01 жовтня 2025 року Справа № 640/3195/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Шаповала М.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №640/3195/20 за позовом Громадської організації "Батьківська ініціатива" до Міністерства охорони здоров'я України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
У провадженні Окружного адміністративного суду м. Києва перебувала вказана справа.
В своїй позовній заяві позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони здоров'я України, яка полягає у ненаданні повної та достовірної інформації на інформаційні запити Громадської організації "Батьківська ініціатива міста Хмельницького" № 996-20 від 22.01.2020 та зобов'язати Міністерство охорони здоров'я України надати повну та достовірну інформацію на питання інформаційного запиту Громадської організації "Батьківська ініціатива міста Хмельницького" № 996-20 від 22.01.2020.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що звертався до відповідача із відповідним запитом на отримання публічної інформації. За твердженнями позивача, відповідач надав відповідь, яка була надіслана 27.12.2019, проте відповідь на поставленні питання не була надана. Тобто, по суті лист позивача не було розглянуто відповідачем та не було надано відповідь.
Тоді ТО "Батьківська ініціатива" звернулася з інформаційним запитом № 996-20 від 22.01.2020. Зазначений запит було надіслано на офіційну електрону адресу відповідача info@moz.gov.ua. Відповідь відповідач надав 04.02.2020 з порушеннями терміну про надання відповіді на інформаційний запит. Окрім того, у наданій відповіді не було надано повну та достовірну відповідь на поставленні питання.
02.03.2020 представником відповідача надано відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечує, зазначає, що МОЗ України листами від 24.12.2019 № 08.1-30/49544/2-19 та від 30.01.2020 № 08.1-35/17-195/ЗШ-20/278 в межах компетенції надав чіткі та обґрунтовані відповіді, в яких зазначено, що посаду зубного лікаря може обіймати особа з неповною вищою освітою (молодший спеціаліст) за напрямом підготовки "Медицина", спеціальністю "Стоматологія", спеціалізацією за профілем роботи, а також, що зарахування на посаду та звільнення з посад відбувається з дотриманням вимог наказу МОЗ України від 25.12.1992 № 195 "Про затвердження Переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю", а також відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 "Охорона здоров'я"), затвердженого наказом МОЗ України від 29.03.2002 № 117. Так, твердження позивача про надання відповіді не по суті запиту та можливості одержання інформації із загальнодоступних джерел спростовуються фактичними обставинами справи. Вважає, підстави для задоволення позовних вимог до Міністерства охорони здоров'я України відсутні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.02.2020 у справі відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" № 2825-ІХ, визначено Ліквідувати Окружний адміністративний суд міста Києва.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання вимог Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" щодо забезпечення розгляду адміністративних справ" наказом ДСА України від 16.09.2024 № 399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва.
Пунктами 4-7 Порядку № 399 визначено, що на розгляд та вирішення судам підлягають передачі судові справи, які нерозглянуті ОАСК та передані до КОАС, але до набрання чинності Законом, не розподілені між суддями. Матеріали щодо розгляду та вирішення окремих процесуальних питань у межах нерозглянутих судових справ підлягають передачі до судів, визначених у результаті автоматизованого розподілу судових справ між судами, проведеного відповідно до правил, установлених цим Порядком. Судові справи, вказані у переліку, які підлягають передачі судам, мають бути зареєстровані в базі даних. Перелік складається відповідальною особою протягом семи робочих днів після опублікування цього Порядку за формою, визначеною у додатку 1 до Порядку, та формується в електронній формі із застосуванням КЕП.
На виконання положень Закону № 2825-IX та відповідно до Порядку № 399, матеріали даної адміністративної справи передано на розгляд до Сумського окружного адміністративного суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями Сумського окружного адміністративного суду, дана справа передана судді Шаповалу М.М.
Ухвалою від 17.03.2025 прийнято справу № 640/3195/20 до свого провадження. Розгляд адміністративної справи № 640/3195/20 розпочато спочатку зі стадії відкриття провадження у справі та проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Вказану ухвалу сторони отримали 18.03.2025.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог з наступних підстав.
Встановлено, що ГО "Батьківська ініціатива" звернулась до МОЗ України з листом, зазначив наступне:
"Згідно "Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників ВИПУСК 78 Охорона здоров'я", який затверджено Наказом МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року змінено кваліфікаційні вимоги з урахуванням змін державних стандартів щодо класифікації професій та чинної номенклатури посад медичних працівників системи Міністерства охорони здоров'я України.
Так, зубний лікар відноситься до розряду фахівців, які мають неповну вищу освіту (молодший спеціаліст).
Так, до 2002 року студенти отримували дипломи про неповну вищу освіту (молодшого спеціаліста) за спеціалізацією "Стоматологія" за професією зубний лікар. З даним дипломом вони приймалися на роботу на посаду лікаря-стоматолога.
Відповідно до Додатку 1 до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1992 р. №195 ПЕРЕЛІК вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною затверджено наступне:
до посад середнього медичного персоналу, який закінчив Середній спеціальний медичний навчальний заклад, відноситься зубний лікар, факультет стоматології, який може обіймати посаду зубного лікаря, керівника стоматологічного (зуболікарського) підрозділу.
В примітні зазначено:. Фахівці з середньою спеціальною освітою, що допущені до роботи в установах охорони здоров'я до 1 січня 1993 року відповідно на посадах середніх медичних і фармацевтичних працівників, в порядку, передбаченому наказами МОЗ СРСР від 9 вересня 1964 р. № 496 (додаток 3), від 21 жовтня 1974 р. № 990 і від 13 липня 1989 р. № 418, зберігають право на допуск до роботи на посадах, які вони обіймали на 01.01.93р. - подальший перехід на інші посади можливий тільки у відповідності з вимогами даного наказу.
В Наказі МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року, зазначено. - При зарахуванні на посади лікарів, провізорів, середнього медичного і фармацевтичного персоналу слід ураховувати положення чинних нормативно-правових актів Міністерства охорони здоров'я країни щодо Переліку вищих медичних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю.
Тобто, в примітні Додатку № 1 до Наказу від 25 грудня 1992 р. № 195, зазначено, що за працівниками, які були прийняті на роботу до прийняття такого наказу, залишаються їхні робочі місця, а перехід на іншу посаду відбувається згідно правил.
В Наказі МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року, не зазначено чи зберігаються посади (робочі місця) за працівниками, які були прийняті на роботу до 22 березня 2002року.
На сьогоднішній день до нашої організації надійшло декілька звернень від зубних лікарів. Фахівці з середньою спеціальною освітою, які були прийняті на роботу на посаду стоматолога до 2002 року із посадовими обов'язками - це лікування зубів, яких масово звільняють з роботи у зв'язку із невідповідністю займаній посаді на підставі Наказу МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року".
Позивач просив надати відповідь на наступні питання:
1. чи підлягають звільненню з посади стоматолога зубні лікарі на підставі Наказу МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року, які були прийняті на роботу до 22 березня 2002 року?
2. чи мають право на сьогоднішній день зубні лікарі, які були прийняті на роботу до 22 березня 2002 року, здійснювати санацію порожнини рота громадянам України?
Відповідач надав відповідь, оформлену листом від 24.12.2019 № 08.1-30/49544/2-19, яка була надіслана 27.12.2019 на адресу позивача, що підтверджується поштовим конвертом, згідно якої було розписано кваліфікаційні вимоги до зубного лікаря та лікаря-стоматолога. Проте відповідь на поставленні питання, на думку позивача, не була надана.
ТО "Батьківська ініціатива" звернулася з інформаційним запитом № 996-20 від 22.01.2020, в якому просила надати інформацію:
1. чи підлягають звільненню з посади стоматолога зубні лікарі на підставі Наказу МОЗ № 117 від 22 березня 2002 року, які були прийняті на роботу до 22 березня 2002 року?
2. чи мають право на сьогоднішній день зубні лікарі, які були прийняті на роботу до 22 березня 2002 року, здійснювати санацію порожнини рота громадянам України?
Зазначений запит було надіслано на офіційну електрону адресу відповідача - info@moz.gov.ua
Відповідь, оформлену листом від 30.01.2020 № 08.1-35/17-195/ЗШ-20/278, відповідач надав 04.02.2020.
Оскільки, у наданій відповіді відповідачем не було надано повну та достовірну інформацію на поставленні питання, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 34 Конституції України проголошено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13 січня 2011 року № 2939-VІ (далі - Закон № 2939-VІ).
Статтею 1 Закону № 2939-VІ визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Положеннями пункту другого частини першої статті 5 Закону № 2939-VІ встановлено, що доступ до інформації забезпечується шляхом, зокрема, надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до положень статті 13 Закону № 2939-VІ розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Частиною першою статті 20 Закону № 2939-VІ визначено, що розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Положеннями частини першої статті 22 Закону № 2939-VІ встановлено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону № 2939-VІ розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
Відповідно до ст.23 Закону № 2939-VІ рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: відмову в задоволенні запиту на інформацію; відстрочку задоволення запиту на інформацію; ненадання відповіді на запит на інформацію; надання недостовірної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до змісту позовної заяви, позивач стверджує, що МОЗ України на його запити проявляє протиправну бездіяльність у ненаданні інформації.
Суд не погоджується із доводами позивача про наявність протиправної бездіяльності та зазначає наступне.
Встановлено, що відповідач листами від 24.12.2019 № 08.1-30/49544/2-19 та від 30.01.2020 № 08.1-35/17-195/ЗШ-20/278 в межах компетенції надав чіткі та обґрунтовані відповіді, в яких зазначено, що посаду зубного лікаря може обіймати особа з неповною вищою освітою (молодший спеціаліст) за напрямом підготовки "Медицина", спеціальністю "Стоматологія", спеціалізацією за профілем роботи, а також, що зарахування на посаду та звільнення з посад відбувається з дотриманням вимог наказу МОЗ України від 25.12.1992 № 195 "Про затвердження Переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю", а також відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 "Охорона здоров'я"), затвердженого наказом МОЗ України від 29.03.2002 № 117.
Здійснивши системний аналіз норм чинного законодавства та наявних у матеріалах справи доказів, суд наголошує, що твердження позивача про не розгляд запиту від 22.01.2020 та не надання відповіді за результатами його розгляду не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею п'ятою КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього.
З аналізу викладеного суд зазначає, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Таким чином до адміністративного суду вправі звернутися з позовом особа, яка має суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні її прав чи свобод. Однак обов'язковою умовою надання правового захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.
Суд звертає увагу, що відсутність бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо не розгляду запиту позивача та не надання відповіді із запитуваною інформацію за результатами такого розгляду виключає наявність порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок такої бездіяльності.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідачем на виконання ч.2 ст. 77 КАС України та наявними у матеріалах справи доказами спростовано, а позивачем не доведено наявність протиправної бездіяльності при розгляді запиту позивача від 22.01.2020, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд
В задоволенні позову Громадської організації "Батьківська ініціатива" до Міністерства охорони здоров'я України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М. Шаповал