Справа № 369/1708/21 Головуючий у І інстанціїДубас Т.В.
Провадження №22-ц/824/10088/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
10 вересня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,
за участі секретаря Доброванової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи державний реєстратор приватний нотаріус Києво - Святошинського районного нотаріального округу Герасимів Юлія Вадимівна, державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Богорад Наталія Олексіївна, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотова Ольга Віталіївна, державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Михальченко Марина Миколаївна, державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Воробйова Тетяна Антонівна про визнання недійсним правочину, скасування рішення зі скасуванням запису про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння,
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний реєстратор приватний нотаріус Києво- Святошинського районного нотаріального округу Герасимів Ю. В., державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації ГТУЮ у Київській області Богорад Н. О., приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотова О. В., державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації ГТУЮ у Київській області Михальченко М. М., державний реєстратор прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації ГТУЮ у Київській області Воробйова Т.А., про визнання недійсним правочину, скасування рішення зі скасуванням запису про державну реєстрацію та витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позову зазначав, що він є власником земельної ділянки площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 650010 від 19 травня 2009 року, виданого начальником управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Литвин В. В. на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 грудня 2007 року № 1293, № 1297.
При наданні правової допомоги йому стало відомо, що стосовно вищезазначеного нерухомого майна, на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 21 березня 2015 року (справа № 334/57062/15-ц) про визнання мирової угоди, укладеної між ОСОБА_3 та позивачем, було проведено державну реєстрацію переходу права власності на спірну земельну ділянку шляхом її перереєстрації за ОСОБА_3 .
Вищезазначеною ухвалою суду за ОСОБА_3 визнавалось право власності на земельну ділянку площею 0,201 га за адресою: АДРЕСА_2 , та закріплювався обов'язок ОСОБА_1 сплатити на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 15 000 грн.
Як зазначав позивач, він ніколи не приймав участі та не був стороною у судових спорах з ОСОБА_3 , ніяких мирових угод чи правочинів відносно спірної земельної ділянки не укладав.
Згідно з відповіддю Шевченківського районного суду м. Києва (лист № 01-14/289/2020/К-203 від 21 грудня 2020 року) на запит про отримання публічної інформації, в автоматизованій системі документообігу суду справа за № 334/57062/15-ц не обліковується, справ за участю позивача та ОСОБА_3 в АСДС не виявлено.
ОСОБА_1 вказував, що оскільки мирову угоду він ніколи не підписував, нікого не уповноважував на її підписання від свого імені та ніяким чином не здійснював волевиявлення на розпорядження належною йому земельною ділянкою, вказаний правочин щодо переходу права власності є недійсними.
24 грудня 2020 року отримана інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про те, що стосовно вищезазначеної земельної ділянки було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27309868 від 21 грудня 2015 року о 13:37:05 приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Герасимів Ю. В. на підставі договору купівлі-продажу, який зареєстрований в реєстрі за номером 4554, виданого 21 грудня 2015 року, у зв'язку з чим право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 .
На думку позивача, рішення про державну реєстрацію прав, прийняте державним реєстратором Герасимів Ю. В., є незаконним, оскільки вчинене без дотримання вимог Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Позивач наполягав, що спірна земельна ділянка вибула з його володіння поза його волевиявленням та була відчужена на користь ОСОБА_2 без достатнього обсягу прав та повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою позивача, і як наслідок, земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_2 без законних на те підстав.
Позивач вважав, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим необхідно витребувати з володіння ОСОБА_2 на його користь спірну земельну ділянку.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив:
- визнати недійсним правочин, оформлений як «Ухвала Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 334/57062/15-ц, провадження № 2/286/27097/2015 від 21 березня 2015 року» щодо переходу майнових прав на земельну ділянку площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27309868 від 21 грудня 2015 року 13:37:05 приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлії Вадимівни про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 разом із скасуванням запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером: 12646914 здійсненого 21 грудня 2015 року 13:31:19 державним реєстратором, приватним нотаріусом Герасимів Юлією Вадимівною, Києво-Святошинський районний нотаріальний округ Київської області;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на його користь земельну ділянку площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі земельної ділянки в натурі.
07 квітня 2021 року позивач подав до суду заяву про зміну предмету позову, доповнивши позов новими вимогами, і просив суд:
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 22873943 від 15 липня 2015 року державного реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Богорад Н. О. про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з реєстраційним номером: 680841932224, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 3222486201:01:041:0190, за ОСОБА_3 , разом із скасуванням запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, здійсненого державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Богорад Н. О.;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 23809096 від 20 серпня 2015 року державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотової О. В. про державну реєстрацію права власності на вищезазначену земельну ділянку, за суб'єктом ОСОБА_5 , разом зі скасуванням запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, здійсненого державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О. В.;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 25886756 від 05 листопада 2015 року державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М. М. про державну реєстрацію права власності на вищезазначену земельну ділянку за ОСОБА_6 , разом зі скасуванням запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, здійсненого державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М. М.;
- скасувати рішення про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно індексний номер: 41173298 від 18 травня 2018 року державного реєстратора прав на нерухоме майно, приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйової Т. А. про внесення змін до розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером: 680841932224;
- стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь судові витрати по сплаті судового збору та професійної правничої допомоги.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 вересня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду, з апеляційною скаргою в інтересах позивача ОСОБА_1 звернувся його представник - адвокат Літинський О.П., який, посилаючись на істотні порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає, що позивач є власником спірної земельної ділянки і як власник не здійснював жодних юридично значущих дій, спрямованих на розпорядження земельною ділянкою, а тим паче передачею її у власність третіх осіб. Вказує, що позивач не приймав участі та не був стороною в судових спорах між ним та відповідачем ОСОБА_3 до дня подачі позовної заяви від 01 березня 2021 року, нікого на представництво своїх інтересів в подібних судових справах не уповноважував, ніяких мирових угод та правочинів стосовно належної йому земельної ділянки в період з 01 січня 2015 року по сьогоднішній день - не укладав.
Вважає, що земельна ділянка вибула з його володіння поза його волевиявлення та була повторно відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 без достатнього обсягу прав та повноважень ОСОБА_3 що розпорядження земельною ділянкою.
Вважає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав, прийняте державним реєстратором Герасимів Ю.В. та витребування нерухомого майна від останнього набувача - правильним.
Щодо застосування строку позовної давності зазначає, що про порушення своїх прав позивач дізнався лише 24 грудня 2020 року з відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується копією Інформаційної довідки №89958795 від 24.12.2020 року, тому перебіг позовної давності починається з цього дня.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 вересня 2022 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Літинський Олександр Павлович, задоволено частково. Скасовано постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року у частині вирішення позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року залишено без змін.
В мотивування висновків про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги щодо того, що ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2015 року (справа № 334/57062/15-ц, провадження № 2/286/27097/2015), якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 з визнанням за ОСОБА_3 права власності на вищезазначену земельну ділянку, відсутня у провадженні Шевченківського районного суду м. Києва, в АСДС, в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Апеляційний суд не оцінив належним чином відомості, надані Шевченківським районним судом міста Києва про відсутність у провадженні суду справи за № 334/57062/15-ц та будь-яких справ, у яких учасниками є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також відомості Єдиного державного реєстру судових рішень, дійшов неправильного висновку про необхідність оскарження судового рішення про визнання мирової угоди, яке судом не ухвалювалося. Погоджуючись з рішенням суду першої інстанції апеляційний суд фактично самоусунувся від вирішення спору по суті заявлених позовних вимог, не надав оцінки доводам апеляційної скарги, не провів дослідження обставин добросовісності набуття останнім титульним володільцем спірної земельної ділянки, балансу прав та інтересів сторін, дотриманню позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною спору.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача на підставі неіснуючого судового рішення, а тому застосування конструкції віндикаційного позову про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України призводить до ефективного захисту прав власника.
Під час нового апеляційного розгляду, у судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Літинський О.П. підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Галас А.О. у судовому засіданні просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити, залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у відповідності до вимог процесуального законодавства.
Керуючись частиною другою статті 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглядати справу за відсутності учасників справи, які не з'явились, однак були належним чином повідомлені про судове засідання.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Враховуючи зміст постанови Верховного Суду від 19 березня 2025 року у даній справі, апеляційний суд перевіряє обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише у частині вирішення позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Заслухавши доповідь судді доповідача по справі, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та приймаючи до уваги, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України), колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
У частинах 1,2 та 5 статті 263 ЦПК Українивстановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено наступні фактичні обставини по справі.
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 650010 від 19 травня 2009 року, виданого начальником управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Литвин В. В. на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 грудня 2007 року № 1293, № 1297, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2015 року (справа № 334/57062/15-ц, провадження № 2/286/27097/2015) затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , якою визнано за ОСОБА_3 право власності на вищезазначену земельну ділянку.
Державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Богорад Н. О. було прийнято рішення № 22873943 від 15 липня 2015 року про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3 .
Право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, підтверджувалось витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 липня 2015 року, індексний номер витягу 40680214.
На підставі нотаріального посвідченого договору дарування від 20 серпня 2015 року ОСОБА_3 подарував земельну ділянку ОСОБА_5 . Договір зареєстровано в реєстрі за № 4904.
На підставі вищевказаного договору дарування, державним реєстратором, приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О. В. було прийнято рішення № 23809096 від 20 серпня 2015 року про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_5 .
Право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, підтверджувалося витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 серпня 2015 року, індексний номер витягу 42568154.
На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М. М. 05 листопада 2015 року, серія та номер 4944, державним реєстратором прав на нерухоме майно, приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М. М. було прийнято рішення № 25886756 від 05 листопада 2015 року про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_6 .
Право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, підтверджувалося витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 листопада 2015 року, індексний номер витягу 47028734.
Між ОСОБА_6 , від імені якої діяв ОСОБА_8 на підставі довіреності, посвідченої 21 грудня 2015 року Михальченко М. М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрованої у реєстрі за № 5548, та ОСОБА_2 21 грудня 2015 року укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки.
Відповідно до умов вищезазначеного договору ОСОБА_2 придбав земельну ділянку загальною площею 0,2010 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та сплатив за неї грошову суму в розмірі та в порядку оплати, визначеному договором.
Відповідно до пункту 1.4 договору відомості щодо обмеження у використанні земельної ділянки згідно з додатком 6 до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, не зареєстровані.
Відповідно до пункту 1.6 договору факт відсутності заборони відчуження вищезазначеної земельної ділянки та відсутності обтяження відчужуваного майна іпотекою підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 127088706, № 1270892203, виданими ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області 15 вересня 2015 року.
У подальшому, на підставі укладеного договору купівлі-продажу, приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. було зареєстроване право власності за ОСОБА_2 та виданий витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 50369548 від 21 грудня 2015 року.
Згідно з листом голови Шевченківського районного суду м. Києва № 01-14/289/2020/К-203 від 21 грудня 2020 року, наданим на запит про надання публічної інформації від 16 грудня 2020 року, в автоматизованій системі документообігу суду справа за № 334/57062/15-ц не обліковується, справ за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в АСДС не виявлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що запропонований позивачем спосіб захисту не є правомірним. Навіть враховуючи відповідь голови Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року, суд позбавлений можливості безальтернативно стверджувати про не існування ухвали Шевченківського районного суду м. Києва, на підставі якої за ОСОБА_3 визнано право власності на спірну земельну ділянку, оскільки копія останнього наявна в матеріалах справи, містить необхідні атрибути судового рішення, включаючи підпис та печатку суду. Суд не володіє спеціальними знаннями, які надають можливість встановлювати справжність чи несправжність (підробку) підпису осіб, зазначених як суддя та секретар Шевченківського районного суду м. Києва, та печатки органу. Будь-яких клопотань про призначення експертизи по справі учасниками не заявлялось. Матеріали справи не містять доказів порушення кримінального провадження за фактом підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (стаття 358 КК України), ухвала суду, на підставі якого майно вибуло з володіння позивача, не визнана незаконною (підробленою) у встановленому законом порядку, вина у підробці не встановлена, а тому, на думку суду, звернення ОСОБА_1 з позовом про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України є передчасним.
Також суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не було доведено неправомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно.
Місцевий суд також врахував, що, представником відповідача до суду подана заява про застосування позовної давності. Позивач звернувся до суду з даним позовом через більше ніж 5 років після відчуження спірної земельної ділянки. Проте, ОСОБА_1 мав можливість дізнатися про те, що право власності на майно, яка належало йому, перейшло на підставі договорів до відповідачів та інших осіб.
Колегія суддів апеляційного суду не може в повній мірі погодитись із такими висновками, з огляду на наступне.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що він ніколи не приймав участі та не був стороною в судових спорах з ОСОБА_3 , зокрема у справі № 334/57062/15-ц, ніяких мирових угод чи правочинів відносно спірної земельної ділянки не укладав, а справа № 334/57062/15-ц не перебувала у провадження суду.
Позивач наполягав, що не розпоряджався належною йому земельною ділянкою, а спірна земельна ділянка вибула з його володіння поза його волею, отже просив суд захистити його право власності.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Мирова угода у розумінні змісту статей 202, 203 ЦК України за своєю правовою природою є правочином.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).
З листа голови Шевченківського районного суду м. Києва № 01-14/289/2020/К-203 від 21 грудня 2020 року вбачається, що в АСДС справа за № 334/57062/15-ц не обліковується, справ за участю позивача та ОСОБА_3 в АСДС не виявлено.
Подібного змісту лист від 09 вересня 2024 року за вих. № 01-09/133/2024-Вих/ЦК/204 надано Шевченківським районним судом міста Києва на запит Київського апеляційного суду. У цьому листі зазначено, що будь-яких справ, у яких учасником процесу є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у суді не обліковується.
У свою чергу відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої
статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції не дав належної оцінки тій обставині, що ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2015 року (справа № 334/57062/15-ц, провадження № 2/286/27097/2015), якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 з визнанням за ОСОБА_3 права власності на вищезазначену земельну ділянку, відсутня у провадженні Шевченківського районного суду м. Києва, в АСДС, а також в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Частиною другою статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Єдиний державний реєстр судових рішень - це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Загальний доступ до судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України забезпечується з дотриманням вимог статті 7 цього Закону (частини перша-друга статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Копії судових рішень видаються в установленому законодавством порядку з обов'язковим їх внесенням до Реєстру. Електронні копії судових рішень є документами безстрокового зберігання (пункти 6-7 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740).
Таким чином, з огляду на відсутність у провадженні суду справи за № 334/57062/15-ц та будь-яких справ, у яких учасниками є ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а також відомості Єдиного державного реєстру судових рішень, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про необхідність оскарження судового рішення про визнання мирової угоди, яке судом не ухвалювалося.
Відповідно до статті 15 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74).
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Спірна земельна ділянка площею 0,2009 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 належала позивачу ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 650010 від 19 травня 2009 року, виданого начальником управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Литвин В. В. на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 грудня 2007 року № 1293, № 1297.
За відсутності доказів затвердження у судовому порядку мирової угоди між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 з визнанням за ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку, а також за відсутності доказів перебування в провадженні Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2015 року справи та відсутності відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень, доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка вибула з його власності поза його волею, заслуговують на увагу.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, § 166-168).
Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду України у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16 зазначено, що стаття 1 Першого Протоколу Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення зокрема обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2022 року в справі № 385/321/20 звертала увагу, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об'єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій.
У постанові Великої Палата Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 зазначено, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див.: пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
У даній справі встановлено, що відповідач ОСОБА_2 став четвертим власником спірної земельної ділянки в ланцюзі правочинів по її відчуженню, який мав місце після державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на підставі ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2015 року про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Так, 21 грудня 2015 року між ОСОБА_6 , від імені якої діяв ОСОБА_8 на підставі довіреності, посвідченої 21 грудня 2015 року Михальченко М.М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрованої у реєстрі за № 5548, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки.
Відповідно до умов вищезазначеного договору ОСОБА_2 придбав земельну ділянку загальною площею 0,2010 га, кадастровий номер 3222486201:01:041:0190, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та сплатив за неї грошову суму в розмірі та в порядку оплати, визначеному договором.
Відповідно до пункту 1.4 договору відомості щодо обмеження у використанні земельної ділянки згідно з додатком 6 до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, не зареєстровані.
Відповідно до пункту 1.6 договору факт відсутності заборони відчуження вищезазначеної земельної ділянки та відсутності обтяження відчужуваного майна іпотекою підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 127088706, № 1270892203, виданими ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області 15 вересня 2015 року.
У подальшому, на підставі укладеного договору купівлі-продажу, приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. було зареєстроване право власності за ОСОБА_2 та виданий витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 50369548 від 21 грудня 2015 року.
Отже, під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 грудня 2015 року через приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., було здійснено усі можливі перевірки правомочності набуття права власності ОСОБА_10 на вищевказану земельну ділянку та перевірено з усіх можливих реєстрів відсутність будь-яких обмежень та заборон.
В межах розгляду даної справи позивачем не було надано суду доказів недобросовісної поведінки ОСОБА_2 при набутті спірного майна у власність.
З доданих відповідачем ОСОБА_2 до матеріалів справи доказів, зокрема відповіді Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області №10-03/1263 від 10.08.2022р. вбачається, що ОСОБА_2 (код платника НОМЕР_1 ) був сплачений земельний податок за земельну ділянку з кадастровим номером 3222486201:01:041:0190; за гр. ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_2 ) числяться земельні ділянки без кадастрових номерів, за адресою: АДРЕСА_3 , на території села Софіївська Борщагівка, на які надані нарахування земельного податку органом ДПС, відомості про сплату яких на сьогоднішній день в Борщагівській сільській раді відсутні.(а.с. 42 том 3)
Встановлено також, що рішенням Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 листопада 2017 року №13 надано дозвіл виконавчому комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради на розроблення детального плану території, орієнтовною площею 1,72 га, обмеженої вулицями Миру, Волошкова, Ак. Амосова в АДРЕСА_2 , для визначення можливості розташування та будівництва офісної забудови. Виконавчому комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради доручено виступити замовником розроблення містобудівної документації відповідно до Порядку розроблення містобудівної документації, який затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 290 від 16.11.2001 року; оприлюднити дане рішення в місцевому ЗМІ, організувати проведення громадських слухань та розгляду зауважень і пропозицій громадськості, які надійдуть стосовно розробленого проекту даного ДПТ; винести на розгляд сесії сільської ради проект містобудівної документації. Фінансування робіт з детального планування території здійснюється за рахунок осіб, які мають намір здійснити будівництво. (а.с. 62 том. 3)
16 грудня 2017 року в газеті Новий день випуск №48 (9317), як в місцевому ЗМІ, опубліковано оголошення: «Про початок розгляду та врахування пропозицій громадськості щодо розробленого проекту детального плану території офісної забудови в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. Техніко- економічні показники даної містобудівної документації наступні: площа розроблення детального плану території - 1,72 га, на якій передбачено розміщення громадської та житлової забудови, на земельній ділянці з кадастровим номером 3222486201:01:041:0190 передбачено розташування офісної забудови. Замовником містобудівної документації з розробки даного детального плану території офісної забудови з - Виконавчий комітет Софіївсько-Борщагівської сільської ради на підставі рішення Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 листопада 2017 року №13. Розробником даної містобудівної документації є - ДП «УкрНДПІцивільбуд». Відповідальним за розгляд пропозицій громадськості є землевпорядник Софіївсько-Борщагівської сільської ради. 12 січня 2018 року за адресою: АДРЕСА_4 в приміщенні актового залу о 15:30 заплановано прилюдне обговорення детального плану (громадські слухання). (а.с. 57-60 том 3)
Проведення громадських слухань щодо обговорення містобудівної документації «Детальний план території офісної забудови обмеженої вулицями Миру, Волошкова, Ак. Амосова в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області» підтверджується відповідним протоколом громадського обговорення від 12.01.2018 року (а.с. 54-56 том 3)
15 лютого 2018 року рішенням Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області №17 затверджено «Детальний план території офісної забудови обмеженої вулицями Миру, Волошкова, Ак. Амосова в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області» на площі 1,72 га, розробленої ДП «УкрНДПІцивільбуд».
Рішенням Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 25 квітня 2018 року №43, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_2 , цільове призначення якої змінюється з земель для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на землі для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, яка розташована на АДРЕСА_2 . Змінено цільове призначення земельної ділянки ( кадастровий номер 3222486201:01:041:0190) гр. ОСОБА_2 , площею 0,2010 га, яка знаходиться на АДРЕСА_2 та дозволено її використання для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, при умові дотримання вимог законодавства про містобудування та архітектуру. ОСОБА_2 виконувати обов'язки власника земельної ділянки відповідно до ст. 91 Земельного кодексу України. Попереджено власника земельної ділянки, що право власності на землю може бути припинено у випадках, передбачених статтями 140, 143 Земельного кодексу України (а.с. 63 том 3)
25 червня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до начальника Госпрозрахункового проектно-виробничого архітектурно-планувального бюро із заявою про виготовлення містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки загальною площею 0,201 га, розташованої в АДРЕСА_2 , для проектування офісного центру.
12.07.2018 року наказом начальника відділу містобудування та архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації №17-09/86 затверджено містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки кадастровий номер 3222486201:01:041:0190 під офісну забудову. (а.с. 44 том 3)
З огляду на вказане, в ході розгляду даної справи судом встановлено, що ОСОБА_2 , придбавши спірну земельну ділянку за відплатним договором та сплативши за придбання земельної ділянки грошові кошти, здійснив державну реєстрацію речових прав на вказане нерухоме майно та в подальшому, у відповідності до передбачених законами України процедур, звернувся до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області щодо надання дозволу на зміну цільового призначення земельної ділянки з метою будівництва офісної забудови.
Поряд із цим, апеляційний суд враховує, що відповідачем ОСОБА_2 не надано доказів фактичного здійснення будівництва офісної забудови на спірній земельній ділянці, етапу здійснення такого будівництва, суми коштів, витраченої на таке будівництво.
З огляду на вказане, вирішуючи питання дотримання балансу інтересів позивача, як власника спірної земельної ділянки, з чийого володіння вона вибула без його волі, та відповідача ОСОБА_2 , як добросовісного набувача цього майна, колегія суддів доходить висновку про те, що витребування спірної земельної ділянки не позбавило би ОСОБА_2 як добросовісного набувача можливості відновити свої права шляхом пред'явлення майнових вимог до продавця спірної земельної ділянки, в порядку, передбаченому положеннями статті 661 ЦК України.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
У пункті 92 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18), Велика Палата Верховного Суду (у подібних правовідносинах) дійшла висновку, що з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, позивач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.
Отже, колегія суддів вважає, що витребування земельної ділянки у відповідача ОСОБА_2 на користь позивача не порушувало би принцип пропорційності втручання у право власності відповідача як останнього набувача земельної ділянки, яка вибула з власності позивача у незаконний спосіб, і на нього не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Однак, установивши, що заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими, апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для застосування позовної давності до заявлених вимог.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
За змістом статті 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці фанти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012.
Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з'ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права, в їх сукупності як обов'язкові складові визначення початку перебігу позовної давності.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалась або повинна була довідатись про це порушення)
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 вказував, що про порушення свого права дізнався 24.12.2020 року із інформаційної довідки №89958795, отриманої його представником в результаті надання правової допомоги.
Проте, сама по собі інформаційна довідка №89958795, сформована за допомогою додатку «Реєстр нерухомості», на переконання апеляційного суду, не є належним доказом, підтверджуючим дату, з якої суд може обраховувати початок перебігу позовної давності.
Так, інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є відкритою, загальнодоступною та платною, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Процедура надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно регулюється як профільним законом, так і низкою нормативно-правових актів, зокрема «Порядком надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», затвердженим постановою КМУ 25.12.2015 року № 1227, згідно із яким кожен громадянин або юридична особа можуть отримати інформацію за об'єктом нерухомого майна в паперовому або електронному вигляді.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , придбавши спірну земельну ділянку 18.12.2007 року на підставі договору купівлі-продажу № 1297 та отримавши 19 травня 2009 року Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 9650018, до 24 грудня 2020 року не перевіряв правовий статус спірної земельної ділянки, не сплачував земельного податку, доказів користування вказаною земельною ділянкою у зазначений період часу суду не надав.
Приймаючи до уваги фактичні обставини справи та надані сторонами докази, колегія суддів вважає, що моментом коли ОСОБА_1 міг дізнатися (мав можливість дізнатися) про порушення свого права власності на земельну ділянку кадастровий номер 3222486201:01:041:0190 є 16 грудня 2017 року, оскільки саме в цей день в газеті «Новий день» випуск №48 (9317), як в місцевому ЗМІ, було опубліковано оголошення: «Про початок розгляду та врахування пропозицій громадськості щодо розробленого проекту детального плану території офісної забудови в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. Техніко-економічні показники даної містобудівної документації наступні: площа розроблення детального плану території - 1,72 га, на якій передбачено розміщення громадської та житлової забудови, на земельній ділянці з кадастровим номером 3222486201:01:041:0190 передбачено розташування офісної забудови».
З огляду на вказане, позовна давність для звернення до суду з позовом про витребування майна спливла 17 грудня 2020 року, в той час як ОСОБА_1 подав позовну заяву до Києво-Святошинського районного суду Київської області 05 лютого 2021 року, тобто з пропуском такого строку.
При цьому, апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 вважав строк позовної давності не пропущеним, не заявляв про поважність причин пропуску такого строку, у зв'язку із чим колегією суддів апеляційного суду такі обставини не перевірялись і це питання не вирішувалось.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов, який було подано до суду першої інстанції 26.04.2021 року, заявив про пропуск позивачем позовної давності, а також подав окрему заяву про застосування строку позовної давності 16 лютого 2022 року.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про обрання позивачем правильного способу захисту та обґрунтованість заявлених ним вимог щодо витребування майна, поряд із цим пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є підставою для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).
З огляду на вказане, висновки суду першої інстанції про обрання позивачем не правомірного способу захисту порушеного права спірна є необґрунтованими, зроблені без належної перевірки обставин щодо вибуття земельної ділянки з володіння позивача на підставі неіснуючого судового рішення, за неправильного застосування судом норм матеріального права.
Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, однак з помилкових мотивів.
Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року змінити в частині мотивів для відмови у задоволенні позову, виклавши їх в редакції цієї постанови.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Суддя-доповідач Д.О. Таргоній
Судді : С.А. Голуб
Т.А. Слюсар