79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
17.09.2025 Справа № 914/4051/21
Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу
за позовом: Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі позивача: Міністерства оборони України
до відповідача-1: Львівської міської ради
до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадет»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова
про визнання недійсними ухвал органу місцевого самоврядування, договору оренди та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,
представники
прокурор: Лупійчук Б.В.,
позивача: Гудима В.О.,
відповідача-1: Коржевич У.Ф.,
відповідача-2: Козій Ю.В.,
третя особа: не з'явився,
На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі позивача: Міністерства оборони України до Львівської міської ради, ТОВ «Кадет» про визнання недійсними ухвал органу місцевого самоврядування, договору оренди та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.12.2021р. справу № 914/4051/21 передано для розгляду судді Крупнику Р.В.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.01.2022р. провадження у справі було відкрито за правилами загального позовного провадження. Крім того, залучено до участі у справі Квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова в статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 01.03.2022р. задоволено заяву про самовідвід судді Крупника Р.В. у справі 914/4051/21, відведено суддю Крупника Р.В. від розгляду даної справи, справу передано для проведення повторного автоматизованого розподілу та визначення складу суду у порядку, встановленому статтею 32 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.03.2022р., справу № 914/4051/21 передано для розгляду судді Король М.Р.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.03.2022р. прийнято справу до розгляду.
Хід справи викладено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.
07.02.2022р. на адресу суду від третьої особи надійшли письмові пояснення у справі (вх.№3096/22).
18.02.2022р. на адресу суду від відповідача-1 надійшов відзив на позов (вх.№4591/22). 18.02.2022р. на адресу суду від відповідача-2 надійшов відзив на позов (вх.№4603/22).
01.03.2022р. через систему «Електронний суд» адвокатом ОСОБА_1 подано клопотання про залучення третіх осіб на стороні позивача (вх.№748/22).
24.05.2022р. на адресу суду від відповідача-2 надійшло клопотання в порядку ст.ст.169,170,177,182 ГПК України (вх.№10838/22).
08.06.2022р. на адресу суду від третьої особи надійшли додаткові пояснення у справі (вх.№12072/22).
Прокурором подано до суду клопотання про призначення експертизи (15.06.2022р. вх.№1773/22), яке обгрунтовано необхідністю встановити, чи накладається земельна ділянка, кадастровий номер - 4610136900:03:002:0037, площею 0,0300 га, на земельну ділянку оборонного відомства колишнього військового містечка №198 по вул. Єфремова,79, у м.Львові, площею 0,3400 га, що відведена оборонному відомству Львівським міськвиконкомом Ради народних депутатів №410 від 05.07.1945р. та №4/370 від 26.01.1953р.
15.06.2022р. протокольною ухвалою суд ухвалив відмовити в задоволенні клопотання про залучення третіх осіб, з огляду на недоведеність в даному випадку, що судове рішення в справі може вплинути на права чи обов'язки співвласників будинку.
Відповідачем-2 подано до суду заперечення щодо вказаного клопотання прокурора (24.06.2022р. вх.№13449/22).
05.07.2022р. через систему «Електронний суд» адвокатом ОСОБА_1 подано клопотання про залучення третіх осіб на стороні позивача (вх.№2080/22).
Ухвалою 06.07.2022р. року суд призначив судову експертизу, у зв'язку з чим зупинив провадження у справі.
19.02.2024р. на адресу суду надійшло клопотання судового експерта від 13.02.2024р. про надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення судової експертизи
Господарський суд листом від 20.02.2024 року звернувся до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 79024, Львівська обл., місто Львів, вулиця Липинського, будинок 54; ідентифікаційний код: 23272864), в якому вказав про необхідність повернути матеріали справи №914/4051/21 до Господарського суду Львівської області.
Матеріали справи №914/4051/21 на адресу суду надійшли 05.03.2024 року.
13.03.2024р. провадження у справі поновлено.
26.03.2024р. через систему «Електронний суд» позивачем подано заяву про проведення судового засідання без участі представника. (вх.№8398/24).
27.03.2024р. через систему «Електронний суд» прокурором подано заяву, якою повідомлено про вжиті заходи щодо отримання додаткових матеріалів щодо спірної земельної ділянки з Державного земельного кадастру (вх.№8460/24).
Відповідачем-2 подано до суду клопотання, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог (27.03.2024р. вх.№8458/24).
10.04.2024р. через систему «Електронний суд» відповідачем-1 подано клопотання про долучення доказів (вх.№9833/24).
10.04.2024р. через систему «Електронний суд» прокурором подано заяву про долучення доказів (вх.№9882/24).
10.04.2024р. суд постановив ухвалу, відповідно до якої повернув матеріали справи до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, провадження у справі зупинив.
Від експертної установи 06.03.2025р. до Господарського суду Львівської області повернулися матеріали справи №914/4051/21 разом із повідомленням експерта про неможливість надання висновку, оскільки в експертну установу не надійшли необхідні додаткові документи.
10.03.2025р. суд постановив ухвалу, відповідно до якої поновив провадження у справі.
21.05.2025р. через систему «Електронний суд» третьою особою подано заяву про проведення судового засідання без участі представника. (вх.№13367/25).
Протокольною ухвалою від 21.05.2025р. суд ухвалив: відмовити в задоволенні повторного клопотання про залучення третіх осіб з аналогічних підстав та закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 11.06.2025р.
Суть спору та правові позиції учасників справи:
Позов обґрунтовано тим, що на оперативному обліку КЕВ м.Львова перебуває земельна ділянка колишнього військового містечка №198, загальною площею 0,34 га за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 79, відведена Львівським міськвиконкому Ради народних депутатів № 410 від 05.07.1945р. та № 4/370 від 26.01.1953р. Ухвалою ЛМР від 08.02.1996р. №269 прийнято рішення передати відповідачу-2 в довгострокову оренду строком на 50 років вказану вище земельну ділянку загальною площею 200 кв.м.. Згодом, ухвалою ЛМР від 24.04.1997р. №700 на підставі звернення відповідача-2, відповідачем-1 внесено зміни в попередню ухвалу та збільшено розмір земельної ділянки переданої в оренду до 300 кв.м. 07.05.1998р. між відповідачем-1 і відповідачем-2 укладено Договір на право тимчасового користування землею площею 0,0300 га по вул. Єфремова, 79 у м. Львові, до якого 30.12.2010р. внесено зміни про передачу земельної ділянки з кадастровим номером: 4610136900:03:002:0037 в оренду до 08.02.2046р.
Як стверджує позивач, відповідач-1 не був уповноважений на розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки така на момент прийняття оскаржуваних ухвал ЛМР в силу положень ст.70 ЗК Української РСР (в редакції від 22.06.1993р.) відносилась до земель оборони, а держава в особі Міністерства оборони України набула на неї право власності. Міністром оборони України або уповноваженою ним посадовою особою рішення щодо надання згоди на передачу спірної земельної ділянки не приймалося, відповідне клопотання про її передачу Західним територіальним квартирно-експлуатаційним управлінням не порушувалося.
Зазначене, на переконання прокурора та позивача, порушує права та інтереси держави в особі Міністерства оборони України, у зв'язку із чим просять суд визнати недійсними ухвали ЛМР від 08.02.1996р. №269 та від 24.04.1997р. №700. В свою чергу, враховуючи те, що спірний договір оренди від 07.05.1998р. укладений на виконання незаконних, на думку позивача, ухвал ЛМР, то позивач вважає, що такий підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1, 2 ст. 203, 215 ЦК України та ст. 48, 49 ЦК Української РСР. Окрім цього, позивач просить усунути перешкоди у здійсненні права власності спірною земельною ділянкою шляхом її повернення відповідачем-2 у власність держави в особі позивача.
Відповідач-1 вказав на те, що на момент прийняття оскаржуваних ухвал, спірна земельна ділянка перебувала у комунальній власності, а прокурором та позивачем не надано і в матеріалах справи відсутні докази того, що земельна ділянка, площею 300 кв.м. (кадастровий №46101З6900 :03:002:00З7) входить в площу земельної ділянки, яка вказана позивачами, як така, що належить Міністерству оборони України. Також, зазначено про пропуск позовної давності у даній справі.
Відповідач-2 вважає, що позивач втратив право користування спірною земельною ділянкою.Зазначив, що позивачем не оспорено акт приймання-передачі земельної ділянки на баланс територіальної громади від 21.10.2015р., не надано жодної землевпорядної документації в підтвердження того, що позивач продовжує користуватись спірною земельною ділянкою.
Третя особа у письмових поясненнях вказала, що спірна земельна ділянка знаходиться на обліку КЕВ м.Львова, правовий статус земель оборони залишається незмінним, оскільки згоди на вилучення чи добровільної відмови Міністерством оборони України не вчинялось.
За результатами дослідження поданих доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна правова позиція з даного питання викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі № 912/2385/18.
Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Судом встановлено, що при зверненні з даним позовом до суду прокурором було дотримано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру», у зв'язку з невжиттям компетентним органом заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про порушення інтересів держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019р. у справі №903/129/18 (п.6.43) зазначила, що сам факт незвернення уповноваженого суб'єкта владних повноважень до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захисти порушені державні інтереси, свідчить про те, що вказаний суб'єкт неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Вирішуючи питання щодо підвідомчості спору, суд виходив із того, що реалізуючи відповідні повноваження, органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.
Відтак, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору положенням ГПК України - підвідомчі господарському суду.
Ухвалою Львівської міської ради №113 від 17.04.1995р. «Про затвердження переліку земельних ділянок, рекомендованих для виставлення на третій земельний аукціон в м. Львові , стартових цін на них та дати проведення аукціону», визначено земельну ділянку по вул. Єфремова, 79, площею 200 кв для будівництва торгово-побутового об'єкту з офісом, як таку, яка виставляється на третій земельний аукціон .
Ухвалою №224 від 05.10.1995р. «Про порядок надання в оренду земельних ділянок у випадку непроведення земельних аукціонів» вказано, що за погодженням з постійною комісією землекористування, будівництва і архітектури дозволено передавати в оренду земельні ділянки, які виставлялись на земельні аукціони в 1995 році, але не були зареєстровані, як лоти у зв'язку з відсутністю необхідної кількості учасників. При цьому, керуватись наступним:
-претендент може бути визнаний орендарем за умови сплати ним 130% стартової ціни;
-у випадку, якщо було зареєстровано два учасники, земельна ділянка надається в оренду тому, хто сплачує вищу ціну /але не менше 130% стартової ціни.
25.11. 1995р. між ТзОВ «Кадет» та Львівською міською Радою народних депутатів було укладено договір про придбання на аукціоні права оренди земельної ділянки, загальною площею 200 кв.м. по вул. Єфремова, 79 для будівництва і експлуатації торгово-побутового об'єкту з офісом (на вибір інвестора) .
Пунктом 5 даного договору вказано, що земельна ділянка, право оренди якої надано ТзОВ «Кадет», є вільною і не передано у власність або користування будь яким юридичним і фізичним особам.
08.02.1996р. Львівською міською радою прийнято ухвалу №269 «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова, 79 у м. Львові для будівництва торгово-побутового об'єкту з офісом». Зазначена ухвала буда прийнята згідно з договором про придбання на аукціоні права оренди земельної ділянки від 25.11.1995р., заяви переможця та ухвали Львівської міської ради від 05.10.1995р. №224.
24.04.1997р. ухвалою №700 внесено зміни до пункту « 1» ухвали №269 від 08.02.1996р. 6-ї сесії 2-го скликання Львівської міської Ради народних депутатів «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова №79 у м.Львові для будівництва торгово - побутового об'єкту з офісом», та надано ТзОВ «Кадет» в довгострокову оренду, терміном на 50 років земельну ділянку, площею 300 кв.м. для будівництва об'єкту торгівлі та громадського харчування на вул. Єфремова № 79 у м.Львові , за рахунок земель міста.
07.05.1998р. укладено договір про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) між Львівською міською Радою народних депутатів та ТзОВ «Кадет», як переможцем 4-го земельного аукціону. Додатком до договору є план земельної ділянки, який вказує, що вона вільна від забудови.
Також, пунктом 2 даного договору вказано та визначено розмір орендної плати, а саме 537,00 грн.
Договір про право тимчасового користування земельною ділянкою по вул. Єфремова, 79, укладений між Львівською міською Радою народних депутатів та ТзОВ «Кадет» було зареєстровано в книзі записів договорів на право тимчасового користування 11.05.1998р. за № 66 (2-2).
Оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги прокурора не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Обрунтовуючи факт надання земельної ділянки площею 300 кв.м. на вул. Єфремова , 79 у м.Львові, позивач покликається на факт перебування на оперативному обліку КЕВ колишнього військового містечка, а також на рішення Львівського міськвиконкому Ради народних депутатів №140 від 05.07.1945р та №4/З70 від 26.01.1953р.
Зокрема, з наявних в матеріалах справи доказів, рішення Львівського міськвиконкому Ради народних депутатів №140 від 05.07.1945р. та №4/370 від 26.01.1953р. неможливо встановити факту відведення земельної ділянки у м.Львові по вул. Єфремова, 79 оскільки, як слідує з вказаних рішень, ними надавалася земельні ділянки в постійне користування (1.5 га по вул.Маркова, 79) з уточненням меж при відводі та переданні. Однак, жодного відведення та/або встановлення меж земельної ділянки ані КЕВ Львівського району, ані Міністерство оборони України не виготовило.
Прокурором та позивачем не надано і в матеріалах справи відсутні докази того, що земельна ділянка, площею 300 кв.м. (кадастровий №46101З6900:03:002:00З7) входить в площу земельної ділянки, яка вказана позивачами, як така, що належить Міністерству оборони України.
У відповідності із положенням Земельного кодексу УСРР від 1922 року (чинного станом на момент прийняття рішень Виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих №140 від 05.07.1945р. та №4/З70 від 26.01.1953р.) - особа, якій земельна ділянка була відведена в період дії даного Кодексу, також вважалася її законним землекористувачем лише з моменту настаннях обставин визначених в ст. ст. 180, 193 даного Кодексу, за інших умов, дії особи, які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень ст.180 ЗК УСРР від 1922 року є незаконними.
Земельним кодексом Української РСР від 08.07.1970 року, зокрема, ст.20 передбачалося, що відповідно до основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік, право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Згідно ст.22 встановлювалося , що приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа , який засвідчує право користування землею, заборонялося.
В подальшому 18 грудня 1990 року за № 561-ХІІ прийнято Земельний кодекс України, який введено в дію з 15.03.1991р. (далі ЗК України 1990р.).
Стаття 2 ЗК України 1990р. відповідно до цільового призначення, всі землі України поділяла на категорії. Зокрема, однією із таких категорій були землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення.
Згідно статті 70 ЗК України 1990р., землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ.
Ст.19 ЗК України 1990р. передбачалося: «надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок.
Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації.
Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації.
Умови і строки розробки проектів відведення земельних ділянок і перенесення їх меж у натуру (на місцевість) визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт».
За змістом статей 22 - 23 ЗК України 1990р. «право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів».
Стаття 40 ЗК України 1990р. зобов'язувала власників земельних ділянок і землекористувачів зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Аналізуючи вищевказані норми ЗК України 1990р., суд приходить до переконання, що у квартирно-експлуатаційної частини, як землекористувача, мають і повинні бути оригінали землевпорядної документації, в тому числі - про встановлення відповідними землевпорядними органами меж земельних ділянок для розміщення військових містечок в натурі (на місцевості), а також у разі зміни черговості їх освоєння/використання землевпорядна документація відповідно до вимог Земельних кодексів 1970 і 1990 років.
Позивач у даній справі, ні на підставі Земельного кодексу 1970 року, ні на підставі Земельного кодексу 1990 року, жодним чином не оформив своє право на користування земельною ділянкою площею 1,5 га, яка надавалась в рішеннях №140 від 05.07.1945р та № 4/370 від 26.01.1953р.
Станом на сьогодні, законодавцем чітко встановлюється поняття земельної ділянки, як об'єкта цивільних прав. У відповідності до статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки, як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Згідно ст. ст. 125, 126 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також, право постійного користування та право оренди земельної ділянки, виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Позивач та третя особа державний акт на право власності чи користування щодо земельної ділянки на вул. Єфремова, 79 не отримували, межі земельної ділянки в натурі не виносили.
Враховуючи те, що в ході розгляду справи, прокурором не доведено належними та допустимими доказами того, що земельна ділянка, площею 300 кв. (кадастровий №4610136900:03:002:0037) по вул. Єфремова, 79 передавалася в користування позивача і належить до земель оборони, беручи до уваги те, що на цій земельній ділянці не знаходяться будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна державної власності, слід зробити висновок, що спірна земельна ділянка на момент прийняття оскаржуваних ухвал перебувала в комунальній власності.
Відтак, суд приходить до висновку про відсутність права власності/права постійного користування на спірну земельну ділянку у позивача.
Разом з тим, щодо правомірності прийняття ухвал №269 від 08.02.1996р. та №700 від 24.04.1997р. та укладеного договору про право тимчасового користування землею від 07.05.1998р., слід зазначити наступне.
Відповідно до п.2 ст.19 Земельного кодексу (чинного на момент виникнення даних правовідносин), міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Постановою Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» від 13.03.1992р. N2200-ХІІ, зобов'язано селищні і міські Ради народних депутатів до 1 травня 1992 року визначити потребу жителів міст і селищ міського типу в земельних ділянках для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва та подати пропозиції з цього питання до обласних державних адміністрацій для розробки схем розміщення ділянок для вказаних потреб, враховуючи резервні території міст і селищ міського типу.
На підставі чинного на цей час Земельного кодексу України та підзаконних нормативно-правових актів було прийнято рішення, з метою ефективного використання земельного фонду міста, надати земельні ділянки через аукціон для житлового будівництва та будівництва об'єктів ринкової інфраструктури.
Ухвалою Львівської міської ради від 05.11.1994р. №27 затверджено Положення про порядок надання у довгострокову оренду земельних ділянок для житлового будівництва та будівництва об'єктів ринкової інфраструктури шляхом проведення аукціону у м. Львові.
Дане положення визначало порядок надання земельних ділянок у довгострокову оренду терміном до 50 років для будівництва об'єктів ринкової інфраструктури та багатоповерхових житлових будинків шляхом проведення аукціону.
Пунктом 1.7 даного Положення вказано, що земельні ділянки, право оренди яких виносилось на аукціон, разом з можливими об'єктами інженерної та соціально культурної інфраструктури, а також, строки оренди земельних ділянок, підлягали розгляду і затвердженню на сесії Львівської міської ради народних депутатів.
Відповідно, ухвалою Львівської міської ради №113 від 17.04.1995р. «Про затвердження переліку земельних ділянок, рекомендованих для виставлення на третій земельний аукціон в м. Львові, стартових цін на них та дати проведення аукціону» визначено земельну ділянку по вул. Єфремова, 79, площею 200 кв.м. для будівництва торгово-побутового об'єкту з офісом, як таку, яка виставляється на третій земельний аукціон.
12.07.1995р. видано указ Президента України №608/95 «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», де у п.8 вказано, що земельні ділянки несільськогосподарського призначення можуть бути передані в оренду, в тому числі довгострокову (до 50 років з переважним правом орендаря на продовження строку дії договору на наступні 50 років). Право на оренду може бути придбано на конкурентних засадах через проведення земельних аукціонів, конкурсів, тощо. Порядок придбання права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах визначається відповідними Радами.
Ухвалою №224 від 05.10.1995р. «Про порядок надання в оренду земельних ділянок у випадку непроведення земельних аукціонів» вказано, що за погодженням з постійною комісією землекористування, будівництва і архітектури дозволено передавати в оренду земельні ділянки, які виставлялись на земельні аукціони в 1995 році, але не були зареєстровані, як лоти у зв'язку з відсутністю необхідної кількості учасників. При цьому, керуватись наступним:
-претендент може бути визнаний орендарем за умови сплати ним 130% стартової ціни;
-у випадку, якщо було зареєстровано два учасники, земельна ділянка надається в оренду тому, хто сплачує вищу ціну /але не менше 130% стартової ціни.
Відповідно до ст.8 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення даних правовідносин), у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам , що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства.
Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі.
Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п'ятдесяти років.
Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі.
Орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії .
Саме ст.10 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення даних правовідносин) вказує, що до виключної компетенції міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить:
1)передача земельних ділянок у власність , надання їх у користування , в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу;
2)реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі;
3)вилучення (викуп) земель відповідно до статті 31 цього Кодексу;
4)справляння плати за землю;
5)ведення земельно-кадастрової документації ;
6)здійснення державного контролю за використанням охороною земель, додержанням земельного законодавства;
7)сприяння створенню екологічно чистого середовища і поліпшенню природних ландшафтів;
8)припинення права власності або користування земельною ділянкою чи її частиною;
9)погодження будівництва жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні;
10)організація землеустрою;
11)затвердження проектів внутрігосподарського землеустрою та контроль за їх здійсненням;
12)видача висновків про надання або вилучення земельних ділянок, яке провадиться вищестоящою Радою народних депутатів;
13)вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції;
14)вирішення інших питань у галузі земельних відносин у межах своєї компетенції. Відповідно, саме Львівська міська рада народних депутатів мала повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою комунальної власності на вул. Єфремова, 79. Ухвала №269 від 24.04.1997р. та ухвала №700 від 24.04.1997р. прийняті на підставі ст.10 Земельного кодексу України з дотриманням усіх вимог законодавства.
Статтею 24 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення даних правовідносин), право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором.
Форма договору і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Статтею 36 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення даних правовідносин) визначено, що використання землі на Україні є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель.
Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.
Окрім того, було прийнято Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), яка затверджена наказом Держкомземом України №28 від 26 листопада 1993р.
Саме пунктом 3.3 даної Інструкції визначено, що договори на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) реєструються у Книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) за формою згідно з додатком №5. Книги записів (реєстрації) державних актів і договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) ведуться виконавчими органами відповідних сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (міст обласного підпорядкування), відділами земельних ресурсів районних державних адміністрацій, управліннями земельних ресурсів Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.
Договір про право тимчасового користування земельною ділянкою по вул. Єфремова, 79, укладений між Львівською міською Радою народних депутатів та ТзОВ «Кадет» було зареєстровано в книзі записів договорів на право тимчасового користування 11.05.1998р. за № 66 (2-2).
З огляду на встановлене, вимога визнати недійсним договір оренди є безпідставною та відповідно необгрунтованою.
Крім того, суд звертає увагу на наступне.
7 липня 2011 року прийнято Закон України «Про Державний земельний кадастр» № 3613- VI, який повністю набрав чинності із 01січня 2013 року ( далі - Закон № 3613).
Пункт 2 Розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» в редакції від 07.07.2011р. містить, зокрема, такі положення:
« 2. Земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.
У разі, якщо відомості про зазначені емельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).
Внесення інших змін до відомостей про ці земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок.»
Як на час звернення прокурора з позовом, так і на день вирішення спору чинною є редакція пункту 2 Розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону №3613 такого змісту:
« 2. Земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.
У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.
Абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно із Законом №1533-VIII від 20.09.2016}
Внесення інших змін до відомостей про ці земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок.
У разі, якщо кадастрові номери земельних ділянок були визначені (в тому числі на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку), але не присвоєні до 1 січня 2013 року, такі кадастрові номери вважаються присвоєними, а земельні ділянки - зареєстрованими у Державному земельному кадастрі з моменту письмового звернення замовника документації із землеустрою, на підставі якої було визначено кадастровий номер земельної ділянки, без подання електронного документа та стягнення плати за державну реєстрацію земельної ділянки, у разі якщо така документація із землеустрою була затверджена до 1 січня 2013 року в порядку, встановленому законом.
Пункт 2 розділу VII доповнено абзацом четвертим згідно із Законом № 233-VII від 14.05.2013
У разі, якщо до 1 січня 2013 року була розроблена технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання в користування, у тому числі на умовах оренди, а відомості про таку земельну ділянку не внесені до Державного реєстру земель, державна реєстрація такої земельної ділянки здійснюється на підставі зазначеної технічної документації із землеустрою в порядку, встановленому законом.{Пункт 2 розділу VII доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом № 418-VIII від 14.05.2015}.»
Суд приходить до переконання, що до суду не надано належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів наявності дійсних розмірів та меж земельної ділянки, на якій було розміщене колишнє військове містечко, площею 0,34 га за адресою: м.Львів, вул. Єфремова, 79 відповідно, та її державної реєстрації за позивачем відповідно до приписів п.2 Розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону №3613.
Ні прокурор, ні Міністерство оборони України, ні Квартирно-експлуатаційний відділ не надали первинних документів із землеустрою для розміщення військового містечка, зокрема:
-землевпорядної документації (проект землеустрою по відведенню земельної ділянки під військове містечко);
-доказів встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок в натурі (на місцевості),
-актів приймання на зберігання геодезичних та межових знаків; доказів наявності геодезичних даних спірних земельних ділянок (координати точок повороту меж земельно-кадастрових одиниць, картографічні матеріали) та іншу технічну документацію із землеустрою;
-доказів здійснення державної реєстрації на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) або доказів перенесення відомостей про земельні ділянки під військовим містечком до Державного кадастру в автоматизованому порядку.
Прокурор і позивач не спростували належними і допустимими доказами доводів відповідачів про те, що спірна земельна ділянка не входить до земельних ділянок, що перебувають у користуванні КЕВ.
Суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини про те, що пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод не можна тлумачити, як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент сторони ( Рішення «Серявін та інші проти України» Заява № 4909/04 ) від 10.02.2010р.).
Відповідно до ст. ст. 73, 74 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст.13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020р. у справі №129/1033/13-ц.
Аналізуючи вищевикладені обставини, приписи законодавства та доводи і аргументи учасників справи, суд приходить до переконання, що під час розгляду справи, прокурором і позивачем суду не було подано належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів того, що спірна земельна ділянка входить до складу земель оборони.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про порушене право та охоронюваний законом інтерес позивача щодо вилучення землі із користування, за захистом яких прокурор звернувся до суду, є недоведеними ні прокурором ні позивачем, а тому у позові слід відмовити повністю.
Виходячи із приписів частини першої статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Оскільки під час розгляду справи по суті суд з'ясував, що прокурор і позивач не довели у встановленому ГПК України порядку наявності порушеного права/охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом яких прокурор звернувся до суду, суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, про сплив якої заявив відповідач-1.
Надаючи оцінку обраному прокурором способу захисту порушених прав позивача з урахуванням змісту спірних правовідносин, суд вважає, що обраний спосіб захисту, шляхом визнання недійсними рішень відповідача-1, є неефективним, оскільки задоволення вказаних вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача, зокрема, повернення у володіння або користування спірної земельної ділянки.
Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173).
За положеннями ст. ст. 391, 396 ЦК України, позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (ч. ч. 9, 10 ст. 79-1 ЗК України).
Відтак, важливим є те, що, як об'єкт цивільних правовідносин, із відповідними заявленими межами, спірна земельна ділянка, власником - державою в особі уповноваженого органу, не формувалась. В даному випадку, не доведено, що її межі співпадають з обрисом наявних меж.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Виходячи з приписів ст. ст. 123 , 129 ГПК України судові витрати по справі покладаються на прокуратуру.
Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.В позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 29.09.2025р.
Суддя Король М.Р.