судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду Карпенко С. О.
2 липня 2025 року
м. Київ
справа № 759/27141/21
провадження № 61-13993св24
на постанову колегії суддів Третьої судової палати Касаційного
цивільного суду у складі Верховного Суду від 2 липня 2025 року, ухвалену за наслідком розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 березня 2024 року, ухвалене у складі судді Журибеди О. М., та постанову Київського апеляційного суду від 3 вересня 2024 року, ухвалену колегією у складі суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Стар Інвестмент Ван» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Перша київська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності та внесення майна до спадкової маси.
У листопаді 2021 року ТОВ «Стар Інвестмент Ван» звернулось з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Перша київська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності та внесення майна до спадкової маси.
Позов обґрунтовувало тим, що 15 січня 2008 року ТОВ «Український промисловий банк» та Закрите акціонерне товариство (далі - ЗАТ) «Фірма Ехо-Відродження» (далі - позичальник) уклали кредитний договір № 4/Кв-08, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти
у розмірі 262 598,57 доларів США та 5 743 877,22 грн.
15 січня 2008 року ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали окремі договори поруки, якими забезпечено належне виконання позичальником зобов'язань за кредитним
договором № 4/Кв-08.
12 березня 2011 року ТОВ «Український промисловий банк» та Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Дельта Банк» уклали договір про передачу активів ТОВ «Український промисловий банк», внаслідок чого до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимагати від боржника та поручителів виконання зобов'язань, зокрема, за кредитним договором № 4/Кв-08 і договорами, які забезпечують належне його виконання.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 2 липня 2012 року у справі № 2610/5287/12 задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором № 4/Кв-08 в загальній сумі 9 028 031,23 грн.
20 липня 2017 року ПАТ «Дельта Банк» на підставі зазначеного рішення суду отримало виконавчі листи та пред'явило їх для примусового виконання до Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві.
24 січня 2019 року на аукціоні щодо продажу активів (права вимоги та інших майнових прав за кредитними договорами, укладеними з суб'єктами господарювання і фізичними особами) на стадії ліквідації ПАТ «Дельта Банк» переможцем стало ТОВ «ЕйПіЕс Україна», яке в подальшому змінило назву на ТОВ «Стар Інвестмент Ван».
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2020 року у справі № 2610/5287/12 замінено сторону виконавчого провадження (стягувача) з ПАТ «Дельта Банк» на ТОВ «Стар Інвестмент Ван».
Позивач зазначав, що ОСОБА_3 , дізнавшись про наявність судового спору про стягнення з нього кредитної заборгованості, діючи умисно, з метою приховання своєї власності - нерухомого майна, 10 квітня 2012 року уклав договір дарування № 466, яким подарував належне йому нерухоме майно (садовий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:756:0038 на
АДРЕСА_2 ) своїй дочці - ОСОБА_1 .
За таких обставин ТОВ «Стар Інвестмент Ван» просило:
- визнати недійсним договір дарування від 10 квітня 2012 року № 466 садового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці з кадастровим
номером 8000000000:75:756:0038 на
АДРЕСА_2 , укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В.;
- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гаврилової О. В. від 10 квітня
2012 року, на підставі якого право власності на вказаний садовий будинок зареєстроване за ОСОБА_1 ;
- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом застосування наслідків недійсності вказаного договору дарування, скасувавши державну реєстрацію права власності на зазначений садовий будинок за ОСОБА_1
- внести вказаний садовий будинок, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:756:0038, до спадкової маси ОСОБА_3 в межах спадкової справи № 76/2021.
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 20 березня 2024 року, яке Київський апеляційний суд постановою від 3 вересня 2024 року залишив без змін, позов задовольнив.
Визнав недійсним договір дарування від 10 квітня 2012 року № 466 щодо садового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:756:0038 на
АДРЕСА_2 , укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В.
Скасував рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гаврилової О. В. від 10 квітня 2012 року, на підставі якого право власності на вказаний садовий будинок зареєстровано за ОСОБА_1 .
Відновив становище, яке існувало до порушення, застосувавши наслідки недійсності договору дарування від 10 квітня 2012 року № 466 шляхом скасування державної реєстрації права власності на зазначений садовий будинок.
Вніс спірний садовий будинок, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:756:0038, до спадкової маси ОСОБА_3
у спадковій справі № 76/2021.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Стар Інвестмент Ван» 2 270 грн у відшкодування судового збору.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна у дарувальника існував непогашений борг за кредитним договором, у зв'язку з чим кредитор ініціював судовий спір. На момент дарування садового будинку своїй дочці ОСОБА_3 очевидно був обізнаний про факт неповернення коштів за договором, тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновків про те, що оспорюваний правочин укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_3 , тобто всупереч інтересам кредитора, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно із власності боржника з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов'язання.
Суди вважали, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки відступлення прав вимоги від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «Стар Інвестмент Ван» відбулося 22 лютого 2019 року, тому про порушене право ТОВ «Стар Інвестмент Ван» дізналося після отримання права вимоги до боржника.
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Святошинського районного суду
міста Києва від 20 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 3 вересня 2024 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій того, що ОСОБА_3 не був повідомлений про зміну кредитора
з ТОВ «Український промисловий банк» на ПАТ «Дельта Банк», не отримував від жодного з кредиторів повідомлень чи вимог про погашення заборгованості позичальника за кредитом та був необізнаний про пред'явлення до нього позову і відкриття у березні 2012 року судового провадження. Про заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 2 липня 2012 року щодо стягнення з нього заборгованості також не знав, тому й не оскаржував його. Залишивши поза увагою обставини необізнаності дарувальника щодо існування судового спору про стягнення з нього заборгованості, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові
від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), та висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21), від 14 січня 2020 року у справі № 489/1548/18 щодо підстав для визнання недійсним фраудаторного правочину.
Вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування
частин другої, третьої статті 13, частин першої, п'ятої статті 203, статей 204, 215, 228, 234, 554, 559, 717 ЦК України у подібних правовідносинах з урахуванням відсутності послідовної добросовісної поведінки кредиторів, недоведеності обставин обізнаності поручителя щодо пред'явлення кредитором до нього вимог та щодо зміни обсягу зобов'язань, які мають наслідком припинення поруки.
Визнаючи недійсним договір дарування та вирішуючи питання щодо державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно у зв'язку з тим, що дарувальник «мав непогашений борг» і «поза всяким сумнівом був обізнаний про факт неповернення ним коштів за договором», суди першої та апеляційної інстанцій, як зазначає заявник, не поставили під сумнів, чи дійсно у дарувальника та ОСОБА_1 був недобросовісний умисел і чи може ОСОБА_1 нести цивільно-правову відповідальність за зобов'язаннями дарувальника.
Посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 3 вересня 2024 року
у справі № 761/42732/21 (провадження № 61-692св24), в якій встановлені аналогічні обставини щодо укладення договору дарування після відкриття судового провадження у справі про стягнення боргу з дарувальника.
Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, спадщину не залишив, а вона на законних підставах отримала в дар спірний будинок у квітні 2012 року і вже після отримання позовної заяви у даній справі дізналась про правовідносини поруки і про свою «недобросовісну співучасть» у, нібито, приховуванні батьком майна від стягнення.
Позивач не довів обставин, які б вказували на те, що сторони оспорюваного правочину на момент його вчинення не передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених договором, а їхні дії були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання за його рахунок рішення суду про стягнення грошових коштів.
Наголошує, що вона не була учасником кредитних та забезпечувальних зобов'язань, тому не мала права оскаржувати рішення суду про стягнення заборгованості. Водночас, після спливу 12 років з моменту дарування вона не має доступу до будь-яких доказів, якими б міг обґрунтувати свою позицію поручитель (її батько), якби був живий.
Вважає, що суди помилково не застосували до позовних вимог позовну давність, яка у спірних правовідносинах спливла .
Постановою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 2 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва
від 20 березня 2024 року та постаново Київського апеляційного суду
від 3 вересня 2024 року скасовано з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалюючи постанову, касаційний суд вказав на помилковість висновку судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_3 , очевидно та поза всяким розумним сумнівом був обізнаний про факт неповернення ним коштів за договором, тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог. Суди не врахували, що ОСОБА_3 був поручителем, а не боржником за кредитним договором, та не зазначили у судових рішеннях доказів, якими підтверджується факт обізнаності ОСОБА_3 про існування заборгованості за кредитним договором та про перебування у провадженні суду позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Касаційний суд вказав про неврахування судами того, що сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.
Касаційний суд застосував до спірних правовідносин висновок, викладений
у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 761/42732/21
(провадження № 61-692св24).
За таких обставин колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про те, що оспорюваний правочин не має ознак фраудаторного договору, тобто такого, який вчинено боржником на шкоду кредитору.
Проте з вказаними висновками колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджуюся з огляду на наступне.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з частинами першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину
є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому
її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідні ознаки фіктивного правочину наведені у постанові Великої
Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, провадження № 14-260цс19 та у постанові Верховного Суду від 16 серпня
2022 року у справі № 754/2738/20, провадження № 61-4796св22.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 1 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року
у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення
статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».
Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спочатку необхідно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклалає договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
Договором, що вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій
встановили, що:
- ОСОБА_3 , відчужуючи спірне нерухоме майно, був обізнаний про наявність значної кредитної заборгованості, яка у подальшому стягнена Шевченківським районним судом міста Києва , у тому числі з нього, а отже, він міг на майбутнє передбачити негативні наслідки для себе у випадку примусового виконання судового рішення, ухваленого у справі № 2610/5287/12;
- 10 квітня 2012 року на підставі договору дарування подарував належне йому нерухоме майно - садовий будинок - своїй дочці ОСОБА_1 .
Таким чином, у справі, що переглядається, доведеним є те, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника. На підтвердження зазначеного свідчить: момент вчинення правочину (10 квітня 2012 року), тобто після звернення
ПАТ «Дельта Банк» до суду з позовом про стягнення заборгованості; контрагент, з яким боржник уклав оспорюваний договір дарування, є дочкою боржника; безоплатність оспорюваного договору.
Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що боржник, який відчужує належне йому нерухоме майно на підставі договору дарування на користь своєї дочки за наявності у нього грошового зобов'язання на значну суму, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки вчиняє оспорюваний договір дарування, порушуючи майнові інтереси кредитора, з метою недопущення звернення стягнення на своє майно як боржника.
Такий висновок судів узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 березня 2024 року у справі № 610/1475/20 (провадження № 61-15794св23).
Вважаю помилковими висновки, викладені у постанові від 2 липня 2025 року, в якій колегія суддів керувалася необізнаністю ОСОБА_3 на час вчинення оспорюваного правочину про існування заборгованості за кредитним договором № 4/Кв-08 від 15 січня 2008 року, належне виконання зобов'язань позичальника (ЗАТ «Фірма «Ехо-Відродження») за яким забезпечено порукою ОСОБА_3 , та про існування судового спору про солідарне стягнення з нього заборгованості.
Так, колегія суддів не врахувала, що
- ОСОБА_3 був співзасновником (частка у статутному капіталі складала 80%) та керівником ЗАТ «Фірма «Ехо-Відродження» і на час касаційного перегляду справи зі складу його засновників не виключений;
- підписував від імені вказаної юридичної особи кредитний договір № 4/Кв-08 від 15 січня 2008 року;
- тристоронній договір поруки № 4/Пор-08-2 від 15 січня 2008 року, що забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором № 4/Кв-08
від 15 січня 2008 року, укладений ТОВ «Український промисловий банк» (кредитором), ЗАТ «Фірма «Ехо-Відродження» (в інтересах якого діяв ОСОБА_3 ) та ОСОБА_3 (поручителем). Пунктом 3 цього договору сторони погодили настання відповідальності поручителя у випадку невиконання (неналежного виконання) боржником зобов'язань за кредитним договором;
- рішенням Господарського суду міста Києва від 16 листопада 2009 року у справі № 22/488 на погашення заборгованості за кредитним
договором № 4/Кв-08 від 15 січня 2008 року, сума якої на час ухвалення рішення становила 6 271 552,09 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - нежитлові приміщення, розташовані на АДРЕСА_3 ;
- ЗАТ «Фірма «Ехо-Відродження» оскаржувало судові рішення
у справі № 22/488 в апеляційному та касаційному порядку.
Вказані обставини беззаперечно свідчать про те, що ОСОБА_3
як співзасновник (частка у статутному капіталі складала 80%) та керівник
ЗАТ «Фірма «Ехо-Відродження» був обізнаний про існування заборгованості за кредитним договором, виконання якого забезпечено його порукою як фізичної особи.
Касаційний суд помилково застосував до спірних правовідносин висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2024 року
у справі № 761/42732/21 (провадження № 61-692св24), оскільки
у справі № 761/42732/21 суди на підставі досліджених доказів не встановили обставини щодо обізнаності боржника про існування у нього боргового зобов'язання на час вчинення правочину, а у справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанції такі обставини визнали встановленими.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених
у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) та від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) є безпідставними, оскільки, здійснюючи кваліфікацію опорюваного правочину як фраудаторного, суди застосували відповідні критерії та ознаки, про які наголошував Верховний Суд у зазначених постановах.
Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові від 14 січня 2020 року у справі № 489/1548/18, є помилковими, оскільки постанова з такими реквізитами відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Також відсутні підстави для викладення Верховним Судом висновку щодо застосування частин другої, третьої статті 13, частин першої, п'ятої
статті 203, статей 204, 215, 228, 234, 554, 559, 717 ЦК України, оскільки заявник пов'язує необхідність викладення такого висновку з огляду на недоведення обставин обізнаності поручителя про пред'явлення до нього вимог кредитором, проте у справі, яка переглядається, такі обставини є доведеними.
На моє переконання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушення норм процесуального права, а доводи касаційної скарги переважно зводяться до переоцінки доказів і встановлення на цій підставі нових обставин для підтвердження необізнаності ОСОБА_3 про існування у нього заборгованості на час укладення оспорюваного правочину, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Вважаю, що за результатами перегляду справи в касаційному порядку колегія суддів не мала процесуальних підстав для ухвалення нового судового рішення про відмову в позові.
Суддя: С. О. Карпенко