Номер провадження: 22-ц/813/1260/25
Справа № 523/4541/23
Головуючий у першій інстанції Далеко К.О.
Доповідач Лозко Ю. П.
29.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 березня 2024 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
встановив:
У лютому 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, у якому просив:
- визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) № 55/ОС від 25.01.2023 виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця» про його звільнення за угодою сторін, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, з посади начальника бази цеху 20 Основного депо Одеса-Сортувальна виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця»;
- поновити його на посаді начальника бази цеху № 20 Основного депо Одеса-Сортувальна виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця»;
- допустити негайне виконання рішення в частині його поновлення на посаді начальника бази цеху № 20 Основного депо Одеса-Сортувальна виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця»;
- стягнути з АТ «Українська залізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 25.01.2023 і по день ухвалення рішення.
Позов обґрунтовано тим, що позивач ОСОБА_1 наказом виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 18.03.2021 № 164/ОС переведений на посаду начальника бази цеху № 20 Основного депо Одеса-Сортувальна.
Наказом (розпорядженням) № 55/ОС від 25.01.2023 виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника бази, 25.01.2023 за угодою сторін, тобто відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Позивач вважає зазначений вище наказ про звільнення незаконним , оскільки заява про звільнення за угодою сторін від 25.01.2023 року була написана ним під примусом заступника директора регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця»
Петренко О.І., який пред'являв йому безпідставні претензії, щодо виробничих питань, ображав, залякувати фізичною розправою та притягненням його до кримінальної відповідальності.
При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що не мав наміру звільнятись із займаної посади, а в момент написання вказаної вище заяви про звільнення, між ним та роботодавцем не було досягнуто домовленості про звільнення.
У подальшому, з метою поновлення своїх порушених прав, перебуваючи у здоровому глузді, позивач подав 17.02.2023 заяву про відкликання своєї заяви від 25.01.2023 про звільнення, відповідного п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) з посади начальника бази цеху № 20 Основного депо Одеса-Сортувальна виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Однак вказана вище заява була проігнорована відповідачем.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 березня 2024 року позов
ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ (розпорядження) №55/ОС від 25 січня 2023 року Виробничого підрозділу Локомотивного господарства «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про звільнення ОСОБА_1 , за угодою сторін, відповідно до п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України, з посади начальника бази Цеху №20 Основного депо Одеса - Сортувальна Виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника бази цеху №20 Основного депо Одеса-Сортувальна виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 січня 2023 року по 01 березня 2024 року в сумі 166 452 грн, з послідуючим утриманням з цієї суми податків та інших обов'язкових платежів. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати у межах суми платежу за один місяць. Вирішено питання щодо судових витрат.
У апеляційній скарзі відповідач АТ «Українська залізниця», посилаючись на обставини, якими заперечував проти позовних вимог, просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 березня 2024 рокута ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 ..
Скаржник зауважує, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, зокрема експертного висновку щодо стану, в якому позивач не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент написання ним заяви про звільнення за угодою сторін.
Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явились, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах апеляційної скарги та обговоривши її доводи, апеляційний суд вважає скаргу такою, що підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду не відповідає вказаним вимогам.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що покази свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 узгоджуються між собою та підтверджують доводи позивача, про його примушування до звільнення заступником директора регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» Петренко О.І.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.
Чинним законодавством не передбачено обов'язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів").
Згідно з приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, які передбачають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Частиною першою статті 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Насильство, у розумінні цієї норми ЦК України, може виражатися у незаконних, але не обов'язково злочинних діях. Такі дії можуть вчинятися як стороною правочину, так і іншою особою. Психічне насильство може виражатися у залякуванні, погрозах самій особі чи її близьким тощо. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство, - достатньо, щоб він знав про факт насильства та використав це для примушення особи до вчинення правочину.
Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1)факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
За обставинами цієї справи, ОСОБА_1 звільнено з посади начальника бази Наказом (розпорядженням) № 55/ОС від 25.01.2023 року виробничого підрозділу «Локомотивне депо Одеса-Сортувальна» Регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» за угодою сторін, тобто відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Згідно ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За ч.3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 77 ЦПК України).
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
Звертаючись до суду із позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 посилався на те, що таке звільнення відбулось без його волевиявлення внаслідок психологічного відносно нього примусу роботодавця.
Зважаючи на викладене, предметом доказування в цій справі є вчинення відповідачем (його уповноваженими особами) тиску та примусу на написання ОСОБА_1 заяви про звільнення.
Колегія суддів, погоджуючись із доводами скаржника, виснує, що, попри протилежні висновки суду першої інстанції, покази свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , хоча і узгоджуються між собою, але не є достовірними та достатніми, у розумінні ст.ст. 79,80 ЦПК України, доказами обставин про які зазначає позивач.
Водночас, вказані свідки є особами, заінтересованими у встановленні факту вчинення 25.01.2023 року заступником директора регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» Петренко О.І., примус та тиску на ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки є позивачами за позовами, аналогічному поданому ОСОБА_1 .
Безпідставними є також посилання суду першої інстанції на те, що факт вчинення відповідачем тиску на позивача підтверджується поданням однакових заяв про звільнення, за угодою сторін, в один день, 25.01.2023 року, трьома працівників підприємства, яких викликали до регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця». Так, колегія суддів звертає увагу, що чинне законодавство не містить жодних обмежень щодо кількості заяв про звільнення, що можуть бути подані одночасно кількома працівниками. Крім того, для твердження про атиповість випадку, коли кілька працівників подають заяви про звільнення одночасно, необхідною є інформація про норму кількості таких заяв на день у конкретному підприємстві чи філії. Водночас, така інформація у матеріалах справи відсутня.
Крім того, з мотивувальної частини оскаржуваного рішення убачається, що суд першої інстанції виснував, що наданий позивачем висновок психолога від 14.03.2023 року не відповідає вимогам ст. 102 ЦПК України, а тому не приймається судом в якості доказу, саме як висновок експерта, проте урахувавши його як письмовий доказ висував, що такий висновок та загальний протокол про результати обстеження ОСОБА_1 підтверджують, що в момент написання заяви від 25.01.2023 року ОСОБА_1 перебував в психологічному стані дистреса (дезорієнтації), який призвів до прийняття необдуманих рішень, обумовлених не вільним бажанням, а бажанням звільнитися від ситуації, в якій він відчував зниження самооцінки, тиск та обвинувачення.
Колегія суддів зауважує, що висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством (ч.1 ст. 102 ЦПК України). Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (ч.1 ст. 103 ЦПК України).
Ураховуючи викладене, належними доказами психологічного стану особи, є висновки судових психологічних експертиз, які відповідають вимогами визначеним ст. 102 ЦПК України та Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень.
Тож, за відсутності належних доказів психологічного стану позивача під час написання заяви про звільнення, встановлення такого судом першої інстанції на підставі простих письмових доказів є безпідставним та таким, що суперечить положенням ч.2 ст. 78 ЦПК України, яка визначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Крім того, колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 стосовно направлення ним 17 лютого 2023 року Директору регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця», начальнику ДЕПО виробничого підрозділу служби локомотивного господарства «Локомотивне ДЕПО Одеса Сортувальна» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» ним - заяви про відкликання заяви про звільнення за угодою сторін, звертаючи увагу на те, що між направленням такої та написанням заяви про звільнення минуло 23 дні, протягом яких ОСОБА_1 не вчиняв жодних дій, що б свідчили про те, що подана ним 25.01.2023 року заява про звільнення не відповідала його волі та була написана під примусом.
Зокрема, матеріали не містять жодних доказів звернення позивача до правоохоронних органів за фактом вчинення злочину.
Крім цього, анулювання домовленості щодо припинення трудового договору може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника, що відповідає позиції Верховного Суду, сформованій у справі N 487/5015/16-ц від 20.03.2019.
Отже, попри протилежні висновки суду першої інстанції, колегія суддів виснує, що матеріали справи не містять належних, достовірних та допустимих доказів на підтвердження того, що станом на момент складання заяви про звільнення за угодою сторін було відсутнє відповідне волевиявлення ОСОБА_1 про припинення трудового договору за вказаною підставою, наступна зміна власного рішення позивачем не впливає на чинність досягнутої домовленості із роботодавцем (без його згоди на таку зміну).
Аналогічний висновок за таких самих обставин викладений у постанові Верховного Суду від 29.01.2025 року у справі № 947/7799/23.
За таких встановлених у справі обставин, апеляційний суд виснує, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, з вказаних вище підстав.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
Колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.4 ч.1, п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 367,374,376,382-384 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова