Справа № 215/4608/25
2/215/2267/25
30 вересня 2025 року Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі: головуючого судді - Данилевського М.А.,
за участю: секретаря судового засідання - Уварової Л.І.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в м. Кривому Розі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, -
Стислий виклад позиції позивача.
04.06.2025 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, в якій просить стягнути з відповідача 7 426,50 грн. недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, та просить вирішити питання розподілу судових витрат.
В обґрунтування позову вказує, що вона з 02.11.2004 року працює на підприємстві відповідача у структурному підрозділі «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» на різних посадах, з 01.01.2024 року СП «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» перейменований в СП «Криворізьке експлуатаційне вагонне депо», 11.11.2024 продовжено дію трудового договору у Криворізькому регіональному відділі організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». За період з 2017-2021 роки перебував у щорічних відпустках, та користувався правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення. Однак така допомога була виплачена не в повному обсязі та не відповідала розміру встановленому умовами Колективного договору.
Позивач вважає, що відповідач порушує умови п.3.1.15 Колективного договору щодо розміру допомоги на оздоровлення, чим допускає тривале порушення прав працівників. Так, пунктом 3.1.15 Колективного договору встановлено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40% тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Таким чином, недоплачена сума матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період становить 7 426,50 грн, яку просить стягнути з відповідача на його користь та понесені витрати на правову допомогу в розмірі 2 500,00 грн.
Стислий виклад позиції відповідача.
15.07.2025 від представника відповідача, Соломатіної О.О. на адресу суду надійшов відзив на позов в якому вона вказує, що позивач був належним чином обізнаний про суми нарахованої йому матеріальної допомоги на оздоровлення за 2018-2021 роки, отримавши відповідні розрахункові листи за відповідний місяць надання вказаної допомоги, тому був обізнаним саме в такий момент, що він недотримує суми матеріальної допомоги на оздоровлення за такий період. На підставі п. 1 Прикінцевих положень КЗпП строки, визначені ст. 233 КЗпП, були продовжені на строк дії карантину, введеного для запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), тому для позивача початок обрахунку тримісячного строку на подання заяви для вирішення даного трудового спору до суду обраховується з 1 липня 2023 року. В той же час, оскільки тримісячний строк для звернення до суду із даним позовом для позивача сплив 1 жовтня 2023 року, позивачем не було наведено жодних поважних причин для його поновлення, а з повідомлення позивача про суми, нараховані йому в якості матеріальної допомоги на оздоровлення за 2018-2021 роки, минуло більше чотирьох років. Отже, вважає, що суд повинен застосувати до позовних вимог строки позовної давності на підставі ст. 233 КЗпП України, оскільки у даному випадку позивач звернувся до суду з пропуском строку, лише у березні 2025 року.
Посилання позивача на застосування статті 58 Конституції України, в контексті не поширення дії Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022 року на правовідносини, що виникли в даній справі, є безпідставними. Крім того, відповідач послідовно відстоює позицію, що відповідно до пункту 5 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Тобто, починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року сторони Колективного договору було зобов'язано при обчисленні матеріальної допомоги на оздоровлення застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Зазначає, що починаючи з 01.01.2017 на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06.12.2016 року, які згідно з висновками Конституційного Суду України не суперечать Основному Закону України, Сторони Колективного договору було зобов'язано внести зміни до діючого Колективного договору та застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Відтак, стягнення з АТ "Укрзалізниця", як сторони колективного договору, сум матеріальної допомоги всупереч імперативним вимогам пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12. 2016 в повній мірі протирічить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, з набранням чинності Закону України № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача з застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису закону. Тому, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просить відмовити в повному обсязі.
Також відповідач не погоджується зі стягненням з нього на користь Позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2500,00 грн. Вважає, що надані до позову документи не підтверджують факту надання адвокатом правової допомоги у зв'язку з розглядом цієї справи, а лише вказують на те, що між клієнтом та адвокатом існують договірні відносини щодо надання юридичних послуг, тому у суду відсутні підстави для їх стягнення, як наслідок наявні підстави для відмови у стягненні правничої допомоги.
Процесуальні дії у справі.
Ухвалою Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16.06.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, за правилами спрощеного позовного провадження без виклику.
Інші процесуальні дії (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо) не застосовувались.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебуває з 02.11.2004 в трудових відносинах з СП «Криворізьке експлуатаційне вагонне депо» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», що підтверджується записами в трудовій книжці серії НОМЕР_1 .
З доданих відомостей про нарахування ОСОБА_1 доходу вбачається, що за жовтень 2017 останньому було нараховано 2 105,00 грн., за листопад 2018 - 2401,25 грн., за жовтень 2019 - 2 508,75 грн., за грудень 2020 - 2 837,50 грн., за грудень - 4 540,00 грн.
Згідно п.1.4 Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом Відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринське» на 2014-2015 роки, необхідні зміни, доповнення до колективного договору можуть вноситися за взаємною згодою сторін, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціально-економічні інтереси працівників, які встановлено чинним законодавством та колективним договором і затверджуються на спільному засіданні адміністрації і профспілкового комітету, а всі інші на конференції трудового колективу.
Відповідно до п. 3.1.15 вказаного Колективного договору, при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 % тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
З спільної постанови Первинної профспілкової організації ВСП «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» та Керівництвом структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» № ВЧДЕ 2/635, пк/10 від 14.04.2017 вбачається, що з 01.04.2017 у діючому колективному договорі застосовано замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Спільною постановою Первинної профспілкової організації ВСП «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» та Керівництвом структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» № ВЧДЕ-2/821, 04/ПК від 15.06.2021 внесено зміни до колективного договору, а саме пункт 3.1.15 колективного договору та викладено в новій редакції: «При наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати один раз на рік згідно з положенням, за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 % тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01 січня (податкового) звітного року.
Висновки та мотиви суду.
Відповідно до ч.5 ст. 279 ЦПК України, справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, визнавши їх достатніми для вирішення справи, суд вважає необхідним позов задовольнити.
Частиною 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Правилами ст.12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Судом встановлено, ОСОБА_2 перебуває з 06.06.2001 в трудових відносинах з СП «Криворізьке експлуатаційне вагонне депо» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», що підтверджується записами в трудовій книжці серії НОМЕР_2 .
Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Крім того, згідно зі ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами. Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як видно з матеріалів справи, а саме п.1.4 Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом Відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринське» на 2014-2015 роки, необхідні зміни, доповнення до колективного договору можуть вноситися за взаємною згодою сторін, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціально-економічні інтереси працівників, які встановлено чинним законодавством та колективним договором і затверджуються на спільному засіданні адміністрації і профспілкового комітету, а всі інші на конференції трудового колективу.
Відповідно до п. 3.1.15 вказаного Колективного договору, при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 % тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Строк дії Колективного трудового договору було продовжено, в тому числі на 2021 рік.
При цьому, відповідно до спільної Постанови Криворізької дирекції залізничних перевезень та президії Криворізької територіальної профспілкової організації від 31 березня 2017 року №П-5-8 г/а постановлено застосовувати з 01 квітня 2017 року у колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Відповідно до спільної Постанови Криворізької дирекції залізничних перевезень та президії Криворізької територіальної профспілкової організації з №П-13-85г від 10 червня 2021 року постановлено внести зміни до колективного договору, а саме: пункт 3.1.14 викласти в новій редакції: «При наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати один раз на рік згідно з положенням, за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01 січня (податкового) звітного року».
Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2000,00 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 3200,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1860,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2325,00 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 3723,00 грн.
Відповідно до ЗУ «Про державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1921,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 401,25 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 4173,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2102,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 627,50 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 4723,00 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2270,00 грн, а отже 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб становило 2 837,50 грн, в той час як розмір мінімальної заробітної плати по Україні був встановлений на рівні 6000,00 грн.
Таким чином, прийняття 31 березня 2017 року спільної постанови, якою застосовано з 01 квітня 2017 року у колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», призвело до погіршення становища працівників порівняно із законодавством.
Окрім того, враховуючи положення п.1.4 Колективного договору, самостійне вирішення керівництвом питання щодо застосування розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами суперечить вимогам Колективного договору, а отже не підлягає застосуванню при визначені розміру матеріальної допомоги на оздоровлення величина «125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, який становив 2000,00 грн.
Встановлено, що різниця між вказаними величинами має місце і в наступних роках, тому суд вважає, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не Постанова від 31 березня 2017 року №П-5-8 г/а, яка погіршує становище працівників, а п. 3.1.15 Колективного договору.
При цьому, суд враховує положення статті 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Суд не погоджується з представником відповідача стосовно того, що пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22, 58 Конституції України, ст.9 КЗпП України, суд приходить до висновку, що Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю, не мають зворотньої сили.
Як вже зазначалося раніше, відповідно до ЗУ «Про державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600,00 грн.
В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці.
Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначенні розміру цієї допомоги.
Суд також вважає, що прийняття вказаного Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року не створює юридичних наслідків та перешкод для застосування п.3.1.15 Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається виключно Колективним договором.
Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, судом не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги, про що зазначено вище.
Таким чином, під час розрахунку та виплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення підлягають застосуванню вимоги п. 3.1.15 Колективного договору, згідно з якими матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% тарифної ставки чи посадового окладу, на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Оскільки виплата матеріальної допомоги позивачу відбувалася у відповідні роки, суд вважає за необхідне при визначенні розміру недоплаченої частини вказаної допомоги виходити з розміру мінімальної заробітної плати по Україні встановленої на кожен рік в період з 2017 по 2021 рік.
Перевіривши наведені позивачем розрахунки, суд погоджується з ними і вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню недоплачена сума матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 7 426,50 грн, яка складається з: 1 095,00 грн. недоплаченої допомоги за 2017 рік (з розрахунку: 3200,00 грн.- 2 105,00 грн.); 1321,75 грн. недоплаченої допомоги за 2018 рік (з розрахунку: 3 723,00 грн. -2401,25 грн.); 1664,25 грн. недоплаченої допомоги за 2019 рік (з розрахунку: 4173,00 грн.- 2 508,75 грн.); 1 885,50 грн. недоплаченої допомоги за 2020 рік (з розрахунку: 4 723,00 грн.- 2 837,50 грн.); 1 460,00 грн. недоплаченої допомоги за 2021 рік (з розрахунку: 6 000,00 грн.- 4 540,00 грн.).
Твердження відповідача щодо правомірності проведених виплат матеріальної допомоги, які викладені ним у відзиві на позовну заяву, суд також відхиляє, оскільки жодних доказів на спростування доводів позивача та підтвердження правомірності проведених виплат, суду не надано.
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи вищевикладенін норми права, враховуючи, що відповідачем в порушення статті 58 Конституції України здійснено перерахунок матеріальної допомоги на оздоровлення позивачу, суд приходить до висновку, що існують правові підстави для задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача недоплаченої суми матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 5756 грн.
Щодо доводів представника відповідача про застосування строку позовної давності, суд звертає увагу, що згідно ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. Крім того, за п.1 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), що тривав протягом всього спірного періоду, строки визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. За таких обставин позовна давність у даній справі не підлягає застосуванню.
Крім того, Рішенням № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст.233 КЗпП України, статей1,12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України роз'яснив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Аналіз наведених норм права з урахуванням висновків, що викладені в рішеннях Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року, дає підстави вважати, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує питання розподілу судових витрат між сторонами.
Щодо стягнення понесених судових витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.
В обґрунтування заявленої суми на надання правової допомоги представником позивача надано договір про надання правової допомоги №22/05 від 22.05.2025, укладений між ОСОБА_3 та адвокатом Борисенко А.В.; акт про надання правової допомоги від 22.05.2025, відповідно до якого адвокатом були надані позивачу послуги: усна консультація та складення позовної заяви (підготовка правової позиції, аналіз судової практики), ксерокопіювання позову та доданих документів, подання позову, на загальну суму 2500,00 грн; а також надано квитанцію про сплату позивачем послуг адвоката в сумі 2 500,00 грн.
Відповідно до п. 1 ч. 3ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частинами 1-3 статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Приписами ст. 137 ЦПК України встановлено, що до складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи та репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як роз'яснено в п. 47 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 року №10, право на правову допомогу гарантовано ст. 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16.11.2000 № 13-рп/2000; Рішення від 30.09.2009 № 23-рп/2009; Рішення від 11.07.2013 № 6-рп/2013).
Згідно з ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фінансовий розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумний та враховувати витрачений адвокатом час.
Статтею 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено в п. 95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015, п. п. 34-36 Рішення у справі Гімайдуліна і інших проти України від 10.12.2009, п. 88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем документально підтверджено понесені витрати на правову допомогу в сумі 2500 грн., та відповідно до вимог ч.4 ст.137, ч.ч.2,3 ст.141 ЦПК України, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, а також відповідно до розміру задоволених вимог, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у сумі 2500,00 грн.
Оскільки позивач, відповідно п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», звільнений від його сплати при зверненні до суду, суд вважає необхідним, стягнути з відповідача судовий збір в сумі 1211,20 грн. на користь держави.
На підставі ст. 22, 58 Конституції України, ст.ст. 9, 10, 13, 18, 97, 233 КЗпП України, ст.ст. 12, 13, 19, 43, 49, 76, 89, 133, 141, 259, 263-265, 279 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 7 426,50 грн. за період з 2017-2021 роки.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на правову допомогу в сумі 2500 грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір у розмірі 1211,20 грн. на користь держави.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано 30 вересня 2025 року.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», місцезнаходження за адресою: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ 40075815.
Суддя: