Іменем України
30 вересня 2025 року
м. Київ
справа №990/390/25
адміністративне провадження № П/990/390/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої - Ханової Р. Ф.
суддів: Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л., Хохуляка В.В., Юрченко В. П.,
за участю:
секретаря судового засідання Пугач Д.С.
представника позивача - Бірюч О.В. на підставі ордеру серія АН №1749064
представника відповідача - Мовіле О.С. в порядку самопредставництва,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження питання про поновлення строків звернення до Верховного Суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 , поданим адвокатом Бірюч Оленою Володимирівною до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та нечинним указу Президента України від 21 травня 2021 року №203/2021 в частині, -
18 серпня 2025 року представник ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач у справі), адвокат Бірюч Олена Володимирівна звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просила Суд визнати протиправним і нечинним Указ Президента України №203/2021 від 21 травня 2021 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в редакції згідно Указу Президента України №497/2021 від 05 жовтня 2021 року, в частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме позиція №553 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачу можливість подати клопотання про поновлення строку звернення до суду з позовом з наведенням обґрунтованих підстав для поновлення такого строку.
01 вересня 2025 року до Суду надійшло клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим адміністративним позовом, в якому представник позивача наголошує на тому, що про оскаржуваний Указ Президента України позивач дізнався лише 01 квітня 2025 року, коли в рамках судової справи №320/30707/23 до електронного кабінету ЄСІСТ представника позивача - адвоката Бірюч О.В. надійшли додаткові пояснення від Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, датовані 26 березня 2025 року, додатком до яких долучено копію листа Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України за №18838-2025 від 14 лютого 2025 року, в якому, зокрема, йдеться про те, що:
«Відповідно до Указу Президента №203/2021 від 21.05.2021 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» до ОСОБА_1 , застосовано санкції (Додаток 1 №553, термін - безстроково)». У вказаному листі також наведено перелік заходів, які застосовуються до позивача на необмежений термін.
До отримання копії вказаного листа позивач не був обізнаний чи поінформований про застосовані щодо нього обмежувальні заходи та не мав можливості ознайомитися із винесеним стосовно нього рішенням.
Представник позивача звертає увагу на те, що намагалася з'ясувати, чи було повідомлено ОСОБА_2 про застосовані до нього обмежувальні заходи (санкції), шляхом направлення адвокатських запитів до Президента України та Апарату РНБО. Однак зазначені запити залишилися без відповіді, що позбавляє позивача можливості надати Суду докази того, що органи, які ухвалили щодо нього оскаржуване рішення, не вживали заходів для інформування особи.
Також представник позивача звертає увагу на те, що ОСОБА_1 був позбавлений можливості ознайомитися з оскаржуваним Указом, оскільки газета «Урядовий кур'єр» у березні 2020 року припинила роздрібну торгівлю друкованого видання газети до завершення карантину, введеного у зв'язку з пандемією коронавірусної хвороби.
Щодо наявності електронної версії «Урядового кур'єра» як альтернативного способу ознайомлення з Указом, то представник позивача звернув увагу на те, що до ОСОБА_1 застосовано, окрім іншого, такий вид санкцій як обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування, що унеможливлює доступ позивача до мережі Інтернет та ознайомлення з оскаржуваним Указом.
Також позивач звертає увагу на те, що пунктом 3 рішення Ради національної безпеки і оборони від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», Кабінету Міністрів України разом зі Службою безпеки України та Національним банком України доручено забезпечити реалізацію і моніторинг ефективності персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), передбачених пунктом 2 цього рішення.
Зважаючи на вказане, позивач витребував у Кабінету Міністрів України інформацію (з наданням копій підтверджуючих документів) про стан забезпечення реалізації і результати моніторингу ефективності застосованих відносно ОСОБА_1 персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) на виконання Указу Президента № 203/2021 від 21 травня 2021 року.
Згідно із відповіддю Секретаріату Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2025 року, за №20142/0/2-25, інформація та матеріали стосовно результатів реалізації та моніторингу ефективності застосованих персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відносно ОСОБА_1 до Секретаріату Кабінету Міністрів України не надходили. Хоча в контексті долученого до відповіді на адвокатський запит плану організації виконання рішення РНБО від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», інформування про результати має здійснюватися щокварталу до 5 числа місяця, що настає за звітним.
Таким чином, з відповіді Кабінету Міністрів України як органу, на який покладено забезпечення реалізації і моніторингу ефективності персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), не вбачається, що такі заходи відносно ОСОБА_1 було дійсно реалізовано та застосовано.
З урахуванням вказаного, зважаючи на відсутність даних про практичне застосування відносно ОСОБА_1 санкцій, спір між позивачем та відповідачем фактично був відсутній до того моменту, як 01 квітня 2025 року позивач дізнався про винесене відносно нього рішення індивідуальної дії за вищевказаних обставин. І лише з цього моменту позивач дізнався, що його права можуть бути порушені шляхом застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів, тобто що такий спір може мати місце, а тому, не зволікаючи, звернувся із позовом до суду адміністративної юрисдикції.
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 , поданим адвокатом Бірюч Оленою Володимирівною до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та нечинним указу Президента України в частині. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін на 30 вересня 2025 року.
Також цією ухвалою повідомлено сторони, що під час засідання, яке відбудеться 30 вересня 2025 року, Верховний Суд розглядатиме питання про поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду з цим адміністративним позовом.
24 вересня 2025 року до Суду від представника Президента України надійшли заперечення проти заяви про поновлення строку на звернення до суду, з огляду на безпідставність такої заяви.
Окрім іншого, представник відповідача вказує на те, що позивачем не наведено поважних (непереборних, нездоланних) причин, які завадили йому особисто або через представника (з яким укладено договір про надання правової (правничої) допомоги ще 28 березня 2023 року) вчасно подати адміністративний позов упродовж строку від дати оприлюднення оскаржуваного Указу №203/2021 до закінчення шестимісячного строку оскарження.
Під час судового засідання, яке відбулося 30 вересня 2025 року, представник позивача підтримав заявлене клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим адміністративним позовом та просив його задовольнити.
При цьому, представник позивача звернула увагу на те, що фактично позивач мав технічну можливість ознайомитися з оскаржуваним Указом через мережу Інтернет (зокрема, в електронній версії газети «Урядовий кур'єр»), проте не вчиняв будь-яких дій з метою отримання інформації про застосування до себе санкцій, оскільки не вважав себе особою до якої можуть бути застосовані санкції.
Представник відповідача вважав причини пропуску строку звернення до суду неповажними, просив відмовити в задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим позовом та залишити адміністративний позов без розгляду.
Розглянувши заявлене клопотання, вислухавши пояснення сторін, Суд дійшов таких висновків.
У статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.
Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку, відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду зі заявою про вирішення цього спору і захист своїх прав, свобод чи інтересів.
Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Отже, строк, передбачений частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.
Відповідно до частини першої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (частина друга статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України).
Норми Кодексу адміністративного судочинства України не дають визначення поважних причин пропуску строку звернення до адміністративного суду. Водночас поважними є такі причини пропуску процесуального строку, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду, та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними установлених Кодексу адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду для вирішення спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
Розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом на відповідність принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
Положеннями статті 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки інтервалу часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційних повноважень судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків.
Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності.
Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain), від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine).
Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), № 19164/04, § 47, ЄСПЛ).
У справі «Устименко проти України» ЄСПЛ зазначив, що сама концепція «поважних причин» не є чіткою, тому для національних судів ще важливіше було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника.
Якщо строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.
У справі встановлено, що Указом № 203/2021 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким, зокрема, застосовано безстрокові санкції до ОСОБА_1 - позивача у цій справі.
Згідно з пунктом 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Оскаржуваний частково Указ № 203/2021 - акт індивідуальної дії, позаяк не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення Ради національної безпеки і оборони України, введеного у дію цим Указом, передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних осіб; адресований цим особам; не регулює певного виду суспільних відносин, а спрямований на припинення конкретних правовідносин.
Оскільки Указ № 203/2021 є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.
Суд встановив, що оскаржуваний позивачем у відповідній частині Указ № 203/2021, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», офіційно опубліковано в газеті «Урядовий кур'єр» (від 25 травня 2021 року № 98), а також в «Офіційному віснику України» (від 04 червня 2021 року - 2021 рік, № 42, стор. 116, стаття 2530, код акта 105065/2021).
Таким чином, оскільки оскаржуваний Указ №203/2021 опубліковано в газеті «Урядовий кур'єр» (№ 98), то презюмується, що з наступного дня ОСОБА_1 міг дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів та протягом шести місяців звернутися до суду з відповідним позовом.
Згідно з пунктом 3 Указу № 203/2021 він набирає чинності з дня його опублікування, а тому перебіг строку на звернення до суду для його оскарження розпочинається саме з наступного дня його опублікування - 26 травня 2021 року, відповідно останнім днем на його оскарження було 26 листопада 2021 року.
Однак ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом 18 серпня 2025 року, тобто з пропуском шестимісячного строку звернення.
Суд зазначає, що законодавством не визначено обов'язку відповідача доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях.
Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома.
Відтак опублікування вказаного Указу, тобто його оприлюднення, презюмує, що його зміст доведено до всіх зацікавлених осіб.
Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала в судових рішеннях, зокрема у постановах від 14 листопада 2024 року у справі №990/241/24 та у справі № 990/236/24, від 24 жовтня 2024 року у справі №990/277/24.
Суд зауважує, що частинами другою та третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав.
Суд бере до уваги доводи представника позивача щодо неможливості ознайомитися з оскаржуваним Указом №203/2021 у паперовому випуску газети «Урядовий кур'єр», з огляду на призупинення друку саме паперової версії цієї газети під час карантину, запровадженого через пандемію COVID-19.
Щодо неможливості ознайомлення зі спірним Указом в мережі «Інтернет» у зв'язку зі застосуванням до позивача такого виду санкцій як обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування, Суд звертає увагу на наступне.
Проаналізувавши законодавство, яке регулює питання надання телекомунікаційних послуг, Суд акцентує на тому, що в період до 01 січня 2022 року діяв Закон України «Про телекомунікації», який визначав телекомунікаційну мережу як комплекс технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних чи інших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням (частина 1 статті 1 вказаного Закону).
Аналізуючи зміст всього Закону України «Про телекомунікації», Суд дійшов висновку, що цей Закон регулює не тільки надання доступу до мережі «Інтернет», але й надання послуг рухомого (мобільного) зв'язку.
01 січня 2022 року набрав чинності Закон України «Про електронні комунікації», який змінює термін «телекомунікаційна мережа» на «електронна комунікаційна мережа», який визначається як комплекс технічних засобів електронних комунікацій та споруд, призначених для надання електронних комунікаційних послуг (пункт 25 частини першої статті 2 цього Закону).
Аналізуючи Закон України «Про електронні комунікації», Суд також висновує, що цей Закон регулює не тільки надання доступу до мережі «Інтернет», але й надання послуг мобільного зв'язку.
Звертаючись з адміністративним позовом, позивач не надав жодних доказів обмеження фізичного доступу до джерел офіційного оприлюднення чи фактичної ізоляції позивача від інформації про публічний акт, що стосується його правового статусу.
Понад те, ні адміністративний позов, ні клопотання про поновлення строку звернення до Суду з цим адміністративним позовом не містить доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 у період з 2021 року до 2025 року було обмежено у доступі до мережі «Інтернет» та у отриманні послуг мобільного зв'язку. Навпаки, у клопотанні про поновлення строку звернення до суду з цим адміністративним позовом наголошується на тому, що «зважаючи на відсутність даних про практичне застосування відносно ОСОБА_1 санкцій, спір між позивачем та відповідачем фактично був відсутній до того моменту як 01.04.2025 року позивач дізнався про винесення відносно нього рішенні індивідуальної дії за вищевказаних обставин».
Фактично позивач стверджує, що до 01 квітня 2025 року не було жодних видимих для нього ознак чи підстав які б свідчили про застосування до нього обмежувальних заходів (санкцій).
З огляду на зазначене, можна припустити один із двох можливих варіантів:
- або ж не було реалізовано оскаржуваний Указ Президента України в частині обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування, зокрема, шляхом надання доступу до мережі «Інтернет», що уможливило би ознайомлення позивача зі спірним Указом;
- або ж було обмежено, або припинено надання позивачу телекомунікаційних послуг, проте позивач не надав цьому суттєвого значення, не з'ясував причини такого обмеження (припинення) та, відповідно, за результатами такого з'ясування своєчасно не оскаржив акт, відповідно до якого такі обмеження були застосовані.
В той же час, під час судового засідання представник позивача підтвердила можливість доступу позивача до мережі Інтернет, зокрема і ознайомитися з оскаржуваним Указом, проте позивач не вчиняв будь-яких дій з метою отримання інформації про застосування до себе санкцій, оскільки не вважав себе особою до якої можуть бути застосовані санкції.
Суд наголошує на тому, що сторони зобов'язані вживати всіх можливих заходів для реалізації своїх прав у межах встановлених процесуальних строків. Навіть у складних життєвих обставинах, пов'язаних зі станом здоров'я чи зовнішніми факторами, не усувається обов'язок особи діяти розумно обачно, а також використовувати доступні способи комунікації із судом, включаючи електронні засоби подання заяв. Відсутність доказів вжиття таких заходів свідчить не про об'єктивну неможливість звернення до суду, а про недбалість у реалізації процесуального права, що виключає визнання причин пропуску строку поважними.
Подібний підхід висловлений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.
Суд наголошує на тому, що скаржник у заяві про усунення недоліків не вказав, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не доведено, що в цій справі можливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від волевиявлення позивача.
У цьому випадку пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку на звернення до суду з відповідним позовом.
Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними правовідносинами, а також стосовно оцінки поважності причин їх пропуску викладені, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 990/12/24 та від 14 листопада 2024 року у справі № 990/241/24.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 травня 2024 року у справі № 990/53/24 наголосила на необхідності наведення змістовних і вагомих доводів щодо вчинення усіх необхідних і можливих дій, які б указували на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, зазначивши при цьому, що пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав не є поважною причиною для його поновлення.
Суд також зазначає, що інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону України «Про санкції») і є публічною та загальнодоступною, а об'єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх в дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування.
Отже, твердження позивача про його необізнаність щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які, за своєю суттю, спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи; суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки, та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які опубліковуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними. Крім того, такі твердження є непереконливими та суперечать принципу належної обачності.
Таким чином, вирішуючи питання поновлення строку на звернення до Суду із позовом у цій справі, колегія суддів не встановила обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення позивача, та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами. Обставини, на які покликається позивач, обґрунтовуючи недотримання ним строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою та четвертою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі, і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, - або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, - суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, - і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, - суд залишає позовну заяву без розгляду.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що підстави пропуску строку звернення до суду з цим адміністративним позовом є неповажними, а відтак наявні підстави для відмови в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з цим адміністративним позовом, а позов ОСОБА_1 - залишити без розгляду, оскільки його подано з пропуском встановленого законом строку.
Керуючись статтями 122, 123, 240, 248, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Визнати неповажними підстави пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 , поданим адвокатом Бірюч Оленою Володимирівною до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та нечинним указу Президента України від 21 травня 2021 року №203/2021 в частині (позиція №553 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року).
В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом у справі №900/390/25 - відмовити.
Позов ОСОБА_1 , поданий адвокатом Бірюч Оленою Володимирівною до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним та нечинним указу Президента України від 21 травня 2021 року №203/2021 в частині (позиція №553 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року) - залишити без розгляду.
Ухвала Верховного Суду може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її постановлення та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
Повний текст ухвали складено та підписано 30 вересня 2025 року.
Головуюча Р. Ф. Ханова
Судді Н. Є. Блажівська
І.Л. Желтобрюх
В.В. Хохуляк
В.П. Юрченко