Номер провадження: 22-ц/813/554/25
Справа № 501/1109/23
Головуючий у першій інстанції Смирнов В.В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
17.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Сегеди С.М., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю представника відповідача - адвоката Латій О.В.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Дочірнього підприємства «Моноліт-Інвест», в інтересах якого діє адвокат Латій Олена Вікторівна, на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 05 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 до Об'єднання Співвласників Багатоквартирного Будинку «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», Дочірнього підприємства «МОНОЛІТ-СЕРВІС», про визнання правочину недійсним, -
23 березня 2023 року ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 звернулись до суду з позовом до ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС з позовом про визнання правочину недійсним, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що позивачі є членами ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» як власники квартир будинку АДРЕСА_1 . 30 грудня 2021 року між відповідачами були укладені спірні договори. Позивачі вважають спірні договори недійсними з підстав перевищення повноважень голови ОСББ при укладенні спірних договорів, відсутності всіх істотних умов спірних договорів, відсутності печатки ОСББ на спірних договорах, відсутністю у відповідача ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» відповідної ліцензії на здійснення господарської діяльності в сфері електропостачання. Виходячи із зазначеного позивачі просили суд:
визнати недійсним Договір №21/3А про відшкодування вартості електричної енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», код 4463622 та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», код 32927758, з моменту укладення;
визнати недійсним Договір №22 з постачання теплової енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», код 4463622 та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», код 32927758, з моменту укладення.
Відповідач, ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», надав суду відзив на позов, в якому зазначив, що спірні договори укладались без згоди правління ОСББ та під загрозою зі сторони відповідача ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» щодо відключення будинку від електро та тепло постачання (а.с. 66-68).
Відповідач, ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», надав суду відзив на позов, в якому просив суд в позові відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що не погоджується з позовними вимогами з підстав необґрунтованості позову, зазначив, що всі істотні умови спірних договорів сторонами визначені та погоджені, відсутність печатки ОСББ на спірних договорах не є підставою визнання їх недійсними. (а.с. 62-64).
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 05 червня 2023 року задоволено заяву представника позивачів ОСОБА_11 про забезпечення позовних вимог по цивільній справі №501/1109/23, заборонено відповідачу ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», вчиняти будь-які дії спрямовані на припинення та/або зупинення електропостачання багатоповерхового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 88).
В судове засідання позивачі ОСОБА_12 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 не з'явилися, сповіщалися належним чином, представник позивачів, адвокат Кузнєцова Л.О. надала заяву про слухання справи без її участі (а.с. 73-75, 77-79).
У судове засідання відповідач, ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», не з'явився, сповіщався належним чином, надав відзив (а.с. 57-58).
У судове засідання відповідач, ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», не з'явився, сповіщався належним чином, надав відзив (а.с. 62-64, 76).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 05 червня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_14 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 до ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» про визнання правочину недійсним задоволено. Суд визнав недійсним Договір №21/3А про відшкодування вартості електричної енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», код 4463622 та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», код 32927758, з моменту укладення;
визнав недійсним Договір №22 з постачання теплової енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», код 4463622 та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», код 32927758, з моменту укладення.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 20 червня 2023 року клопотання ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Суд скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 05 червня 2023 року.
В апеляційній скарзі відповідач, ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», в інтересах якого діє адвокат Латій Олена Вікторівна, просить рішення суду першої інстанції й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 17 вересня 2025 року об 14 год 00 хв з'явилась представник відповідача - адвокат Латій О.В., інші учасники справи до суду не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлені належним чином, що підтверджується довідками та рекомендованими повідомленнями, наявними в матеріалах справи (т. 2, а.с. 4-25).
Позивачам ОСОБА_15 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 судові повістки направлялись на відомі суду адреси їх проживання/реєстрації, проте поштові повідомлення повернулись до суду з відмітною «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки судова повістка направлялась на відому суду адресу місця проживання позивачів та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення позивачів про дату, час та місце розгляду справи.
Крім того, апеляційний суд наголошує, що ініціювавши судовий розгляд справи, позивач насамперед повинен активно використовувати визначені законом процесуальні права, здійснювати їх з метою, з якою такі права надано. Реалізація особою процесуальних прав невіддільна від виконання нею процесуального обов'язку щодо сприяння встановленню в судовому процесі дійсних обставин у справі з метою отримання правосудного судового рішення. Натомість, до суду від позивачів не надходили повідомлення про зміну адреси місця проживання (перебування, знаходження), не надходили й заяви про поважність причин, з яких вони не можуть з'явитися в судові засідання, клопотань про відкладення розгляду справи, так само як і заяв про розгляд справи за їх відсутності.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Визначення поняття зобов'язання міститься у частині 1 статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 1 статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Частина 1 ст. 903 ЦК України встановлює обов'язок замовника оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором, якщо останнім передбачено надання такої послуги за плату.
Згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Відповідно до положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В силу частини 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом першої інстанції встановлено, що 23 грудня 2021 року зареєстровано ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» за адресою: місто Чорноморськ, вулиця Радісна, 21 (а.с. 31).
Установчими зборами співвласників будинку АДРЕСА_1 затверджено Статут ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» (а.с. 40-45).
Протоколом №1 засідання правління ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» від 18.12.2021 головою правління ОСББ обрано Щербатого Григорія Павловича.
30 грудня 2021 року між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» в особі голови правління Щербатого Г.П. та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» укладено договір №21/3А Про відшкодування вартості електричної енергії, предметом якого є надання ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» згоди ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» на приєднання до своїх електричних мереж для забезпечення потреб ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» в електричній енергії, а ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» відшкодовує ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» вартість використаної електричної енергії (а.с. 35-37).
30 грудня 2021 року між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» в особі голови правління Щербатого Г.П. та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» укладено договір №22 з постачання теплової енергії, предметом якого є надання ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» Відповідачу ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» послуг з постачання теплової енергії, а ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» зобов'язується сплачувати Відповідачу ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» у повному обсязі надану послугу (а.с. 38-39).
Спір ґрунтується на тому, що рішення про укладення спірних договорів не правління ОСББ приймало, з умовами спірних договорів мешканців будинку не ознайомлено, вартість послуг безпідставно завищено, що порушує права позивачів та мешканців будинку як споживачів послуг обслуговування будинку, які мали надаватися за спірними договорами.
Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Оскільки, організаційною формою відповідача є об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, тому спірні правовідносини регулюється, в тому числі, Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об'єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. Співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) це власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.
Згідно ст. 10 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» вищим органом управління об'єднання є загальні збори власників приміщень багатоквартирного будинку.
Для керівництва поточною діяльністю об'єднання обирається правління. Правління має право приймати рішення з питань діяльності об'єднання, визначених статутом.
Правління є виконавчим органом об'єднання і підзвітне загальним зборам.
Порядок обрання та відкликання членів правління, їх кількісний склад та строки обрання встановлюються загальними зборами.
До компетенції правління відноситься:
підготовка кошторису, балансу об'єднання та річного звіту;
здійснення контролю за своєчасною сплатою співвласниками внесків і платежів та вжиття заходів щодо стягнення заборгованості згідно з законодавством;
розпорядження коштами об'єднання відповідно до затвердженого загальними зборами об'єднання кошторису;
укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням;
ведення діловодства, бухгалтерського обліку та звітності про діяльність об'єднання;
скликання та організація проведення загальних зборів співвласників або зборів представників;
призначення письмового опитування співвласників та утворення відповідної комісії для його проведення.
Відповідно до п. 2 статуту об'єднання діє відповідно до Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», чинного законодавства України та Статуту.
Об'єднання набуває статусу юридичної особи з моменту його державної реєстрації у порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (п. 4 статуту)
Вищим органом управління об'єднання є загальні збори. Загальні збори вправі приймати рішення з усіх питань діяльності об'єднання. Загальні збори скликаються не рідше одного разу на рік.
До виключної компетенції загальних зборів належать:
- затвердження Статуту об'єднання, внесення змін до нього;
- обрання членів правління об'єднання;
- питання про використання спільного майна;
- затвердження кошторису, балансу об'єднання та річного звіту;
- визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників;
- прийняття рішення про реконструкцію та ремонт будинку або про зведення господарських споруд;
- визначення обмежень на користування спільним майном;
Згідно пункту 14 розділу 3 ІІІ статуту ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» до компетенції правління належать:
- підготовка кошторису, балансу об'єднання та річного звіту;
- здійснення контролю за своєчасною сплатою співвласниками внесків і платежів та вжиття заходів щодо стягнення заборгованості згідно із законодавством;
- розпорядження коштами об'єднання відповідно до затвердженого загальними зборами об'єднання кошторису;
- укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням;
- ведення діловодства, бухгалтерського обліку та звітності про діяльність об'єднання;
- скликання та організація проведення загальних зборів співвласників або зборів представників;
- призначення письмового опитування співвласників та утворення відповідної комісії для його проведення.
Відповідно до пункту 16 розділу 3 ІІІ статуту ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» правління зі свого складу обирає голову правління та його заступника. На виконання своїх повноважень голова правління, зокрема діє без доручення від імені об'єднання та укладає в межах компетенції договори і вчиняє інші правочини відповідно до рішень правління.
Тлумачення наведених норм закону дає підстави для висновку, що закон вимагає наявність рішення правління на укладення головою правління будь-яких правочинів.
Судом встановлено, що правління ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» рішень щодо укладення Договору №21/3А Про відшкодування вартості електричної енергії від 30.12.2021 та Договору №22 з постачання теплової енергії від 30.12.2021 не приймало, не надавало повноважень голові правління ОСОБА_16 на укладання цих договорів.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Оскільки встановлено, що оспорювані договори не відповідають нормам ст. 10, 12, 13, 14 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» суддів дійшов висновку про наявність підстав для визнання такого договору недійсним.
Що стосується відсутності печатки на оспорюваних договорах, суд зазначає наступне.
23 березня 2017 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо використання печаток юридичними особами та фізичними-особами підприємцями» №1982-VIII. Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування, а саме 20 липня 2017 року.
Ним запроваджуються наступні положення:
-із законодавства виключаються вимоги про обов'язкове використання печаток (незалежно від їх наявності у суб'єктів господарювання);
-незалежно від того, чи використовує суб'єкт господарювання печатку у своїй діяльності, відбиток печатки не може бути обов'язковим реквізитом будь-якого документу, який подається від імені суб'єкта господарювання органу державної влади або органу місцевого самоврядування;
-виключається можливість визнання документу (угоди, правочину) недійсним (неукладеним, невчиненим) у зв'язку з відсутністю відбитку печатки;
-виключається необхідність використання печаток у взаємовідносинах суб'єктів господарювання з державними органами та органами місцевого самоврядування;
-встановлюється адміністративна відповідальність за вимагання державним органом або органом місцевого самоврядування наявності відбитку печатки на офіційному документі.
Отже відсутність печатки відповідача ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» на оспорюваних договорах не є підставою для визнання договорів недійсним.
В частині відсутності всіх істотних умов договору договір №21/3А Про відшкодування вартості електричної енергії, суд зазначає наступне.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивачі просили визнати недійсним договір №21/3А Про відшкодування вартості електричної енергії у зв'язку з відсутність визначеного розміру плати, що є істотним порушення умов договору.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК України).
Якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків то незгода позивачів з умовою виконання договору може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.
Суд також зазначає, встановивши дійсний зміст укладеного правочину про відшкодування вартості електроенергії, що є доволі слушними доводи позивачів у частині, яка стосується відсутності у відповідача ДП «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» ліцензії на постачання електричної енергії.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» енергія це електрична чи теплова енергія, що виробляється на об'єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про електроенергетику» діяльність з виробництва, передачі, розподілу, постачання електричної енергії, здійснення функцій гарантованого покупця, здійснення функцій системного оператора, здійснення функцій оператора ринку здійснюється за умови отримання відповідної ліцензії, яка видається національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Договір між позивачем та відповідачем, що є предметом спору, на компенсацію витрат у зв'язку з використанням електричної енергії регулює відносини постачання електричної енергії у розумінні абзацу 16 ст. 1 Закону України «Про електроенергетику».
Відповідно до ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності (Лист Верховного Суду України від 24.11.2008 «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Оспорюваний Договір про компенсацію витрат у зв'язку з використанням електричної енергії за своїм змістом є договором на постачання електричної енергії.
З огляду на викладене, суд вважає, що оскільки відповідачем ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» не надано доказів наявності ліцензії, позивачами доведено факт, що відповідач був зобов'язаний отримати ліцензію на укладення спірного правочину, і будучи про це обізнаним, уклав договір без ліцензії, а тому у суду є підстави для задоволення заявленого позову з підстав, передбачених ст. 227 ЦК України.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (продовженого) - постановлено - «У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб».
Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» (Указ затверджено Законом №2500-IX від 15.08.2022) з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб».
В силу ч. 2 ст. 64 Конституції України зазначено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції. (Діючи на час розгляду справи.)
Таким чином, на підставі викладеного, суд вважав, що до набрання рішенням суду законної сили відповідач не має права відключати (відмовляти) споживачам у постачанні електроенергії.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачами ОСОБА_14 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_17 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, в тому, що оспорюваний договори №21/3А про відшкодування вартості електричної енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» та №22 з постачання теплової енергії від 30.12.2021 укладений між ОСББ «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН» та ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», вчинені з порушенням чинного законодавства, що порушує права позивача. Й навпаки, відповідачем ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС» надані належні та достовірні докази, якими спростовуються підстави позову.
Так, у пункті 5 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз'яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину. так і іншою заінтересованою особою,
права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину».
Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25 травня 2016 року №6-605цс16, згідно з якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша
можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав».
Згідно правових висновів, викладених у постановах Верховного Суду України від 15.12.2013 у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв'язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.
Вирішуючи аналогічне питання Верховний Суд у постанові від 05.09.2019 у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зробив наступний правової висновок: «Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2-5 цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У частині 1 та 2 статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині 1 статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного удочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин».
Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з'ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду».
«Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові» (постанова Верховного Суду від 03.03.2021 у справі №1527/13038/12 (провадження №61-8204св20).
Колегія суддів упевнена, що позивачами не доведено належним чином, що оспорювані правочини порушують їх права та законні інтереси, як членів ОСББ «РАДІСНА21».
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз'яснення Верховного Суду України, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що законних підстав для визнання оспорюваних договорів не встановлено. Таким чином, позивачами в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідач, ДП «МОНОЛІТ-СЕРВІС», порушує їх права, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України їх право не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 203, 215, 216, 901, 903 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволення позову.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Моноліт-Інвест», в інтересах якого діє адвокат Латій Олена Вікторівна задовольнити, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 05 червня 2023 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 до Об'єднання Співвласників Багатоквартирного Будинку «РАДІСНА ДВАДЦЯТЬ ОДИН», Дочірнього підприємства «МОНОЛІТ-СЕРВІС» про визнання правочину недійсним, залишити без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 29 вересня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда