Номер провадження: 22-ц/813/3415/25
Справа № 522/19089/24
Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю.
Доповідач Драгомерецький М. М.
17.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович, на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2024 року про відмову у забезпеченні позову у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діком Інвест», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору, -
29 жовтня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович, звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діком Інвест», ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі продажу майнових прав №2-9-2 від 19.09.2018, укладеного між ТОВ «Діком Інвест» та ОСОБА_3 ;
скасування рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Скакуна Сергія Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25.07.2023 з індексним номером: 68581070 щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на квартиру під номером АДРЕСА_1 ;
визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав №2-9-3 від 19.09.2018, укладеного між ТОВ «Діком Інвест» та ОСОБА_3 ;
скасування рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Скакуна Сергія Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25.07.2023 з індексним номером: 68580625 щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на квартиру під номером АДРЕСА_2 .
Одночасно із позовною заявою позивачем подано заяву про забезпечення позову, в якій вона просить накласти арешт на квартири під АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 .
В обґрунтування заяви зазначає, що вона звернулася до суду з вищевказаним позовом до відповідачів, який мотивований тим, що 04 жовтня 2017 року між нею та ТОВ «Діком Інвест» укладено договір про спільну діяльність, предметом якого є спільна діяльність сторін без створення юридичної особи по будівництву об'єкта житлово-готельного комплексу на земельній ділянці 1 та земельні ділянці 2, орієнтовна площа об'єкта будівництва 6 000 кв.м, з метою отримання кожною із сторін своєї частини в збудованому об'єкті та/або іншого майна, та/або вигоди в порядку і на умовах, визначених в договорі.
Земельна ділянка 1, площею 0,0664 га, належить на праві оренди ОСОБА_1 , а земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,1116 га, належить на праві оренди ТОВ «Діком Інвест».
Сторони погодили, що розрахунки між сторонами за договором здійснюються шляхом отримання у власність житлових та нежитлових площ та/або передачу майнових прав на житлові та нежитлові площі.
Згідно договору позивачка отримує у власність, незалежно від вартості об'єкта, визначеної п. 3.2, 500 кв.м житлових площ Об'єкта та отримує у власність 5 паркомісць у паркінгу (наземному та/або підземному).
Крім того у договорі визначено, що у випадку збільшення площі об'єкта будівництва, визначеної в п. 1.2 договору, кількість квадратних метрів житлової площі об'єкта, які передаються у власність може бути пропорційно збільшена за домовленістю сторін.
Наразі позивачу стало відомо, що ТОВ «Діком Інвест» здійснив дії щодо прийняття об'єкта в експлуатацію та отримав сертифікат про прийняття в експлуатацію об'єкта, відповідно до якого загальна площа будівлі складає 11 080,1 кв.м, а згідно технічної документації реальна загальна площа об'єкта будівництва збільшена до 11 321,6 кв.м.
Указує, що при розрахунковій площі всього будинку у розмірі 7 088 кв.м, вона мала набути право власності на квартири загальною площею 595,42 кв.м, а з урахуванням збільшення загальної площі будинку до 11 321,6 кв.м, площа квартир, яка має перейти у її власність повинна бути збільшена пропорційно та скласти відповідно 950,99 кв.м.
Зазначає, що станом на сьогодні, право власності на значну частину квартир, набуття права власності на які нею прямо передбачені договором, вже зареєстровано за третіми особами, при цьому за позивачем не зареєстровано право власності на жодне з приміщень.
Указує, що оскільки її права та законні інтереси жодним чином не захищені, дії ТОВ «Діком Інвест» носять недобросовісний характер, а ОСОБА_2 може безперешкодно та вільно розпорядитись спірним майном, зокрема, але не виключно, здійснити його відчуження.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 про забезпечення позову - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати й ухвалити в нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову, посилаючись порушення судом норм процесуального права.
В судове засідання, призначене на 17 вересня 2025 року об 15:00 год сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується довідкою та рекомендованими повідомленнями, наявними в матеріалах справи (а.с. 66-72).
Відповідачу ТОВ «Діком Інвест» судова повістка направлялась на офіційну адресу юридичної особи, проте поштове повідомлення повернулось до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідачці ОСОБА_2 судова повістка направлялась на адресу її реєстрації, проте поштове повідомлення повернулось до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки судова повістка направлялась на відомі суду адреси відповідачів та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатами перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з'явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки ухвалу суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Точне і неухильне додержання судом норм чинного законодавства України при розгляді заяв про забезпечення позову є необхідною умовою здійснення завдань цивільного судочинства, які полягають у справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частин 1, 2 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову (пункт 3 частини 1 статті 151 ЦПК України).
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
У частині 1 статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачем і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії.
При цьому, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Судом першої інстанції встановлено, що інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006, №9 визначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Згідно ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам».
Умовою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Заходи забезпечення позову мають застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв'язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову, а особа, що заявляє про необхідність вжиття заходів забезпечення позову судом, зобов'язана довести зв'язок між неприйняттям таких заходів і утрудненням чи неможливістю виконання судового рішення.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №909/835/18 зазначено, що «…повинен бути наявним зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу».
З матеріалів позовної заяви слідує, що предметом позову є вимоги про визнання недійсними договорів купівлі продажу майнових прав та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності.
Так, звертаючись до суду з даною заявою заявник просить накласти арешт на квартири під АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 .
Враховуючи, що ОСОБА_1 пред'явила позовні вимоги немайнового характеру, тому накладення арешту на нерухоме майно не відповідає змісту порушеного, на думку позивача, права, та не є співмірним із пред'явленими позовними вимогами.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №501/866/20.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також заявником у заяві про забезпечення позову не зазначено підстав вжиття заходів забезпечення позову, визначених ч. 2 ст. 149 ЦПК України.
Таким чином, правові підстави для вжиття заходів забезпечення позову на підставі поданої заяви про забезпечення позову відсутні, а тому у задоволенні заяви ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову слід відмовити.
Посилання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович, в апеляційній сказі на те, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та обґрунтованою, оскільки позивачем доведено належним чином, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, не приймаються до уваги за таких підстав.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
«Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі.
Забезпечення позову по суті є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову» (правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16).
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року №9, викладених у п. 4 постанови, «розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків».
«При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги» (п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна від 03 червня 2016 року №5).
Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції правильно виходив, що, звертаючись до суду із даною заявою заявник просить накласти арешт на квартири під АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 . Враховуючи, що ОСОБА_1 пред'явила позовні вимоги немайнового характеру, тому накладення арешту на нерухоме майно не відповідає змісту порушеного, на думку позивача, права, та не є співмірним із пред'явленими позовними вимогами. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №501/866/20. Також заявником у заяві про забезпечення позову не зазначено підстав вжиття заходів забезпечення позову, визначених ч. 2 ст. 149 ЦПК України. Таким чином, правові підстави для вжиття заходів забезпечення позову на підставі поданої заяви про забезпечення позову відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що у даному випадку відмова у забезпеченні позову можливо буде перешкоджати реальному та ефективному виконанню вказаного судового рішення
Аналізуючи зазначені норми права та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи обставини, викладені в заяві про забезпечення позову, документи, додані до заяви, з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції пересвідчився в тому, що позивач не навів правових підстав забезпечення позову саме шляхом накладення арешту на квартири, що належить відповідачу на праві власності, не надав докази на підтвердження необхідності забезпечення позову саме у такий спосіб, не наведено мотиви щодо співмірності із заявленими вимогами між сторонами, не з'ясовано, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з відсутності законних підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення процесуального питання.
Тому, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п.1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павельченко Ігор Віталійович, залишити без задоволення, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2024 року, залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 29 вересня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда