Провадження № 22-ц/803/8279/25 Справа № 214/3522/25 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко А.В. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
23 вересня 2025 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.
суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О.
секретар судового засідання Лідовська А.А.
сторони
позивач - ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року, ухвалене суддею Ткаченко А.В. в м.Кривому Розі Дніпропетровської області, повне судове рішення складено 27 травня 2025 року,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просить суд визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, яке перебуває в комунальній власності міста, за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з тривалою відсутністю відповідачів за місцем реєстрації без поважних причин.
В обґрунтування вимог зазначено, що згідно виписки з протоколу №9 від 20.09.2013, затвердженої рішенням виконкому Саксаганської районної у місті ради №382 від 16.10.2013, змінено договір найму житлового приміщення в 4-кімнатній квартирі АДРЕСА_2 і переоформлено на ім'я його матері ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_1 його мати ОСОБА_5 померла, однак за життя оформила заповіт, посвідчений 24 травня 2023 року відповідно до якого майно та майнові права, належні їй на випадок її смерті, заповідає йому, позивачу у справі, оформивши крім іншого на його ім'я довіреність 24 квітня 2023 року з питань приватизації житла. Після смерті матері він розпорядився її похованням, наразі має на меті змінити квартиронаймача спірної квартири та приватизувати житло, тому ураховуючи факт реєстрації відповідачів у спірному житлі та фактичне їх не проживання з 2008 року, на підставі статей 64, 65, 71, 72 ЖК України, статті 405 ЦК України, просив вимоги задовольнити.
Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено повністю.
Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодним з ухваленим судовим рішенням оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, ухваленого при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у повному обсязі задовольнити заявлені позивачем позовні вимоги.
Звертає увагу на те, що відповідачі проживають за іншою адресою більше 12 років, тому вони втратили право на житло на спірну квартиру. Вказує, що його мати за життя розпорядилась належним їй майном, склавши на нього заповіт та довіреність на оформлення приватизації спірної квартири, а відповідачі не допомогали матері по домогосподарству, не купували ліки, продукти харчування, тобто не здійснювали догляд за матір'ю.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення та необґрунтованість апеляційної скарги, просять залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
23 вересня 2025 року до Дніпровського апеляційного суду надійшла заява позивача ОСОБА_1 про проведення апеляційного розгляду справи за його відсутності, апеляційну скаргу підтримує в повному обсязі та просить її задовольнити.
Заслухавши суддю доповідача, вислухавши думку відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які кожен окремо заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача з викладених у відзиві підстав, просили оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як встановлено судом, згідно виписки з протоколу №9 від 20.09.2013, затвердженої рішенням виконкому Саксаганської районної у місті ради №382 від 16.10.2013, змінено договір найму житлового приміщення в 4-кімнатній квартирі АДРЕСА_2 та переоформлено на ім'я ОСОБА_2 (а.с. 13 - копія виписки).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла (а.с. 11 - копія свідоцтва).
Рішенням Виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради від 19 грудня 2024 року за №868 «Про зміну договорів найму житлових приміщень, що належать до комунальної власності міста», змінено договори найму житлових приміщень та укладено з громадянами окремі договори найму житлових приміщень, розташованих у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, за наступними адресами: АДРЕСА_1 з гр. ОСОБА_5 на гр. ОСОБА_2 , у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 головного квартиронаймача - гр. ОСОБА_5 (квартира чотирикімнатна, жилою площею 48,5 кв.м., не службова). Склад сімї: чотири чоловіки .
20 грудня 2024 року між Виконкомом Саксаганської районної у місті ради в особі голови Саксаганської районної у місті ради Василя Старовойта, як наймодавцем, з одного боку, та гр. ОСОБА_2 , як наймачем з іншого боку, укладено договір №513 найму житлового приміщення, що належить до комунальної власності м. Кривого Рогу, предметом якого є передача у безстрокове користування житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
21 лютого 2025 року Органом приватизації виконкому Саксаганської районної у місті ради видано свідоцтво №2027 про право власності на житло, відповідно до якого орган приватизації посвідчив, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , дійсно належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , кожній по 1/4 частці.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог, виходив з встановлених обставин справи, а саме з того, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є законними власниками квартири по АДРЕСА_1 , підстав для позбавлення їх права користування належною їм власністю, суд не вбачає.
Колегія суддів повністю погоджується з таким висновком суду першої інстанції та не може погодитись з доводами позивача, викладеними в апеляційній скарзі, з огляду на таке.
Відповідно до статті 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Судом першої інстанції встановлено, що 21 лютого 2025 року Органом приватизації виконкому Саксаганської районної у місті ради видано свідоцтво №2027 про право власності на житло, відповідно до якого орган приватизації посвідчив, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , дійсно належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , кожній по 1/4 частці.
Також, суд встановив, що зазначене Рішення органу приватизації чинне, доказів на спростування викладеного, стороною позивача не надано.
Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Аналіз статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що саме власник має право вимагати від осіб, які є членами його сім'ї та не є власниками цього житла, усунення порушення його прав шляхом визнання їх такими, що втратили право користування. Можливість визнання такими, що втратили право користування житлом власника/співвласника законодавством не передбачена та є виключною в силу наявних конституційних гарантів захисту права власності, його непорушності та збереження за власником.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Статтею 346 ЦК України врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі є співвласниками спірної квартири, які не втратили право власності на вказану квартиру в силу вимог статей 319, 321 ЦК України, оскільки доказів протилежного позивачем суду не надано, а відтак, як правильно зазначив суд положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини.
Висновок суду першої інстанції повністю узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі №647/1683/15-ц, від 11 вересня 2020 року у справі №511/1902/18, від 23 листопада 2020 року у справі №214/368/19 (провадження №61-1116св20) та подібний висновок у постанові від 14 травня 2020 року у справі №336/1773/17 (провадження №61-5924св18).
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» судам роз'яснено, що у разі непередання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві. У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.
Отже, обов'язковою умовою переходу права вимоги у порядку спадкування до спадкоємців про визнання за ними права власності на квартиру, в якій проживав спадкодавець, але помер до вирішення питання відповідним державним органом про її приватизацію, є звернення спадкодавця до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, про що зазначено Верховним Судом України у постанові від 11 грудня 2013 року у справі № 6-121цс13 та Верховним Судом у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 523/20890/21 (провадження № 61-5585св23).
Позивачем суду не надано належних та допустимих доказів звернення за життя його матері ОСОБА_5 , яка була наймачем спірної квартири з належно оформленою заявою про приватизацію житла до відповідного органу приватизації, яка зокрема не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено.
Як встановлено судом мати позивача, яка склала заповіт на ОСОБА_1 , на час його складення не була власницею спірного житла, а лише наймачем квартири, при цьому, позивач посилається на видану його матір'ю на його ім'я довіреність на право оформлення приватизації квартири, проте жодного доказу тому, що він займався цим питанням та відповідно звертався з відповідною заявою до Органу приватизації, суду не надано, тоді, як відповідачами доведено їх спільне сумісне право власності на квартиру.
Отже, суд першої інстанції, встановивши на підставі наданих сторонами доказів, що відповідачі по справі є законними власниками спірної квартири, дійшов вірного й обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для позбавлення їх права користування належною останнім власністю.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, у даній справі предметом спору є визнання втратившими право користування житловим приміщенням саме власників нерухомого майна на підставі статей 70, 71 ЖК України, яке, за версією позивача, перебуває в комунальній власності міста, але враховуючи надані до суду письмові докази, до вказаних правовідносин не підлягають застосуванню норми Житлового кодексу України, оскільки правовідносини, які виникли з приводу спірного житла, регулюються саме Цивільним кодексом України в частині захисту права власності.
Частиною 3 статті 12 ЦПК України встановлено , що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'активному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, підстав для здійснення перерозподілу судових витрат не має.
Керуючись ст.ст.367,374, 375, 381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлено 25 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: