вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"17" вересня 2025 р. Справа№ 910/10948/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Сибіги О.М.
Гончарова С.А.
за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.
представники учасників справи у судове засідання 17.09.2025 не з'явилися
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025
у справі № 910/10948/24 (суддя Ковтун С.А.)
за позовом фізичної особи-підприємця Павлисько Ольги Володимирівни
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл»
про стягнення 5 313 315,35 грн
У вересні 2024 року до Господарського суду міста Києва звернулась фізична особа-підприємець Павлисько Ольга Володимирівна з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» про стягнення 5 313 315,35 грн, у тому числі: 4 251 051,46 грн боргу, 580 860,88 грн пені, 337 329,31 грн інфляційних, 144 073,70 грн. 3% річних.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач порушив свої обов'язки за договором перевезення № ДГ150422 від 15.04.2022 щодо оплати наданих позивачем послуг перевезення вантажу. Заборгованість у розмірі 4 251 051,46 грн є простроченою з 11.07.2023, оскільки остання дата надання послуг була 05.07.2023.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 позов задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на користь фізичної особи-підприємця Павлисько Ольги Володимирівни 202 424,31 грн інфляційних втрат, 130 135,83 грн 3% річних, 4 988,40 грн судового збору.
Відмовлено в іншій частині позову.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Меркойл» звернулося 04.06.2025 на адресу Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі «Електронний суд» 04.06.2025, у якій просив суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі №910/10948/24 в частині стягнення інфляційних у розмірі 74 892,77 грн та 3% річних у розмірі 45 114,80 грн та у цій частині прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача інфляційних у розмірі 127 531,54 грн, 3% річних у розмірі 85 021,03 грн. В іншій частині рішення просив залишити без змін.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказав, що місцевий господарський суд, не повно та не об'єктивно з'ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню.
Скаржник вважає, що приймаючи оскаржуване рішення судом першої інстанції не було застосовано положення ст. 549, 551 Цивільного кодексу України та ст. 233 Господарського кодексу України щодо необхідності зменшення розміру штрафних, заявлених до стягнення позивачем, внаслідок чого прийняте незаконне рішення щодо їх стягнення у повному обсязі без урахування підстав, для їх зменшення. Також, скаржник посилається на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 23.03.2021 у справі №921/580/19 та від 16.03.2021 у справі №922/266/20.
Скаржник стверджує, що наявні правові та фактичні підстави для зменшення розміру штрафних санкцій стягнути на користь позивача з товариства, а саме: інфляційних з 202 424,31 грн. - до 127 531,54 грн. (тобто 3% від загального розміру заборгованості та 3% -х % річних з 144 073,70 грн. -до 85 021,03 грн. (тобто до 3 % від загального розміру заборгованості).
Відповідач в своїй апеляційній скарзі дійшов висновку, що в порушення вимог Господарського процесуального кодексу України судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваного рішення, не було застосовано норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не надано належної правової оцінки наявним у справі доказам, внаслідок чого суд прийняв необґрунтоване та незаконне рішення про часткове задоволення позовних вимог позивачки та не зменшив розмір штрафних санкцій, зокрема пені, заявлених позивачем.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/10948/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Сибіга О.М., Гончаров С.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі №910/10948/24 залишено без руху, запропоновано апелянту усунути недоліки, надавши докази, що підтверджують сплату судового збору у встановленому законодавством розмірі, а саме 3633,60 грн.
12.06.2025 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху від Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла заява, сформована в системі «Електронний суд» 12.06.2025, про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої долучено докази сплати судового збору.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі №910/10948/24. Розгляд справи призначено на 15.07.2025. Витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/10948/24.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2025 в зв'язку з неявкою представників сторін на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України відкладено розгляд справи №910/10948/24 на 17.09.2025.
В судове засідання 17.09.2025 представники сторін не з'явились, про причини неявки до суду не повідомили.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 №2119-ІХ, зі змінами, внесеними Указом Президента України від 18.04.2022 №259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 №2212-ІХ, Указом Президента України від 17.05.2022 №341/2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 №2263-ІХ, Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022, затвердженим Законом України від 15.08.2022 №2500-ІХ, Указом Президента України від 07.11.2022 №757/2022, затвердженим Законом України від 16.11.2022 №2738-ІХ, Указом Президента України від 06.02.2023 №58/2023, затвердженим Законом України від 07.02.2023 №2915-IX, Указом Президента України від 01.05.2023 №254/2023, затвердженим Законом України від 02.05.2023 №3057-IX, Указом Президента України від 26.07.2023 №451/2023, затвердженим Законом України від 27.07.2023 №3275-IX, Указом Президента України від 06.11.2023 №734/2023, затвердженим Законом України від 08.11.2023 №3429-IX, Указом Президента України від 05.02.2024 №49/2024, затвердженим Законом України від 06.02.2024 №3564-ІХ, Указом Президента України від 06.05.2024 №271/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 08.05.2024 №3684-IX, Указом Президента України від 23.07.2024 №469/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №3891-IX, Указом Президента України від 28.10.2024 №740/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №4024-IX, Указом Президента України від 14.01.2025 №26/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №4220-IX від 15.01.2025, Указом Президента України від 15.04.2025 №235/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 16.04.2025 № 4356-IX, Указом Президента України від 14.07.2025 №478/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15.07.2025 №4524-IX продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 07 серпня 2025 року строком на 90 діб, тобто до 05 листопада 2025 року.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи у розумний строк, застосувавши ст. ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 15.04.2022 фізична особа-підприємець Павлисько Ольга Володимирівна (перевізник) та товариство з обмеженою відповідальністю «Меркойл» (замовник (вантажовідправник) уклали договір перевезення № ДГ150422 (далі - Договір), відповідно до умов якого перевізник зобов'язується доставити ввірений йому замовником (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а замовник (вантажовідправник) зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату, на умовах цього договору. Вантажем за цим договором є паливно-мастильні матеріали (бензин, дизельне паливо, тощо). Доставка здійснюється автомобільним транспортом.
Сторони домовилися, що перевезення кожної окремої партії вантажу може визначатися сторонами у заявках, специфікаціях, додатках, додаткових угодах, рахунках на оплату або інших документах, погоджених сторонами, які є невід'ємними частинами даного договору, в тому числі шляхом виставлення перевізником відповідного рахунку та його оплати замовником (вантажовідправником) (п. 1.4 Договору).
Пунктом 1.5 Договору передбачено, що замовлення на перевезення може бути зроблено замовником (вантажовідправником) в усній формі, або письмово (в тому числі електронною поштою). Після погодження сторонами заявки та умов визначених в п.1.2 цього договору, перевізник надсилає замовнику (вантажовідправнику) електронною поштою рахунок на оплату.
Ціна за перевезення кожної партії вантажу погоджується сторонами у відповідних документах, зазначених в п. 1.2 цього договору або іншим погодженим між сторонами чином. Ціна перевезення включає в себе податки та обов'язкові платежі, передбачені чинним законодавством України (п. 2.1 Договору).
Загальна сума договору становить суму вартості перевезень, фактично здійснених протягом терміну дії цього договору (п. 2.2 Договору).
Оплата замовником (вантажовідправником) вартості перевезення здійснюється з відстрочкою оплати або шляхом здійснення попередньої оплати (п. 3.2 Договору).
Якщо перевезення здійснено перевізником без попередньої оплати, то замовник (вантажовідправник) зобов'язаний оплатити перевезення в день отримання вантажу вантажоодержувачем, або з відстрочкою платежу, яка у будь-якому випадку не може перевищувати 5 (п'яти) банківських днів з моменту отримання вантажу (п. 3.3 Договору).
Виконання послуг по перевезенню підтверджується актами виконаних робіт, підписаних обома сторонами. Акт виконаних робіт для замовника (вантажовідправника) є підставою для оплати послуг перевізнику (п. 3.5 Договору).
На виконання умов Договору позивачем у період з квітня 2022 року по липень 2023 року надав послуги з перевезення, а відповідачем прийняв послуги з перевезення на загальну суму 13 991 795,00 грн, що підтверджується актами надання послуг та товарно-транспортними накладними за вказаний період.
Відповідач сплатив за послуги 9 740 743,54 грн, внаслідок чого у нього з 11.07.2023 виник борг на суму 4 251 051,46 грн.
Ці обставини визнаються сторонами.
20.07.2024 фізична особа-підприємець Павлисько Ольга Володимирівна отримала від товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» заяву від 15.07.2024 про припинення зобов'язання шляхом зарахування (далі - Заява). У Заяві зазначено наступне:
1. Фізична особа-підприємець (далів - ФОП) Павлисько Ольга Володимирівна є боржником товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» у розмірі 6 142 773,89 грн за договором поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022 за поставлені ТОВ «Меркойл» на користь ФОП Павлисько О.В. нафтопродукти.
2. Загальна сума поставлених ТОВ «Меркойл» нафтопродуктів на користь ФОП Павлисько О.В. за договором поставки нафтопродуктів № 08-06- 02/2022 від 08.06.2022 склала 7 429 593,89 грн, що підтверджується видатковими накладними, підписаними як боку ТОВ «Меркойл» так і безпосередньо ФОП Павлисько О.В. з проставленням печатки на кожній видатковій.
3. За поставлені ТОВ «Меркойл» нафтопродукти ФОП Павлисько О.В. було здійснено оплату у розмірі 1 286 820,00 грн.
4. Строк виконання зобов'язання ФОП Павлисько О.В. щодо оплати нафтопродуктів на користь ТОВ «Меркойл» за договором поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022 настав 27 травня 2023 р.
5. Товариство з обмеженою відповідальністю «Меркойл» є боржником фізичної особи-підприємця Павлисько Ольги Володимирівни у розмірі 5 027 751,46 грн, з яких за договором перевезення № ДІ 150422 від 15.04.2022 у розмірі 4 251 051,46 грн та за договором надання послуг з міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом № НТП- 10/05/22-1 від 25.08.2022 у розмірі 776 700,00 грн за надані ФОП Павлисько О.В. на користь ТОВ «Меркойл» послуги з перевезення вантажів.
6. Строк виконання зобов'язання ТОВ «Меркойл» перед ФОН Павлисько О.В. щодо оплати послуг з перевезення за договорами настав 10.07.2023.
7. Відповідно до положень статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
8. На підставі викладеного, враховуючи однорідність вимог, строк оплати по яким настав ТОВ «Меркойл» заявляє про:
8.1 припинення зобов'язання ТОВ «Меркойл» перед ФОП Павлисько О.В. у розмірі 4 251 051,46 грн за договором перевезення № ДГ150422 від 15.04.2022 та у розмірі 776 700,00 грн за договором надання послуг з міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом № НТП-10/05/22-1 від 25.08.2022, а всього на суму 5 027 751,46 грн внаслідок зарахування (зустрічних однорідних вимог) заборгованості ФОП Павлисько О.В. перед ТОВ «Меркойл» у розмірі 5 027 751,46 грн за договором поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022.
8.2. Після зарахування вищевказаних зустрічних однорідних вимог зобов'язання ТОВ «Меркойл» перед ФОП Павлисько О.В. за договором перевезення №ДГ150422 від 15.04.2022 та договором надання послуг з міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом №IНТП-10/05/22-1 від 25.08.2022 на загальну суму 5 027 751,46 грн, та зобов'язання ФОП Павлисько О.В. перед ТОВ «Меркойл» за договором поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022 на суму 5 027 751,46 грн припиняються, а ФОП Павлисько О.В. залишається боржником перед ТОВ «МЕРКОЙЛ» за договором поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022 на суму 1 115 022,43 грн.
Відповідно до частини 1 статті 601 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Отже, застосування правового інституту зарахування зустрічних однорідних вимог має наслідком погашення внаслідок дій правоприпиняючих юридичних фактів прав і обов'язків сторін, що становлять його зміст.
Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов'язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов'язання. У такому випадку зобов'язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.
Аналіз положень зазначеної норми та статті 203 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) свідчить про те, що вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:
- бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим);
- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей. При цьому, правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);
- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги;
- безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов'язань.
Слід зазначити про те, що умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань не передбачена чинним законодавством, зокрема, статтею 203 Господарського кодексу України та статтею 601 Цивільного кодексу України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами, що вже є усталеною судовою практикою та підтверджується численними постановами Верховного Суду, зокрема, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17, від 05.11.2019 у справі №914/2326/18, від 22.01.2021 у справі №910/11116/19.
Зокрема, у постанові від 22.01.2021 у справі №910/11116/19 Верховний Суд наголосив, що безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.
Тобто, обрана законодавцем правова конструкція зарахування вказує на те, що воно може здійснюватися за заявою однієї із сторін без згоди на це іншої сторони, в односторонньому порядку однієї із сторін.
Такий спосіб припинення зобов'язання кореспондується зі ст. 598 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що припинення зобов'язань на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Право на припинення зобов'язання шляхом зарахування в односторонньому порядку є тим випадком, на який вказує закон.
У зв'язку з цим заяву про зарахування слід розглядати як односторонній правочин, для вчинення якого достатньо волевиявлення однієї сторони. Таке волевиявлення однієї сторони не потребує погодження з боку іншої сторони. А тому дійсність правочину про зарахування, тобто його спроможність бути підставою для припиняти зобов'язання, залежить від наявності визначених ст. 601 ЦК України умов, і не залежить від незгоди іншої сторони з заявленими зустрічним вимогами, їх розміром, строками виконання тощо.
Особливість зарахування зустрічних однорідних вимог як способу припинення зобов'язань полягає в тому, що його правовим наслідком є одночасне припинення кількох зобов'язань, тобто припинення прав і обов'язків сторін в рамках кількох зобов'язань, за якими сторони мають однорідні вимоги один до одного. З огляду на це вирішення спору потребує дослідження зобов'язання як цивільного правовідношення і підстав його виникнення.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Суб'єктами зобов'язання є його сторони: управомочена сторона - кредитор, та зобов'язана сторона - боржник. У переважній більшості зобов'язань кожний із суб'єктів зобов'язання є водночас і кредитором і боржником один щодо одного. А тому, відповідно до ч. 3 ст. 510 Цивільного кодексу України, якщо кожна із сторін зобов'язання має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Отже, використання терміну «зобов'язання» застосовується як для позначення зобов'язального правовідношення в цілому, так і для позначення окремого обов'язку боржника (боргу).
Зобов'язальні правовідносини, як цивільні правовідносини, виникають з обставин, які мають значення юридичних фактів. Перелік юридичних фактів, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків, встановлено в ст. 11 Цивільного кодексу України і з їх настанням норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Договір як правочин є різновидом юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох або більше сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Зобов'язання, внаслідок яких ФОП Павлисько Ольга Володимирівна є боржником товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» у розмірі 7 422 303,05 грн, засновані на договорі поставки нафтопродуктів № 08-06-02/2022 від 08.06.2022. Наявність цієї заборгованості встановлена рішенням Господарського суду Львівської області №914/1930/24 від 18.11.2024, яке набрало законної сили, і, відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу Україні, ці обставини не підлягають доказуванню.
Питання щодо припинення зобов'язань сторін на суму 4 251 051,46 грн. на підставі вказаної заяви від 20.07.2024 також було предметом дослідження Господарського суду Львівської області в межах справи № 914/1930/24.
Таким чином, з моменту отримання відповідачем Заяви (20.07.2024) зобов'язання у розмірі 4 251 051,46 грн внаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог є припиненими.
Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, вказане свідчить про те, що на день звернення з позовом до суду (05.09.2024) у відповідача була відсутня заборгованість у розмірі 4 251 051,46 грн, що є підставою для відмови в частині стягнення 4 251 051,46 грн боргу.
Згідно з нормами ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Умовами п. 5.2 Договору сторони обумовили за несвоєчасне виконання замовником своїх зобов'язань щодо оплати послуг з перевезення на умовах цього договору, останній сплачує перевізнику пеню в розмірі подвійної ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення виконання зобов'язань.
Позивач просив стягнути з відповідача 580 860,88 грн пені за період з 27.02.2024 по 27.08.2024.
Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.
Згідно з ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Отже, пеня підлягає нарахуванню тільки протягом шести місяців з дня прострочення зобов'язання.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки початком прострочення є 12.07.2023, то нарахування пені є припиненим з 13.01.2024.
А тому вимоги про стягнення пені за період з 27.02.2024 по 27.08.2024 у розмірі 580 860,88 грн. не підлягають задоволенню.
Враховуючи зазначене, колегія суддів апеляційного суду відхиляє твердження скаржника, що суд прийняв необґрунтоване та незаконне рішення про часткове задоволення позовних вимог позивачки та не зменшив розмір штрафних санкцій, зокрема пені, заявлених позивачем, оскільки в частині стягнення пені суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову.
Водночас, колегія суддів апеляційного суду наголошує скаржникові на необхідності добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, зважаючи на те, що наведена скаржником одна з підстав апеляційного оскарження, не отримала підтвердження.
Вимоги позивача про стягнення з відповідача суми 3% річних та інфляційних втрат суд першої інстанції задовольнив частково, з чим погоджується колегія суддів апеляційного суду виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник на вимогу кредитора у випадку прострочення грошового зобов'язання повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач просив стягнути з відповідача 337 329,31 грн інфляційних втрат та 3% річних в сумі 144 073,70 грн.
Перевіривши розрахунок позивача, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за розрахунком суду відповідно в сумі 130 135,83 грн. (3% річних) та 202 424,32 грн (інфляційних втрат).
Колегія суддів апеляційного суду вважає необґрунтованими доводи скаржника, що наявні правові та фактичні підстави для зменшення розміру інфляційних втрат та 3 % річних, що обумовлено наступним.
Як уже зазначалося, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України).
Як свідчать умови договору перевезення № ДГ150422 від 15.04.2022, сторони не встановлювали в договорі іншого розміру процентів річних, а тому у цій справі до спірних правовідносин щодо нарахування процентів річних на заборгованість слід застосовувати положення ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.
В апеляційній скарзі відповідач стверджує, що визначені Цивільним кодексом України три проценти річних суд може зменшити.
Проте, за змістом вищенаведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23).
Інфляційні втрати та проценти річних є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання і входять до складу такого зобов'язання (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18).
Законодавець в главі 24 Господарського кодексу України врегулював загальні засади відповідальності учасників господарських відносин таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Тобто, у справі № 902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, тоді як підстави для такого зменшення процентів річних суд повинен установлювати в кожному конкретному випадку.
При цьому, законодавство не містить переліку підстав для зменшення процентів річних. Такими підставами можуть бути, зокрема, дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу, а також інші підстави, підтверджені конкретними обставинами справи.
Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи, має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.
Також при вирішенні питання про зменшення процентів річних суд має враховувати принципи розумності, справедливості, пропорційності та дотримуватись балансу між інтересами боржника і кредитора.
Крім того, у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
З огляду на зазначені правові висновки Верховного Суду, враховуючи правову природу процентів річних як визначеної законом плати боржника за користування грошовими коштами кредитора, їх розмір може бути зменшено.
Проте, суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатити у разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
А тому, розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24.
З урахуванням наведеного, доводи скаржника про те, що суд може зменшити визначений Цивільним кодексом України мінімальний розмір трьох процентів річних до суми 85 021,03 грн., є необґрунтованими.
Крім того, скаржник стверджував про можливість зменшення суми інфляційних втрат до 127 531,54 грн.
Проте, колегія суддів вважає такі твердження безпідставними та звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 02.07.2025 у справі №903/602/24.
Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується правової позиції щодо неможливості зменшення розміру інфляційних втрат - висновки про це викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 904/4334/22, від 24 січня 2024 року у справі № 917/991/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 910/18091/23 та від 05 листопада 2024 року у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/4975/22.
З огляду на наведене доводи відповідача про те, що суд за певних обставин може зменшити розмір інфляційних втрат, є необґрунтованими.
Колегія суддів апеляційного суду не приймає посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №921/580/19 та від 16.03.2021 у справі №922/266/20 в обґрунтування зменшення 3% річних та інфляційних втрат, з огляду на таке.
Як у справі №922/266/20, так і у справі № 921/580/19 однією з підстав касаційного перегляду справи було зменшення судами розміру неустойки. Водночас, у справі, що переглядається суд першої інстанції відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача пені, з чим погодилась і колегія суддів апеляційного суду.
Крім того, стосовно справи №921/580/19, на яку скаржник посилається в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що Верховний Суд, задовольняючи частково касаційну скаргу та скасовуючи рішення судів попередніх інстанції виходив з того, що суди не здійснили належний перерахунок заявлених позивачем інфляційних втрат, і доводи скаржника в частині помилкового обрахунку судами розміру інфляційних втрат є обґрунтованими.
Щодо інших аргументів скаржника колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до незгоди зі встановленими судом обставинами та до переоцінки доказів.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі № 910/10948/24 слід відмовити, а оскаржуване рішення - залишити без змін.
Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Меркойл» на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі № 910/10948/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 у справі №910/10948/24 залишити без змін.
3. Судові витрати (судовий збір) за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника.
4. Матеріали справи №910/10948/24 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Дата складання повного тексту постанови 01.10.2025.
Головуючий суддя О.В. Тищенко
Судді О.М. Сибіга
С.А. Гончаров