17 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 754/17055/21
провадження № 61-17082св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Оболонь Інвест Плюс», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Джуринська Людмила Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Верповська Олена Володимирівна,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року у складі колегії суддів Немировської О. В., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал» (далі - ТОВ «ФК «Морган Кепітал»), яка змінила назву на Товариство з обмеженою відповідальністю «Оболонь Інвест Плюс» (далі - ТОВ «Оболонь Інвест Плюс»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Джуринська Л. В. (далі - приватний нотаріус Київського МНО), приватний нотаріус Київського МНО Верповська О. В., про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, договору купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності правочинів шляхом скасування реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позовну заяву мотивовано тим, що їм та ОСОБА_5 належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 .
28 березня 2012 року між ОСОБА_5 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Даніель» (далі - ПАТ «КБ «Даніель») укладено кредитний договір № 1715-04-КЗЖ-Т на суму 320 000,00 грн, на забезпечення виконання якого сторони уклали договір іпотеки, предметом якого вказали квартиру АДРЕСА_1 .
Деснянський районний суд міста Києва рішенням від 20 травня 2013 року розірвав кредитний договір № 1715-04-КЗЖ-Т та стягнув на користь ПАТ «КБ «Даніель» заборгованість за кредитним договором у розмірі 368 497,48 грн та судовий збір у розмірі 3 441,00 грн.
Після смерті ОСОБА_5 18 вересня 2015 року позивачі дізналися, що спірна квартира спочатку була предметом договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 29 грудня 2015 року № 2317. Надалі була предметом договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 30 грудня 2015 року № 2339, а 06 травня 2021 року - предметом договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Вважали, що вказані договори укладені шляхом позасудового врегулювання з порушеннями вимог частини другої статті 24 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку», відповідно до якої іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати недійсними:
договір відступлення права вимоги за іпотечним договором від 29 грудня 2015 року № 2317, посвідчений приватним нотаріусом Джуринською Л. В., укладений між ПАТ «КБ «Даніель» та ТОВ «ФК «Морган Кепітал»;
договір відступлення права вимоги за іпотечним договором від 30 грудня 2015 року № 2339, посвідчений приватним нотаріусом Джуринською Л. В., укладений між ТОВ «ФК «Морган Кепітал» та ОСОБА_3 ;
договір купівлі-продажу квартири від 06 травня 2021 року № 2259, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Верповською О. В., та застосувати наслідки недійсності правочинів, скасувавши реєстрацію права власності на нерухоме майно за ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Деснянський районний суд міста Києва рішенням від 03 квітня 2023 року позов задовольнив частково. Визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 травня 2021 року за № 2259 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Верповською О. В.
Застосував наслідки недійсності правочину та скасував реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 06 травня 2021 року № 2259 за ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
В іншій частині позову відмовив.
Стягнув з ТОВ «ФК «Морган Кепітал» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 605,33 грн.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 605,33 грн.
Київський апеляційний суд постановою від 17 квітня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ТОВ «ФК «Морган Кепітал» залишив без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 квітня 2023 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що відсутні докази про те, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, не надано заяви про згоду на реєстрацію права власності за банком, приватним нотаріусом не дотримані вимоги статті 37 Закону України «Про іпотеку».
Право власності на спірну квартиру набуто в порядку звернення стягнення на нерухоме майно після набрання законної сили рішенням суду в іншій цивільній справі про відмову у задоволенні вимог банку щодо задоволення основного зобов'язання та в період дії мораторію на примусове відчуження житла.
Верховний Суд постановою від 21 серпня 2024 року (у складі колегії суддів Ситнік О. М. , Ігнатенка В. М., Олійник А. С., Пророка В. В., Сердюка В. В.) касаційні скарги ТОВ «Оболонь Інвест Плюс», ОСОБА_4 , ОСОБА_3 задовольнив частково. Постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду, Верховний Суд керувався тим, що суд першої інстанції розглянув справу в судовому засіданні за відсутності відповідача ТОВ «ФК «Морган Кепітал», належним чином неповідомленого про місце, дату та час судового засідання, про що також було зазначено ТОВ «ФК «Морган Кепітал» в апеляційній скарзі, водночас апеляційний суд не навів мотивів прийняття або відхилення цього важливого доводу ТОВ «ФК «Морган Кепітал».
Київський апеляційний суд постановою від 12 листопада 2024 року апеляційні скарги ТОВ «ФК «Морган Кепітал», яке змінило назву на ТОВ «Оболонь Інвест Плюс», ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задовольнив.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 квітня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовив.
Стягнув з ОСОБА_2 судові витрати на користь ОСОБА_3 у розмірі 3 178,00 грн, ОСОБА_4 - 3 178,00 грн, ТОВ «Оболонь Інвест Плюс» - 7 538,42 грн.
Стягнув з ОСОБА_1 судові витрати на користь ОСОБА_3 у розмірі 3 178 грн, ОСОБА_4 - 3 178 грн, ТОВ «Оболонь Інвест Плюс» - 7 538,42 грн.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе настання несприятливих для нього наслідків.
Зазначив, що матеріали справи не містять доказів щодо погашення позивачами заборгованості за кредитним договором, а виконавчі листи, видані на виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 червня 2013 року, було повернуто стягувачеві у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення.
Відхилив посилання позивачів на те, що вартість предмета іпотеки становить 569 000,00 грн, а договір купівлі-продажу квартири укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за 969 500,00 грн, як на підстави визнання вказаного правочину недійсним, оскільки питання відшкодування різниці між 90 відсотками вартості предмета іпотеки та розміром забезпечених іпотекою вимог може бути підставою для звернення позивачів до суду з окремим позовом.
Апеляційний суд вважав, що у спірних правовідносинах заявлення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є належним способом захисту прав позивачів, які можуть заявити віндикаційний позов до останнього набувача нерухомого майна.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2024 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд залишив поза увагою те, що відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512, статті 1054 ЦК України.
Вважають, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про те, що за відсутності належного надсилання вимоги відповідно до зазначеної статті іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
На думку позивачів, ОСОБА_3 не мала правових підстав для реєстрації за собою права власності на спірне майно, а також надалі відчужувати майно за оспорюваним договором купівлі-продажу.
У січні 2025 року ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат О. Л. Лозинська, подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Шалашова В. І., у січні 2025 року надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, просила залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали до Верховного Суду у грудні 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 25 грудня 2024 року відкрив касаційне провадження, витребував матеріали справи з Деснянського районного суду міста Києва.
У січні 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 12 вересня 2025 року призначив справу до розгляду колегією у складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що 28 березня 2012 року між ОСОБА_5 та ПАТ «КБ «Даніель» укладено кредитний договір № 1715-04-КЗЖ-Т на суму 320 000,00 грн на строк до 27 березня 2019 року включно.
Того ж дня на забезпечення виконання вказаного договору укладено договір іпотеки за реєстровим № 769, предметом якого є приміщення квартири АДРЕСА_2 .
Деснянський районний суд міста Києва рішенням від 20 травня 2013 року розірвав кредитний договір № 1715-04-КЗЖ-Т, стягнув на користь ПАТ «КБ «Даніель» заборгованість за кредитним договором у сумі 368 497,48 грн, а також витрати зі сплати судового збору.
У серпні 2015 року ПАТ «КБ «Даніель» звернулося до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Деснянський районний суд міста Києва ухвалою від 22 серпня 2016 року позовну заяву ПАТ «КБ «Даніель» до ОСОБА_5 , правонаступниками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки залишив без розгляду.
На виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2013 року видано виконавчий лист та відкрито виконавчі провадження.
Постановою державного виконавця від 22 грудня 2018 року виконавчі провадження завершені, виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
29 грудня 2015 року ПАТ «КБ «Даніель» відступило право вимоги за іпотечним договором від 28 березня 2012 року на користь ТОВ «ФК «Морган Кепітал».
30 грудня 2015 року ТОВ «ФК «Морган Кепітал» відступило право вимоги за іпотечним договором від 28 березня 2012 року на користь ОСОБА_3
26 січня 2021 року приватний нотаріус Київського МНО Верповська О. В. зареєструвала за ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру.
06 травня 2021 року приватний нотаріус Київського МНО Верповська О. В. посвідчила договір купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Приватний нотаріус Київського МНО Верповська О. В. на запит суду першої інстанції надала копії щодо посвідчення 06 травня 2021 року договору купівлі-продажу спірної квартири за № 2259 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 06 травня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Верповською О. В. за реєстровим № 769, квартира, яка відчужується за цим договором, належить продавцю на підставі іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Пономарьовою В. Ю. 28 березня 2012 року за реєстровим № 769, договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського МНО Джуринською Л. В. 29 грудня 2015 року за реєстровим № 2317, договору про відступлення права вимоги, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Джуринською Л. В. 20 грудня 2015 року за реєстровим № 2339. Державна реєстрація права власності за продавцем на квартиру проведена в Державному реєстрі речових права на нерухоме майно 26 січня 2021 року приватним нотаріусом Київського МНО Верповською О. В., номер запису про право власності 13021248.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підставами позову зазначали те, що усупереч положенням статей 24, 35 Закону України «Про іпотеку» первісний іпотекодержатель ПАТ «КБ «Даніель», а надалі ТОВ «ФК «Морган Кепітал» їх як боржників не повідомили про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням, письмову вимогу про усунення порушень основного зобов'язання не надіслали. Також вказували на порушення статті 37 цього Закону щодо обов'язку іпотекодержателя відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Згідно з пунктом першим частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Отже, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
За статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частини перша та друга статті 203 ЦК України).
Апеляційний суд у постанові правильно виснував, що не можуть бути підставою для визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги посилання позивачів на те, що їх не було повідомлено про передачу права вимоги, оскільки відповідно до змісту статті 516 ЦК України боржник, який не отримав письмового повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.
Матеріали справи не містять доказів щодо погашення позивачами заборгованості за кредитним договором, а виконавчі листи, видані на виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 червня 2013 року, було повернуто стягувачеві у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 липня 2025 року у справі № 552/1473/23.
У статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено порядок передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, а правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно визначено договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Обов'язок іпотекодержателя відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, передбачених у статті 37 Закону України «Про іпотеку», виникає у випадку набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке передбачає передачу права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Тобто такий обов'язок ґрунтується на договірному характері правовідносин сторін щодо передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателю (постанова Верховного Суду від 03 листопада 2022 року у справі № 751/2658/18).
Зобов'язання іпотекодержателя відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, у свою чергу, виникає безпосередньо в момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, вартість якого перевищує вартість забезпечених іпотекою вимог.
З урахуванням зазначеного колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя може бути предметом окремого судового розгляду, предметом доказування у якому є момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, а також розмір перевищеної вартості забезпечених іпотекою зобов'язань (постанова Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 200/14524/16-ц).
Отже, посилання позивачів на те, що вартість предмета іпотеки становить 569 000,00 грн, а договір купівлі-продажу квартири укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за 969 500,00 грн, не може бути підставою для задоволення позовних вимог.
У касаційній скарзі позивачі посилаються на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17.
У справі № 757/13243/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням установленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, то відповідно до звичаїв ділового обороту належно направити вимогу можна засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дають змогу установити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу усунути порушення також слід вважати таке повідомлення, що було належно надіслане, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. У разі дотримання порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яку іпотекодавець може спростувати в загальному порядку.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивачі недійсність договорів відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами вважали однією з підстав для скасування державної реєстрації права власності на спірне майно за ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19)).
Судовий захист повинен бути повним і відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в пункті 63 постанови від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18 та пункті 50 постанови від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.
У пунктах 29, 30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року вказано: «Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив.».
Як зазначено вище, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві.
Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Позивачі у позові як на порушення своїх прав як іпотекодавців спірного майна посилались на недотримання іпотекодержателем процедури їх повідомлення про вимогу усунути порушення основного зобов'язання, а також на те, що усупереч статті 38 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель не повідомив іпотекодавців про свій намір укласти договір купівлі-продажу.
Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що вимоги позивачів про застосування наслідків недійсності правочинів шляхом скасування реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, у зв'язку з порушенням прав позивачів на іпотечне майно, не є належним способом захисту права власності позивачів на спірну квартиру, оскільки якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна.
У касаційній скарзі позивачі посилаються на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22).
У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.
Подібний висновок викладено у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20.
Доводи касаційної скарги про те, що відступлення права вимоги за іпотечним договором від 30 грудня 2015 року № 2339, укладеним між ТОВ «ФК «Морган Кепітал» та ОСОБА_3 , суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки ця обставина не була підставою позову, суд апеляційної інстанції її не досліджував, а отже, Верховний Суд не має правових підстав оцінювати правильність застосування судом норм матеріального права щодо порушеного заявниками питання.
Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться виключно до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції належно дослідив всі зібрані у справі докази та надав їм правильну правову оцінку, отже, спір вирішив з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки Верховний Суд ухвалою від 03 березня 2025 року зупинив виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року в частині вирішення питання про стягнення судових витрат до закінчення її перегляду в касаційному порядку, слід поновити виконання оскаржуваного судового рішення у відповідній частині.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року в частині вирішення питання про стягнення судових витрат.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік