25 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 591/1628/17
провадження № 51- 459 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника в режимі відеоконференції ОСОБА_6 ,
засудженої в режимі відеоконференції ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12017200440000731 від 21.02.2017 за обвинуваченням
ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційною скаргоюзахисника засудженої ОСОБА_7 -адвоката ОСОБА_6 на вирок Сумського апеляційного суду від 23.12.2024.
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Зарічного районного суду м. Суми від 31.05.2021 ОСОБА_7 визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК та виправдано.
Вирішено питання щодо речових доказів.
Вироком Сумського апеляційного суду від 23.12.2024 апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_8 задоволено, а вирок Зарічного районного суду м. Суми від 31.05.2021 щодо ОСОБА_7 скасовано та постановленоновий вирок, яким ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК, і призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з установленням іспитового строку 2 роки та покладено на неї обов'язки, передбачені положеннями ст. 76 цього Кодексу.
Відповідно до вироку, апеляційним судом установлено, що ОСОБА_7 21.02.2017 близько 08:30, маючи намір на таємне, з корисливих спонукань викрадення чужого майна, діючи таємно від оточуючих, за допомогою ключа, який залишився в неї раніше, незаконно проникла до приміщення офісу № 7 за адресою: АДРЕСА_2 , звідки намагалася викрасти парфумовану воду, крем для очей, деоколон - спрей для тіла загальною вартістю 1 660 грн. Після цього, тримаючи при собі вказане майно, яке належало ОСОБА_9 , направилася до виходу з приміщення, щоб залишити місце події та розпорядитися викраденим на власний розсуд, але не виконала всіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, з причин, що не залежали від її волі, оскільки до приміщення увійшли працівники поліції.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок суду апеляційної інстанції скасувати, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 закрити.
На обґрунтування своїх доводів захисник у скарзі наводить зміст висновків виправдувального вироку місцевого суду від 31.05.2021, яким установлено недоведеність умислу обвинуваченої на викрадення майна потерпілої через недопустимість доказів у провадженні, та зазначає про те, що:
- на підставі встановлення судом першої інстанції невиконання вимог ч. 6 ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), сторона захисту була позбавлена можливості заявити клопотання в суді щодо проведення повторної товарознавчої експертизи;
- не погодившись із висновком суду першої інстанції про недопустимість доказів, а саме протоколу огляду місця події від 21.02.2017 та висновку товарознавчої експертизи від 17.03.2017 № 19/119/9-3/911е, зазначеним доказам апеляційний суд надав іншу оцінку, ніж була надана Зарічним районним судом;
- апеляційний суд жодним чином не спростував висновку місцевого суду, наведеного у вироку від 31.05.2021, про відсутність у провадженні безперечних доказів (показань потерпілої, свідків, відеозаписів, протоколу огляду місця події), які б указували нате, що умисел ОСОБА_7 був спрямований на проникнення до приміщення офісу з метою викрадення чужого майна, а не для відвідування її власного майна, та не навів при цьому відповідних мотивів;
- дослідивши повторно протокол огляду предметів від 23.02.2017, суд апеляційної інстанції не спростував висновку суду першої інстанції, викладеного у вироку від 31.05.2021, про те, що ОСОБА_7 брала в руки лише два предмети, ураховуючи те, що в протоколі огляду місця події від 21.02.2017 зазначено три косметичні вироби;
- суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що зазначений протокол від 21.02.2017 визнано місцевим судом недопустимим доказом з підстав недотримання в ході проведення цієї слідчої дії вимог статей 18, 237 КПК та у зв'язку з порушенням права на захист ОСОБА_7 через неповідомлення останній про право мовчати і не свідчити проти себе;
- якщо брати до уваги, що в руках обвинуваченої були два предмети, а не три, як зазначено у вироку, то вартість цього майна, відповідно до Закону України від 18.07.2024 № 3886-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів» (далі - Закон № 3886-IX), на момент вчинення правопорушення становить від 0,5 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто менше ніж 1 600 грн, що є адміністративним правопорушенням, передбаченим ч. 2 ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП);
- протокол огляду місця події підтверджує факт того, що в ході його проведення ОСОБА_7 була затримана, а через підкорення наказу змушена була залишатися поряд з уповноваженою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою, та на прохання дозволити їй вийти до автомобіля, на якому вона приїхала, щоб забрати свій телефон, їй не дозволили працівники поліції вийти з приміщення, при цьому право на захист їй не було роз'яснено;
- апеляційний суд, дослідивши протокол огляду місця події від 21.02.2017, не погодився з висновком суду першої інстанції про недопустимість зазначеного доказу на підставі п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК, однак при цьому не взяв до уваги правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах: від 13.02.2022 (справа № 755/6685/17), 25.09.2018 (справа № 623/4131/15-к), 12.02.2019 (справа №159/451/16-к), 26.02.2019 (справа №266/4000/14-к), 18.07.2022 (справа № 520/3608/15-к), та не врахував, що зазначений огляд місця події проведено без дозволу потерпілої або іншої особи, яка орендувала це приміщення, та без отримання ухвали слідчого судді в порядку ч. 3 ст. 233 КПК;
- апеляційним судом під час постановлення обвинувального вироку надано оцінку доказам, які не були ним безпосередньо досліджені, а саме показанням свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , що, на думку сторони захисту, свідчить про те, що в основу обвинувального вироку апеляційний суд поклав показання свідків, трактовані судом першої інстанції та покладені в обґрунтування виправдувальних вироків;
- надання судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду скарги на вирок суду іншої оцінки доказам, ніж та, що була надана судом першої інстанції, можливе лише в разі, якщо такі докази були предметом безпосереднього дослідження судом. При цьому захисник у касаційній скарзі посилається на правові висновки Верховного Суду України, наведені в постановах: від 20.04.2017 у справі № 5-465кс(15)16, 21.01.2016 у справі № 5-249кс15, 03.03.2016 у справі № 5-40кс16, 19.05.2016 у справі № 5-72кс15(16), та Верховного Суду в постановах: від 08.05.2018 у справі № 569/6981/16-к, 24.05.2018 у справі №401/206/16, 05.06.2018 у справі № 161/3686/16, 19.06.2018 у справі № 724/179/17, 19.06.2018 у справі № 446/1797/14-к, що стосуються питання про повторне дослідження доказів у суді апеляційної інстанції.
05 червня 2025 року до Верховного Суду на зазначену касаційну скаргу від прокурора ОСОБА_16 , яка брала участь у провадженні під час апеляційного розгляду, надійшло заперечення, у якому прокурор вважає вирок суду апеляційної інстанції законним й обґрунтованим та просить залишити судове рішення без зміни. Зазначає про те, що не погоджується з доводами касаційної скарги з огляду на те, що:
- потерпіла ОСОБА_9 у своїх показаннях спростувала доводи сторони захисту щодо не визначення переліку товару, який був у руках обвинуваченої на момент її виявлення на місці події працівниками поліції, зокрема, посилаючись на відеоспостереження, ОСОБА_9 зазначала про те, що на демонстративному журнальному столику в офісному приміщенні товар ніколи не залишався наступного дня, на ньому могли лежати рекламні буклети, а станом на ранок 21.02.2017 товару на столику не було, проте, коли до офісу зайшли працівники поліції, ОСОБА_7 добровільно виклала на столик вибрану нею в чужих шафах продукцію, яку описано під час огляду місця події 21.02.2017, а саме: парфумовану воду «Belara» (синього кольору), крем для очей «Time Wise» з терміном придатності до 20.08.2019, деоколон - спрей для тіла з терміном придатності до 12.08.2019;
- дослідженими в апеляційному суді копіями замовлень продукції та збереженою розпискою підтверджено належність товару саме потерпілій ОСОБА_9 , а його вартість визначена висновком товарознавчої експертизи в сукупному розмірі на суму 1 660 грн.;
- суд апеляційної інстанції у вироку спростував висновки суду першої інстанції в частині недопустимості протоколу огляду місця події від 21.02.2017 і правильно зазначив про те, що пояснення, викладені в зазначеному протоколі, які ОСОБА_7 надавала працівникам поліції, не є викривальними;
- ключі, за допомогою яких ОСОБА_7 проникла до офісного приміщення, були вилучені під час огляду місця події за її участю та понятих;
- вимоги ст. 290 КПК стороною обвинувачення було виконано належним чином, що підтверджується відповідними розписками у провадженні, при цьому сторона захисту не виявила бажання оглядати продукцію, що була вилучена під час огляду місця події в ході відкриття матеріалів провадження, тому, на думку прокурора, відсутні істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 , а також засуджена ОСОБА_7 підтримали доводи касаційної скарги, просили задовольнити скаргу, а вирок суду апеляційної інстанції скасувати.
Прокурор ОСОБА_5 просила відмовити в задоволенні касаційної скарги сторони захисту, а вирок суду апеляційної інстанції залишити без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника про недоведеність наявності в діях засудженої умислу на викрадення майна потерпілої через недопустимість доказів у провадженні, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.
Положеннями ст. 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно з положеннями п. 3 ч.1, ч. 2 ст. 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції. Вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.
За приписами ч. 1 ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
Відповідно дост. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Як убачається з матеріалів провадження, визнаючи невинуватою ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК, виправдовуючи останню, місцевий суд виходив з того, що прокурором не доведено вчинення ОСОБА_7 вказаного кримінального правопорушення, оскільки суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, а саме, яке майно намагалася викрасти обвинувачена, його чіткий перелік, найменування і вартість.
При цьому суд першої інстанції,з огляду на пункти 3, 4 ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК, у виправдувальному вироку від 31.05.2021 зазначив про те, що:
- протокол огляду місця події від 21.02.2017 є недопустимим доказом у провадженні, а інший похідний від нього доказ - висновок експерта товарознавця, інформацію, яка в ньому міститься, суд визнав такою, що не може використовуватися на обґрунтування винуватості обвинуваченої в частині визначення вартості майна;
- речові докази, а саме предмети, які, за версією сторони обвинувачення, намагалася викрасти ОСОБА_7 , усупереч вимогам статей 23 і 290 КПК не були відкриті іншій стороні та не були надані суду для безпосереднього дослідження, а тому, відповідно до вимог ч. 2 ст. 23, ч. 12 ст. 290 КПК, зазначені в обвинуваченні обставини про викрадення саме застереженого майна та його вартість не можуть вважатися судом доведеними поза розумним сумнівом;
- протокол огляду місця події, який у суду викликає сумніви, ураховуючи його суперечність дослідженому відеозапису, з якого вбачається, що ОСОБА_7 в той момент, коли до офісу зайшли працівники поліції, тримає два предмети, а не три, не відповідає вимогам статей 208, 237 КПК;
- надання стороною обвинувачення для дослідження невилучених під час згаданого огляду предметів, аналогічні їм вироби, ненадання суду належних та допустимих доказів на підтвердження виконання вимог ч. 6 ст. 100 КПК (протокол огляду не містить детального опису, характеристик предметів та їх фото), так і неповідомлення суду, які саме з трьох предметів, на які, за версією досудового слідства, був спрямований намір викрадення в ОСОБА_7 , остання тримала в руках.
Крім того, суд першої інстанції послався у вироку на показання обвинуваченої, потерпілої ОСОБА_9 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_15 , ОСОБА_17 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та дійшов висновку, що, з урахуванням установлених ним доказів у провадженні, підтверджено лише факт незаконного проникнення до офісного приміщення обвинуваченою, яка, не маючи законних підстав, дозволу власника чи володільця, проникла до нежитлового приміщення, який використовувався потерпілою.
Апеляційний суд із вищезазначеними висновками місцевого суду не погодився та, скасовуючи виправдувальний вирок, зазначив про те, що суд першої інстанції належним чином не дотримався вимог статей 23, 94, ч.1 ст. 373 КПК, унаслідок чого ним допущено: невідповідність викладених у виправдувальному вироку висновків фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині не доведення вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК, та істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону.
На обґрунтування свого рішення суд апеляційної інстанції зазначив про те, що:
- диспозиція ч. 3 ст. 185 КК, за якою пред'явлено обвинувачення ОСОБА_7 , містить визначення складу кримінального правопорушення, яке тягне за собою кримінальну відповідальність - є крадіжка з кваліфікуючою ознакою «поєднана з проникненням у інше приміщення». При цьому вказані дії обвинуваченої ОСОБА_7 органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 3 ст. 15 КК як незакінчений замах. Так, закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна - таємність. Таємним визнається викрадення, якщо винна особа здійснюючи його, вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило, крадіжка вчиняється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо);
- крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо);
- суб'єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодіння чужим майном. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив. Ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним;
- положеннями ч. 3 ст. 15 КК передбачено те, що існує і незакінчений замах на вчинення злочину, тобто тоді, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхіднимb для доведення злочину до кінця.
З оскаржуваного вироку вбачається, що 14.12.2021 апеляційний суд задовольнив клопотання прокурора, у тому числі про повторний допит потерпілої ОСОБА_9 , повторне дослідження письмових доказів: протоколу огляду місця події від 21.02.2017, протоколу огляду предмета (оптичного диска), оптичного диска з відеофайлами події, що мало місце 21.02.2017, та висновку товарознавчої експертизи від 17.03.2017 № 19/119/9-3/911е.
Провівши повторний допит потерпілої, вислухавши позицію обвинуваченої та повторно дослідивши надані стороною обвинувачення письмові докази у вказаному кримінальному провадженні, оцінивши їх та проаналізувавши з точки зору взаємозв'язку з іншими доказами, суд апеляційної інстанції встановив наступне:
- допитана в суді першої інстанції обвинувачена ОСОБА_7 , яка підтримала свої показання під час розгляду провадження в апеляційному суді, зазначала, що вину не визнає, та пояснила, що з 2007 по 2011 роки була директором з продажу компанії «Mary Кay», приблизно із червня 2011 року залишилася в статусі консультанта. На час співпраці із цією компанією займала офісу приміщенні компанії. За усною домовленістю зі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 попросила на деякий час користуватися сусіднім офісом, а у вказаному офісі залишила ящики зі своєю замовленою продукцією. З'являлася в офісі до початку роботи зранку (оскільки вже працювала в ПриватБанку) або після роботи. За домовленістю зі ОСОБА_9 зробила дублікат ключа від її офісу та сплачувала за усною домовленістю кошти за користування приміщенням (приблизно до 2014 року). До 2016 року менше відвідувала офіс у зв'язку із зайнятістю за основним місцем роботи. 21.02.2017, після того як відвела дитину до школи, вирішила зайти до приміщення офісу, щоб подивитися на свої речі, перед цим нікого не попередивши, та коли зайшла до офісу (відчинивши двері власним ключем), то своїх речей не знайшла, мимохідь роздивлялася виключно із цікавості косметичні вироби, які були на полицях, і, узявши два предмети косметики, ходила по приміщенню. У цей момент до офісу зайшли працівники поліції та повідомили, що їх викликала потерпіла. Зазначала про те, що наміру на викрадення майна не мала і зайшла до приміщення, щоб подивитися на свої речі;
- потерпіла ОСОБА_9 повторно під час допиту в апеляційному суді пояснила, що з ОСОБА_7 вони не є родичами, камери відеоспостереження зафіксували проникнення ОСОБА_7 до орендованого нею офісу за адресою: АДРЕСА_4 м. Суми. Напередодні на своїх вітринах вони з працівниками не дорахувалися своєї продукції. Один випадок був «яскравим» на початку лютого 2017 року, перед святами, вони замовили продукцію, яку вона (потерпіла) приготувала віддати, однак коли прийшла на роботу, то цієї продукції вже не побачила. До неї прийшла клієнтка, а косметичних виробів немає, вона вибачилася та перезамовила продукцію. Після цього 13.02.2017 за свої кошти вона встановила відеокамеру, а 21.02.2017 їй прийшло сповіщення на телефон, що в її офіс хтось зайшов; оскільки в той час вона була на манікюрі, а інша особа, яка з нею орендувала це приміщення, ? ОСОБА_18 поїхала до Польщі, то вона відразу викликала поліцію. Коли вона зайшла до офісу, то побачила знайому їй ОСОБА_7 . З відео вона бачила, як ОСОБА_7 досить впевнено підходить до вітрин із продукцією, де на той час стояли різні косметичні засоби, як нові, так і раніше придбані, але потім було видно, що ОСОБА_7 бере саме нову продукцію. При цьому ОСОБА_7 чітко усвідомлювала, де і що стоїть, вона відкривала її (потерпілої) шухляду, підходила до вітрини ОСОБА_19 та коли патрульні її зафіксували, то продукція була в ОСОБА_7 в руках. Зауважувала, що нестачу товару виявляли як вона (потерпіла), так і ОСОБА_20 . Через незрозумілу стабільну нестачу вони почали сваритися між собою, оскільки не могли зрозуміти, куди і що зникає. На той час доступ до приміщення мали троє: вона (потерпіла), ОСОБА_10 та консультант ОСОБА_21 . Ще була ОСОБА_22 , однак вона на той час повідомила, що в їх компанії працювати не буде, у приміщення не заходить. До 2014 року ОСОБА_7 працювала з ними, однак у неї залишалася продукція, щодо якої остання попросила проводити в офісі консультації та залишити свою продукцію в шафі в коробці, допоки вона не влаштується на нову роботу. Шафа ОСОБА_7 була зі сторони вітрини ОСОБА_19 на відео видно, як ОСОБА_7 копирсається в її (потерпілої) шафі, яка подалі. Більше того, ОСОБА_7 тоді ж їм повідомила, що працевлаштувалася в банк, повернула їм ключі й попросила за їх виготовлення кошти, що їй вони і компенсували. До моменту потрапляння ОСОБА_7 до їх офісу у 2017 році вона (потерпіла) тривалий час не бачила її та не спілкувалася з нею;
- з протоколу огляду предметів від 23.02.2017 та безпосередньо дослідженого колегією суддів відеоспостереження, встановлено зображення приміщення оф. 7, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , при цьому із запису вбачається, що відчиняються двері, до приміщення входить жінка, одягнута в кольорову куртку, сірий кашкет, чорні штани та взуття. Далі вона підходить до шафи з продукцією та роздивляється вітрину. Відкриває шухляди і переглядає речі. Жінка бере із шухляди продукцію; тримаючи її в правій руці, закриває двері, підводиться та відкриває скляні дверцята шафи. Зачинивши дверцята, проходить в іншу частину офісу, тримаючи в правій руці взятий у шухляді предмет. У віддзеркаленні шафи видно, як жінка переглядає вміст аналогічної шафи, що розташована в сліпій зоні. Після чого повертається в зону дії камери, тримаючи в руці флакон, який залишає на полиці шафи, та знову переглядає вміст шухляд. Далі жінка повертається до «сліпої зони» офісу; повернувшись до першої шафи, жінка забирає вибраний товар. До приміщення офісу входять співробітники поліції. Тримаючи обраний товар у руці, жінка підходить до журнального столику, де залишає обрані речі. Далі видно появу особи, яка орендувала це приміщення. Вона заявляє ОСОБА_7 про те, що та безпідставно проникла до цього приміщення, не має права за відсутності орендарів з'являтися до офісного приміщення, оскільки вже не здійснює підприємницьку діяльність, не співпрацює з працівниками та не має доступу до цього приміщення (т. 1, а.п. 125, 126-131);
- з даних протоколу огляду місця події встановлено, що 21.02.2017 з 09:30 по 10:15 слідчий ОСОБА_23 на підставі повідомлення в присутності понятих ОСОБА_13 та ОСОБА_24 за участю представника ОСОБА_10 провів огляд оф. 7, розташованого по АДРЕСА_7 у м. Сумах, вхід в офіс здійснюється через двері із замком, на момент огляду двері були відкриті. Під час огляду дверей та замка видимих пошкоджень не виявлено. Зліва від входу розташований маленький столик, на якому наявний чемодан із косметикою «Mаry Kay». Біля столика стоять два стільці, скляна шафа з продукцією вказаної косметики. Також прямо пропорційно входу в офіс розташовані два столи зі стільцями. З правої сторони від входу розташована шафа для одягу та скляна шафа з продукцією «Mаry Kay». У ході огляду офісу встановлено, що в офісі перебуває жінка, яка представилася ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_7 в присутності понятих пояснила, що 21.02.2017 близько 08:30 вона зайшла до офісного приміщення, відкрила двері за допомогою ключа, який був у неї, оскільки три роки назад вона орендувала це приміщення. Пояснила, що прийшла до офісу забрати свою продукцію. На момент приїзду поліції в неї в руках була продукція «Mаry Kay», а саме: парфумована вода «Belara» (синього кольору), крем для очей «Time Wise», деоколон - спрей для тіла. Зазначену продукцію (косметичні засоби) ОСОБА_7 добровільно передала співробітникам поліції, виставила на стіл. Під час проведення огляду місця події вилучено ключ, упаковано в пакет і склеєно з пояснювальним текстом та підписами понятих (т.1, а.п. 121 ? 123);
- з дослідженого апеляційним судом висновку експерта від 17.03.2017 № 19/119/9-3/911е встановлено, що ринкова вартість майна, що належить ОСОБА_9 , на момент вчинення кримінального правопорушення могла становити 1 660 грн (т.1, а. п. 115);
- дослідженими судом першої інстанції копіями документів підтверджено факт користування оф. АДРЕСА_5, у м. Сумах, ОСОБА_10 та ОСОБА_9 (т. 1, а.п. 107, 112).
Крім установлених вище обставин, аналізуючи висновки суду першої інстанції щодо недотримання вимог статей 23, 290 КПК та невідповідності проведення огляду місця події вимогам статей 208, 237 КПК, а також позицію сторони захисту, висловлену під час розгляду провадження апеляційним судом у цій частині, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що не знаходить підстав для визнання недопустимими доказами протоколу огляду місця події від 21.02.2017 і похідного від нього доказу - висновку експерта щодо встановлення вартості викраденого майна.
На обґрунтування такого висновку апеляційний суд зазначив про те, що:
- зміст протоколу огляду місця події від 21.02.2017 узгоджується з вимогами ст. 104 КПК, в якому, зафіксовано в тому числі відомості щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, безпосередньо оглянуто приміщення офісу, де відбувалися події та зафіксована його обстановка, у цьому ж протоколі дійсно вказано слова ОСОБА_7 , однак не як підозрюваної, а як учасника цієї процесуальної дії. Протокол складено в присутності, як двох осіб, за участю яких він складався, - ОСОБА_7 і представника ОСОБА_10 , так і понятих ОСОБА_25 , ОСОБА_24 . Правильність його змісту зафіксовано особистими підписами вказаних осіб. Зауваження чи пояснення до протоколу не вказані;
- за наявності чи відсутності факту порушення ОСОБА_7 права на захист, слід звернути увагу на те, що ті слова, які ОСОБА_7 зафіксовано в протоколі огляду місця події, збігаються з тими ж поясненнями, що вона надавала суду безпосередньо в ході її допиту, будучи вже в статусі обвинуваченої, а тому ствердження про не роз'яснення особі права мовчати і не свідчити проти себе, за вказаних вище обставин, не є таким, що може ставити під сумнів допустимість цього протоколу як доказу;
- з матеріалів дослідженого відео вбачається, що жодного тиску на ОСОБА_7 поліція не вчиняла, відомостей про неправомірні дії правоохоронних органів стосовно ОСОБА_7 матеріали кримінального провадження не містять.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 84 КПК процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
З огляду на зазначене, протокол огляду місця події в розумінні положень ч. 2 ст. 84 КПК є документом, в якому зафіксовано слідчу дію. Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 23 КПК показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
Як убачається зі змісту оскаржуваного вироку суду, в його основу було покладено показання, які ОСОБА_7 надавала безпосередньо суду. А тому, ураховуючи зазначене, висновки суду апеляційної інстанції в цій частині в цілому є належним чином обґрунтованими та умотивованими.
Згідно з положеннями п. 15 ч. 1 ст. 7, частин 1, 2 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Водночас, апеляційний судне погодився з висновком суду першої інстанції про те, що протоколом огляду місця події не зафіксовано місцезнаходження ключів від офісу, у зв'язку з чим міг бути проведений не огляд, а обшук особи.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що:
- такий висновок будується виключно на власних міркуваннях суду;
- з огляду на вказані норми КПК, жодних зауважень у цій частині на досудовому слідстві та в апеляційному суді ні обвинувачена, ні захисник не висловлювали.
Наведені висновки суду апеляційної інстанції в цілому узгоджуються з положеннями ст. 104, частин 1 і 3 ст. 237 КПК, ґрунтуються на наведених у вироку доказах, повторно досліджених у судовому засіданні, тому доводи в касаційній скарзі щодо неврахування апеляційним судом недотримання в ході проведення огляду місця події вимог статей 18, 237 КПК та порушення права на захист ОСОБА_7 , яка під час огляду була затримана і через підкорення наказу змушена залишатися поряд з уповноваженою особою, на думку колегії суддів, не свідчать про наявність такого істотного порушення вимог КПК, яке перешкодило чи могло перешкодити суду постановити законне й обґрунтоване рішення.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що положення щодо проведення обшуку (особистого обшуку) особи наведено в ч.8 ст. 191, частинах 3, 5, 6 ст. 208, ч. 7 ст. 223, ч. 5 ст. 236, ч. 2 ст. 520 КПК. Проведення обшуку особи під час здійснення огляду місця події не передбачено і регулюється іншими нормами кримінального процесуального закону. Відповідно до положень ст. 209 КПК особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд з уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Як убачається з установлених обставин у провадженні, огляд місця події проведено 21.02.2017 в порядку, передбаченому статтями 104, 105, 234, 237 КПК, за участю ОСОБА_7 та понятих осіб (т. 1, а.п.121 ? 123), посилань на положення ст. 209 КПК і затримання останньої зазначений протокол не містить.
Положеннями ч. 6 ст. 237 КПК передбачено, що слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місце огляду до його закінчення та вчинювати будь-які дії, що заважають проведенню огляду. Невиконання цих вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Разом з тим, не погоджуючись із мотивами суду першої інстанції про ненадання суду доказів щодо виконання вимог ч. 6 ст. 100 КПК, неповідомлення того, які саме з трьох предметів, на які, за версією слідства, був спрямований намір викрадення в ОСОБА_7 , остання тримала в руках, та про те, що стороною обвинувачення на дослідження суду було надано безпосередньо не те майно, яке намагалася викрасти ОСОБА_7 , а лише аналогічну його продукцію, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що:
- сама продукція, яку намагалася викрасти обвинувачена, під сумнів учасниками провадження не ставилася, у тому числі і самою ОСОБА_7 ;
- усі три предмети, обвинувачена фактично почергово знайшла в шафах та, кожну із них узявши до рук, носила із собою, тому не має підстав для сумніву, що ОСОБА_7 щось окреме з них мала намір викрасти, а інше залишити;
- ОСОБА_7 в показаннях зазначала про те, що з 2017 року в офісі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зберігалася її окрема продукція, при цьому сам факт незаконного проникнення до офісу обвинувачена фактично не заперечувала і вказувала, що власним ключем відімкнула вхідні двері до офісу та зайшла до приміщення;
- з пояснень потерпілої ОСОБА_9 убачається те, що коли ОСОБА_7 перестала з ними працювати, то остання ще в 2015 році віддала їм свій ключ, за виготовлення якого вони з нею розрахувалися, проте з приміщення офісу стала зникати їх продукція і саме це стало причиною для встановлення потерпілою відеоспостереження, а через короткий проміжок часу вдалося зафіксувати проникнення до офісу сторонньої особи. Потерпіла зауважувала, що безпосередньо із шаф було викрадено її майно, іншого майна, яке б могло належати ОСОБА_7 , у цих шафах не було. Дозволу заходити до офісу станом на 21.02.2017 ОСОБА_7 не мала. З 2015 по 2017 роки жоден з орендарів офісу з ОСОБА_7 не спілкувався;
- порівнюючи пояснення обвинуваченої ОСОБА_7 в частині того, що вона мала намір забрати виключно своє майно, та матеріали дослідженого відео, то виникає питання, чому обвинувачена відчиняє шафу потерпілої ОСОБА_9 та бере до рук не свій товар, а товар зовсім інших осіб. Домовленості зберігати товар ОСОБА_7 з потерпілою ОСОБА_9 не було. Окрема домовленість у ОСОБА_7 була із ОСОБА_10 , але станом на 2017 рік ця домовленість не мала ніякої сили. Водночас ОСОБА_7 , достовірно знаючи, що продукція належить саме потерпілій ОСОБА_9 , відчиняє саме цю шафу, та переглядає її вміст, у тому числі коробки. ОСОБА_7 переміщується по всьому приміщенню офісу, тим самим обираючи собі окремий товар, у тому числі враховуючи його термін придатності. У матеріалах справи знаходяться документи на замовлення потерпілою ОСОБА_9 окремої продукції від 09.01.2017 та 09.02.2017, серед яких є замовлення і на ту продукцію, яку ОСОБА_7 тримала в руках(т. 1, а.п. 109 ? 111);
- ОСОБА_7 та сторона захисту не надали пояснень щодо обставин, чому обвинувачена, маючи намір, за її ж версією, забрати свої речі, які залишила в офісі три роки тому, не попередила про свій візит до офісу безпосередньо його орендарів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , з якими раніше працювала і яким віддавала свій ключ від приміщення, при цьому з невідомих на те причин залишивши собі ще один дублікат;
- не знайшла свого підтвердження версія обвинуваченої ОСОБА_7 про те, що вона не мала наміру викрадати той товар, що взяла до рук, оскільки його лише перекладала з місця на місце, однак із дослідженого колегією суддів відео чітко слідує протилежне, а саме ОСОБА_7 , відкриваючи не свої шафи, копирсається в них, обирає собі окрему продукцію, закриває шафи і залишає цю продукцію в себе в руках;
- факт виставлення продукції ОСОБА_7 після прибуття поліції на столик, не виключає наявність у її діях складу інкримінованого кримінального правопорушення, яке вона з незалежних від неї обставин не довела до кінця.
З огляду на наведені апеляційним судом висновки та дані протоколу огляду місця події від 21.02.2017, який повторно досліджений судом, у ході проведення якого сама ОСОБА_7 пояснила, що на момент приїзду працівників поліції в неї в руках знаходилася продукція «Mаry Kay», а саме: парфумована вода «Belara» (синього кольору), крем для очей «Time Wise», деоколон - спрей для тіла, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи в касаційній скарзі в частині того, що:
- апеляційний суд не спростував жодним чином висновків місцевого суду у вироку від 31.05.2021 про відсутність у провадженні безперечних доказів, які б указували нате, що умисел ОСОБА_7 був спрямований на проникнення до приміщення офісу з метою викрадення чужого майна, а не для відвідування її власного майна;
- суд апеляційної інстанції у своєму вироку не спростував висновку суду першої інстанції про те, що ОСОБА_7 брала в руки лише два предмети.
Отже, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги прокурора, яким ставилася вимога про скасування виправдувального вироку, в тому числі через неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про належність і допустимість зазначених у вироку доказів, які досліджені судом першої інстанції та повторно досліджені апеляційним судом, що у своїй сукупності та в сукупності з показаннями обвинуваченої, потерпілої і свідків поза розумним сумнівом дають підстави вважати, що в діях ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК.
З урахуванням зазначеного, на думку Суду, доводи в касаційній скарзі про недопустимість доказів у провадженні, відсутність безперечних доказів на підтвердження наявності в обвинуваченої прямого умислу на викрадення чужого майна, у цілому не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції щодо доведеності вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в оскаржуваному вироку, оскільки такі зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК, на підставі об'єктивно з'ясованих всіх обставин у провадженні, які підтверджено доказами, дослідженими і перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до приписів ст. 94 цього Кодексу.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 427 КПК в касаційній скарзі має бути наведено обґрунтування вимог особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішення.
Зазначаючи в касаційній скарзі про незаконність судового рішення, особа, яка подає касаційну скаргу, має вказати на конкретні порушення закону, що можуть бути підставами для скасування або зміни судового рішення, які, на її думку, були допущені судами при винесенні судових рішень, навести конкретні аргументи на обґрунтування кожної позиції.
У поданій касаційній скарзі, крім іншого, захисник посилається на показання потерпілої ОСОБА_9 в частині того, що остання в судовому засіданні пояснювала про те, що в орендованому нею офісі могли зберігатися речі, належні ОСОБА_7 , які вона раніше залишала. У первинному обвинувальному акті, що надійшов до суду (т. 1, а.п. 1 ? 3), також зазначалося про те, що ОСОБА_7 прийшла до офісу, де зберігалися її речі.
З огляду на зазначені положення норм КПК, Суд не може врахувати такі посилання захисника, як доводи щодо незаконності судового рішення, оскільки остання не навела конкретних аргументів на обґрунтування того, яким чином, ураховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, указані в скарзі показання потерпілої істотно вплинули або могли вплинути на прийняття законного й обґрунтованого судового рішення, з огляду на те, що судом апеляційної інстанції було установлено, що із шаф та шухляд в офісному приміщенні ОСОБА_7 діставала предмети, які їй не належали, діяльність у цьому приміщенні вона не здійснювала, а ключі від вхідних дверей офісу до цього моменту повернула.
Крім того, з матеріалів провадження убачається, що після складення обвинувального акта від 27.03.2017, на який посилається захисник, надалі прокурором були складені обвинувальні акти від 25.10.2017 та 10.02.2021, у зв'язку з уточненням обставин вчинення кримінального правопорушення і зміною формулювання обвинувачення (т. 1, а. п. 171 - 176, т. 3 а. п. 206).
Отже, Суд звертає увагу на те, що, на інші доводи захисника про не спростування судом апеляційної інстанції висновків місцевого суду щодо відсутності в провадженні безперечних доказів, які б указували на те, що умисел ОСОБА_7 був спрямований на проникнення до приміщення офісу з метою викрадення чужого майна, а не для відвідування власного її майна, суд касаційної інстанції зазначив вище відповідні обґрунтування на доводи касаційної скарги в цій частині.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 ? 414 КПК.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Таким чином, відповідно до зазначених положень норм КПК суд касаційної інстанції не може надавати оцінку доказам і, встановлювати обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій. Суд керується лише тими фактичними обставинами, які були встановлені судами попередніх інстанцій.
Як убачається зі змісту оскаржуваного вироку суду апеляційної інстанції, цей суд установив, що ОСОБА_7 вчинила замах на викрадення трьох предметів продукції «Mаry Kay», а саме: парфумованої води «Belara» (синього кольору), крему для очей «Time Wise», деоколону - спрею для тіла.
Тому з огляду на зазначені вище норми КПК доводи сторони захисту щодо незгоди з фактичними обставинами вчинення злочину, які суд апеляційної інстанції визнав доведеними, а саме про те, що ОСОБА_7 вчинила замах на викрадення трьох предметів, а не двох (як зазначає в скарзі сторона захисту), не є предметом касаційного перегляду.
З урахуванням наведених положень КПК також не є предметом перегляду в касаційному порядку доводи в касаційній скарзі щодо незгоди з наданням апеляційним судом іншої правової оцінки, ніж була надана Зарічним районним судом, протоколу огляду місця події від 21.02.2017 та висновку товарознавчої експертизи від 17.03.2017 № 19/119/9-3/911е (які під час апеляційного перегляду були повторно досліджені).
Крім того, як видно зі змісту касаційної скарги, захисник серед інших доводів зазначає про те, що апеляційним судом при постановленні обвинувального вироку надана оцінка доказам, які не були ним безпосередньо досліджені, а саме показанням свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , що, на його думку, свідчить про те, що за основу обвинувального вироку апеляційний суд взяв показання свідків, які трактовані судом першої інстанції та покладені в обґрунтування виправдувальних вироків.
З такими посиланнями захисника в скарзі колегія суддів не погоджується з огляду на наведене нижче.
З матеріалів провадження вбачається, що 14.12.2021 апеляційний суд задовольнив клопотання прокурора, окрім іншого, про допит свідків: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .
Що стосується допиту свідків ОСОБА_24 та ОСОБА_26 , то прокурор відмовився від клопотання про їх допит.
До того ж, суд апеляційної інстанції, зазначив про те, що участь заявлених стороною обвинувачення свідків в апеляційному суді не було забезпечено, а на неодноразові виклики суду вони не з'явилися. Згодом, ураховуючи такі обставини, прокурор від свого клопотання про допит свідків, відмовився та на їх допиті не наполягав.
Разом з тим судом апеляційної інстанції було зазначено про те, що вказані свідки допитувалися судом першої інстанції, та встановлено, що:
- показання потерпілої ОСОБА_9 узгоджуються з показаннями ОСОБА_27 , яка в суді підтвердила, що приблизно у 2012 році ОСОБА_7 перейшла працювати в банк, але залишила деякі свої речі в офісі, а у 2013 році припинила користуватися і офісом. У 2014 році дійсно з дозволу ОСОБА_7 решта її товару була передана на благодійність;
- свідок ОСОБА_11 в суді першої інстанції пояснювала, що дійсно у 2014 році з дозволу невідомого їй власника ОСОБА_10 передала з указаного офісу на благодійність якусь продукцію, з ОСОБА_7 не знайома та не бачила її в згаданому офісі;
- свідок ОСОБА_15 у суді першої інстанції лише повідомила про те, що разом з ОСОБА_7 приходила до вказаного офісу кілька разів;
- свідок ОСОБА_17 дала суду першої інстанції показання фактично лише щодо знайомства з потерпілою та обвинуваченою, спільного зайняття господарською діяльністю, а також щодо можливості залишення майна обвинуваченої в офісі;
- свідок ОСОБА_12 інформації стосовно предмета доказування суду першої інстанції не навела, як і свідок ОСОБА_28 , крім того, що ніколи в офісі не бачили обвинувачену;
- свідок ОСОБА_13 є черговою в будівлі, де розташований зазначений офіс, у суді першої інстанції пояснювала, що в указаний в обвинуваченні час до приміщення зайшла жінка, яка сказала: «Я в «Mary Кay», на що свідок припустила, що це працівник компанії, а через деякий час після цього до приміщення зайшли поліцейські та повідомили про те, що відбулося проникнення. До цього часу бачила цю жінку можливо два - три рази, але коли та за яких обставини, точно свідок не повідомила. Потім вона брала участь у якихось слідчих діях, як і свідок ОСОБА_24 , яка пояснювала суду, що була запрошена як понята під час проведення слідчих дій у приміщенні офісу.
Водночас, указуючи про те, що надання іншої оцінки доказам, ніж та, що була надана судом першої інстанції, можливе лише в разі, якщо такі докази були предметом безпосереднього дослідження судом апеляційної інстанції, та посилаючись на практику Верховного Суду в цій частині, захисник не наводить у скарзі належних обґрунтувань того, яку саме іншу оцінку було надано зазначеним доказам (показанням свідків) і яким чином наведене перешкодило або могло перешкодити апеляційному суду постановити законне й обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК).
Що стосується доводів у касаційній скарзі про те, що апеляційний суд, дослідивши протокол огляду місця події від 21.02.2017, не врахував того, що огляд місця події проведено без дозволу потерпілої або іншої особи, яка орендувала це приміщення, та без отримання ухвали слідчого судді в порядку ч. 3 ст. 233 КПК, то Суд уважає за необхідне зазначити про таке.
Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції,посилаючись на положення, передбачені пунктами 3, 4 ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК, у виправдувальному вироку від 31.05.2021 зазначив про недопустимість протоколу огляду місця події від 21.02.2017.
Суд апеляційної інстанції, навівши у вироку відповідні мотиви, виснував, що не знаходить підстав для визнання недопустимим указаного доказу, оскільки його отримано з дотриманням вимог статей 104, 237 КПК.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі ? Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції передбачено право кожного мирно володіти своїм майном.
Конституцією України заборонено проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ч. 1 ст. 30).
Відповідно до вимог ст. 13 КПК не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
У статті 237 КПК визначено, що з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів. Огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.
Як виняток положеннями ч. 2 ст. 30 Конституції України передбачає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
За положеннями ч. 1 ст. 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених ч. 3 цієї статті.
Тобто законодавцем, крім можливості проникнення до житла чи іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє.
Апеляційний суд установив та зазначив у вироку, що з досліджених судом першої інстанції копій документів підтверджено факт користування ОСОБА_10 та ОСОБА_9 оф. АДРЕСА_6, м. Суми, а документом, що підтверджує оренду вказаного приміщення саме ОСОБА_9 , є договір оренди нежитлового приміщення від 01.01.2014 (т. 1, а. п. 107, 112).
При цьому судом апеляційної інстанції було враховано, що потерпіла ОСОБА_9 через камеру спостереження, яку встановила в приміщенні офісу за адресою: АДРЕСА_7, м. Суми, який вона орендувала як представник компанії «Mary Кay», 21.02.2017, зафіксувала проникнення ОСОБА_7 до орендованого офісу, у якому остання не мала права перебувати, оскільки давно припинила співпрацювати з компанією та жодних речей її в офісі не було, тому потерпіла одразу викликала поліцію.
Виходячи із аналізу кримінальних процесуальних норм, які містяться в ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 234 та ч. 2 ст. 237 КПК, колегія суддів уважає, що огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведено за добровільною згодою особи, яка ним володіє, за умови, що були наявні процесуальні гарантії, які захищали здатність особи висловлювати свою справжню думку при наданні такої згоди.
Таким чином, з огляду на обставини, ураховані судом апеляційної інстанції, ОСОБА_9 фактично надала згоду на проведення огляду вказаного приміщення, у якому було належне їй майно, з метою фіксації обставин вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
З огляду на зазначене колегія суддів бере до уваги те, що сама потерпіла ОСОБА_9 , про істотне порушення її прав щодо проникнення до приміщення, яким вона володіла на законних підставах, судові рішення не оскаржувала та під час розгляду кримінального провадження не заявляла про порушення її прав із цих підстав.
На думку Суду, наведені обставини не ставлять під сумнів добровільності такої згоди, оскільки були наявні всі процесуальні гарантії, які захищали здатність ОСОБА_9 висловлювати свою справжню думку.
Разом з тим, посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду: від 13.02.2020 (справа № 755/6685/17), 25.09.2018 (справа № 623/4131/15-к), 26.02.2019 (справа № 266/4000/14-к), 18.07.2022 (справа № 520/3608/15-к),не можуть бути враховані Судом, оскільки вони зроблені в кримінальних провадженнях стосовно обставин, відмінних від обставин цього кримінального провадження, зокрема без ухвали слідчого судді про надання дозволу на обшук, проведення обшуку під час огляду місця події, без добровільної згоди потерпілого та за згодою свідка.
Водночас у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 12.02.2019 (справа №159/451/16-к), на яку посилається захисник у касаційній скарзі, уп. 42 зазначено: якщо потерпілий викликає правоохоронців для розслідування злочину, вчиненого в межах його володіння, виникає обґрунтована презумпція того, що потерпілий погоджується і з тим, що місце події буде оглянуто, хоча б для того, щоб пересвідчитися, що злочинна подія дійсно мала місце.
Ураховуючи наведене, Суд уважає, що доводи захисника в цій частині не свідчать про порушення норм КПК, які б давали підстави для визнання недопустимим протоколу огляду місця події.
Як видно зі змісту вироку не погодившись також із висновками суду першої інстанції в частині невідкриття речових доказів у порядку ст. 290 КПК учасникам справи, урахувавши положення ч. 2 ст. 290, ч. 12 ст. 290 КПК та висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 25.01.2023 (справа № 688/2138/19), суд апеляційної інстанції зазначив про те, що:
- кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, встановленими цим Кодексом, і вони мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав. Натомість суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ст. 22 КПК);
- вилучені речі та предмети з наведенням їх переліку та опису постановою Сумського відділу поліції від 21.02.2017 (т. 1, а. п. 118) визнано речовими доказами, що свідчить про дотримання вимог кримінального процесуального закону під час проведення вказаних процесуальних дій;
- при ознайомленні в порядку ст. 290 КПК з матеріалами досудового розслідування, сторона захисту не порушувала питання про надання доступу до речових доказів;
- за відсутності клопотання, з урахуванням приписів ст. 22 КПК, сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися на згаданій стадії провадження правом на відкриття їй речових доказів.
Крім цього, як убачається з матеріалів провадження, згідно з даними реєстру матеріалів досудового розслідування кримінального провадження № 120176200440000731, 27.03.2017 підозрювану ОСОБА_7 та її захисника ОСОБА_6 було повідомлено про завершення досудового розслідування, надано їм доступ до матеріалів досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 290 КПК та ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, що підтверджується наявними у провадженні протоколами про ознайомлення з матеріалами провадження і надання доступу до матеріалів (додаткових матеріалів) досудового розслідування (т. 3, а. п. 154, 178) та заявою захисника ОСОБА_6 від 08.06.2018 про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження (т. 1, а. п. 238).
При ознайомленні з матеріалами провадження і під час отримання обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування 27.03.2017 (т. 1, а. п. 9) ні обвинуваченою, ні захисником не зазначено будь-яких клопотань про відкриття речових доказів чи зауважень щодо не відкриття речових доказів, зазначених у постанові Сумського відділу поліції від 21.02.2017.
Разом з цим, посилаючись на те, що у зв'язку з установленням судом першої інстанції невиконання вимог ч. 6 ст. 100 КПК сторона захисту була позбавлена можливості заявити клопотання щодо проведення повторної товарознавчої експертизи, захисник у скарзі не наводить обґрунтувань того, яким чином зазначене перешкодило постановити суду законне і обґрунтоване рішення з огляду на те, що протоколами огляду місця події та огляду предметів було зафіксовано, яку саме продукцію компанії «Mary Кay» намагалася викрасти ОСОБА_7 , а із матеріалів кримінального провадження та змісту доводів касаційної скарги не вбачається того, що сторона захисту наводила будь-які обґрунтування щодо невідповідності найменування та вартості речей, за замах на викрадення яких засуджено ОСОБА_7 .
Доводи захисникав частині визначення розміру вартості викраденого майна, за яке передбачено адміністративну відповідальність, Верховний Суд вважає неспроможними з огляду на таке.
Так, 09.08.2024 набув чинності Закон № 3886-IX, яким було внесено зміни до ст. 51 КУпАП (дрібне викрадення чужого майна).
Положеннями ч. 1 ст. 51 КУпАП (у редакції Закону № 3886-IX) передбачено відповідальність за дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Частиною 2 ст. 51 КУпАП (у редакції Закону № 3886-IX) установлено, що відповідальність за вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 51 КУпАП, настає, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення становить від 0,5 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
З огляду на зазначене аналіз указаних норм закону свідчить про те, що кримінальна відповідальність настає у випадку, якщо розмір такого майна перевищує розмір, установлений ст. 51 КУпАП, а саме 2 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.
Згідно з ч. 5 підрозд. 1 розд. ХХ Податкового кодексу України (далі - ПК), якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної пп. 169.1.1 п. 169.1 ст. 169 розд. IV цього Кодексу для відповідного року, яка дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), установленого законом станом на 01 січня звітного податкового року.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вироком суду апеляційної інстанції ОСОБА_7 було засуджено за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст.185 КК.
При цьому зі змісту оскаржуваного вироку апеляційного суду, з-поміж іншого, убачається, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК, тобто, незакінчений замах на викрадення чужого майна (крадіжку), а саме продукцію «Mery Кey» (парфумована вода, крем для очей, деоколон - спрей для тіла) на загальну суму 1660 грн, поєднане з проникненням в інше приміщення, було вчинено ОСОБА_7 21.02.2017.
Станом на 01.01.2017 прожитковий мінімум для працездатних осіб становив 1 600 грн (ст. 7 Закону України від 21.12.2016 № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік»), а 50 відсотків від його розміру становили 800 грн.
Таким чином, з огляду на зміст положень ПК та Закону № 3886-IX, на момент вчинення ОСОБА_7 зазначеного кримінального правопорушення розмір вартості викраденого майна, за яке з 01.01.2017 наставала кримінальна відповідальність за ст. 185 КК, становив 1600 грн (800 ? 2 = 1600).
Отже, ураховуючи вище вказане, вартість майна потерпілої, яке намагалася викрасти обвинувачена, становила 1 660 грн, тобто є більшою за розмір, з якого відповідно до положень ст. 51 КУпАП (у редакції Закону № 3886-IX) може настати адміністративна відповідальність, а саме 1600 грн, а тому до цього протиправного діяння не можуть застосовуватися положення, передбачені ст. 5 КК.
З огляду на зазначене, з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення, досліджених місцевим судом доказів та повторно досліджених і перевірених апеляційним судом доказів, установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, доводи в касаційній скарзі захисника про відсутність у провадженні беззаперечних доказів винуватості ОСОБА_7 поза розумним сумнівом, які б доводили наявність прямого умислу на викрадення чужого майна, Верховний Суд вважає необґрунтованими.
З урахуванням зазначеного Верховний Суд вважає, що постановлений вирок суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 420 КПК.
Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне та обґрунтоване рішення, не встановлено, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника засудженої ОСОБА_7 -адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Сумського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3