23 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/4423/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Чернівецької обласної ради
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі
за позовом Брусницької сільської ради Вижницького району Чернівецької області
до: 1) Чернівецької обласної ради,
2) Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця",
про скасування рішень про державну реєстрацію, поновлення записів про право власності на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Кутровська Н. М. та Чернівецької обласної ради - Єремійчук О. Д.
У квітні 2024 року Брусницька сільська рада Вижницького району Чернівецької області (далі - позивач та/або Брусницька сільрада) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Чернівецької обласної ради (далі - відповідач-1) та Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав та їх обтяжень юридичного управління Чернівецької міської ради (далі - відповідач-2 та/або Державний реєстратор), за участю третьої особи - Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця", з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (заява про зміну предмета позову) від 29.05.2024 та заяви про уточнення позовних вимог (заява про збільшення позовних вимог) від 31.07.2024 про:
1) скасування рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5593472 від 05.09.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2373955 від 05.09.2013, поновлення запису № 2337903 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5506772 від 02.09.2013, де власником є Брусницька сільрада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га;
2) скасування рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5583625 від 04.09.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2369110 від 04.09.2013 та поновлення запису № 2336976 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5504810 від 02.09.2013, де власником є Брусницька сільрада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га;
3) скасування рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5575258 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2366435 від 04.09.2013 та поновлення запису за № 2353239 від 03.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 5545694 від 03.09.2013, де власником є Брусницька сільрада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га;
4) скасування рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 6647295 від 05.10.2013 та запису в реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 2760731 від 16.09.2013, поновлення запису за № 2759200 від 02.09.2013, відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 6447180 від 05.10.2013, де власником є Брусницька сільрада, територіальна громада, код ЄДРПОУ: 04417441, на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га;
5) витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок: кадастровий номер 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га; кадастровий номер 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га; кадастровий номер 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га; кадастровий номер 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням прав позивача на нерухоме майно (земельні ділянки) оспорюваними реєстраційними діями, за якими право власності на нерухоме майно (земельні ділянки) було зареєстровано за відповідачем-1.
Відповідач-1 заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що на спірних земельних ділянках знаходиться майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст Чернівецької області (комунальна власність), балансоутримувачем якого є Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця". Відтак, за доводами відповідача-1, спірне майно правомірно зареєстровано за територіальними громадами сіл, селищ, міст Чернівецької області.
Відповідач-1 також заявив про пропуск позивачем позовної давності.
Відповідач-2 у поданому до суду відзиві на позовну заяву просив відмовити у позові до неналежного відповідача - Державного реєстратора, з тих підстав, що останнім не було порушено законних прав та інтересів позивача, жодних реєстраційних дій щодо спірних об'єктів нерухомого майна не здійснювалось.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 у справі № 910/4423/24 (суддя Трофименко Т. Ю.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 (Тищенко А. І. - головуючий, судді: Сибіга О. М., Михальська Ю. Б.) позовні вимоги задоволено частково; витребувано з незаконного володіння Чернівецької обласної ради на користь Брусницької територіальної громади в особі Брусницької сільради земельні ділянки, які розташовані на території Брусницької сільської громади Вижницького району Чернівецької області: із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028 площею 0,1595 га; із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014 площею 0,1189 га; із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027 площею 0,0862 га; із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026 площею 8,2160 га; в іншій частині позову відмовлено.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірні земельні ділянки розташовані на території с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області, відтак, відносяться до комунальної власності територіальної громади с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області в силу норм закону через їх територіальне розташування в межах цього населеного пункту, а тому право власності на земельні ділянки належить позивачу як особі, яка діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади с. Брусниця Вижницького району Чернівецької області.
При цьому, суд звернув увагу на те, що відповідно до чинного законодавства наявність на земельній ділянці нерухомого майна Чернівецької обласної ради ніяк не дає їй права власності на цю ділянку.
Водночас, суд виснував, що будь-яких рішень Брусницькою сільрадою щодо вилучення спірних земельних ділянок із власності територіальної громади та передачі їх іншим суб'єктам, або ж щодо передачі іншим органам повноважень щодо управління спірним майном, яке належить до комунальної власності Брусницької сільради, не приймалось.
Таким чином, враховуючи, що позивач у даній справі є власником спірних земельних ділянок в силу положень законодавства, який втратив можливість володіння цими земельними ділянками, а відповідач-1 є фактичним володільцем майна без відповідних правових підстав (незаконний володілець), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вимоги про витребування спірних земельних ділянок із незаконного володіння Чернівецької обласної ради до комунальної власності Брусницької територіальної громади в особі Брусницької сільради.
У частині вимог до Державного реєстратора, які обґрунтовано тим, що відповідач-2 не мав жодних правових підстав для внесення змін до реєстру речових прав для зміни власника спірних земельних ділянок із Брусницької сільради на Чернівецьку обласну раду.
Щодо заяви відповідача-1 про застосування спливу позовної давності, суд визнав поважними причини пропущення позивачем позовної давності.
Водночас, суд апеляційної інстанції стосовно посилань відповідача-1 на неправильне визначення судом першої інстанції статусу заяв позивача про уточнення позовних вимог, зазначив, що суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив прийняти до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, яка надійшла до суду 29.05.2024, як заяву про зміну предмета позову; прийняти до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, яка надійшла до суду 31.07.2024, як заяву про збільшення позовних вимог.
Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 910/4423/24, Чернівецька обласна рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати повністю, а справу направити на новий розгляд.
За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Так, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник наголошує, що судами не було враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду:
від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15 щодо застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суть яких полягає в тому, що з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, може звертатися лише особа, яка є власником майна, чи належним його володільцем, відтак до кола предмету доказування в даному випадку входить доведення належності позивачу на праві власності або володінні, за законом чи договором, спірного нерухомого майна. При цьому, підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння власника, тощо). Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться в незаконному володінні;
від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20, від 17.08.2021 у справі № 910/19210/15, де зазначається, що доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмету позову, а не через збільшення розміру позовних вимог;
від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19 в якій зазначено, що: "…процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи - об'єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову";
від 18.08.2023 у справі № 910/21280/21 про те, що зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача;
від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 щодо визначення поняття земельної ділянки і те як воно спідвідноситься із повноваженнями органів місцевого самоврядування, в тому числі й їх приналежністю до об'єктів комунальної власності;
від 04.07.2023 у справі № 373/626/17, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 стосовно того, що принцип змагальності не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою кожну обставину, про яку стверджує сторона. Відповідну обставину треба доказувати так, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний;
від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21 в якій вказано, що: "… відповідно до частини другої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Викладене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин";
від 10.06.2021 у справі № 11-104сап21 стосовно того, що вмотивованість - це вимога до суду наводити письмово в рішенні судження, пояснення про наявність чи відсутність фактів, які є основою для висновку суду;
від 12.05.2020 у справі № 911/488/18;
Окремо скаржник звертає увагу на порушення судами норм процесуального та матеріального права в частині позовної давності, вказуючи при цьому на те, що:
у постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 351/1317/18 містяться висновки щодо застосування загальної позовної давності (3 роки) при поданні віндикаційного позову;
у постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 186/599/17 вказано, що для визначення моменту виникнення права на звернення з відповідним позовом враховуються наступні фактори: об'єктивні (факт порушення права - вибуття майна із власності власника за відсутності правових підстав) та суб'єктивні (особа дізналася або могла дізнатися про таке порушення);
у постановах 01.08.2018 у справі № 641/76/17 та від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц зазначено, що у цивільному законодавстві закріплені об'єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України) та (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги. Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а статті 268 цього Кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності. Тому на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України);
у постанові від 06.12.2023 справі № 918/604/23 в якій зазначено, що у тому випадку, коли у встановлений законом строк учаснику справи виконати певні процесуальні дії не є можливим, оскільки саме у нього виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації, у такого учасника виникає унормована законом можливість ініціювати поновлення процесуального строку, у спосіб звернення до суду із заявою, в якій має бути наведено причини пропуску строку; суд же лише має здійснити оцінку причин пропуску строку, наведених заявником, на предмет їх поважності. Інший підхід порушував би принципи диспозитивності та змагальності. Відповідно до статті 119 ГПК суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення;
у постановах від 16.12.2020 у справі № 645/545/17 та від 18.07.2018 у справі № 908/1846/17 про те, що вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності необхідно враховувати, що поважними визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними і пов'язані із дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк. При цьому, вирішення питання щодо визнання поважними причини пропуску позовної давності перебуває у межах дискреційних повноважень судів, однак такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для визнання їх поважними. Разом з тим, якщо пропуск позовної давності має місце зі спливом значного періоду часу та підстав, які не видаються переконливими, рішення про визнання поважними причини пропуску позовної давності може порушити принцип юридичної визначеності;
у постановах від 23.02.2021 у справі № 910/5349/18 та від 10.11.2022 у справі № 916/1294/21 стосовно того, що під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив;
у постанові від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16 в якій зазначено, що можливість і обов'язок особи знати про стан своїх майнових прав презюмується, а тому недостатньо довести факт, з-за якого позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Брусницька сільрада у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення та постанову - залишити без змін.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, а обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке.
Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, рішенням Брусницької сільради від 22.12.2004 № 10/23 Обласній комунальній установі "Обласна лікарня відновного лікування" (реорганізовано у Чернівецьке обласне комунальне підприємство "Бальнеологічний санаторій "Брусниця") в постійне користування передано земельну ділянку загальною площею 8,5806 га для розміщення комплексу лікарні та дозволено виготовити державний акт на право постійного користування землею.
На підставі вказаного рішення Брусницької сільради 14.01.2005 Обласній комунальній установі "Обласна лікарня відновного лікування" видано такі державні акти:
- серії ЯЯ № 350047 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1189 га, кадастровий номер 7322581500:02:005:0014;
- серії ЯЯ № 350045 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,0862 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0027;
- серії ЯЯ № 350046 на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1595 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0028;
- серії ЯЯ № 350044 на право постійного користування земельною ділянкою площею 8,2160 га, кадастровий номер 7322581500:03:001:0026.
02.09.2013 Державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5506772, номер запису про право власності 2337903, згідно з яким на підставі Закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільрадою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га.
02.09.2013 Державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5504810, номер запису про право власності 2336976, згідно з яким на підставі Закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільрадою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га.
03.09.2013 Державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 5545694, номер запису про право власності 2353239, згідно з яким на підставі закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільрадою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862 га.
05.10.2013 Державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 6447180, номер запису про право власності 2759200, згідно з яким на підставі закону України від 06.09.2012 № 5245-VI за Брусницькою сільрадою, Територіальною громадою, зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначає, що 22.12.2021 йому стало відомо про те, що власником вищевказаних земельних ділянок згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно значиться Чернівецька обласна рада (код ЄДРПОУ 25081241), тоді як жодних рішень про передачу земельних ділянок відповідачу-1 не приймалось, а відтак, реєстрація права власності на земельні ділянки, які в силу положень законодавства віднесені до комунальної власності Брусницької сільради, є незаконною. У зв'язку з цим, позивач просить скасувати відповідні рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, якими право власності на земельні ділянки із кадастровим номером 7322581500:03:001:0028, площею 0,1595 га, із кадастровим номером 7322581500:02:005:0014, площею 0,1189 га, із кадастровим номером 7322581500:03:001:0026, площею 8,216 га та із кадастровим номером 7322581500:03:001:0027, площею 0,0862 га зареєстровано за відповідачем-1 та поновити відповідні записи про державну реєстрацію 2013 року, згідно з якими власником цих земельних ділянок значиться позивач. Водночас, позивач зазначає, що належним та ефективним у даному випадку способом захисту його порушених прав буде витребування з незаконного володіння відповідача-1 зазначених земельних ділянок.
Разом з цим, як вже зазначалося, скаржник, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилався на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20, від 17.08.2021 у справі № 910/19210/15, від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19, від 18.08.2023 у справі № 910/21280/21, від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21, від 10.06.2021 у справі № 11-104сап21, від 12.05.2020 у справі № 911/488/18, від 02.06.2021 у справі № 351/1317/18, від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 та від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 06.12.2023 справі № 918/604/23,м від 16.12.2020 у справі № 645/545/17, від 18.07.2018 у справі № 908/1846/17, від 23.02.2021 у справі № 910/5349/18 та від 10.11.2022 у справі № 916/1294/21, від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
Колегія суддів також зазначає, що така підстава для касаційного оскарження як неврахування висновку Верховного Суду стосується саме застосування певної норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Так, скаржник посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду у справах № 911/3594/17, № 925/1121/17, 916/675/15 щодо застосування статей 387, 388 ЦК України суть яких полягає в тому, що з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, може звертатися лише особа, яка є власником майна, чи належним його володільцем, відтак до кола предмету доказування в даному випадку входить доведення належності позивачу на праві власності або володінні, за законом чи договором, спірного нерухомого майна. При цьому, підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння власника, тощо). Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться в незаконному володінні.
Проаналізувавши висновки, які викладені у наведених скаржником постановах, які, за твердженням скаржника, не були враховані апеляційним господарським судом, Верховний Суд вважає необґрунтованим посилання скаржника на те, що суд ухвалив оскаржувану постанову без урахування таких висновків, оскільки вказані скаржником постанови було прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідних справах, за інших обставин, встановлених у справі, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідні судові рішення. Крім того, суб'єктний склад, предмет, підстави позовів, нормативно-правове регулювання у справі, що розглядається, та у наведених справах, не є подібними.
Так, предметом спору у цій справі є скасування рішень про державну реєстрацію, поновлення записів про право власності на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.
Натомість, у справі № 911/3594/17 розглядався позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Баришівська друкарня" до Баришівської селищної ради Київської області про визнання протиправним та скасування рішення від 14.07.2017 № 58 "Про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ Баришівського району на 28/100 частини будівлі". Велика Палата Верховного Суду у цій справі дійшла висновку, що оскаржуване позивачем рішення органу місцевого самоврядування не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами (стаття 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), спірне рішення не створює жодних юридичних наслідків, а тому не може порушити будь-чиїх прав.
Предметом спору у справі № 925/1121/17 було визнання права власності на частину будівлі та визнання незаконним і скасування рішення приватного нотаріуса про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права власності на спірне нерухоме майно та набуття права власності на це майно. Позов у цій справі був мотивований тим, що приватний нотаріус незаконно вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про припинення права власності позивача на спірне нерухоме майно та набуття права власності на це майно за банківською установою на підставі іпотечних договорів з третьою особою, яка, в свою чергу, не мала прав на це майно.
У справі № 916/675/15 кооператив звернувся до суду з позовом про визнання незаконним і скасування рішення міської ради про передачу фізичній особі - підприємцю в оренду спірної земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди цієї земельної ділянки. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що його представники звернулися до управління земельних ресурсів Одеської міської ради за наданням згоди на розробку проекту відводу земельної ділянки для експлуатації й обслуговування відкритої автостоянки, подальшого оформлення її у тимчасове довгострокове користування, на що отримали відмову Одеської міської ради. В свою чергу, у позивача наявний свій охоронюваний законом інтерес в отриманні земельної ділянки в оренду на конкурентних засадах за результатами проведення земельних торгів. Проте, внаслідок дій відповідачів він був позбавлений можливості задоволення свого законного інтересу.
За вказаних обставин спірні правовідносини, які були предметом розгляду у наведених скаржником справах, очевидно не є подібними за характером урегульованих нормами права прав і обов'язків учасників таких відносин, а також за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками, ураховуючи контекст даної справи.
У справі № 922/2060/20 розглядався спір про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 322 983,16 грн, що очевидно свідчить про те, що правовідносини у вказаній справі та у справі, що розглядається, є неподібними.
У свою чергу також варто звернути увагу на те, що формальне посилання на постанови Верховного Суду у справах № 910/18389/20, № 910/19210/15, № 922/2575/19 та № 910/21280/21, без зазначення конкретної норми (норм) права (з посиланням на статтю, частину, абзац тощо), яку, на думку скаржника, порушили або неправильно застосували господарські суди попередніх інстанцій, не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Посилання скаржника у тексті касаційної скарги на постанову Верховного Суд від 12.05.2020 у справі № 911/488/18 також відхиляються Верховним Судом, оскільки зміст касаційної скарги у цій частині зводиться до цитування відповідачем окремих абзаців мотивувальної частини відповідної постанови Верховного Суду. При цьому скаржник не вказує, у застосуванні яких саме норм права суди попередніх інстанцій припустилися помилки при вирішенні даного спору та в чому саме полягає суть порушення норм права у контексті цих конкретних висновків Верховного Суду. Водночас, колегія суддів зазначає, що саме лише цитування висновків Верховного Суду за відсутності взаємозв'язку з відповідними обставинами справи не свідчать про релевантність та подібність цих справ у розумінні підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Крім цього, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, всупереч висновкам Верховного Суду, викладеним у справах № 373/626/17, № 129/1033/13-ц, № 477/2330/18, № 917/3107/18, № 914/3203/21 та № 11-104сап21, скаржник не врахував, що всі ці постанови касаційного суду прийняті за різних встановлених фактичних обставин, з різними предметами спору та у різних правовідносинах.
Так, (1) у справі № 373/626/17 предметом спору було визнання недійсним рішення сільської ради від 28.08.2013 № 139-ХХVII-VI "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність" та витребування на користь держави з незаконного володіння первинної набувачки земельної ділянки; (2) у справі № 917/1307/18 спір стосувався поставки товару та стягнення неустойки за договором поставки; (3) у справі № 129/1033/13-ц колишнім керівником відповідача оспорювались, зокрема рішення загальних зборів співвласників підприємства (спір щодо правомірності зміни складу керівництва відповідача); (4) у справі № 477/2330/18 розглядався спір про припинення права власності відповідачів на спірні земельні ділянки, скасування свідоцтв про таке право та зобов'язання повернути ці ділянки у власність держави; (5) у справі № 914/3203/21 розглядався спір про стягнення 2 998 174,47 грн заборгованості, у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором купівлі-продажу; (6) у справі № 11-104сап21 розглядалася скарга на рішення Вищої ради правосуддя від 16.02.2021 № 364/0/15-21, винесене за результатами розгляду скарги на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 27.03.2019 № 965/3дп/15-19 "Про притягнення судді Херсонського міського суду Херсонської області до дисциплінарної відповідальності".
Зацитовані скаржником у касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду щодо стандарту доказування, принципу змагальності та вмотивованості рішення є загальними вимогами процесуального законодавства та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці процесуальні норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування.
Водночас у контексті наведених доводів скаржника, колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального та процесуального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Стосовно тверджень скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у численних постановах Верховного Суду, перелік яких наводиться в касаційній скарзі щодо застосування інституту позовної давності, судова колегія зазначає, що висновки судів у цих справах були зроблені з урахуванням конкретних обставин, а також наявних і оцінених судами доказів, а отже, застосування судами положень статей 256, 257, 261, 267 ЦК України у справах, на які посилається скаржник, залежало від встановлення певної сукупності фактів, які мають матеріально-правове значення у питанні застосування або, навпаки, позовної давності.
При цьому Верховний Суд відзначає, що скаржник не наводить мотивів, яким чином неврахування згаданих висновків касаційного суду призвело до прийняття незаконних судових рішень у даній справі. По суті доводів касаційної скарги у цій частині застосування норм процесуального права скаржника ставить перед Верховним Судом питання щодо переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі статтею 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції. Звідси вказані для порівняння судові рішення у справах № 351/1317/18, № 186/599/17, № 641/76/17, № 653/1096/16-ц, № 918/604/23, № 645/545/17, № 908/1846/17, № 910/5349/18, № 916/1294/21, № 6-2469цс16 не є релевантними до обставин цієї справи.
Колегія суддів наголошує, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження під час касаційного провадження.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічно й частина перша статті 17 ГПК України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Ґарсія Манібардо проти Іспанії" ("Garcia Manibardo v." від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див. також рішення у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom" від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі "Helmers v. Sweden" від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).
Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України.
За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Чернівецької обласної ради, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Чернівецької обласної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 910/4423/24 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ