
Аргументи скаржника про те, що банк не звертався до нього із вимогою повернути кошти у порядку досудового врегулювання спору, а одразу звернувся з позовом до суду, не мають правового значення, оскільки це є правом, а не обов'язком банку.
Саме позичальник у разі неналежного виконання зобов'язань, покладених на нього умовами договору, за наявності певних обставин, мав звертатися до банку з пропозицією реструктуризації заборгованості або ж відстрочення банком питання про звернення з позовом до суду.
Щодо доводів апеляційної скарги про наявність у відповідача пільг зі сплати процентів за користування кредиту відповідно до ч.15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», колегія суддів звертає увагу на таке.
Відповідно до підпункту 3 пункту 4 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" від 20 травня 2014 року статтю 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" доповнено пунктом 15, згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов'язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Пунктом 1 Розділу II Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" дію підпункту 3 пункту 4 цього Закону поширено на військовослужбовців з початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов'язаних з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби
Згідно з положеннями Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року N 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року N 2102-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжено і діє на даний час.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року N 69/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року N 2102-IX у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, оголошено загальну мобілізацію строком на 90 діб, який в подальшому продовжено і діє на даний час.
Відповідно до пункту 13 статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення.
Аналіз статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у пунктах 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення.
Разом з цим пункт 15 статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише при наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) закон не передбачає. Крім цього, дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.
Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі N 522/12270/15-ц (провадження N 61-21025св18), від 18 січня 2023 року у справі N642/548/21 (провадження N 61-9565св22).
Як убачається з матеріалів справи спірні правовідносини між сторонами виникли 24 лютого 2021 (день укладення кредитного договору), 16 березня 2022 року ОСОБА_1
призвано до лав Збройних Сил України за мобілізацією.
Отже, починаючи з 16 березня 2022 року на відповідача поширювалися пільги (не повинні нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за користування кредитом), передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
З розрахунку заборгованості, наданого позивачем, убачається, що проценти за користування кредитними коштами, нараховувалися позикодавцем по 10 січня 2022 року, тобто до набуття відповідачем статусу військовослужбовця, тому відповідач не має пільги, яка звільняє його від сплати процентів за користування кредитом.
Доводи скаржника щодо несправедливості умов кредитного договору, колегія суддів відхиляє, зважаючи на таке.
Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.
Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.
Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року N 39/248 "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09 квітня 1985 року N 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року N 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні від 11 липня 2013 року N 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов'язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.
Зважаючи на те, що сторонами погоджено проценту ставку за користування кредитними коштами у розмірі 32% річних, що не перевищує 50% кредиту, колегія суддів не вбачає підстав стверджувати про несправедливість умов кредитного договору, як про те зазначає скаржник.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження за результатами апеляційного перегляду, оскільки як убачається з матеріалів справи судом за зареєстрованим місцем проживання відповідача, надсилалася поштова кореспонденція (копія ухвали про відкриття провадження, копія позовної заяви), однак ця кореспонденція була повернута на адресу суду без вручення адресату з незалежних від суду причин з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується довідкою про причини повернення/досилання (а.с. 34).
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржник.
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова