Номер провадження: 22-ц/813/3056/25
Справа № 494/1572/24
Головуючий у першій інстанції Панчишин А. Ю.
Доповідач Лозко Ю. П.
05.08.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Нечитайло А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Березівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2024 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за борговою розпискою,
встановив:
22 серпня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 117000 грн.
Позов мотивовано тим, що відповідач отримав у борг грошові кошти у розмірі 117000 грн зі строком повернення до 01 серпня 2024 року, про що ОСОБА_1 склав розписку, датовану 29 грудня 2023 року. Взяте на себе зобов'язання з повернення коштів відповідач не виконав та отримані у борг кошти, в обумовлений сторонами строк, не повернув.
Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2024 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в сумі 117000 грн. Вирішено питання щодо судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кудрінська Ю.Є., просить скасувати рішення Березівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Як на підставу порушення норм процесуального права, скаржник посилається на те, що справу розглянуто судом як малозначну за правилами спрощеного позовного провадження, хоча ціна позову (117000 грн) перевищує розмір 30-ти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (90840 грн).
В обґрунтування неправильного застосування судом норм матеріального права, скаржник посилається на те, що судом першої інстанції не враховано, що в укладеному між сторонами договорі від 29 грудня 2023 року відсутні положення про те, що відповідач отримав від позивача обумовлену правочином суму позики до або під час підписання договору, відсутня також заява про отримання грошових коштів після підписання договору позики (розписки).
На переконання скаржника, наявність у розписці зобов'язання про повернення грошових коштів у розмірі відповідної суми не є підтвердженням фактичної передачі відповідачу таких коштів.
Факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у цій категорії справ.
Посилаючись на постанови Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №629/5364/13-ц, від 26 лютого 2020 року у справі №205/5292/15-ц, скаржник зазначає, що у разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
На вказану апеляційну скаргу, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Гаврилович І.П., подав відзив у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , рішення Березівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2024 року залишити без змін. Як на підставу заперечень, позивач посилається на те, що відповідно до частини 2 статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті, окрім категорій справ визначених частиною 4 статті 274 ЦПК України, до яких ця справа не відноситься. Тому законодавством не передбачено прямої заборони розглядати справу, як малозначну. Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 05 вересня 2024 року про відкриття провадження роз'яснено відповідачу право на подання заяви із запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, однак із такими запереченням сторона відповідача не зверталася. Твердження скаржника про те, що розписка була написана ним під психологічним тиском та через погрози фізичною розправою не доведені за допомогою належних доказів. Доводи щодо не укладення договору з підстав не отримання відповідачем грошових коштів, обґрунтовано відхилені судом першої інстанції з тих підстав, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
В судовому засіданні представниця скаржника, адвокат Кудрінська Ю.Є. підтримала вимоги апеляційної скарги, надала пояснення за доводами скарги.
Позивач ОСОБА_2 та його представниця, адвокат Гаврилович І.П., будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи у судове засідання не з'явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника скаржника, адвоката Кудрінської Ю.Є., перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає, виходячи з такого.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 власноруч склав і підписав розписку такого змісту: Я, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Одеська область, м. Березівка, 09 січня 2001 року, зобов'язуюся повернути 117000 грн, ОСОБА_2 до 01 серпня 2024 року, паспорт НОМЕР_2 , виданий Одеська область, Березівський район, 15 січня 2020 року. Розписка датована 29 грудня 2023 року та містить підписи сторін.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем доведено підстави позову, вказаний вище договір відповідає вимогам ст.1047 ЦК України, оскільки укладений у письмовій формі, за яким відповідачем отримано позику у вказаному вище розмірі, взяті на себе зобов'язання відповідачем не виконано, борг не повернуто у передбачені цим правочином строки, доказів на підтвердження обставин якими відповідач заперечував проти позову, зокрема щодо тиску відносно останнього з боку позивача та ОСОБА_3 з метою складення відповідачем цієї розписки, а також його звернення до правоохоронних органів з приводу незаконних дій позивача та іншої особи суду не надано, тому дійшов висновку про задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі N 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі N 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі N 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі N 758/2418/17.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц).
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми ь(див. постанови Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі N 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі N 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі N 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі N 501/1773/16-ц, від 10 травня 2022 року у справі N 153/943/19, від 14 вересня 2022 року у справі N 130/82/2015, від 28 лютого 2024 року у справі N 369/5625/16-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17)
Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 463/9914/20).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19)).
Встановивши, що розписка, складена ОСОБА_1 з метою підтвердження боргових зобов'язань, які виникли у нього перед позивачем, містить інформацію про зобов'язання повернути 117000 грн до 01 серпня 2024 року, проте борг відповідачем не повернуто, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу.
Також колегія суддів звертає увагу, що оригінал розписки знаходиться у позикодавця.
Скаржник не заперечує ту обставину, що він власноруч склав та підписав розписку яку позивачем надано до суду.
Жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов'язань за договором позики, в тому числі розписок або квитанцій про грошові перекази коштів, ОСОБА_1 суду не надано.
Безпідставними також є твердження скаржника щодо відсутності факту передання коштів, оскільки письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (див. постанову Верховного Суду від 26 квітня 2022 справі N 753/1349/20).
Доводи апеляційної скарги про те, що вказана розписка була складена ОСОБА_1 , унаслідок психологічного впливу позивача та його знайомого ОСОБА_3 не підтверджені належними та допустимими доказами.
У матеріалах справи відсутні будь-які відомості щодо звернення відповідача з цього приводу до правоохоронних органів або до суду із позовом про визнання договору позики недійсним, зокрема з підстав укладення його під впливом помилки, обману, насильства або тяжкої обставини.
В той же час статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину.
Доводи апеляційної скарги щодо помилкового застосування судом до спірних правовідносин положень статей 1046, 1047 ЦК України не знайшли свого підтвердження.
Доводи апеляційної скарги про те, що договір позики між сторонами не укладався, а розписка не містить інформації про умови отриманих коштів, спростовуються матеріалами справи.
Щодо аргументів скаржника про порушення судом першої інстанції порядку розгляду цієї справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: малозначних справ; справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Для цілей цього кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.2 ч.6 ст. 19 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Разом з тим у частині третій статті 274 ЦПК України наведено критерії, при врахуванні яких суд вирішує питання щодо розгляду справи у порядку спрощеного або загального позовного провадження.
Проте у частині четвертій статті 274 ЦПК України наведено перелік спорів у справах, які у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.5 ч.4 ст. 274 ЦПК України).
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 187 ЦПК України про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються за якими правилами позовного провадження (загального чи спрощеного) буде розглядатися справа.
Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 05 вересня 2024 року відкрито провадження у цій справі. З мотивувальної частини ухвали убачається, що суд визнав цю справу малозначною, тому дійшов висновку про наявність підстав для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Крім цього, судом роз'яснено відповідачу право подати заперечення проти розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження (а.с. 12-13).
Ураховуючи, що ціна позову у цій справі (117000 грн) не перевищує 80 розмірів прожиткового мінімуму доходів громадян 242240 грн (80*3028 грн), тому відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, суд обґрунтовано визнав цю справу малозначною та наявності правових підстав для її розгляду у порядку спрощеного позовного провадження.
Звертаючись із запереченнями на позовну заяву, відповідач не заперечував проти розгляду справи саме у такому порядку (а.с. 43-46).
Ураховуючи, що ця справа визнана судом малозначною, з огляду на ціну позову, що не перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зважаючи на відсутність заперечень відповідача проти її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, колегія суддів відхиляє аргументи скаржника щодо порушення судом норм процесуального права, з підстав викладених в апеляційній скарзі.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржник.
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Березівського районного суду Одеської області від 22 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова