24 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 185/12225/23
провадження № 61-16823св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року у складі судді Головіна В. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу автотранспорту.
Позовна заява мотивована тим, що 20 листопада 2013 року водій транспортної компанії фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) ОСОБА_4 , керуючи технічно справним автобусом марки «Кароса-735», реєстраційний номер НОМЕР_1 , під час виконання маневру розвороту праворуч, грубо порушив вимоги пунктів 1.3, 1.5, 2.3 б) та пункту 12.3 Правил дорожнього руху України, внаслідок чого скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_5 , який є її сином.
Вказувала, що в результаті наїзду автобуса її сину були заподіяні тілесні ушкодження, які відносяться до тяжких пошкоджень за ознакою небезпечних для життя в момент заподіяння відповідно до висновку судово-медичної експертизи від 03 грудня 2013 року № 539, внаслідок яких останній помер.
Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2014 року ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено йому покарання у виді чотирьох років позбавлення волі, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки (справа № 185/4282/14-к).
Оскільки з власником транспортної компанії ОСОБА_2 не вдалося в досудовому порядку вирішити питання відшкодування матеріальних витрат на ритуальні послуги та поховання загиблого сина, а також відшкодування моральної шкоди, у квітні 2015 року вона звернулася до суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки внаслідок вчинення злочину.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на її користь моральну шкоду у розмірі 200 000 грн, завдану внаслідок загибелі її єдиного сина ОСОБА_5 (справа № 185/4635/15-ц).
Позивачка зазначала, що після того як ОСОБА_2 стало відомо про розмір стягнутої з нього на її користь моральної шкоди, він почав відчужувати належні йому транспортні засоби на користь доньки ОСОБА_3 шляхом оформлення довідок-рахунків від 13 серпня 2015 року та від 15 вересня 2015 року.
Посилалася на те, що внаслідок укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вказаних договорів купівлі-продажу належного йому майна, були порушені її права, а саме можливість безперешкодного отримання відшкодування моральної шкоди, стягнутої рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року у справі № 185/4635/15-ц.
На думку позивачки, оспорювані правочини спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_2 , що не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, вимогам пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та суперечать вимогам частини третьої статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом власності.
Вважала, що укладені між відповідачами договори купівлі-продажу транспортних засобів не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, що є порушенням вимог частин першої, п'ятої статті 203 ЦК України та підставою для визнання їх недійсними відповідно до статті 234 ЦК України.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу автобуса IKARUS-366, 2002 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_3 , укладений 13 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за довідкою-рахунком серії НОМЕР_4 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу автобуса КАROSA-734, 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 , номер шасі НОМЕР_6 , укладений 15 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за довідкою-рахунком серії НОМЕР_7 ;
-здійснити процес реституції щодо майна, переданого на виконання фіктивних договорів купівлі-продажу, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з обов'язковою перереєстрацією цього майна на нового власника - ОСОБА_2 , тобто кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання недійсних правочинів відповідно до частини першої статті 216 ЦК України.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 , проте вважав, що позивачка звернулася до суду за захистом свого порушеного права з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявили відповідачі.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 звернулася до суду поза межами позовної давності (27 вересня 2023 року), перебіг якої почався 15 травня 2018 року, після ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження, які містили інформацію про оспорювані правочини, що підтверджується власноруч написаною позивачкою розпискою.
Доводи ОСОБА_1 про те, що виконавче провадження щодо стягнення з ОСОБА_2 матеріальної та моральної шкоди не містить інформації, яка вказує на оспорювані договори купівлі-продажу транспортних засобів, укладених між ним та ОСОБА_3 , а тому посилання суду на дату ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження - 15 травня 2018 року не свідчить про обізнаність позивачки про порушення її прав, апеляційний суд вважав безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи, зокрема, копіями матеріалів виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_8 від 01 листопада 2016 року, ВП № НОМЕР_10 від 21 лютого 2017 року, ВП № НОМЕР_11 від 12 квітня 2022 року, ВП № НОМЕР_9.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У грудні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 грудня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження судового рішення; звільнено заявника від сплати судового збору за подання касаційної скарги, а касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строку виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України.
У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2025 року справу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не врахували, що про наявність оспорюваних договорів купівлі-продажу, тобто про порушення свого права вона дізналася 29 вересня 2020 року, відтак строк позовної давності нею не пропущений.
Звертає увагу на те, що 15 травня 2018 року вона ознайомилася з матеріалами виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_8 та ВП № НОМЕР_10 стороною яких вона є, проте з матеріалами виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_12, ВП № НОМЕР_13, ВП № НОМЕР_14 щодо стягнення із ОСОБА_2 грошових коштів на користь іншого стягувача, вона ознайомлюватися не могла, що підтверджується листом відділу державної виконавчої служби.
На думку заявника, районний суд, постановляючи ухвалу від 03 жовтня 2023 року про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження, обмежив себе у можливості більш детального, всебічного вивчення обставин справи, що призвело до ухвалення помилкового та необґрунтованого судового рішення.
Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні її клопотання про долучення до матеріалів справи відповіді Павлоградського відділу державної виконавчої служби у Павлоградському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) від 01 жовтня 2024 року, яка підтверджує те, що вона не могла ознайомлюватися з матеріалами виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_13 та ВП № НОМЕР_14, оскільки не є їхньою стороною, а вказані виконавчі провадження не перебували у складі зведеного.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 185/4282/14-к вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2014 року, ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 КК України та призначено йому покарання у виді чотирьох років позбавлення волі, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.
У вироку Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2014 року у справі № 185/4282/14-к установлено, що 20 листопада 2013 року водій ОСОБА_4 , керуючи технічно справним автобусом марки «Кароса-735», реєстраційний номер НОМЕР_1 , власником якого є ФОП ОСОБА_2 , під час виконання маневру розвороту праворуч, грубо порушив вимоги пунктів 1.3, 1.5, 2.3 б) та пункту 12.3 Правил дорожнього руху України, внаслідок чого скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . У результаті наїзду автобуса ОСОБА_5 були заподіяні тілесні ушкодження, внаслідок яких останній помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року позов ОСОБА_6 , ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства «Українська страхова компанія «Гарант-Авто» (далі - ПАТ «УСК «Гарант-Авто»), третя особа - ОСОБА_4 , про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки внаслідок вчинення злочину задоволено частково.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000 грн.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000 грн.
Стягнуто з ПАТ «УСК «Гарант-Авто» на користь ОСОБА_6 відшкодування моральної шкоди у розмірі 7 308 грн.
Стягнуто з ПАТ «УСК «Гарант-Авто» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 7 308 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (справа № 185/4635/15-ц) (а. с. 8-9).
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 185/4635/15-ц рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_1 відхилено.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року в частині розміру стягнутої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 , ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі по 200 000 грн кожному змінено, зменшено розмір стягнутої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 , ОСОБА_1 моральної шкоди до 40 000 грн кожному.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року змінено в частині розподілу судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року у справі № 185/4635/15-ц касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року скасовано та залишено в силі рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року.
13 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом оформлення довідки-рахунку серії ААЕ № 244621 було укладено договір купівлі-продажу автобуса IKARUS-366, 2002 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер шасі НОМЕР_3 (а. с. 10 зворот).
15 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом оформлення довідки-рахунку серії ААЕ № 348398 було укладено договір купівлі-продажу автобуса КАROSA-734, 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_5 , номер шасі НОМЕР_6 (а. с. 10).
12 грудня 2023 року представником ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокатом Маньковським В. П. подано заяву про застосування строку позовної давності у справі (а. с. 103).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідні ознаки фіктивного правочину заначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 (провадження № 14-260цс19) та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22).
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) викладено правовий висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, щоцивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позов є обґрунтованим, але позивачкою пропущено строк позовної давності для звернення до суду. Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками, з огляду на таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов'язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Порівняльний аналіз термінів, застосованих у статті 261 ЦК України, «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивачу повинен довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати вказану презумпцію, тобто довести наявність об'єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) та інші).
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши оцінку всім поданим сторонами доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте нею пропущено строк позовної давності, про застосування наслідків якого заявлено відповідачами.
Застосовуючи наслідки пропуску строку позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка дізналася про порушення свого права 15 травня 2018 року, після ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження, які містили інформацію про оспорювані правочини, що підтверджується власноруч написаною позивачкою розпискою, проте з позовом звернулася лише у вересні 2023 року.
При цьому, суд апеляційної інстанції правильно відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , які є аналогічними з доводами її касаційної скарги, про те, що виконавче провадження щодо стягнення з ОСОБА_2 матеріальної та моральної шкоди не містить інформації, яка вказує на оспорювані договори купівлі-продажу транспортних засобів, укладених між ним та ОСОБА_3 , а тому посилання суду на дату ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження - 15 травня 2018 року не свідчить про обізнаність про порушення її прав, оскільки вказане спростовується копіями матеріалів виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_8, ВП № НОМЕР_10, ВП № НОМЕР_11, ВП № НОМЕР_9, які містять лист Територіального сервісного центру № 11247 Регіонального сервісного центру в Дніпропетровській області від 20 травня 2017 року, де зазначається інформація щодо перереєстрації ОСОБА_2 на ОСОБА_3 транспортних засобів за оспорюваними договорами купівлі-продажу (а. с. 127).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що інформація щодо спірних правочинів містилася у матеріалах виконавчих проваджень ВП № НОМЕР_12, ВП № НОМЕР_13, ВП № НОМЕР_14 щодо стягнення із ОСОБА_2 грошових коштів на користь іншого стягувача, тому вона не могла з ними ознайомлюватися, у зв'язку із тим, що не є їхньою стороною, колегія суддів відхиляє, оскільки постановою державного виконавця Павлоградського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Стражник Г. І. від 15 травня 2017 року виконавчі провадження № НОМЕР_13, НОМЕР_8, НОМЕР_14, НОМЕР_10 об'єднано у зведене виконавчі провадження № НОМЕР_12 (а. с. 185-188).
Посилання у касаційній скарзі на порушення районним судом норм процесуального права, а саме, що суд постановляючи ухвалу від 03 жовтня 2023 року про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження, обмежив себе у можливості більш детального, всебічного вивчення обставин справи, що призвело до ухвалення помилкового та необґрунтованого судового рішення є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не заперечувала проти розгляду справи судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судове засідання та апеляційна скарга на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року не була обґрунтована вказаним порушенням районним судом норм процесуального права, що відповідно до пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України, є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Разом з тим, слід зауважити, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Районний суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалив рішення повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам, вимогам та запереченням сторін за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Також апеляційним судом у судовому засіданні від 05 листопада 2024 року, з урахуванням вимог процесуального закону, було вирішено питання щодо нових доказів, поданих позивачкою на стадії апеляційного розгляду.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд діяв у межах повноважень, визначених процесуальним законом, відтак відповідні доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними.
Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права.
Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець