Справа № 761/1356/24 Головуючий у суді І інстанції Саадулаєв А.І.
Провадження № 22-ц/824/8725/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
24 вересня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 , треті особи без самостійних вимог на предмет спору: громадянин Ізраїлю ОСОБА_8, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Павлюк Назар Васильович, ОСОБА_1 , про визнання права власності,
У січні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 23 березня 2023 року на державному електронному торговому майданчику ДП «Сетам» в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 відбулись електронні торги з реалізації лоту № 523923, а саме квартири загальною площею 68,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , переможцем яких на підставі найвищої цінової пропозиції у розмірі 2 623 354,02 грн оголошено ОСОБА_3
08 серпня 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ляшук О.В. на підставі протоколу і акта про проведений електронний аукціон/торги було видано свідоцтво за реєстровим № 1297, яким посвідчено, що ОСОБА_3 на праві власності належить зазначена вище квартира, яка раніше належала боржнику ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 квітня 2008 року.
Відповідно до свідоцтва право власності підлягало державній реєстрації, тому 08 серпня 2023 року позивачем було подано заяву про державну реєстрацію прав на вказану квартиру.
Однак 08 серпня 2023 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Ляшук О.В. ухвалено рішення № 68784697 про зупинення реєстраційних дій через наявність судового рішення, яке містить заборону вчинення реєстраційних дій, а саме ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 березня 2023 року у справі № 727/2778/23.
Даною ухвалою були вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення заборони відчуження спірної квартири та заборона суб'єктам, уповноваженим на вчинення реєстраційних дій, вносити відомості до Державного реєстру речових прав щодо квартири та вчиняти будь-які дії, які б мали наслідком переходу права власності на неї, на підставі заяви ФОП ОСОБА_5 за змовою та ініціативою ОСОБА_4 з метою уникнення виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року у справі № 2-3227/12.
Позивач зазначав, що зв'язку із протиправними діями відповідачів він позбавлений можливості зареєструвати за собою право власності на придбане майно, тому вважає порушеним його право власності, за захистом якого звертається до суду.
Змінивши предмет позову, ОСОБА_3 просив суд визнати за ним право власності на квартиру загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 24,0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,реєстраційний номер майна 33532724, та скасувати заборону вчинення реєстраційних дій, застосовану на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 березня 2023 року у справі № 727/2778/23.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2025 року позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 24,0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,реєстраційний номер майна 33532724.
В задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, треті особи ОСОБА_7 та ОСОБА_8 звернулись з апеляційними скаргами, в яких просять його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.
В обґрунтування доводів обох апеляційних скарг скаржники зазначають, що позивачем обрано неналежний (неефективний) спосіб захисту його права, про що неодноразово наголошувалося в суді першої інстанції, проте судом не було враховано та в достатній мірі досліджено цю обставину, що спричинило ухвалення незаконного рішення.
Вважають, що судом першої інстанції неповно встановлено обставини, які мають значення для справи, зокрема не враховано, що наявність обтяжень на нерухоме майно відповідно до вимог статті 392 ЦК України не є належною підставою для визнання права власності на нього за позивачем.
Суд припустився помилки при оцінці норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно і не врахував висновки Верховного Суду щодо впливу обтяжень на можливість державної реєстрації права власності.
У відзивах на апеляційні скарги позивач не погоджується із доводами скаржників про те, що обраний ним судовий спосіб захисту прав є неналежним та неефективним.
Вказує, що розглядаючи такий критерій, як ефективність способу захисту, Верховний Суд зазначає, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ефективним способом захисту права є такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Верховного Суду у справі № 916/3156/17 від 04 червня 2019 року).
Отже, на думку позивача, він має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а тому суд повинен захистити таке порушене право у обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він [обраний спосіб захисту] є менш ефективним, ніж інші, у спірних правовідносинах. Завдання суду не оцінювати ефективність обраного позивачем способу захисту, а вирішувати спір.
Вважає, що не буде мати місце процесуальна економія та ефективний захист, коли суд, відмовляючи у позові у зв'язку з неефективністю обраного позивачем способу захисту порушеного права, змушує його повторно звертатись до суду з новим позовом.
При цьому за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав па нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
При дослідженні судом обставин існування в особи права власності на нерухомість необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Саме для встановлення обставин існування у позивача права власності на спірну квартиру і було подано позов про визнання права власності та, відповідно, суд першої інстанції підтвердив право власності позивача на придбану з електронних торгів квартиру.
Відтак, позивачем було обрано вірний спосіб захисту, а судом першої інстанції постановлено законне і обґрунтоване рішення у даній справі.
Відзиви на апеляційні скарги від інших учасників справи до апеляційного суду не надійшли.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_7 - адвокат Поліщук С.В. підтримав викладені в апеляційних скарзі доводи, просив задовольнити їх вимоги.
Представник ОСОБА_3 - адвокат Семенов О.В. в судовому засіданні заперечував проти аргументів апеляційних скарг, просив залишити їх без задоволення.
Представник ОСОБА_9 - адвокат Омельченко Д.В. подала 24 вересня 2025 року через відділ прийому громадян клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із неможливістю бути присутнім в судовому засіданні через участь в іншому засіданні суду.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.
Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи та/або їх представників, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (див. зокрема,постанови Верховного Судувід 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16, від 22 листопада 2024 року у справі № 727/6078/22).
У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», сформував усталений підхід до визначення критеріїв розумності тривалості судового провадження, згідно з якими підлягають врахуванню такі обставини: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (наприклад, рішення у справах «Юртаєв проти України» від 31 січня 2006 року, «Смірнова проти України» від 08 листопада 2005 року, «Матіка проти Румунії» від 02 листопада 2006 року, «Літоселітіс проти Греції» від 05 лютого 2004 року, «Вергельський проти України» від 12 березня 2009 року).
ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки представника скаржника в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи та з огляду на те, що вона була належним чином повідомлена про призначене судове засідання в суді апеляційної інстанції, з урахуванням категорії даної справи, строків її розгляду тадоводів апеляційних скарг, в межах яких підлягає перегляду рішення суду першої інстанції, на підставі статей 369, 372 ЦПК України клопотання адвоката Омельченко Д.В. про відкладення розгляду справизалишила без задоволення та ухвалила проводити розгляд справи за її відсутності.
Інші учасники справи у судове засідання також не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до суду не повідомляли, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників процесу в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також заперечень відзивів на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною першою, другою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в оскаржуваній частині не відповідає.
Суд першої інстанції встановив, що 08 червня 2012 року Солом'янський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі №2-3227/12, яким стягнув солідарно, у тому числі із ОСОБА_10 на користь АТ «Креді Агріколь Банк» заборгованість за кредитним договором № 272/08-Ж від 24 квітня 2008 року у розмірі 3 102 985,23 грн та за кредитним договором № 131/08-Ж від 27 червня 2008 року у розмірі 3 051 259,81 грн.
ОСОБА_10 27 квітня 2017 року відмовилась від реєстраційного номера облікової картки платника податків, а 30 січня 2018 року змінила прізвище на « ОСОБА_11 », що було встановлено у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 761/40412/19.
09 лютого 2022 року постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюка Н.В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-3227/12, виданого Солом'янським районним судом міста Києва 23 січня 2014 року, про стягнення солідарно з ОСОБА_12 та ОСОБА_10 на користь АТ «Креді Агріколь Банк» заборгованості за кредитним договором № 131/08-Ж від 27 червня 2008 року у розмірі 3 051 259,81 грн.
24 жовтня 2022 року ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва у справі №760/14310/22 за поданням приватного виконавця Павлюка Н.В. звернуто стягнення на квартиру боржника ОСОБА_4 , право власності на яку не зареєстровано у встановленому законом порядку, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 24,0 кв. м, реєстраційний номер майна 33532724.
21 лютого 2023 року на державному електронному торговому майданчику ДП «Сетам» за посиланням: https://setam.net.ua/auction/521669 було опубліковано інформацію про електронні торги з реалізації лоту № 523923 - арештованої квартири.
20 березня 2023 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці у справі №727/2778/23, з урахуванням виправленої ухвалою цього ж суду від 28 березня 2023 роки описки, за заявою ОСОБА_5 вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони відчуження квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 68,9 кв. м, та заборонено суб'єктам, уповноваженим на вчинення реєстраційних дій, вносити відомості до Державного реєстру речових прав щодо вказаної квартири та вчиняти будь-які дії, які б мали наслідком переходу права власності на неї.
23 березня 2023 року на державному електронному торговому майданчику ДП «Сетам» в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 відбулись електронні торги з реалізації лоту № 523923 - квартири загальною площею 68,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , переможцем яких на підставі найвищої цінової пропозиції у розмірі 2 623 354,02 грн оголошено ОСОБА_3
16 червня 2023 року ДП «Сетам» був сформований протокол № 584938 проведення електронного аукціону (торгів).
Протягом встановленого законом строку ОСОБА_3 здійснив розрахунок за придбане на електронному аукціоні нерухоме майно на загальну суму 2 623 354,02 грн, що підтверджується відповідними оплатами.
23 червня 2023 року після повної оплати вартості лоту № 523923приватний виконавець Павлюк Н.В. склав акт про проведений електронний аукціон/торги.
08 серпня 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ляшук О.В. на підставі вищезазначених протоколу і акта видано свідоцтво за реєстровим № 1297, яким посвідчено, що ОСОБА_3 на праві власності належить квартира загальною площею 68,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка раніше належала боржнику ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 квітня 2008 року.
Відповідно до вказаного свідоцтва право власності позивача підлягало державній реєстрації, тому 08 серпня 2023 року ним було подано приватному нотаріусу Ляшук О.В. заяву про державну реєстрацію прав на вказану квартиру.
08 серпня 2023 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Ляшук О.В. ухвалено рішення № 68784697 про зупинення реєстраційних дій через наявність судового рішення, яке містить заборону вчинення реєстраційних дій, а саме ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 березня 2023 року у справі № 727/2778/23.
08 липня 2024 року ОСОБА_3 звернувся до приватного нотаріуса Ляшук О.В. із заявою про зупинення і відновлення реєстраційних дій, в якій позивач серед іншого просив повідомити його у письмовому вигляді чи буде рішення Шевченківського районного суду м. Києва (за місцезнаходженням нерухомого майна) про визнання права власності на квартиру (в якому буде встановлено, що заходи забезпечення позову закінчили свою дію у зв'язку з відсутністю відкритого виконавчого провадження по справі, в якій було заявлено забезпечення позову після спливу дев'яноста днів з дня набрання рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 04 липня 2023 року у справі № 727/3071/23 законної сили) підставою для відновлення реєстраційних дій та реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_3
19 липня 2024 року позивач отримав відповідь вих. № 111/01-30 від приватного нотаріуса Ляшук О.В., в якій зазначено, що для відновлення реєстраційних дій за заявою від 08 серпня 2023 року необхідно надати рішення суду, яким має бути скасовано судове рішення, що було підставою для прийняття рішення про зупинення проведення реєстраційних дій та/або про скасування заборони вчинення реєстраційних дій.
Згідно із інформаційною довідкою № 364874344 від 07 лютого 2024 року станом на день її формування з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру загальною площею 68,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_14 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 червня 2018 року.
Проте, постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року № 761/40412/19 за позовом АТ «Креді Агріколь Банк» вказаний договір купівлі-продажу квартири, укладений 22 червня 2018 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , визнано недійсним.
Постановою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року постанова Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року № 761/40412/19 була залишена без змін.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції керувався статтями 391, 392 ЦК України та виходив з того, що спірна квартира була придбана позивачем у передбачений законом спосіб з прилюдних торгів, які не були визнані недійсними, однак позивач, як переможець електронних торгів з реалізації квартири та її добросовісний набувач, не може зареєструвати за собою право власності на вказане майно відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому наявні підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру.
При цьому суд відхилив доводи відповідача ФОП ОСОБА_5 про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, як юридично не спроможні та звернув увагу на те, що ОСОБА_3 обрано спосіб захисту, який відповідає вимогам статті 16 ЦК України та не суперечить сталій практиці Верховного Суду.
Крім того, суд відхилив доводи третьої ОСОБА_7 про те, що він є співвласником спірного майна, яке було придбане під час шлюбу з ОСОБА_4 , з огляду на те, що торги, в результаті проведення яких позивачем придбано спірну квартиру, не скасовано та не визнано недійсними, не встановлено порушення їх проведення та не визнані незаконними дії приватного виконавця.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, зокрема шляхом визнання права.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позов - це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.
Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб'єктивним правом і обов'язком відповідача.
Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.
Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21).
В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права закону та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Суду завжди необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яку прагне досягнути позивач, звертаючись до суду.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
У справі, яка переглядається, пред'явлений позов ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що він не може зареєструвати своє право власності на придбану на прилюдних торгах квартиру внаслідок того, що існують заборони на вчинення реєстраційних дій, встановлені судовим рішенням.
При цьому правовою підставою позову він зазначив статтю 392 ЦК України, відповідно до якої власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За правилами цієї статті позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує право власності.
Позивачем за вимогами про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).
Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2023 року у справі № 185/5260/20-ц та від 18 жовтня 2023 року у справі № 756/12321/21.
Суд першої інстанції правильно установив, що спірна кватира належить позивачу на праві власності на підставі акта про проведенні електронні торги. Тобто правоустановлючий документ у позивача на квартиру не втрачений.
Також право власності ОСОБА_3 ніким не оспорюється, отже у позивача були відсутні підстави для заявлення позову про визнання права власності на квартиру.
Суд першої інстанції обґрунтував оскаржуване рішення в частині визнання права власності на квартиру тим, що метою пред'явлення цієї вимоги позивачем є проведення державної реєстрації права власності на квартиру. Тобто суд фактично визнав, що право власності позивача відповідачами не оспорюється.
Між тим суд вважав, що визнання права власності на квартиру саме за судовим рішенням буде підставою для державної реєстрації цього права з посиланням на пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Тобто у такий спосіб позивач захистить своє право на проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Зазначені висновки суду першої інстанції є помилковими.
Відповідно до частин першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державній реєстрації прав, зокрема, підлягає право власності (стаття 4 вказаного Закону).
Отже, державна реєстрація це не підстава набуття права власності на нерухоме майно, а засвідчення державою вже набутого права власності, яке виникло, зокрема, на підставі правочину, при цьому факт реєстрації права власності на нерухоме майно є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення речового права, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.
Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19).
Суд апеляційної інстанції враховує, що дійсно відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції Закону № 2518-IX від 15 серпня 2022 року) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, зокрема, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Проте поза увагою суду залишилось, що стаття 27 цього Закону містить також інші підстави для державної реєстрації прав, в тому числі і видане нотаріусом свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів (пункт 4).
Тобто, навіть наявність у позивача правовстановлюючого документа на квартиру, а саме виданого приватним нотаріусом свідоцтва про придбання квартири з прилюдних торгів не завадило цьому нотаріусу як державному реєстратору зупинити дії по державній реєстрації права власності у зв'язку із наявною забороною суду на вчинення відповідних дій.
Отже, сама по собі наявність підстав, якими є правовстановлючі документи на нерухоме майно, не виключає того, що така реєстрація не буде проведена. Заміна правовстановлюючого документа, а саме виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) на рішення суду про визнання права власності на те ж саме нерухоме майно, не усуває причину, за якої позивач не може зареєструвати своє право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
З огляду на викладене, визнання за позивачем права власності на вказану квартиру очевидно не відновить прав ОСОБА_3 щодо проведення державної реєстрації права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна, які він вважає порушеними, а тому вказані вимоги не є належним та ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі їх задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання.
При цьому у позивача існує можливість захистити свої права та інтереси шляхом подання позову з урахуванням положень ЦК України і ЦПК України.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).
Вищезазначене залишилося поза увагою суду першої інстанції, який зробив помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності на придбане з прилюдних торгів нерухоме майно.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ФОП ОСОБА_5 про визнання права власності ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного з позивача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені третіми особами (скаржниками) у межах цієї справи, а саме по 22 710,00 грн кожному сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 січня 2025 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 22 710,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 22 710,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 вересня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній