24 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 760/19023/18
провадження № 61-13957св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
третя особа - ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у складі судді Шкірая М. І. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.,
1. Описова частина
Короткий зміст заявлекних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_5 , про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що 25 червня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за умовами якого вона передала, а відповідачка отримала грошові кошти в сумі 60 000 доларів США терміном на 5 років зі сплатою 8 процентів річних за користування коштами, що складає 5 400 доларів США із щомісячною виплатою процентів в сумі 450 доларів США. При цьому сторони погодили, що кошти за договором отримує
ОСОБА_5 строк, визначений договором, ОСОБА_2 не повернула отримані у позику кошти, а сплатила лише частину процентів: у період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року - 18 900 доларів США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200 доларів США, а всього - 20 100 доларів США.
ОСОБА_2 не сплачувала процентів у період з 01 січня 2016 року до 31 травня 2017 року, тому сума заборгованості за цей період складає 7 650 доларів США, а також - за період з 01 вересня 2017 року до 16 липня 2018 року, тому сума заборгованості за цей період складає 4 950 доларів США.
За період з 01 вересня 2017 року до 16 липня 2018 року відповідачка також не сплачувала процентів за договором та позику в розмірі 60 000 доларів США не повернула.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 25 червня 2012 року у розмірі 1 904 131,20 грн, з яких: 1 570 417,50 грн - сума позики, що станом на 26 червня 2018 року еквівалентно 60 000 доларів США; 333 713,70 грн - 8 процентів річних, що еквівалентно 12 750 доларів США.
Разом із пред'явленням позову ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій просила накласти арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що докази, надані представником позивачки на підтвердження позовних вимог, інші докази у їх сукупності, свідчать про те, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову. З'ясувавши відповідність і співмірність способу забезпечення позову позовним вимогам, який просить застосувати позивачка в порядку забезпечення заявленого позову, суди, керуючись статтями 149, 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», виходили з наявності правових підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову, не вирішив питання зустрічного забезпечення позову, апеляційний суд визнав необґрунтованими.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики у розмірі 1 570 417,50 грн, 8 процентів річних у розмірі 333 713,70 грн, а всього 1 904 131,20 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка у встановленому процесуальним законодавством України порядку довела обґрунтованість своїх вимог та відповідність їх положенням статей 549-552, 625, 1046, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а відповідачкою вказані доводи належними та допустимими доказами не спростовані.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено.
Ухвалу мотивовано тим, що відповідачка повідомлялася судом про дату, час і місце судового розгляду за встановленою судом адресою місця реєстрації, а саме: АДРЕСА_2 . У заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 зазначила, що на момент пред'явлення позову та розгляду справи судом фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, відповідачка не з'явилася в судове засідання та не повідомила про причини неявки, а також не подала відзив на позовну заяву з поважних причин.
Суд вважав, що докази, на які посилається заявник у заяві про перегляд заочного рішення, не мають істотного значення для вирішення справи, оскільки вони не спростовують встановлені судом обставини у справі.
Судом апеляційної інстанції справа розглядалася неодноразово.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму боргу в розмірі 1 573 800 грн, проценти у розмірі 102 297 грн та три проценти річних за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 153 879,61 грн, а всього 1 829 976,61 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявним у матеріалах справи письмовим договором позики від 25 червня 2012 року підтверджується укладення сторонами договору позики, отримання відповідачкою коштів в розмірі 60 000 доларів США та, відповідно, виникнення у відповідачки зобов'язання щодо повернення вказаних коштів у строки, визначені договором.
Укладаючи договір позики від 25 червня 2012 року, сторони визначили право позикодавця на отримання від позичальника 8 процентів річних за користування коштами. Тобто, виходячи із розміру позики, розмір процентів повинен становити 4 800 доларів США на рік, або 400 доларів США на місяць. Викладаючи умови договору щодо сплати процентів за користування позикою, сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800 доларів США річних зазначили 5 400 доларів США, що становить не 8, а 9 процентів.
Тому позивачка мала право на отримання протягом строку дії договору процентів за 5 років користування позиченими коштами у розмірі 24 000 доларів США.
Позивачка визнала факт сплати відповідачкою протягом дії договору процентів у розмірі 20 100 доларів США, на підтвердження цього надала відповідні письмові докази, а тому позовні вимоги є частково обґрунтованими щодо стягнення заборгованості за процентами в розмірі 3 900 доларів США (24 000-20 100).
З врахуванням правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), позивачка має право на нарахування трьох процентів річних у валюті позики.
Оскільки станом на 25 червня 2015 року розмір невиконаного зобов'язання складав 63 900 доларів США, то позивачка мала право на отримання від ОСОБА_7 трьох процентів річних до дати подання позову до суду 16 липня 2018 року, що становить 5 866,55 доларів США.
Постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що матеріали справи не містять відомостей про належне повідомлення відповідачки про розгляд справи у суді першої інстанції, у зв'язку з чим вона не мала рівних з позивачкою можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, а також не могла нарівні з позивачкою довести у суді першої інстанції ті обставини, на які посилається як на підставу своїх заперечень, зокрема у апеляційній скарзі.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 вказувала про необхідність витребування у позивачки та дослідження доказів, зокрема, оригіналу договору позики, призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, про що надала апеляційному суду відповідні клопотання.
Зазначені клопотання апеляційний суд залишив без уваги.
Позовних вимог про стягнення трьох процентів річних за прострочення виконання зобов'язання у розмірі 153 879,61 грн ОСОБА_1 не заявляла, а тому суд апеляційної інстанції не вправі був вирішувати питання настання для ОСОБА_2 наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання у межах цієї справи.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року змінено, викладено резолютивну частину в новій редакції. Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково.
У межах ціни позову 1 904 131,20 грн вжито захід забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить відповідачці ОСОБА_2 на праві приватної власності, а саме:
- земельну ділянку загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90759646206;
- земельну ділянку загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв'янської сільської ради Буського району Львівської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 90730146206;
- садовий будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 20866375.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору є стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 1 904 131,20 грн, тому, з метою забезпечення співмірності заходів забезпечення позову заявленим позивачкою вимогам, доцільно вжити заходи забезпечення позову у межах визначеної позивачкою ціни позову.
На час вирішення судом першої інстанції клопотання позивачки про забезпечення позову у матеріалах справи були відсутні докази на підтвердження всіх обставин, за наявності яких суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення, зокрема відомості про відсутність у ОСОБА_1 майна на території України в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідачки, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.
При цьому, невжиття судом першої інстанції заходів зустрічного забезпечення не є абсолютною підставою для скасування вжитих заходів забезпечення позову, оскільки у такому разі відповідно до частини шостої статті 154 ЦПК України особа не позбавлена права звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про вжиття заходів зустрічного забезпечення та надати докази, які, на її думку, підтверджують наявність обставин для такого забезпечення.
Останньою постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики за договором позики грошових коштів від 25 червня 2012 року у розмірі 1 570 417,50 грн, проценти у розмірі 180 598 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції направляв на зареєстровану адресу відповідачки повідомлення разом з копіями ухвали про призначення розгляду справи, позовної заяви та доданих до неї документів. Однак відповідачка кореспонденцію суду не отримала, надіслана судом першої інстанції кореспонденція повернулася до суду з відміткою «за закінчення терміну зберігання». Тому заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення.
Задовольняючи частково позов, апеляційний суд виходив з того, що постановою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 про визнання договору позики неукладеним та недійсним встановлено, що вираження волі ОСОБА_2 відбулося вчиненням певних дій, складанням і підписанням письмового договору та частковим виконанням такого договору. Сам факт підписання позивачкою договору позики, отримання коштів довіреною особою та гарантом ОСОБА_5 , а також часткове повернення грошових коштів, свідчить про виконання сторонами договору, та у сукупності виключає кваліфікацію договору як неукладеного.
Отже, наявним у матеріалах справи письмовим договором позики від 25 червня 2012 року підтверджується укладення сторонами цього договору.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 надала додаток № 1 до договору позики (відомість виплати процентів) про повернення ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 20 100 доларів США, по 450 доларів США щомісячно за період з 25 липня 2012 року по 25 червня 2015 року.
Заперечуючи проти часткового виконання цього договору, представник відповідачки в судовому засіданні апеляційного суду 12 березня 2025 року заявив усне клопотання про проведення почеркознавчої експертизи додатку № 1 до договору позики (відомість виплати процентів).
Враховуючи, що з апеляційною скаргою відповідачка звернулася до суду 11 березня 2020 року, разом з апеляційною скаргою не подавала клопотання про проведення почеркознавчої експертизи та не просила поновити процесуальний строк на звернення до суду із зазначеним клопотанням, то апеляційний суд залишив його без розгляду відповідно до положень статті 126 ЦПК України).
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідачкою не доведено належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилалася, заперечуючи проти часткового виконання договору позики.
З огляду на встановлене, апеляційний суд вважав, що у відповідачки виникли зобов'язання щодо повернення коштів у строки, визначенні договором від 25 червня 2012 року, а саме 25 червня 2017 року, тому позовні вимоги про стягнення із відповідачки суми позики у розмірі 1 570 417,50 грн, що еквівалентно 60 000 доларів США, виходячи із курсу НБУ станом на 26 червня 2018 року (дата звернення з позовом до суду) 2 617,3625 грн за 100 доларів США, - є законними та обґрунтованими.
Разом з тим, враховуючи, що строк дії договору позики від 25 червня 2012 року сплив 25 червня 2017 року, то апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для нарахування процентів після закінчення строку договору, - з 01 січня 2016 року по 16 липня 2018 року.
Крім того, укладаючи договір позики 25 червня 2012 року, сторони визначили право позикодавця на отримання від позичальника 8 процентів за користування коштами. Тобто, виходячи з розміру позики, проценти мали становити 4 800 доларів США у рік, або 400 доларів США в місяць.
Викладаючи умови вказаного договору сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800 доларів США річних зазначили 5 400 доларів США, що становить не 8, а 9 процентів.
Разом з тим, оскільки грошові кошти поверталися по 450 доларів США у місяць або 5 400 доларів США у рік, та позивачкою визнано факт сплати відповідачкою протягом дії договору процентів у розмірі 20 100 доларів США, то позивачка мала право на отримання 27 000 доларів США процентів за 5 років користування позиченими коштами (5 400 х 5).
Тому апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення заборгованості за процентами у розмірі 6 900 (27 000 - 20 100) доларів США за період з 25 червня 2012 року по 25 червня 2017 року.
Звертаючись до суду з позовом, позивачка просила стягнути заборгованість у національній валюті - гривні, тому з урахуванням курсу валют на дату звернення до суду і проведеного позивачем розрахунку валют 1 долар США = 26,23 грн, на дату повернення коштів за договором позики - 25 червня 2017 року, апеляційний суд вважав, що у відповідачки існувало не виконане зобов'язання за договором у розмірі 1 570 417,50 грн та процентів у розмірі 180 598 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та письмових пояснень
09 квітня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені позову.
Касаційна скарга ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18, від 31 травня 2022 року у справі № 904/3242/18, від 07 червня 2022 року у справі № 922/605/15, від 05 липня 2022 року у справі № 904/3866/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 756/2484/19, від 24 квітня 2024 року у справі № 761/42361/21, від 29 січня 2025 року у справі № 753/11302/21, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15. Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази на підтвердження факту укладення спірного договору позики та моменту передачі коштів, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також - клопотання про призначення почеркознавчої експертизи у справі, натомість встановив обставини що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. При цьому заявниця вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень статей 234, 235, 237, 238, 239, 244, 245, 560, 1046, 1051 ЦК України, статей 73, 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» у подібних правовідносинах.
У вересні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Підбірний М. Я. подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» письмові пояснення, за змістом яких підтримав доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені позову та вирішити питання про поворот виконання скасованих рішень.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Підбірний М. Я. подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 жовтня 2024 року справу передано для розгляду колегії суддів: Лідовець Р. А. (суддя-доповідач) судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2024 року задоволено заяву про самовідвід суддів Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д., касаційну скаргу передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 листопада 2024 року суддею-доповідачем у справі визначена Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Гулейков І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2024 року заяву про самовідвід судді Коломієць Г. В. задоволено, касаційну скаргу передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 листопада 2024 року суддею-доповідачем у справі визначений Осіян О. М. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Гулейков І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Підбірного М. Я. на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року, витребувано матеріали справи з Голосіївського районного суду міста Києва.
28 березня 2025 року справа № 760/19023/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, задоволено клопотання ОСОБА_2 та зупинено, до закінчення перегляду в касаційному порядку, виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року мотивована тим, що вона не знайома та ніколи не зустрічалася із ОСОБА_1 та, відповідно, не укладала із нею договір позики та не отримувала від неї кошти, а виходячи із змісту оспорюваного договору від 25 червня 2012 року, наявність договору не є доказом передачі коштів в позику.
Судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено та не перевірено належними допустимими засобами доказування дійсні обставини справи, зокрема щодо: дійсності підписів сторін на наявних в матеріалах справи примірниках (копіях) договору та додатку № 1, які оспорюються відповідачкою; укладення договору позики від 25 червня 2012 року та його підписання сторонами, які в момент його укладення знаходились в різних місцях (позикодавець в м. Ашдод, Ізраїль, а позичальник в м. Київ, Україна), про що зазначено в договорі; факту отримання позичальником грошових коштів та момент їх отримання (як певний проміжок часу), що є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії; відсутності в справі доказу передачі коштів за спірним договором позики, оскільки сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей; наявності між сторонами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і виконання його умов; справжньої правової природи укладеного договору, незалежно від найменування документа; відношення до справи інших осіб, зокрема, ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , підписи яких містяться на тексті спірного договору позики як гарантів по договору.
Під час розгляду справи апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання відповідачки про недопущення до судового розгляду неуповноваженого представника позивачки, оскільки за матеріалами справи було встановлено, що позивачкою у справі є не ОСОБА_1 , а громадянка держави Ізраїль ОСОБА_1, що свідчить про прийняття оскаржуваного рішення за позовом неналежної позивачки та на підставі заяви, яка була подана неуповноваженою особою.
Апеляційний суд не дав оцінки факту звернення відповідачки ОСОБА_2 на адресу позивачки ОСОБА_1 із письмовою вимогою щодо надання доказів укладення договору позики від 25 червня 2012 року та передачі грошових коштів в борг, а також відсутність заперечень ОСОБА_1 щодо доводів та заперечень ОСОБА_2 про те, що сторони спірного договору не знайомі, не зустрічались та ніколи не спілкувались і не домовлялись про укладення договору позики.
Крім того, апеляційний суд помилково вважав, що обставини, викладені в постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22) є преюдиційними в розумінні статті 82 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Стаднік І. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 25 червня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за умовами якого вона передала, а відповідачка отримала грошові кошти у сумі 60 000 доларів США терміном на 5 років зі сплатою 8 процентів річних, що складає 5 400 доларів США із щомісячною виплатою процентів в сумі 450 доларів США. При цьому сторонами було погоджено, що кошти за договором отримує ОСОБА_5 .
Відповідачка заперечувала про позову та вказувала, що не знайома та ніколи не зустрічалася із позивачкою та, відповідно, не укладала із останньою договору позики від 25 червня 2012 року, гроші не отримувала. Окрім того, наявність договору не є доказом передачі коштів в позику, оскільки в матеріалах справи також відсутня розписка позивачки про передачу нею ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 60 000 доларів США.
Відповідачка ОСОБА_2 оспорила договір позики від 25 червня 2012 року з тих підстав, що грошові кошти насправді не були одержані нею від позикодавця.
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 про визнання договору позики неукладеним та недійсним, в якому посилалася на те, що в грудні 2019 року дізналася про наявність заочного рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у справі № 760/19023/18, яким з неї на користь ОСОБА_1 стягнуто суму боргу за договором позики від 25 червня 2012 року в загальному розмірі 1 904 131,20 грн. Однак між сторонами цього правочину ніколи не існувало позичкових правовідносин, адже відповідний договір не укладався, а грошові кошти за ним у сумі 60 000 доларів США не передавалися відповідачкою та не отримувалися нею.
ОСОБА_2 вказувала, що оспорюваний договір позики від 25 червня 2012 року не містить чіткої вказівки про передачу коштів до або в момент його підписання, враховуючи те, що вона та ОСОБА_1 не знайомі між собою та в момент укладення договору знаходилися у різних містах та країнах, а умови договору передбачають надання позики гаранту та довіреній особі - ОСОБА_5 , який не є стороною цього правочину. Вона не надавала позикодавцю та/або її представнику розписку про отримання коштів, яка б підтверджувала дійсне боргове зобов'язання та містила умови отримання нею як позичальником у борг грошей після підписаного договору позики із зобов'язанням їх повернення та зазначенням дати отримання таких коштів саме у сумі 60 000 доларів США, а також сплати процентів за користування позикою та дати повернення позики.
Зазначала, що фактичні обставини спірних правовідносин свідчать про те, що сторони не підписували оспорюваний правочин, оскільки невідповідність підпису ОСОБА_1 на договорі від 25 червня 2012 року стверджується, зокрема, висновком спеціаліста від 01 липня 2020 року № 81. На додатку № 1 до договору взагалі відсутні підписи позикодавця та позичальника, а також містяться явні розбіжності між внесеними до нього записами.
Умови договору щодо визначення ОСОБА_5 та ОСОБА_9 гарантами суперечить приписам статей 244, 245, 560 ЦК України, в тому числі щодо представництва та форми довіреності.
Із наведених підстав позивачка просила суд визнати неукладеним та недійсним договір, укладений 25 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за участі гарантів та довірених осіб ОСОБА_5 та ОСОБА_9 .
Під час розгляду Бориспільським міськрайонним судом Київської області справи № 359/5357/20 ОСОБА_2 звернулась до суду з заявою про призначення судової почеркознавчої експертизи для того, щоб перевірити, чи виконані підписи від імені ОСОБА_1 в оспорюваному договорі особисто ОСОБА_1 чи іншою особою.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2021 року у справі № 359/5357/20 у задоволенні заяви ОСОБА_2 про призначення судової почеркознавчої експертизи відмовлено, ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалась та набрала законної сили.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 травня 2021 року у справі № 359/5357/20 позов задоволено частково.
Визнано договір позики від 25 червня 2012 року, підписаний ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , неукладеним. У задоволенні позову в частині вимоги про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 травня 2021 року в частині задоволення позову про визнання договору позики неукладеним скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 про визнання договору позики неукладеним відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції встановивши, що зміст оспорюваного правочину є суперечливим та не свідчить про укладення між сторонами саме договору позики, оскільки не підтверджує факт отримання позивачкою у борг певної грошової суми від відповідачки, дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання неукладеним договору позики від 25 червня 2012 року, підписаного ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_9 .
Однак апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції про те, що обраний ОСОБА_2 спосіб захисту її майнових прав та інтересів, а саме визнання договору позики неукладеним відповідає передбаченому законом способу захисту цивільних прав і обов'язків.
Постановою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22) постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року змінено, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року залишено без змін.
Верховний Суд не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорюваний договір позики є неукладеним у зв'язку з тим, що договір не підтверджує факт отримання позивачкою у борг грошової суми від відповідачки.
Верховний Суд виходив з того, що 25 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США строком на 5 років.
Умовами договору позики встановлено, що за користування грошовими коштами ОСОБА_2 сплачуватиме 8 процентів річних. При цьому визначено щомісячний фіксований розмір відсотків - 450 доларів США та річний еквівалент у розмірі 5 400 доларів США. Крім того, відповідно до договору позики сторони погодили, що довіреною особою і гарантом є ОСОБА_5 , а ОСОБА_9 тільки гарантом.
Як вбачається з договору позики сторони домовилися, що гроші отримує ОСОБА_5 .
Вказаний договір оформлений у письмовій формі та містить підписи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також підписи ОСОБА_5 та ОСОБА_9 як гарантів.
Доказів того, що вказаний договір сторонами не укладався та не підписувався матеріали справи не містять.
Крім того, відповідно до додатку до договору № 1 ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання в частині сплати коштів за користування позикою виконала частково, сплативши в період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року проценти у сумі 18 900 доларів США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200 доларів США, а всього сплачено 20 100 доларів США. Частину відсотків за користування позикою та саму позику у розмірі 60 000 доларів США у строки, визначені договором, ОСОБА_2 не повернула.
Виходячи з зазначеного, Верховний Суд дійшов висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, які випливають з договору позики. Сторони домовилися про те, що ОСОБА_1 передає через ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США, строком на 5 років.
Вираження волі ОСОБА_2 відбулося вчиненням певних дій, складанням і підписанням письмового договору та частковим виконанням такого договору. Протилежного матеріали справи не містять.
Сам факт підписання позивачкою договору позики, отримання коштів довіреною особою та гарантом ОСОБА_5 , а також часткове повернення грошових коштів, свідчить про виконання сторонами договору, та у сукупності виключає кваліфікацію договору як неукладеного.
За таких обставин висновки суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що оскаржуваний договір позики є неукладеним - помилкові.
Доводи касаційної скарги, що у день підписання договору сторони були у різних місцях не має правового значення, й такі доводи є зловживанням правом, так як договір позики є укладеним з моменту передання коштів і може не співпадати із датою складання договору, який лише посвідчує цей факт. Тобто складання договору може бути оформлено пізніше передання коштів, а не до цього факту (https://reyestr.court.gov.ua/Review/114369741).
Враховуючи преюдиційні обставини, встановлені постановою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22), апеляційний суд вважав, що 25 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США строком на 5 років.
Вказаний договір оформлений у письмовій формі та містить підписи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також підписи ОСОБА_5 та ОСОБА_9 як гарантів.
В судовому засіданні апеляційного суду 12 березня 2025 року відповідачка ОСОБА_2 пояснила, що вона прочитала договір позики і підписала його. В цьому договорі вона зазначила, що гроші отримує гарант ОСОБА_5 .
Крім того, відповідно до умов договору позики сторони погодили, що довіреною особою і гарантом є ОСОБА_5 , а ОСОБА_9 тільки гарантом.
Умовами договору позики встановлено, що за користування грошовими коштами ОСОБА_2 сплачуватиме 8 процентів річних. При цьому визначено щомісячний фіксований розмір відсотків - 450 доларів США та річний еквівалент у розмірі 5 400 доларів США.
Отже, апеляційним судом встановлено між сторонами виникли правовідносини, які випливають з договору позики. Текст договору свідчить про те, що сторони домовилися про те, що ОСОБА_1 передає через ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США, строком на 5 років.
З огляду на те, що строк дії договору позики від 25 червня 2012 року сплив 25 червня 2017 року, апеляційний суд вважав, що відсутні правові підстави для нарахування процентів після закінчення строку кредитування.
Укладаючи договір позики 25 червня 2012 року, сторони визначили право позикодавця на отримання від позичальника 8 процентів за користування коштами. Тобто, виходячи з розміру позики, проценти мали становити 4 800 доларів США у рік, або 400 доларів США в місяць. Сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800 доларів США річних зазначили 5 400 доларів США, що становить не 8, а 9 процентів.
Разом з тим, оскільки грошові кошти поверталися по 450 доларів США у місяць або 5 400 доларів США у рік, та позивачкою визнано факт сплати відповідачкою протягом дії договору процентів у розмірі 20 100 доларів США, то позивачка мала право на отримання 27 000 доларів США процентів за 5 років користування позиченими коштами (5 400 х 5).
Тому апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення заборгованості за процентами у розмірі 6 900 (27 000 - 20 100) доларів США за період з 25 червня 2012 року по 25 червня 2017 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року не може бути предметом касаційного перегляду в цій справі, оскільки його було скасовано постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Відповідно до абзацу першого частини першої та абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 викладено правовий висновок про те, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).
Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20, провадження № 61-1664св22).
У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано, що відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції врахував висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 про визнання договору позики неукладеним та недійсним, в якій зазначено, що сам факт підписання ОСОБА_2 договору позики, отримання коштів довіреною особою та гарантом Комовим М., а також часткове повернення грошових коштів, свідчить про виконання сторонами договору, та у сукупності виключає кваліфікацію договору як неукладеного.
Наведені обставини мають преюдиційне значення та додатковому доказуванню в цій справі не підлягають, тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що письмова форма укладеного між сторонами договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Встановивши, що відповідачка не виконала своїх зобов'язань за договором позики, в результаті чого у неї утворилася заборгованість, апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми позики за договором позики грошових коштів від 25 червня 2012 року у розмірі 1 570 417,50 грн та процентів у розмірі 180 598 грн.
Крім того, враховуючи наданий позивачкою додаток № 1 до договору позики (відомість виплати процентів) про повернення ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 20 100 доларів США, по 450 доларів США щомісячно за період з 25 липня 2012 року по 25 червня 2015 року, а також з огляду на умови договору щодо розміру процентів річних за користування коштами, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що в договорі позики сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800 доларів США річних зазначили 5 400 доларів, що становить не 8, а 9 процентів.
Оскільки позивачка визнала факт сплати відповідачкою протягом дії договору процентів у розмірі 20 100 доларів США, однак мала право на отримання процентів у розмірі 27 000 доларів США (5 400 доларів США х 5 років), то апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за період з 25 червня 2012 року по 25 червня 2017 року у розмірі 6 900 доларів США (27 000 - 20 100), що згідно з наведеним у позовній заяві розрахунком складає 180 598 грн.
Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів на спростування наведеного апеляційним судом розрахунку заборгованості за позикою у розмірі 1 570 417,50 грн та процентів у розмірі 180 598 грн, а Верховним Судом не встановлено передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 561/910/18, від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18, від 31 травня 2022 року у справі № 904/3242/18, від 07 червня 2022 року у справі № 922/605/15, від 05 липня 2022 року у справі № 904/3866/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 756/2484/19, від 24 квітня 2024 року у справі № 761/42361/21, від 29 січня 2025 року у справі № 753/11302/21, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
У справі, що переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, а також з урахуванням обставин, встановлених постановою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 359/5357/20 (провадження № 61-10589св22)
Тому заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року було зупинено ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2025 року, то у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити її виконання.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 березня 2025 року
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара